РОЗДІЛ 1

ЕТАПИ РОЗВИТКУ УКРАЇНСЬКОЇ

НАУКОВОЇ ТЕРМІНОЛОГІЇ

1.2. Періодизація розвитку української наукової термінології

Сучасна українська термінологія пройшла складний шлях формування, який позначений низкою характерних рис і відбиває особливості її творення. Процес формування сучасної української наукової термінології охоплює ряд основних періодів, межі яких визначають такі критерії: характер суспільно-політичних умов; наявність теоретичних праць, словників як результату осмислення, теоретичного узагальнення нагромадженого практичного досвіду, розроблення теоретичних моделей запровадження нових технологій; наявність підручників, інструктивних матеріалів. Виділяємо такі періоди розвитку української наукової термінології:

1.	XI-XIII ст. – формування та розвиток української наукової та професійної лексики
2.	XIV-XVIII ст. – зародження української термінографії
3.	XIX - початок XX ст. – термінологічна та термінографічна діяльність українських наукових товариств
4.	1920-1980-ті роки – функціювання української термінології в радянські часи
5.	З 1990-х років – формування національної термінології на сучасному етапі

1.3. Формування та розвиток української наукової та професійної лексики

в XI-XIII столітті

Перший період формування української термінології можна визначити як час стихійної номінації спеціальних понять сакрального і світського характеру.

Із розвитком писемності в Русі-Україні пов'язаний початок відображення наукової та професійної лексики у документних джерелах – богословських книгах, літописах та інших документах.

Хрещення Русі-України у 988 році зумовило розбудову давньоруської писемності, що, передусім, знайшло своє відбиття у створенні рукописних документів богословського змісту. Тому закономірно, що сакральна термінологія є найдавнішою письмово засвідченою терміносистемою. Історичні джерела свідчать, що східнослов'янські племена мали досконалу систему дохристиянських вірувань, відповідно сформовану термінологічну лексику. Із приходом на давньоруські землі нової релігії певна частина язичницьких термінів органічно увійшла до активного словника християнської термінології, наприклад Бог, віра, молитва, храм, хрест, жертва, піст, піп. Більшість із них було утворено із використанням східнослов'янських коренів [424].

Українська християнська термінологія із часу свого зародження перебувала під впливом грецької мови, оскільки Русь-Україна прийняла християнство від грецькомовної Візантії. Грецькі запозичення безпосередньо засвоювалися староукраїнською мовою: апостол, патріарх, митрополит, архієрей, архімандрит, монах.

Старослов'янська мова стала джерелом поповнення сакральної термінології, яка номінувала поняття християнського культу, зокрема, на позначення осіб-священнослужителів (християнин, владика, церковник, священик, настоятель, чернець).

До найдавніших термінологічних систем української мови світського характеру, засвідчених у документ них джерелах, належать правнича, риторична, військова, судноплавна термінологічна лексика.

Норми звичаєвого права відображено у перших юридичних писемних пам'ятках Давньої Русі: договорах із греками Х ст., “Руській правді”, князівських указах і грамотах [153]. Серед староукраїнських правничих термінів виділяються тематичні групи слів на позначення осіб (посадових): люди посполиті, оружник, подсудок; видів злочинів та їх кваліфікації: вина, проступити, проступок, лихо, обида, кривда, шкода, бои, головщина, убои, убийство, душегубство, гвалт, насилити, разбои, наїзд; форм покарання: извинитися [31].

Риторика як наука красномовства відома на наших землях щонайменше дев’ять століть. Уже в кінці Х - на початку ХІ ст. після офіційного визнання християнства як ідеології Київської держави, починається активне засвоєння духовних надбань християнських країн. Теорію красномовства руські книжники запозичували з Візантії, де існувало цілісне риторичне вчення, успадковане від стародавніх греків та римлян [167]. В одній із найдавніших письмових пам’яток Давньої Русі – «Ізборнику» Святослава (1073 р.) поміщено невеликий за обсягом переклад трактату «О образьх», приписуваний Георгію Хуровському (слов’янізоване грецьке прізвище візантійця Георгія Херобоска, відомого професора і бібліотекаря вищої школи в Константинополі). Характерною рисою цієї першої слов’яно-української термінологічної праці є суворе дотримання основної засади – передавати усі грецькі терміни засобами рідної мови. Анонімний перекладач вдається до двох способів термінотворення – калькування і власне перекладу, тобто відшукування в рідній мові лексем з аналогічним значенням. Самобутність риторичної термінології виявляється в тому, що її руські книжники творили на основі лексико-семантичних засобів рідної мови. Це зумовило функціювання вже в Х-ХІІІ ст. таких номінацій, як слово, повчання, приклад, послання, притча, вітійство, вітія. У ХІІ ст. в риторичну термінологію проникають терміни-запозичення давньогрецького походження (ритор, риторикія, риторський), що свідчить про еволюцію в розумінні давньоруськими книжниками способів номінації наукових понять.

