Економічний розвиток

Економічний розвиток ново приєднаних земель

полягає у вирощенні пшениці, розведенні овець. Вознесенськ перетворюється в річкове портове місто, через пристань якого здійснюється перевалка хліба бурлаками по Бугу на Миколаїв і чумацькими валками на Одесу.

На знімку: карта заселення Миколаївщини в кінці XVIII — на початку XIX століття.

Близькість Вознесенська до Єлизаветграда, де був Георгіївський ярмарок, сприяла розвитку торгівлі за­родженню купецтва, створенню борошномельних під­приємств.

У зв'язку з ускладненням міжнародної обстановки для безпеки південних кордонів у 1803 році було відновлене Бузьке козаче військо. Головна канцелярія знаходилась у Вознесенську. Військо складалося з трьох полків, які розташовувалася в 26 станицях. Військо ма­ло 15 знамен і свою печатку. Частина бузьких козаків перебувала в станицях Білоусівка, Арнаутівка (Дорошівка), Новогригорівка, Щербані і в місті Вознесенську.

Отаманом призначено було генерала Краснова, що викликало невдоволення серед козаків. Для придушен­ня цього невдоволення Краснов викликав війська. У Вознесенськ, Арнаутівку, Новогригорівка були введені гренадери Сибірського полку і через 10 днів погано озброєні козаки змушені були припинити опір. Розпра­ва була жорстокою.

Козацька старшина чинила сваволю і насильство над козаками, травили постійно їх, заохочував до цього на­казний отаман князь Кантакузен, який всіляко обкрадав козаків і збільшував свої маєтності.

Бузькі козаки, які брали участь в обороні Кінбурна і Очакова, покрили себе невмирущою славою у війні з Туреччиною у 1806—1812 рр., в результаті якої було приєднано Бессарабію.

Поліпшувалися зв'язки Вознесенська з Миколаєвом сухопутними та річковими по Бугу шляхами. Все біль­ше зростає попит на вовну, що сприяє розвитку вівчар­ства і вивозу її за кордон і до Одеси, де створюються спеціальні шерстемийні. Зростає місцевий обробіток вовни сільськими ремісниками. Сільські промисли ак­тивно розвиваються: ремісники плели рибальські сіті, одержували замовлення купців - власників суконних під­приємств, які давали замовлення ремісникам - ткачам матеріал (сировину) для переробки вдома.

В кінці XVIII ст., першій половині XIX ст. в Росії триває процес розкладу пануючого феодально - кріпосниць­кого ладу і розвиток напівкапіталістичних відносин, зрос­тав суспільний поділ праці, який став основою всього процесу перетворення простого товарного господар­ства в капіталістичне.

Це стосувалося і розвитку Вознесенщини. В місті зростає міщанство, купецьке середовище, дрібне ре­місниче виробництво, млинарство, торгівля. Протягом першої половини XIX століття населення України май­же подвоїлось за рахунок збільшення народжуваності, а також внаслідок дальшої колонізації Півдня втікача­ми і переселення з центральної Росії селян.

Вітчизняна війна 1812 року.

Почалася Вітчизняна війна. У війну вступає росій­ський, білоруський, український та інші народи. На Ук­раїні починають створюватись козачі полки під керів­ництвом І. Г. Котляревського (на Полтавщині), а також народні ополчення. Всього на Україні вступає в козачі полки та ополченця майже 70 тисяч чоловік. На оборо­ну країни населення добровільно зібрало пожертву­вання в сумі 10 мільйонів карбованців.

Поміщик села Скаржинки (Трикрати) Віктор Петрович Скаржинський пише 10 серпня 1812 року подання хе­рсонському предводителю дворянства Ф. Чорбі про дозвіл створити загін козаків для боротьби проти фран­цузьких інтервентів такого змісту:

