2. Основні події “Празької весни” 1968 р.

2.1. Прага стає “найвільнішим містом у Європі”

На Пленумі ЦК КПЧ 3-5 січня 1968 року згадані процеси призвели усунення президента республіки Антоніна Новотного з поста першого секретаря ЦК. Генеральний секретар ЦК КПРС Леонід Ілліч Брежнєв, пам’ятаючи про невдоволення Новотного усуненням Хрущова у 1964 році, дав свободу дій опозиційним силам, які об’єднали всі угрупування в ЦК. Новим першим секретарем ЦК КПЧ став непримітний на перший погляд Дубчек, який до цього очолював ЦК Компартії Словаччини і виступав за оновлення політики партії. Вперше Компартію Чехословаччини очолив словак. У Москві до цього вибору поставилися не просто спокійно, а навіть схвально. Було добре відомо, що Дубчек провів багато років у СРСР, а пізніше ще й навчався у Вищій партійній школі при ЦК КПРС. До того ж, він був знайомим Брежнєва ось уже понад 20 років — ще з часів Словацького національного повстання восени 1944-го. Леонід Ілліч називав Дубчека не інакше як «наш Саша». У Кремлі сподівалися, що він буде керованою фігурою через м’якість характеру, поступливість і ніяковість — однак для чехословацької молоді саме вони слугували доказом його антиавторитаризму.

Відомі слова Александра Дубчека, що є явною алюзією на рядки Бертольта Брехта («Якщо уряд незадоволений народом, йому слід розпустити його й обрати собі новий»): «Народ був невдоволений партійним керівництвом. Ми не могли замінити народ, тому замінили керівників». У країні розгорталися дискусії про відродження справжнього, гуманістичного соціалізму. Були зняті цензурні обмеження; 27 січня у Празі відкрився магазин із іноземною пресою; з’являлися нові ЗМІ та громадські об’єднання, зокрема «КАН» (Клуб безпартійних); актуалізувалося питання про відновлення Соціал-демократичної партії Чехословаччини. Безпосереднім наслідком свободи преси було те, що придбання родиною Новотного іноземних автомобілів, ставши об’єктом газетного розслідування, уможливило його усунення і з поста президента. 22 березня 1968 року Новотного змінив на цій посаді генерал Людвіг Свобода — герой Другої світової війни, який у березні 1943 року очолив сформовану в СРСР із чехословацьких громадян (переважно закарпатських русинів) Чехословацьку бригаду та переможно провів її від Харкова до Праги.

Реформатори у чехословацькому керівництві ставали сміливішими (вже на двадцяту річницю «переможного лютого 1948 року» Дубчек говорив про значні помилки та порушення, що їх припустилася партія) — вони не посягали на вірність Праги прорадянському курсу зовнішньої політики, адже Дубчек був дисциплінованим членом партії й у своїй статті у «Правді» називав дружбу з СРСР основою своєї політики. Набагато більшим головним болем Москви був Ніколає Чаушеску. У політиці румунський керівник був прямою протилежністю Дубчека — «геній Карпат» встановив чи не найбільш репресивну одноосібну диктатуру Східної Європи, — але водночас через свій націоналізм був найбільш самостійним від СРСР. Він був єдиним лідером держав соцтабору, який не розірвав дипломатичних відносин із Ізраїлем після Шестиденної війни 1967-го, навідувався до Великої Британії ледь не щороку («улюблений гість королеви») та відверто фліртував із США, одночасно набираючи непомірні обсяги кредитів (у близькому майбутньому це саме зроблять такі держави «соціалістичного табору», як Польща та Угорщина, перетворившись на заручників європейсько-північноамериканського капіталу). Тому коли на Дубчека обвалився шквал критики з боку керівників країн «соціалістичної співдружності» на підставі того, що він нібито «втратив контроль над ситуацією», це було несподіванкою.

На конференції лідерів соціалістичних країн (відсутні були Чаушеску та, звісно, Тіто й Ходжа) в Дрездені 23 березня Дубчек розраховував на підтримку свого особистого друга і природного союзника Яноша Кадара (як партійний лідер «найвеселішого бараку в соціалістичному таборі», той не міг не відчувати ідеологічної близькості до чехословацького експерименту ), але зрозумів, що опинився в повній ізоляції. Критику політики КПЧ почав Вальтер Ульбріхт, а Владислав Гомулка додав, що в Празі розгулює контрреволюція. Сам Брежнєв виступав м’якше, але заявив про стурбованість радянського керівництва. Про яку лібералізацію міркує Дубчек? Що це таке оновлення соціалістичного ладу? Невже у Празі не бачать, що КПЧ може перетворитися на опозиційну партію? Країною керує не партія, а праві елементи (автор економічної програми Шик, Голдштюкер і Смрковський). Кадар виступав найстриманіше, єдиний не погодився з оцінками про наявність загрози контрреволюції в Чехословаччині, але й перший секретар Угорської соціалістичної робітничої партії говорив про необхідність «зміцнення ідейної та організаційної єдності КПЧ».

Нарада в Дрездені чітко розмежувала підходи комуністів Чехословаччини (на той момент серед них були і представники прорадянського крила в партії) та решти східноєвропейських держав (за винятком Угорщини, Югославії та Румунії), які проголосили курс КПЧ «загрозою для соціалізму». Вальтер Ульбріхт та Тодор Живков у цьому плані виступали навіть більш агресивно до демократизації у Чехословаччині, ніж Брежнєв, і висловлювалися за військовий варіант її придушення (між тим для самого Дубчека така перспектива, як зазначає американський публіцист Марк Курланскі, до останнього моменту була «рівносильна тому, що США вторглися б у Канаду»), з чим різко не погоджувалися угорці. Вони не заперечували небезпеки «активізації антисоціалістичних елементів», Янош Кадар навіть проводив паралелі з розвитком обстановки в Угорщині напередодні жовтня 1956 року, але вважали, що КПЧ і дубчеківське керівництво в змозі розібратися з наростаючою кризою самостійно, без втручання ззовні.