Процес збагачення військової термінології відбувався рівнобіжно із вдосконаленням військової справи, починаючи від форм військових утворень антських часів, давньоруських дружин [430]. Військова справа, розвиваючись на теренах України з прадавніх, антських часів, поступово набувала професійних рис і виділялася в окрему ланку суспільного життя. Рівнобіжно відбувався активний процес збагачення військової лексики. Перші українські військові терміни засвідчено в давніх українських літописах. У пам'ятках давньоруської мови, а також в українських джерелах ХІV-ХV ст. зафіксовано чимало термінів на позначення спорядження воїнів (кольчуга, панцир, лати, байдана, кіраса); озброєння (лук, стріла), військових угруповань (військо, полк, рать); осіб (вої, воєвода). Виразну семантику має тематична група, пов'язана з поняттям облоги міста: обстояти, осісти, облежати. У Галицько-Волинському князівстві за часів Данила Галицького поширилася назва стрільці (від стріла – одного із видів зброї). Із ХІІІ ст. відома назва оруженники – військо, що має зброю, оружжя.

Характерною рисою військової лексики ХІ-ХІІІ ст. є широке використання загальнолітературних слів на позначення військових понять, оскільки постійні міжусобні війни та боротьба із зовнішніми ворогами визначали побут широких верств народу, який був змушений займатися військовою справою. Творення військової лексики значною мірою відбувалося шляхом переосмислення значення слів загальнонародної мови: чоло, тил, крило, січа, забороло.

У Давній Русі однією із найважливіших галузей суспільного життя, пов'язаної із розвитком техніки, торгівлі, військової справи, рибальства, було судноплавство. Основу первинної судноплавної термінології складали слова слов'янського походження на позначення плавальних засобів (судно, лодка, паром, плот). Свідченням безпосередніх торговельних, військових, культурних зв'язків із Візантією, Скандинавією є наявність у давніх писемних пам'ятках термінів грецького, латинського походження: корабель, парус, струг, насад, човен, лодя, суд, керма, вітрила, кубара, галея; скандинавського походження – кодола (рибальський канат при неводі). До складу судноплавної термінології входять географічні назви, рибальська лексика слов'янського походження – река, поток, берег, мелина, бистрина, русло, океан, течія.

“Збірники” Святослава (1073 р., 1076 р.), літописи фіксують назви астрономічних понять, “Фізіолог” невідомого автора, “Шестиднев Йоана Екзарха, “Християнська топографія” Козьми Індикоплова (1262 р.) містять загальну природничу термінологію [220, с.7].

Першооснову української документознавчої термінології становили терміни старослов'янського походження. Термінологічний документознавчий матеріал раннього періоду в Україні нечисленний.

У Києві в ХІ ст. чітко визначилися три головні центри Київської писемної школи: Софіївський собор, Києво-Печерський та Видубицький монастир.

Літопис кінця 30-х років ХІ століття містить згадку про перше книжкове зібрання - книги київського Софіївського собору: князь Ярослав Володимирович "собра писце многы и прекладаше от грек на словеньское писмо и списаша книги многы" [341, с.47]. У 30-50 роках ХІ ст. Софіївський собор став головним осередком Київської писемної школи. Існували скрипторій для переписування книжок, перекладацька школа, бібіліотека або книгосховище. Книги, переписані в Софіївському скрипторії, призначалися здебільшого для новозбудованих християнських храмів по всій країні. Для численних парафіяльних церков тільки на один рік відправ згідно з Типіконом (Статутом) були необхідні щонайменше 8 богослужбових книг: Євангеліє, Апостол-апракос, Служебник, Требник, Псалтир, Тріодь пісна, Тріодь цвітна, Мінея загальна. Для соборних храмів число книг зростало до 26 [40, с.89]. Назви богослужбових книг сформували одну із найдавніших лексико-семантичних груп термінології документно-комунікаційного циклу. І.Свенціцький, досліджуючи мовні особливості пам’яток писемності ХІ-ХІV ст., відзначав незначний вплив живої народної мови на мову богословських книг Руси-України: “Пам’ятки письменства русько-української землі цієї доби знаменні перш за все одноманітним правописом т.н. руської редакції, без особливих рисів нарічево-говірних. І так, коли великоруські та західноруські памятки носять на собі виразні ціхи свого національного походження в писівні, то українські здебільша не мають таких ціх. Це є наслідком очевидної більшої книжної освіченості Русинів-Українців, завдяки якій вони могли краще задержати правописний канон від менше вишколених, але зате більше народних книжників – писців північної і західної Руси” [315, с.62].

