План

Вступ

1. Причини та передумови Чехословацької кризи 1968 р.

1.1. Чехословаччина на шляху до "реального соціалізму"

1.2. Визрівання суспільно-політичної кризи кінця 60-х років

2. Основні події “Празької весни” 1968 р.

2.1. Прага стає “найвільнішим містом у Європі”

2.2. “Програма дій”

2.3. Радянська інтервенція у Чехословаччину

3. Наслідки “Празької весни”

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Актуальність теми. Дана проблема є актуальною в історичній науці, тому що і досі є питання які цілком не висвітлені. До 90-х років ХХ ст. Більша частина архівів була закрита для вивчення, а частина – знищена. Події того часу знаходились під ретельною увагою комуністичних партій, і тому ця тема була закритою для повного вивчення. Особливо залишалися маловивченими питання, що розкривають причини вводу військ країн Варшавського договору у ЧСРР. 1968-й рік,сам по собі, — феномен не лише загальноєвропейський, а й загальносвітовий, загальноцивілізаційний. Традиційна радянська політологія та культурологія інтерпретувала згадані події лише як невмотивований, позбавлений сенсу бунт «золотої молоді», яка прагнула гострих відчуттів, втомившись від унормованості буденного існування. Коментарі ТАРС від травня-червня 1968-го року рясніють словосполученнями на кшталт «безвідповідальні екстремісти», «хулігани і погромники». До того ж радянська імперія мала у цей час серйозні проблеми з власними товаришами із соцтабору, тому збереження «стабільності на європейському континенті» стало ключовим пунктом її зовнішньої політики. Та й вся ідеологія травня 1968-го цілковито суперечила положенням сталінізованого марксизму-ленінізму з його виразним російсько-месіаністичним забарвленням.

1. Причини та передумови Чехословацької кризи 1968 р.

   1. Чехословаччина на шляху до "реального соціалізму"

Чехословаччина, спроектована у ході розпаду Австро-Угорської імперії у 1918 році як федеративна республіка етнічно близько споріднених, але віковічно розділених державними кордонами чеського та словацького народів, ще до Другої світової війни вигідно відрізнялася від решти східноєвропейських держав як за рівнем економічного розвитку, так і за досягненнями у сфері політичної демократизації. За президентства Томаша Масарика та Едварда Бенеша їй вдалося зберегти єдиний демократичний режим Центральної Європи на фоні сусідніх правоавторитарних диктатур. Однак у результаті Мюнхенської угоди 1938 року він був принесений у жертву «західними демократіями» з метою замирення нацистської Німеччини («Я приніс вам мир», — цинічно заявив у лондонському аеропорту прем’єр Чемберлен, задоволений тим, що гітлерівську агресію розвернуто на схід). Спочатку Гітлер у Мюнхені анексував Судети, згодом Горті за Віденським арбітражем зайняв угорськомовні регіони рівнинної Словаччини та Закарпаття, а 15 березня 1939 року була розчленована й решта чехословацької території: Чехія стала «Протекторатом Богемії та Моравії» у складі Рейху, Словаччина одержала власний маріонетковий профашистський уряд Йозефа Тісо, Підкарпатська Русь (Карпатська Україна) увійшла до Угорщини.

Роки нацистської окупації обернулися для чеського та словацького народів, більшу частку яких у перспективі планувалося депортувати до Сибіру, жорстоким терором. Однією з головних мішеней гейдріхівської репресивної машини була Комуністична партія Чехословаччини (утворена в 1921 на базі лівої більшості Соціал-демократичної партії Чехословаччини), навколо якої групувався антифашистський Опір — за шість років окупації майже у повному складі було винищено п’ять складів її керівництва. Передсмертні нотатки одного з активістів Компартії, талановитого журналіста Юліуча Фучика — «Репортаж із зашморгом на шиї» — стали посмертним пам’ятником їхній боротьбі. Тому підтримка КПЧ дедалі зростала, а після прийняття Кошицької декларації ця партія стала ядром Національного фронту чехів і словаків, що перебрав на себе керівництво державою у перехідний період після приходу радянських військ. Повоєнні парламентські вибори в Чехії, на відміну від Польщі та Угорщини, принесли комуністам відносну більшість (за них віддали голоси 36,5% населення), а спроба дванадцяти некомуністичних міністрів саботувати уряд Клемента Готвальда у лютому 1948 року обернулася тим, що компартія встановила однопартійний режим (хоча Народний фронт формально складався з шести партій та низки громадських організацій, аж до Союзу філателістів, та реальна влада концентрувалася в руках КПЧ).

Французький філософ Жан-Поль Сартр, колишній «попутчик» ФКП, який згодом переорієнтувався на маоїстські позиції, наголошував, що Чехословаччина після звільнення Червоною Армією мала всі передумови для соціалістичної альтернативи — і достатній рівень розвитку продуктивних сил, що значно випереджав решту держав Східної Європи (включаючи НДР і СРСР), і вкорінені демократичні цінності: «Чехословаччина могла стати першою країною, що змогла би перейти від розвинутої капіталістичної економіки до соціалістичної, запропонувавши західному пролетаріату якщо не модель, то принаймні втілення його власного революційного майбутнього. Їй не бракувало нічого — ні засобів, ні людей; якщо десь і був можливий робітничий контроль, то це в Празі та Братиславі. На жаль, московські маніпулятори, маніпульовані власними маніпуляціями, не могли навіть уявити собі такого соціалізму. Вони нав’язали свою систему ззовні. Цю імпортовану модель, яка не мала справжнього ґрунту в країні, запезпечував уважний “старший брат”. Більше того, Чехословаччину, попри її антиавторитарні традиції (відомі щонайменше з часів гуситських воєн і християнського анархіста Петра Хельчицького), практично не зачепили і процеси десталінізації та «відлиги», вивільнені після ХХ з’їзду КПРС — доходило до того, що квітневий пленум КПЧ 1956 року відповів на промову Микити Хрущова аналогічним засудженням культу особи, однак усі звинувачення в «порушенні соціалістичної законності» було звалено на одну з її жертв — ветерана громадянської війни в Іспанії Рудольфа Сланського. Сланського разом із десятьма іншими керівниками компартії у 1952 році стратили як «сіоністського» та «троцькістсько-тітоїстського» агента. «Людина з застиглим обличчям» Антонін Новотний, генеральний секретар із 1953 та президент із 1957 року, сталініст і друг Хрущова в одній особі, тільки у 1962-му ініціював створення комісії Бодлера з розслідування репресій та розпочав вкрай повільний процес реабілітації (примітно, що в економічній лібералізації та децентралізації він пішов набагато далі).

Одним із членів комісії був Александр Дубчек, син робітників-словаків, що зустрілися у США та виховали свого сина у Радянській Киргизії. На хвилі зростання популярності, викликаної його виступами на захист інтелігенції, поставленої в жорсткі рамки державного контролю, Дубчек перетворився на визнаного лідера опозиції проти консервативного керівництва чехословацької Компартії.