Література

1. Національна доктрина розвитку освіти. ІІ Всеукраїнський з’їзд працівників освіти. – К., 2002. – С. 137 – 156.

2. Соломія Крушельницька: Зб. наук. пр. – К.: “Музична Україна”, 1979. – Ч. 2. - 437 с.

3. Врублевська В.В. Соломія Крушельницька. – К.: “Молодь”, 1979.-336 с.

4. Черепанін М.В. Музична культура Галичини (друга половина ХІХ – перша половина ХХ ст.): Монографія. – К.: Вежа, 1997. – 328 с.

5. Маротті І. Богиня сцени // Культура і життя. - № 45. – 11 листопада 1990р.

Тимошенко А.

Особливості роботи з дитячими художніми експозиціями на прикладі видатних жінок педагогів хх століття.

Особливості перегляду більшості важливих понять педагогіки, таких, як ,,виховання”, ,,освіта”, ,,навчання”— на початку ХХ століття. ,, Педагогічний процесс” — як нове поняття і місце в ньому експозиції дитячої художньої творчості.

О.І. Рощина, учениця П.П. Чистякова, викладач образотворчого мистецтва в інституті шляхетних дівчат м. Полтави, а також гімназії Н.О. Старицької та В.О. Шевельова. Її особиста виставкова діяльність, персональна виставка 1906 року, робота у виставковому комітеті художньої виставки на честь відкриття пам’ятника І.П. Котляревському — як досвід, що ліг в основу педагогічної роботи з дитячою художньою експозицією. Робота кабінету Бакушинського у 20-роки, єдиний період, у історії художнього виховання, коли дослідження художньої творчості дітей були, по своєму значенню рівні з дослідженнями у області інших наук. У цей період Рощина очолює комісію по виробленню програми з малювання для середніх шкіл, велику пропагандистсько-методичну роботу в художніх студіях. Її педагогічна діяльність, робота з дитячою художньою експозицією характеризує Полтаву, як місто з передовими педагогічними позиціями.

Пропаганда дитячої творчості і пропаганда СРСР. Робота і дослідження Лабунської І.О. при проведенні перших мега-конкурсів і виставок дитячого художнього малюнку у Москві 1930-х років. Перетворення їх у ідеологічне знаряддя впливу на маси. Державне замовлення та обґрунтування дитячих експозицій, розробка критеріїв.

Жанна Агамерян — новатор у педагогічній роботі дитячих галараей 1970-1980-х років. Широкий спектр роботи дитячих художніх галерей і музїв. Комплексний підхід до роботи дитячої художньої експозиції — як одного з навчальних напрямків. Індивідуальний підхід до кожної дитини. Вивільнення творчої діяльності дитини від певного впливу викладача. Формування у дітей вміння самостійно аналізувати твори однолітків.

Бережна Алла Володимирівна вчитель-методист м. Полтави, як один з ведучих педагогів-художників. Творі форми роботи з шкільною дитячою художньою експозицією. Досягнення її учнів, як один з критеріїв високою педагогічної майстерності. Вплив її досвіду на вчителів образотворчого мистецтва м. Полтави.

Бабенко О.,

Бабенко В.

ЖІНКА — МИСТКИНЯ У ТРАДИЦІЙНОМУ УКРАЇНСЬКОМУ КИЛИМАРСТВІ.

Упродовж всіх тисячоліть розвитку суспільства жінка була носієм традицій, вважалася бережливицею мистецького спадку вікових надбань народу. В Україні, в усіх її регіонах, незалежно від віку, зовсім юні дівчата, молодиці, вдови і навіть старенькі бабусі займалися традиційними художніми ремеслами. Для цього не потрібно було мати особливого хисту чи обдарувань. Творили всі без винятку, переважно в зимовий період року, коли не було роботи в полі. Мистецької освіти не мали, але навики майстерності передавалися від старших до молодших і в процесі творення вдосконалювалися і відшліфовувались. Вишукані вироби ткацтва, килимарства, вишивки, оздоблені неперевершеною орнаментною осідали в домашніх скринях, вважалися найкращим скарбом і діставалися на великі свята.