Київські книжники, крім переписування книг із болгарських оригіналів, перекладали безпосередньо з грецьких книг видатні твори світової літератури, створювали оригінальні твори. Давньокиївським пам”яткам світських жанрів значно більше властиві живомовні українські риси: “Тільки слова власного укладу, як похвала Кагану Володимиру митрополита Іларіона, власножиттєві спомини Володимира Мономаха, його лист до Олега Святославовича, оповідання та прямі вислови в літописі, та Паловник Данила Мьниха в живім оригінальнім оповіданню про воскресну службу над гробом господнім – тхнуть вольним духом живої мови” [315, с.34]

У Давній Русі сформувалися розгалужені функціональні стилі світської писемності: юридично-діловий (збірник законів “Руська правда”, збірник тлумачень законів “Пандекти Антіоха”, грамоти); історично-науковий (літопис “Повість минулих літ”); християнсько-повчальний (“Збірники Святослава”, “Повчання Володимира Маномаха”, “Моління Данила Заточника”); художній (“Слово о полку Ігоревім”). До складу назв цих творів входили слова, що згодом почали використовувати як назви жанрів: слово, житія святих, повість, проповідь, повчання, хроніка.

Саме в писемних жанрах світських, оригінальних творів, які створені києворуською писемною мовою, сповненою живомовним рисами, лежать витоки досить розвиненої термінології, необхідної для ведення державних справ: юридичної, господарської, військової, а також терміносистеми документно-комунікаційної сфери, яка номінувала поняття, пов’язаних із документуванням різних напрямків суспільного життя.

Найдавніші давньоруські документи, зміст яких дійшов до наших днів, – світського характеру. У “Повісті минулих літ”, якою починаються Лаврентіївський, Іпатіївський, Радзивиллівський літописні зводи, збереглися тексти договорів з греками 907, 911 та 944 років, що засвідчують використання писемності, а також традиції створення документів у сфері державного діловодства задовго до введення християнства. Із змісту договорів 911 та 944 років Олега та Ігоря випливає, що вони писалися на “двою хартью”, тобто у двох примірниках, як того вимагала візантійська дипломатика, відома з часів Менандра [40, с.62]. Перший примірник писали грецькою мовою, а другий – мовою народу, з яким укладався договір. С.П.Обнорський довів, що договір 911 року перекладено на слов’янську мову (старослов’янську) майже одночасно з укладанням угоди. Переклад зроблено болгарином, а пізніше виправлено київським редактором. Зважаючи на походження писців, як писемну систему було використано кирилицю.

У договорі 911 року є також свідчення, що вказують на розвиток звичаїв документування інших процесів державного діловодства. У договорі згадується давній звичай писати заповіти на випадок смерті, особливо тими особами, що збиралися їхати за кордон на військову службу: “Аще кто умрєть, нє урЯдивь своєго имѣнья, ци своих нє имать, да възратить имѣние к малым ближкам в Русь. Аще ли сотворить обрЯжєниє таковый, возмєть урЯжєноє єго, кому будєть писал наслєдити имѣнье єго, да наслѣдитъ є” [40, с.63]. Спеціального терміна на позначення документа про заповідання майна ще не було, зважаючи на ранній етап номінації понять, тому автори договору використали описові конструкції.

Літописи відтворюють лексичний склад старослов'янської мови, пов'язаний з книгою: словеса книжная, сладости книжныя, многочъстьныих бжствьных книг, книг княжьих, святым книгам, не книжен, книгам не учен [341, с.53-55]. На позначення поняття сукупності книг, місця їх збереження на той час терміна ще не існувало, воно передавалося іменниками у формі множини - кънигы, кънижкы [341, с.129].

Таким чином, в XI-XIII ст. сукупність документознавчих термінів, професійної лексики, створена на власних і зрідка запозичених коренях, мала риси стихійно складеної системи, яка у наступні століття із розвитком мови і суспільства зазнала докорінних еволюційних змін.