«В силу все милостивішої відозви, зображеної у височайшому Маніфесті всіх вірних синів батьківщини до захисту її, бувша сповнений найпалкішим завзяттям, поспішив я прибути в Санкт Петербург, де знаходився, щоб пожертвувати собою і людьми моїми на службу. І для цього, крім прибулих вже з інших губерній з спіль­ного маєтку нашого Майорші Скаржинської ратників вибрав з дозволу матері моєї Майорші Скаржинської в тутешній губернії з числа тисячі душ сто чоловік здіб­них людей і не старших 35 років і обмундирував їх вже за зразками регулярних козаків, і постачивши коней а усією збруєю, як от піками, пістолетами і шаблями, приймав на себе обов'язок не тільки постачати їх про­віантом, доки залишаються вони на місцях, але й за весь час продовження служби усякий рядовий одержу­ватиме від мене платню по тринадцять карбованців на рік. Запрошений від мене корнет Семенов — по триста карбованців, а один унтер-офіцер — по сто двадцять карбованців. Прошу тільки з боку казни щоб під час походу люди ці постачалися провіантом і коні фура­жем, чого прийняти не свій рахунок я зовсім не маю змоги. При такому моєму пожертвуванні присвячую і себе, на службі з находившись, просити допустити мене до командування цими людьми. Про все це доносячи Вашому високоблагородію, покірніше прошу довести до відома вищого начальства. Колезький асесор Віктор Скаржинський».

(Український народ у Вітчизняній війні 1812 року Укрполітвидав. Київ, 1948 року стр. 39).

Подібні добровільні акції здійснювались і в інших губерніях.

4 вересня 1812 року ескадрон вирушив з Трикрат

до Кам’янець - Подільського в розпорядження ко­мандуючого 3-ї Західної армії адмірала П.І.Чичагова. 9 жовтня Чичагов у рапорті М. І. Кутузову повідомляв, що дав розпорядження приєднати ескадрон до своє армії і «постачати оний потрібним продовольством і фуражем».

Увійшовши до складу полку Лідерса, він починає вій­ськові дії. Слід зазначити, що на території Херсонської губернії формування народних ополчень було заборонено. Патріотичний порив Скаржинського був задово­лений.

Ескадрон козаків Скаржинського брав участь у бойо­вих діях на фронті і відзначений бойовими нагорода­ми..

Йшла війна. Бузьке козаче військо, розташоване в багатьох населених пунктах Миколаївщини, управління якого знаходилося у Вознесенську, добровільно і за свої кошти сформувало козачий полк в 500 чоловік. Ра­зом з охтирськими гусарами, бузькі козаки билися з французами в складі партизанського загону легендар­ного героя Вітчизняної війни Дениса Давидова,

Воїни ескадрону билися хоробро в районі Орші, Мін­ська, брали участь у боях за Березину та взяття міста Борисова, здійснили успішний триденний рейд по тилах ворога. Ескадрон особливо відзначився в закордонно­му поході і зокрема при облозі фортеці Торн в Схід­ній Пруссії у січні-серпні 1813 р., про що свідчать доку­менти, що зберігаються в Центральному Державному Військово-історичному архіві. В одному з документів говориться, що ескадрон під час блокади і облоги фор­теці Торн утримував біля самої фортеці передову лі­нію. Під час вилазки у ворожий стан сприяли його від­ступу, знищили всі його спроби забрати у жителів ху­добу, припаси і дрова, і утримуючи ворога в тісній бло­каді, охороняли безпеку корпусних квартир.

Пізніше М. Б. Барклай де Толлі, відзначаючи подвиги ескадрону, писав В. П Скаржинському: «По приєднанні до Західної армії знаходились ви весь час з ескадро­ном на службі, були у всіх походах як в Росії, так і за кордоном нарівні з іншою регулярною кавалерією при тій армії знаходячись, проявляючи всюди особливу мужність і безстрашшя. До взяття ж фортеці Торн ут­римували при ній аванпости» Відмінні дії ескадрону відзначав також у рапорті М. І. Кутузов від 23 жовтня 1812 року. За тодішнім положенням царський уряд за подвиги відзначав тільки офіцерів, не помічаючи стій­кості і героїзму простих людей, які не жаліли життя в боях із загарбниками. Орденами нагороджували тільки дворян. Що ж стосувалося Скаржинського, то він зав­жди підкреслював мужність своїх підлеглих незалежно від їх походження. В рапорті адміралу Чичагову від 15 січня 1813 року він відзначає, що унтер-офіцер з міщан Яків Іванов, селяни Дем'ян Мусієнко і Іван Калашніков взяли в полон французького полковника і 17 офіцерів. Скаржинський просив нагородити героїв, але рапорт лишився без відповіді.

