2.2 “Програма дій”

Тим часом «Празька весна» набирала обертів. У квітні 1968-го група «реформаторів» із керівництва КПЧ (Ріхта, Шик, Ауесперг) запропонували свою «Програму дій». Що стосується передбаченого нею економічного реформування, то воно справді містило «праві» елементи, що зводилися до оксюморону «ринковий соціалізм», який додавав до бюрократичного планування ще й буржуазну конкуренцію. Така перспектива відповідала інтересам чехословацького робітничого класу не більше, ніж чинна командно-адміністративна система. Але те, що прогресивна політична програма супроводжувалася ринковими ілюзіями, не має дивувати: брак помітних робітничих виступів — ось що відрізняло «Празьку весну» від угорської революції 1956 року з її самоврядними «робітничими радами» (Дубчек експериментував із робітничими радами на підприємствах, але їхні функції зводилися до співучасті в управлінні на фабричному рівні). У чехословацьких подіях робітники брали активну участь (так, саме працівники заводів забезпечуватимуть охорону Височанського з’їзду, про який ітиметься нижче), але не виступали при цьому як організована сила; відповідно, не було запиту на формування відповідної економічної програми. Разом із тим, підтримка широких верств населення країни лишалася на боці соціалістичної перспективи демократичних перетворень, а Комуністична партія Чехословаччини здобула масову базу більшу, ніж коли-небудь в історії. З 30 червня до 10 липня 1968 року в Чехословаччині проводився референдум про майбутній соціально-економічний устрій держави. Населення відповіло однозначно: 89% виступили за комуністичний шлях розвитку, всього 5% підтримали капіталізм. 33% повністю підтримали діяльність уряду, ще 54% заявили, що задоволені нею частково. Однак зростали і нарікання на нерішучість першого секретаря Дубчека: понад шістдесят діячів науки і культури підписалися під надрукованою 27 червня 1968 року в «Літературних новинах» статтею Людвіга Вацулика «Дві тисячі слів, звернених до робітників, селян, службовців, учених, працівників мистецтва та інших», спрямованою на схвалення курсу реформ настільки, що вона закликала перебирати ініціативу від КПЧ, бо звинувачувала партію в підтримці існування тоталітарної системи.

«Залізна завіса» давала тріщину: про Прагу говорили на Заході, неоднозначний фільм Менцеля «Поїзди під прискіпливим спостереженням» одержав премію «Оскар», а жителі Чехословаччини отримали змогу побачити світ. Здавалося, що пражани, які вийшли на вулиці, щоб відсвяткувати перемогу в фіналі чехословацької хокейної збірної над радянською (5:4) на Гренобльській зимовій олімпіаді 15 лютого, залишалися там аж до згортання «Празької весни» через півроку. Іноземні журналісти, приїжджаючи в країну в 1968 році, захоплювалися незвичною ні для східного, ні для західного блоків атмосферою «свободи і солідарності», що панувала в Чехословаччині, яку називали «найвільнішою країною Європи». Тоді як ліві студентські рухи у Франції, Західному Берліні та Польщі були придушені, радикальна молодь світу дивилася на чехословацьке студентство мало не як на останню надію в Європі. Безпосередній привід для цього давав сам Дубчек, який у розмові зі студентами на запитання, де гарантії, що колишні часи не повернуться, відповів: «Ви самі — гарантія, ви — молоді».

Свобода слова та розширення незалежності ЗМІ не тільки перетворювали рутинні з’їзди на кшталт сільськогосподарського на засіб виражати альтернативні думки, а й дозволили переглянути темні сторінки минулого, такі як смерть міністра закордонних справ у кабінеті Бенеша Яна Масарика, котрий був знайдений у 1948 році викинутим із вікна.

Святкові демонстрації 1 травня у Празі щонайменше здивували присутніх на них представників «соціалістичних» держав. Демонстранти несли транспаранти з гаслами французьких ліваків (яких офіційна радянська пропаганда величала «анархо-мао-троцькістськими» провокаторами; правда, у Чехословаччині не бракувало й доморощених стихійних «анархомаотроцькістів» на кшталт Егона Бонді, автора текстів ключового гурту празького психоделічного року і андеграунду загалом — «The Plastic People of the Universe»), але траплялися й власні «винаходи» («Менше пам’ятників, більше думок», «Я би збільшив чисельність населення, та у мене немає квартири» — згадуються слова переспіваної Єгором Лєтовим пісні гурту «Инструкция по выживанию» «Товарищ Горбачёв»: «Мне не разрешает любить Госстрах…»). Сотні людей обступали першого секретаря, щоб потиснути йому руку, а надвечір хода рушила до польського посольства з протестами проти антисемітської політики тамтешнього міністра внутрішніх справ Мочара. Приклад Чехословаччини загалом мав помітний вплив на ситуацію у Польщі, де молоді комуністи також висловлювали своє невдоволення, за що їх переслідували. Висловлюються навіть припущення, що долю чехословацького лідера вирішила саме поява в руках польських протестувальників плакатів із гаслом «Польща чекає на свого Дубчека».