Про незаконні анафематствування

Історія християнської Церкви зберегла численні приклади незаконних анафематствувань. До числа законних анафематствувань Блаженний Августин зараховує ті випадки, коли особа, яка відлучилася від Церкви, відкрито визнавала свою провину і не відмовлялася від неї. Ну а якщо особа, яка підпадала під церковне покарання, не визнавала за собою злочину? Блаженний Августин свідчить, що в таких випадках не можна відлучати від Церкви будь-яку людину. Він каже: “Ми нікого не можемо відлучати від спілкування... якщо особа не сповідала вільно свого злочину”. Отже, анафема, що накладається на будь-кого без вільного визнання за собою провини (єресі або знехтування християнської моралі), є незаконною, тобто недійсною.

Імператор Юстиніан новелою 123 заборонив єпископам і священикам відлучати будь-кого, не оголосивши причини. Після відлучення кого-небудь від Церкви не на канонічній підставі той, хто несправедливо відлучив, мав, за наказом Юстиніана, тією ж владою сам бути відлученим від Церкви, щоб самому понести покарання за несправедливість, яка примусила невинно потерпіти іншого. В 4-му правилі ІV Вселенського Собору сказано: “Якщо буде помічено, що хто-небудь... з невинної упередженості забороняє служіння і відлучає кого-небудь, повинен сам підпасти під те, чому піддає іншого. І обернеться хвороба його на главу його, як на такого, який порушує заповіді Божі й апостольські постанови”. В Історії Церкви до VII Вселенського Собору є багато прикладів, коли ті, які невірно відлучали від Церкви, самі підпадали під осуд і змушені були приймати до спілкування з Церквою тих, кого вони відлучили. Досить вказати на св. Іринея Леонського, який засудив Віктора, Папу Римського, за те, що той виголосив анафему на осіб, які святкували св. Пасху не в один час з Римською Церквою. Особливо багато зловживань анафемами було у Західній Церкві. Багато хто з церковних письменників осуджував цю практику. Так, Петро Даміан переконував папу Олександра утримуватися від частого виголошення анафем. Він писав, що часте виголошення анафем майже завжди потребує виправлення. В яку загибель занурює душі зловживання анафемами і як воно шкодить спасінню? Який привід до падіння, який слизький шлях, яка небезпечна прірва! Справедливість вимагає, щоб більшого покарання зазнавав той, хто робить великий гріх, ніж той, хто малий. Тут же великі і малі грішники підлягають однаковому покаранню. Часто людина накладає на іншу таке покарання, яке Бог не накладає на порушників Його заповідей. Ісус Христос, сказавши: “Хто любить батька чи матір більше, ніж Мене”, не сказав, що буде підданий анафемі чи прокляттю, але тільки: “Мене не вартий”. Він сказав у Законі: “Око за око, зуб за зуб, рана за рану, обпік за обпік”, але не виганяв миттєво всіх винних з синагоги і не проклинав. Не всі гріхи рівні, як вважають стоїки, байдуже показуючи їх одноманітним однаковим чином. Треба, щоб покарання було відповідним рівню злочину. Св. Григорій та інші папи підтримували честь папського престолу додержанням цього звичаю у своїх декретах. Вони виголошували анафему тільки в кінці формули віри.

Наслідком анафематствування або відлучення від Церкви було вилучення з церковних диптихів. Як тільки єретиків піддавали анафемі, їх імена викреслювалися зі списків живих і мертвих, і Церква переставала молитися за них. Як приклад незаконного анафематствування, слід навести покарання св. Іоана Золотоустого, який був підданий анафемі та викреслений із диптиха за вироком беззаконних зборів єпископів під головуванням патріарха Олександрійського Феофіла.

Через 35 років після його смерті ім’я св. Іоана Золотоустого було знову занесено до диптиха.