1.2. Визрівання суспільно-політичної кризи кінця 60-х років

У липні 1960 р. Національні збори республіки прийняли нову конституцію, в якій було закріплено курс КПЧ "на перехід до комунізму". Чехословаччина характеризувалась як соціалістична держава, відповідно, змінювалася її назва: Чехословацька Соціалістична Республіка (ЧССР). В Основному законі наголошувалася керівна роль Комуністичної партії, прихильність союзові з СРСР та іншими соціалістичними країнами. Чехословаччина проголошувалася державою двох рівноправних народів — чехів і словаків, хоча конституція закріплювала обмеження повноважень словацьких органів влади й управління. Проте реальна дійсність не відповідала декларованим партійно-державним керівництвом "успіхам". Початок 60-х років ознаменувався зменшенням обсягу національного доходу, що зумовлювалося вичерпанням можливостей екстенсивного розвитку й внутрішніх резервів, слабкостями державної планової економіки. Почалося різке відставання від тих демократичних країн Заходу, з якими ще донедавна Чехословаччина йшла нога в ногу. Країна стала втрачати своє обличчя на світовому ринкові, її продукція виявилася неякісною і надто дорогою. Постала проблема прискорення господарського розвитку. З цією метою в середині 60-х років почала здійснюватися економічна реформа, що передбачала часткове введення ринкових відносин за умов збереження центральних органів управління, розширення прав підприємств, стимулювання ініціативи робітників, удосконалення механізму господарювання тощо. Проте незабаром виявилося, що нововведення суперечать командно-адміністративним методам управління, інтересам бюрократичної номенклатури. Неосталіністське керівництво А. Новотного почало всілякими засобами гальмувати здійснення реформи, щоб запобігти послабленню ролі і впливу КПЧ у процесі розпочатих демократичних перетворень. За таких умов почав формуватися табір опозиції, яку очолили комуністи-реформатори, що займали ключові позиції в партії та державі: О. Дубчек (із січня 1968 р. перший секретар ЦК КПЧ), Й. Смрковський (голова Національних зборів), О. Чернік (голова Ради міністрів), директор інституту економіки О. Шік та інші політичні й громадські діячі. На січневому (1968) пленумі ЦК КПЧ реформатори, які щиро вірили, що в Чехословаччині можна збудувати "соціалізм з людським обличчям", взяли гору над ортодоксами на чолі з А. Новотним. Він дійшов висновку, що необхідно створити принципово нову модель соціалістичної демократії, що було співзвучно суспільним настроям, які вимагали радикальної демократизації, свободи слова і друку. Адже, попри крайній догматизм керівництва, з усіх країн «соціалістичного табору» саме у Чехословаччині (у якій, вслід за СРСР, у 1960 році було проголошено «завершення будівництва соціалізму») були найвиразніше сформульовані вимоги лібералізації суспільно-політичного та культурного життя, підкріплені також невдоволенням інтелігенції та словаків, які вимагали розширення представництва на загальнодержавному рівні.

«Нова хвиля» чехословацького кіно шістдесятих — Юрай Якубіско, Їржі Менцель, Мілош Форман, Віра Хітилова, Юрай Герц — була пронизана очікуваннями розширення свободи творчості. Прага ставала дедалі популярнішою серед іноземних туристів, у 1966 році її відвідали більш ніж 3,5 млн. туристів (із них чверть — із західних держав). Головним рупором опозиції стала Спілка письменників: літератори Людвіґ Вацулик, Мілан Кундера, Ян Прохазка, Павел Коґут та Іван Кліма стали відкрито іменувати себе радикальними соціалістами, висловлювати невдоволення, вимагати якнайширшої політичної демократії та натякати, що хочуть вивести свою газету «Літературні новини» з-під партійного контролю.

На вулицях Праги з’явилися довговолосі молоді люди в оригінальному одязі — хіпі (яскравою ілюстрацією настроїв чехословацької молоді було те, як на Першотравень 1965 року празькі студенти обрали «травневим королем» американського поета-бітника, «нового лівого», єврея, буддиста та гея Алена Гінзберга — під час «коронаційної промови» він бив у гонг і співав буддійський гімн). У листопаді 1967 року невелика група празьких студентів вирішила здійснити те, що робили їхні колеги-протестувальники в Парижі, Римі чи Берліні — вийти на демонстрацію через незадовільні умови життя в гуртожитках. Але їх розігнала поліція під Градчанським замком. Однак уже невдовзі встановилася атмосфера, подібна до студентського повстання 1968 року на Заході, та й самі студенти відчули себе частиною всесвітнього визвольного руху. Почався період, який увійшов в історію під назвою "празька весна".