Єдиною нагородою, якою могли бути удостоєні «прос­ті люди», була медаль «В пам’ять 1812 г.». Нею були на­городжені всі бійці ескадрону. Сам В. П. Скаржинський був нагороджений двома орденами, їх одержали також кілька офіцерів.

Велика мужність народу у боротьбі з наполеонівським нашестям заслуговувала царської уваги, але траплялося навпаки.

Колишній військовий міністр, горезвісний Аракчеєв, а метою зменшення витрат на утримання військ став вво­дити систему військових поселень.

У 1817 році бузькі козацькі полки були перетворені у військових поселенців, з яких було сформовано бузь­ку уланську дивізію. До складу Бузького уланського полка цієї дивізії входили м. Вознесенськ, селище Со­кольське, переправа Ракове, Новогригорівка, Арнаутівка, Білоусівка , Михайлівка, Щербані, Димівка, Соло­не. Населення їх становило 3815 душ чоловічої ста­ті. Селище Олександрівська слобода відносилось до 4-го Бузького уланського полку. Рядові козаки мали бу­ти перетворені у селян - кріпаків, які підлягали стра­шенному кріпосницькому гнобленню. На таке рішення уряду козаки відповіли повстанням. Поширена була чутка, що нібито у капітана Філарета Барвінського є грамота, за якою козаків-бузьців не можна перетворю­вати на поселенців. Чутку поширювали козаки Вознесенської станиці під керівництвом Тимофія Бабиченка, які і зібрали загін у 500 чоловік. Загін увірвався в Воз­несенськ і оточив козацьку канцелярію. Було викликано отамана Кантакузена і заявлено, що козаки не погод­жуються на ліквідацію Бузького війська, не визнають цього указу.

Про цю подію повідомили начальника уланської ди­візії графа Вітте. Він кидає проти бунтівників ескадрон уланів. В бою були взяті в полон Бабиченко і Гетьма­ненко, що ще більше обурило повстанців.

Повстання розгорається і поширюється на всі оточуючі станиці. Козаки виступили проти перепису їхніх ро­дин, заявивши, що не бажають виконувати царського указу, не залишать колишніх козацьких знамен. Повста­лі створили повстанський комітет з 64 чоловік і вирішили із зброєю в руках захищати свої права і свободу. Розлючений Аракчеєв наказує графу Вітте будь-якою ціною придушити повстання, для чого останній пови­нен був узяти у командуючого 2-ю армією графа Бенінгсена стільки полків, скільки потрібно буде для негай­ного придушення повстання.

Проти повсталих було кинуто кінноту, піхоту, артиле­рію. Майже три місяці тривало повстання (липень, серпень, вересень). В придушенні повстання брало участь два полки уланської дивізії, Коливанський полк і 4 гармати. За особистим розпорядженням Аракчеєва було створено військово-польовий суд, який розгля­нув справу 93 учасників повстання. 64 засудили до страти, яку потім замінили покаранням шпіцрутенами та віддачею в солдати. Бабіченка і Гетьманенка засуди­ли на довічну службу рядовими солдатами в далекому Сибірському корпусі. Капітана Барвінського було поз­бавлено дворянства, чинів та відзнак і заслано до Сибіру.

Наказний отаман бузьких козаків граф Микола Кантакузен був проти переведення козаків на військове поселення. Його було викликано в Петербург в комісію по справах військових поселень. Було зачитано «Поло­ження про переформування Бузького війська», після чого Аракчеєв запропонував всім присутнім підписати його. Всі підписали, а Кантакузен відмовився заявив­ши «Совість не дозволяє ствердити своїм підписом та­ку бумажку». Розлючений Аракчеєв пригрозив позба­вити Кантакузена всіх звань і заслати в Сибір. Після цього Кантакузен змушений був підписати «Положен­ня».

З 1818 року Вознесенськ знову активно забудовується, стає одним із центрів Новоросійського краю. Навколо міста розташовується військове поселення Бузької уланської дивізії, 3-і' Кірасирської дивізії, яка стояла таборами на північний схід від міста і започат­кувала село Табори І, II, IIІ. Населення Таборів викону­вало казенні роботи весь тиждень, що суперечило «Положенню», де визначено було три дні на тиждень, за найменшу провину люди одержували 200—300 рі­зок, що вважалося малою карою, а 500—600 — за нор­му. Тяжкою працею поселенців будувалися казарми, військові склади, манежі, госпіталь. Були збудовані церква, собор, поліцейське приміщення, закладено ве­ликий сад. З'являються крамниці торговців, шинки, бу­дуються приватні будинки, в центрі міста великий майдан (плац), на якому муштрували солдат - поселенців, козаків, уланів і кірасирів. В 1820 році, проїжджаючи в місто Кам’янець, у Вознесенську побував О.С.Пушкін.

