2.3. Радянська інтервенція у Чехословаччину

Зваживши на події в Польщі, керівництво держав Організації Варшавського договору (ОВД) дійшло висновку, що чехословацький «приклад» стає дедалі загрозливішим. 4 травня Дубчек виїхав до Москви, щоб довести, що «процес демократизації в Чехословаччині не є атакою на соціалізм», та з радянського боку було різко розкритиковане «ослаблення впливу КПЧ і антирадянські випади чехословацького друку». 8 травня в Москві пройшла закрита зустріч лідерів СРСР та ще чотирьох держав ОВД щодо ситуації в Чехословаччині (без представників цієї країни). У кінці травня уряд ЧССР дав згоду на проведення навчань, навряд чи підозрюючи, що готується репетиція майбутнього вторгнення на територію країни. У середині червня Брежнєв проінформував лідерів союзних держав «п’ятірки», що в керівництві Чехословаччини сформувалася «ревізіоністська група» — Крігель, Цисарж, Шик, Млинарж, Шимон. Він підняв питання про те, щоб «відірвати Дубчека і Черніка від ревізіоністів» і переконати спиратися на «здорові сили» в партії.

У цій обстановці радянське керівництво вирішило провести нову колективну зустріч союзників за участю керівників ЧССР для обговорення ситуації в Чехословаччині. У листі на ім’я Дубчека від 6 липня Брежнєв пропонував провести цю зустріч у Варшаві 10 або 11 липня. 9 липня надійшла негативна відповідь Президії ЦК КПЧ з посиланням на те, що проведення такої зустрічі лише ускладнить обстановку в країні, тому краще провести переговори в Празі, причому не тільки з п’ятьма союзними країнами, але і з Румунією та Югославією. Попри нові пропозиції від імені «п’ятірки», Президія ЦК КПЧ припустилася помилки — вирішила не брати участі в зустрічі у Варшаві.

У Варшаві, де не було представників Чехословаччини, вже звучали вимоги військової інтервенції, хоча лунали і помірковані голоси — здебільшого все того ж Кадара. Викладена Брежнєвим від імені КПРС теза про колективну відповідальність за долю соціалізму в кожній країні пізніше отримала на Заході назву доктрини «обмеженого суверенітету» (або взагалі «доктрини Брежнєва» за аналогією з «іменними» курсами президентів США) і вважалася наріжним каменем двосторонніх відносин СРСР із «народними демократіями». Щоправда, вимоги до Дубчека обмежувалися політичними кроками, перш за все настановою орієнтуватися на «здорові сили» в КПЧ. Учасники зустрічі надіслали до Праги відкритий колективний лист. Лист від 15 липня 1968 року говорив про необхідність рішучого наступу на «праве крило» в партії та «антисоціалістичні сили» в країні. Відповідаючи на «лист п’яти», чехословацька Компартія висловила незгоду із «дискредитованими бюрократично-поліцейськими методами», хоча і підтвердила лояльність до «соціалістичної співдружності».

Уже 29 липня 1968 року на зустрічі з Леонідом Брежнєвим та іншими керівниками СРСР (основні домовленості були досягнуті на зустрічах «четвірок» Брежнєв, Підгорний, Косигін, Суслов — Дубчек, Свобода, Черник, Смрковський) у прикордонному містечку Чиєрна-над-Тісоу Дубчек зажадав виведення радянських військ, що залишилися в Чехословаччині після сумісних маневрів, справедливо побоюючись використання радянських сил для придушення «Празької весни». Радянські представники наполягли на «стабілізації» настроїв в ЧССР, проявляючи при цьому забагато експресії. Особливо відзначився наш Петро Юхимович Шелест, який кричав на чехословацького лідера, що той продався «галицькому єврею» (існують різні спогади про цей епізод, але в австрійській телепостановці 2008 року про ті події, де Брежнєва грає Богдан Ступка, агресивний Шелест використовує образливе «жид») Франтішеку Крігелю — шістдесятилітньому доктору з досвідом воєн в Іспанії та Китаї і репутацією ліберала і противника Москви, який пропонував орієнтацію на маоїстську КНР. Дубчек продемонстрував витримку та домігся, щоб наприкінці липня радянські війська, які перебували на «штабних маневрах», були виведені з території Чехословаччини (заступник начальника управління сухопутних сил генерал Благут пояснив, що «народу Чехословаччини важко пояснити вашу затримку в нашій державі»), але це були тимчасові поступки. Завершальна Братиславська угода 3 серпня 1968 року закріпила виведення всіх військ інших учасників ОВД з території країни. СРСР зобов’язувався припинити перешкоджати проведенню реформ і зупинити нападки в пресі, а Чехословаччина, зі свого боку, погодилася обмежити антирадянські настрої і надалі проводити узгоджену з Кремлем політику.