Полтавщина найбільше прославлялися своїми мисткинями – килимарницями. Адже цей казковий край багатий природою справною для виготовлення таких виробів. Здавна на зелених луках випасали отари овець тонкорунної породи. Вирощували льон та коноплю. В заплавах річок та озер витіпували прядиво для майбутнього полотна.

В кінці 18-го на початку 19-го століття майстри індивідуального кустарного промислу об’єднувалися в осередки народної творчості, утворювалися перші мануфактури по виготовленню килимів. Зокрема в таких населених пунктах, як: Василівка, Ромни, Прилуки, Решетилівка, Лубни, В. Сорочинці та ін.

Твори мисткинь-килимарниць цього періоду лишаються переважно безіменними. Ті, що осіли в запасницях українських музеїв лишаються без вказаних авторів. Наукові працівники називають килимарство до початку 20-го століття до аніліновим. Тобто сировина фарбувалась лише природними барвниками. Для цього використовували кору дубу, вільшані шишки, пелюстки соняшника, листя споришу і кульбаби, лушпиння цибулі. Для виготовлення яскравого червоного кольору використовували червецю або кошенілі. Вовну для килимів скубли на дерев’яних гребенях, пряли на веретенах або прядці.

Але і нефарбовані нитки в ткацтві давали, завдяки скупченню різноманітних барвистих волокон, колосальні, органічно згармоновані відтінки кольорів.

З радянської роботи на території України почали організовуватись перші артілі традиційних художніх промислів. Особливого поширення це набуло на Полтавщині. З навколишніх сіл до них стікалися майстрині вишивання, килимарства і ткацтва. Відкривалися перші навчальні заклади по оволодінню секретів і навичок цих видів ремесла. Слід зазначити, що довоєнний і післявоєнний періоди до освіти приймалися переважно молоді дівчата. Ці види народної творчості вони сприймали охоче, з великим ентузіазмом. Деякі з них досягали вершин майстерності і проявили себе як висококласні фахівці. Наприклад, на Решетилівській фабриці художніх виробів ім. К Цеткін декілька килимарниць отримали почесні звання заслужений майстер народної творчості України. Назвемо їх імена: М. Михайло, А. Бебко, К. Ткаченко, Л. Черкун, Д. Єфремова, Г. Бондарець. Дві останні за високоякісну виконавську майстерність отримали найвищу державну нагороду — Шевченківську премію. Художники-професіонали, що виконували свої гобелени на решетилівській фабриці, навіть сперечалися за те, хто буде ткати їхні твори в матеріалі. Адже від індивідуальної професіональної майстерності майстрині залежала художня якість майбутнього виробу. Простим сільським жінкам-килимарницям був притаманний, природній смак гармонії, глибоке відчуття кольору, розуміння основ композиції, технічна майстерність.

Варто зауважити, що серед жінок представниць українського килимарського мистецтва поступово викрастилізувалися яскраві творчі особистості. Це художниці-професіонали, які для масового виробництва килимарської продукції використовували не кращі взірці народних килимів, але й придумували власні оригінальні композиції на сонові традицій цього ремесла. Назвемо декілька імен: В. Тараненко, Н. Тельнюх, Л. Кришталь, Н. Бабенко.

Творчість Надії Несторівни Бабенко заслуговує ще подальших наккових мистецтвознавчих досліджень, як могутньої постаті на ниві українського декоративного мистецтва, як художниці-майтрині полтавської вишивки і килимарства, як уособлення найкращих рис притаманних сучасному народному мистецтву Полтавщини. А воно несе в собі такі особливі і яскраво-виражені ознаки: пісенність, ліризм, романтизм, пластичність, легкість, вишуканість форм і в той же час строгість, монументальність, традиційність, врівноваженість, гармонійність окремих елементів і в цілому композиції.

Підсумовуючи вище сказане можна переконливо стверджувати, що величезну роль у розвитку народних художніх ремесел України і сосбливо килимарства відігравала і відіграє традицій, трудівниця і берегиня нашого невичерпного мистецького джерела.

Коновець С.