Виступ декабристів на Сенатській площі Петербургу 14 грудня 1825 року має деяке відношення до на­шого краю, Миколаївщини. Пізніше виступи на Україні також пов'язані з історією нашого краю.

В Миколаєві діяли декабристи О. Г. Волконський, член «Південного товариства». М. І. Лорер, якого за участь у русі декабристів було посаджено в Петропавлівську фортецю, а потім заслано у Нерчинськ. Згодом поселено в м. Кургані. У 1837 році його перевели на Кавказ рядовим Тенгінського полку, де він познайо­мився з М. Ю. Лермонтовим, був присутній на похоро­нах поета. Після відставки Лореру було заборонено в'їзд в обидві столиці і визначено постійне перебуван­ня в місті Херсоні.

Після клопотання йому дозволили поселитися в селі Водяне (помісті його брата на річці Громоклея) тепер село Водяно-Лорине Єланецького району. Тут Лорер прожив 18 років, написав додаток «Запискам декаб­ристів», оповідання «Із спогадів старого офіцера». Про­їздом до брата в Водяне Лорер зупиняється у В. П. Скаржинського, який поділяв погляди декабристів, співчував їм. Коли у Скаржинського в хуртовинну ніч зупи­нився учасник придушення повстання Чернігівського полку, який похвалився, що убив трьох чоловік у бою, то Скаржинський негайно попросив його звільнити двір і більше ніколи до нього не заїжджати. Він з обуренням прийняв повідомлення свого сина Іванка, який був свід­ком розправи над бузькими козаками на площі Вознесенська, котрим було присуджено покарання по 2000 шпіцрутенів за співучасть і співчуття декабристам. Піс­ля цієї екзекуції у покараних залишався обірваний скелет в шматках м'язів. Людина гинула, не дійшовши кін­ця строю..

Прагнучи підтвердити могутність Російської держави, Микола І вирішує провести всеросійські військові маневри влітку 1837 року у Вознесенську.

Проводяться великі роботи по благоустрою міста: насаджуються дерева по вулицях, за містом «Маріїн гай», вимощуються вулиці, будуються палаци.

Про Вознесенськ 30-х років XIX століття, писав манд­рівник по Європі і Азії герцог Рагузький: «Мені здаєть­ся, що я біля раю».

Маневри військових сил розпочалися 24 серпня 1837 року і продовжувалися до жовтня включно. Микола І перебував з усією свитою в місті, а війська розташува­лися таборами по всіх навколишніх селах, починаючи від Олександрівки і до Білоусівки вздовж Бугу.

Вознесенськ залишився військовим поселенням, а то­му економічний розвиток сповільнюється. 6 жовтня 1845 року був затверджений герб міста Вознесенська.

Він має вигляд щита. У верхній половині щита - державний Російський герб. Нижня половина була розділе­не на дві частини: в першій зображений сокіл, який ши­ряє в голубому небі над рікою Бугом, а в другій поло­вині — на червоному полі атрибути військові і сільські: кавалерійська піка і коса навхрест, над ними — улан­ська шапка, внизу — серп.

За переписом 1846 року в місті мешкало 4,5 тисячі чоловік, а менше як через рік населення стало 5 тисяч 927 жителів. Були й цивільні, серед них було купців 18, а в 1856 році — 142 купці. Тоді ж будуються крамниці, базарний майдан.

В 1857 році військові поселення були ліквідовані, але кріпосницький гніт лишився, а тому спалахували селянські заворушення в маєтках, навколишніх поміщицьких володіннях Мартинівки, Кантакузенів, Прозоркевичів, Чєйко. Заворушення прокотилися грізною хвилею на селех Покровка, Варюшине, Чичиклея.

В 1856 році у Вознесенську відкрилося військове учи­лище на 250 чоловік до якого приймалися сини нижчих чинів у віці від 12 до 16 років. В ньому викладалися за­кон божий, російська мова, арифметика, алгебра, гео­метрія, законоведення, малювання, чистописання, ситуа­ція.