Слід зазначити, що «Празька весна» була далеко не першою спробою самостійного від Москви шляху розбудови соціалізму у Східній Європі. У 1948-1949 роках, попри погрози Сталіна, Югославія ціною розриву з СРСР відстояла свій незалежний курс. У 1956 році в Польщі був досягнутий компроміс із новим самостійним керівництвом на чолі з Гомулкою, але перед цим було жорстоке придушення виступу робітників у Познані. Нарешті, найважливішим для аналізу дій радянського керівництва у 1968 році було придушення радянськими військами народних виступів 1956 року в Угорщині, викликане спробою реформ уряду Імре Нодя. Саме до угорського прикладу апелювали, щоб виправдати засудження будь-якої спроби відхилитися від сусловсько-брежнєвського розуміння соціалізму.

Зрештою, сам голова КДБ Юрій Андропов тоді бачив усе на власні очі: у 1956 році він був радянським послом в Угорщині та відіграв важливу роль у придушенні «контрреволюційного заколоту», а у 1968 році наполегливо доводив Брежнєву, що Дубчек намагається «перетворити Чехословаччину на подобу Югославії, а згодом Австрії». Однак Чехословаччина — не Угорщина: якщо в Угорщині реалізувався силовий варіант, то в Чехословаччині політичні процеси були підкреслено мирними. У 1968 році була іншою й міжнародна обстановка, тому радянським лідерам не хотілося брати відповідальність за втручання на себе, хоч вони й мали мандат від решти союзників. Таким чином, рішення про військове втручання, зрештою, було прийняте, але воно було замасковане, по-перше, під колективну акцію держав ОВД, а по-друге, як і у випадку із Угорщиною, СРСР забезпечив легальне прикриття через ініціювання «допомоги братерських держав» з боку «здорових сил» (частини неосталіністського крила чехословацького керівництва), зокрема і Василя Біляка, етнічного українця зі Східної Словаччини, який і досі щиро вірить у правильність цього кроку.

Тому керівництво країн Варшавського договору, ігноруючи угоду в Чиєрні-над-Тісою, далі розробляло план військового втручання. Щоправда, самі Брежнєв та Косигін після зустрічі у Чиєрні-над-Тісоу, здавалося, впевнилися у щирості Дубчека та наказали згортати план. Зокрема, Олександр Михайлович Майоров, командувач 38-ю радянською армією (Прикарпатський військовий округ), яка була ударною силою операції, згадує, що Брежнєв не хотів відкритої інтервенції і балансував, однак «радянські яструби» (Шелєпін, Мазуров, Романов) у Політбюро наполягали на введені контингенту, хай навіть символічного. Нині до кінця не зрозуміло, що змусило радянських керівників переглянути свою позицію та яку роль тут зіграли звернення Біляка та ще вісімнадцяти (замість запланованих п’ятдесяти) прорадянських партійців, передане через першого секретаря КПУ Петра Шелеста 3 серпня, а також особистий лист кандидата в члени Президії ЦК КПЧ Капека з проханням надати його країні «братерську допомогу» соцтабору.

Так чи інакше, 18 серпня 1968 року нарада п’яти членів ОВД засудила чехословацьке керівництво, діяльність якого нібито «загрожувала завоюванням соціалізму». Під приводом запобігання контрреволюційному перевороту сили п’яти країн — членів Варшавського договору (СРСР, Польщі, Угорщини, Болгарії і НДР), заручившись підтримкою низки чехословацьких громадських діячів, які підписалися під проханням про введення військ для «захисту соціалізму», 20 серпня 1968 року перетнули межу країни з метою змістити реформаторів у її керівництві. Розпочалася операція «Дунай». За лічені години 124-тисячний контингент «дружніх держав» із 4 500 танками зайняв усі ключові пункти Чехії і Словаччини.

За три дні до вторгнення Александр Дубчек ще намагався відвернути невідворотне: відбулася його таємна зустріч із Яношем Кадаром, єдиним лідером компартії Східної Європи, який усе ще співчував його реформам. Однак і той розумів, що справа його чехословацьких товаришів програна. Угорський комуніст обережно, але чітко, попередив Дубчека, що рішення про вторгнення вже прийнято, а радянські керівники зовсім не такі, якими він їх уявляє.

О другій годині ночі 21 серпня 1968 радянський пасажирський літак Ан-24 запросив аварійну посадку в празькому аеропорту Рузіне. Диспетчери дали добро, літак приземлився, з нього висадилися військовослужбовці 7-ї гвардійської повітряно-десантної дивізії, дислокованої у Каунасі. Десантники під загрозою застосування зброї захопили усі об'єкти аеропорту і почали прийом транспортних літак Ан-12 з підрозділами десантників і військовою технікою. Транспортні Ан-12 сідали на смугу кожні 30 секунд. Так почалася ретельно розроблена СРСР операція з окупації Чехословаччини і закінчилася так звана «Празька весна» - процес демократичних реформ, що проводився компартією Чехословаччини під керівництвом Олександра Дубчека.

В операції по захопленню Чехословаччини, яка отримала назву «Дунай», брали участь армії чотирьох соціалістичних країн: СРСР, Польщі, Угорщини та Болгарії. Армія НДР теж повинна була увійти на територію Чехословаччини, але в останній момент радянське керівництво побоялося аналогією з 1939 р. і німці кордон не перетнули. Основною ударною силою угруповання військ країн Варшавського договору стала Радянська Армія - це були 18 мотострілкових, танкових і повітряно-десантних дивізій, 22 авіаційних і вертолітних полки, загальною чисельністю за різними даними від 170 до 240 тисяч осіб. Одних тільки танків задіяли близько 5000. Були створені два фронти - Прикарпатський і Центральний, а чисельність об'єднаного угруповання військ досягала півмільйона військовослужбовців. Вторгнення за радянською звичкою подавалося в ЗМІ, як допомога братньому чехословацькому народу в боротьбі з контрреволюцією.

Ніякою контрреволюцією в Чехословаччині, ясна річ, і не пахло. Країна повністю підтримувала комуністичну партію, яка з січня 1968 року почала політичні та економічні реформи. За кількістю комуністів на 1000 людей Чехословаччина займала перше місце у світі. З початком реформ була істотно послаблена цензура, повсюдно проходили вільні дискусії, почалося створення багатопартійної системи. Було заявлено про прагнення забезпечити повну свободу слова, зборів і пересувань, встановити суворий контроль над діяльністю органів безпеки, полегшити можливість організації приватних підприємств і знизити державний контроль над виробництвом. Крім того, планувалася федералізація держави і розширення повноважень органів влади суб'єктів ЧССР - Чехії та Словаччини.

Все це, звичайно, непокоїло керівництво СРСР, яке проводило щодо своїх васалів у Європі політику обмеженого суверенітету (т.зв. «доктрина Брежнєва»). Команду Дубчека багаторазово намагалися умовити залишитися на короткому повідку у Москви і не прагнути побудувати соціалізм за західними стандартами. Вмовляння не допомагали. Крім того, Чехословаччина залишалася країною, де СРСР так і не зміг розмістити ні свої військові бази, ні тактичну ядерну зброю. І цей момент був, мабуть, головною причиною настільки не співмірної з масштабом країни військової операції - кремлівському Політбюро потрібно було змусити чехословаків підкорятися за будь-яку ціну.