У 1860 році в Вознесенську запроваджено міську ду­му і при ній словесний суд. Прагнучи зберегти власність поміщиків та непорушність кріпацьких законів кріпос­ницької Росії, царизм збільшив поліцейські сили, устано­ва їх і на півдні України, в тому числі і на Вознесенщині.

Посилення економічних зв'язків нашого краю з краї­нами Європи змусило уряд провести будівництво більш вдосконаленого нового торгового порту в Миколаєві. Для безперешкодного виходу суден у море було ви­рішено прорити через Очаківський бар у Дніпровсько-Бузькому лимані судноплавний канал довжиною близь­ко 7,5 км.

Обсяг ґрунту, який вибирався на всій довжині каналу доходив до 800 тисяч кубометрів. Для виконання робіт було створено окремий гідротехнічний караван, який складався із землечерпальної машини продуктивністю близько 4500 кубометрів на добу, самохіднопарових шаланд для вивезення ґрунту і парового катера.

В Миколаївський порт тепер могли заходити різні пароплави далекого плавання, а це в свою чергу вплинуло на зріст товарообороту і товарного потоку зерна та інших продуктів через пристань Вознесенськ, що сприяло розвитку Вознесенська.

Під час Кримської війни 1854—1855 рр. через Вознесенськ проходять війська у Крим: обози з продовольст­вом, боєприпасами, зброєю. В зворотний бік повертали­ся воєнні валки з пораненими воїнами з-під Севастопо­ля. У Вознесенську було відкрито військовий госпіталь, в якому розміщали важкопоранених воїнів, які підлягали тривалому лікуванню.

В Раковому на березі Бугу були побудовані великі зерносховища з яких зерно вантажили на баржі, на па­роплави і відправляли вниз по течії до Миколаєва.

Після падіння кріпосного права становище селян на Вознесенщині аж ніяк не поліпшилось, бо треба було сплачувати високі викупні платежі. Брати в оренду зем­лю могли не всі селяни, бо орендна плата була досить висока, 4—6 карбованців за десятину, а гроші були до­сить дорогі.

Незадоволені реформою селяни вимагали у генера­ла Червінського наділити їх землею без високого ви­купу, пригрозивши йому, що відберуть силою. Наляка­ний Червінський звернувся за допомогою до одесько­го генерал-губернатора.

Убогість селян була жахлива бо більше половини селян Вознесенщини не мало ні коней, ні волів, ні зер­на, щоб засіяти свій убогий клаптик землі, десятина якої давала від одного до трьох пудів зерна, а подат­ки зростали постійно. Тому розорені селяни змушені були йти в найми де сільських багатіїв, або поповню­вати ряди безробітних, які йшли до міста Вознесенська.

У Вознесенську було багато млинів, колісні майстер­ні, завод сільськогосподарського знаряддя Шпехта і Раудсепе (згодом завод «Червоний технік»), річкова пристань. Але становище робітників було важким. Вознесенськ, як і інші міста Півдня, перетворився в ринок дешевої робочої сили. Сюди сотнями і тисячами приходили з північних райо­нів селяни в пошуках сезонної роботи восени, весною. Таких селян охоче брали німці-колоністи, які дивилися, аби у заробітчан була пуста торба і міцні мускули на ногах і руках, а вигоду з наймита вони вижмуть.

Безправ'я народних мас, відсутність засобів існування призводили до того, що з 100 дітей лише 10—12 могли навчатися в школі.

За вимогою прогресивних кіл на кінець XIX початок XX століття у Вознесенську було відкрито чоловічі і жі­ночі гімназії, чотирикласне і двокласне училища та на­родну школу. Звичайно, освіту в них могли здобути ді­ти дворян, купців, чиновників і інших державних чинів. Діти простих людей, навіть найбільш здібні з великими труднощами могли пробити собі дорогу в освіту.

На 1888 рік населення міста Вознесенська становило 12400 чоловік. Близькість Георгіївського (Кіровоград) ярмарку сприяло зростанню товарного потоку по річці Буг на Миколаїв та сухопуттю чумацьким звозом на Одесу.

В місті Вознесенську і навколо нього налічувався 161 діючий млин, де працювали робітники-вантажники та підручні робітники, мірошники. Це було те середови­ще, де зароджувалася революція.