Керівництво Чехословаччини, щоб уникнути кровопролиття і руйнування країни, відвело армію в казарми і надало можливість радянським військам безперешкодно розпорядитися долею чехів і словаків. Єдиним видом опору, з яким зіткнулися окупанти, був цивільний протест. Особливо яскраво це проявилося у Празі, де беззбройні мешканці міста влаштували справжню обструкцію загарбникам.

О третій годині ночі 21 серпня (це теж була середа) радянськими солдатами був заарештований прем'єр-міністр Черник. У 4:50 колона танків і БТР попрямувала до будівлі ЦК КПЧ, там був застрелений двадцятирічний житель Праги. У кабінеті Дубчека радянські військові заарештували його самого і сімох членів ЦК. О сьомій ранку танки попрямували на Виноградську, 12, де розташовувалося Радіо Праги. Мешканці міста встигли побудувати там барикади. Танки стали прориватися через них, була відкрита стрілянина по людях. У той ранок біля будівлі Радіо загинули сімнадцять чоловік, ще 52 дістали поранені. Після 14:00 арештоване керівництво КПЧ було посаджено на літак і вивезено до України за сприяння президента країни Людвіга Свободи, котрий як міг боровся з маріонетковим урядом Біляка і Індри (завдяки Свободі Дубчеку зберегли життя, а потім перевезли до Москви). У місті було введено комендантську годину, в темний час солдати відкривали вогонь по будь-якому рухомому об'єкту.

Увечері за європейським часом Рада Безпеки ООН провела у Нью-Йорку екстрене зібрання, на якому ухвалила резолюцію, що засуджує вторгнення. СРСР наклав на неї вето. По місту почали їздити вантажівки зі студентами, котрі тримали у руках національні прапори. Усі ключові об'єкти міста були взяті під контроль радянськими військами. Біля Національного музею. Військову техніку одразу оточували мешканці міста і вступали з солдатами у бесіди, часто дуже гострі, напружені. В окремих районах міста було чути стрілянину, у лікарні постійно везли поранених. Вранці молодь почала будувати барикади, атакувати танки, закидала їх камінням, пляшками з запальною сумішшю, намагалася підпалювати військову техніку. По всій Празі почалися масові акції саботажу. Щоб ускладнити орієнтацію у місті для військових мешканці почали знищувати вуличні покажчики, збивати таблички з назвами вулиць, номерами будинків. Радянські солдати увірвалися до церкви Святого Мартіна у Братиславі. Спочатку вони стріляли по вікнах і вежі середньовічної церкви, потім зламали замки і проникли всередину. Був розкритий вівтар, ящик для пожертвувань, розбитий орган, церковні приналежності, знищені картини, зламані лавки, кафедра. Солдати залізли у крипт з похованнями і розбили там кілька могильних плит. Ця церква грабувалася протягом усього дня, різними групами військовослужбовців. З сучасного інтерв'ю з мешканкою Праги, котра 21-го разом з подругами по університету вийшла в місто подивитися на радянських військових: «Ми думали там якісь страшні окупанти, а насправді на бронетранспортерах сиділи зовсім молоді хлопці з селянськими обличчями, трохи перелякані, постійно хапаються за зброю, не розуміють, що вони тут роблять і чому натовп так агресивно на них реагує. Їм-то командири сказали, що треба йти і рятувати чеський народ від контрреволюції». Підсумком операції з усунення керівництва КПЧ і окупації країни стало розміщення в Чехословаччині радянського військового контингенту: п'яти мотострілкових дивізій, загальною чисельністю до 130 тисяч осіб, 1412 танків, 2563 бронетранспортерів і оперативно-тактичні ракетні комплекси «Темп-С» з ядерними боєголовками. До влади було приведено лояльне Москві керівництво, в партії була проведена чистка. Реформи «Празької весни» були завершені тільки після 1991 р.