МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
«ОДЕСЬКА ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ»
Інститут прокуратури та слідства
РЕФЕРАТ НА ТЕМУ:
«Анафема як вид церковного покарання»
Студента 5 курсу
2 потоку 1 групи
Гаврилюка Юрія Олександровича
ОДЕСА-2013
План
Історія зародження анафеми ................................... ........................................ 3
Використання анафеми Апостолами........................................................... 4
Анафемування в древній церкві ..................................................................... 5
Незаконні анафестування ................................................................................6
Взаємні анафестування ....................................... ............................................7
Анафемав новому завіті .....................................................................................8
Сутність анафеми .............................................................................................12
Література
Людині властиво помилятися в духовному житті. Часом вона навіть не помічає цього, тому, для її ж блага, іноді необхідно вказати на допущені помилки.
“Якщо ж согрішить проти тебе брат твій, — говорить Христос, — піди й викрий його між тобою і ним одним; якщо послухає тебе, то придбав ти брата твого; якщо ж тебе не послухає, візьми з собою ще одного або двох, щоб устами двох чи трьох свідків підтвердилось кожне слово; якщо ж не послухає їх, скажи Церкві; якщо ж і Церкви не послухає, то нехай він буде тобі, як язичник і митар” (Мф. 18: 15–17). У цих словах Господь учить нас бути уважними до людей, поблажливими до їхніх слабкостей, допомагати виправляти їхні помилки. Послідовність дій, встановлена Христом, смиряє нашу гординю, не дозволяючи нам “іти в атаку” на кривдника: спочатку необхідно поговорити з ним наодинці, потім при свідках, здатних вірно розсудити, а вже потім виносити справу на суд Церкви; з боку скривдженої людини має бути виявлена любов для відновлення миру.
Трапляються випадки, коли людина знову і знову повторює помилки, настільки погрузаючи в цьому, що вже не бореться з ними. У такому випадку Церква накладає на людину певні обмеження, або єпітимію (від грецьк. επιτιμία — “покарання”). Мета такого покарання полягає не в самому каранні людини, а в тому, щоб вказати їй шлях до виправлення. Дотримуючись єпітимії, людина має виховати у собі відразу до гріха та силу протистояти йому. Наприклад, ласолюбець може смиряти себе вживанням помірної кількості їжі. Помірність у цьому випадку рятує його від багатьох інших гріхів, адже ласолюбство — це набагато більше, ніж вгамування голоду. Ласолюбство, у свою чергу, породжує блудну пристрасть. Таким чином, стримано харчуючись, людина може поступово позбутися цих пристрастей.
Проте трапляється така заскнілість у гріхах, коли людина зовсім відходить від спільноти віруючих у Христа людей. Звичайно причиною цього є розумові гріхи, коли людина відкидає істину, підмінюючи її хибними ідеями й переконуючи в цьому інших людей. У такому випадку після кількаразових умовлянь, як написано в Євангелії, Церква піддає таку людину або плоди її міркувань анафемі.
1. Історія зародження Анафеми
Анафема (грецьк. ανάθεμα — “відлучення”, від ανατίθημι — “покладати, накладати”) — відділення (кого-небудь від громади), вигнання, прокляття. Анафема констатує той факт, що людина відійшла від істини, своїми неправильними домислами спотворює її, і Церква свідчить, що її вчення суперечить істині, тому спілкування з цією людиною слід уникати. Іоанн Златоуст у 16-й Бесіді на Послання апостола Павла до Римлян на запитання “Що таке анафема?” відповідає: “Анафема, тобто нехай буде відлучений від усіх і буде чужим для усіх”. Термін “анафема” вперше було вжито в канонах Ельвірського собору (305 р.), а саму канонічну формулу “якщо хто-небудь…, нехай буде анафема” остаточно було встановлено в канонах після Гангрського собору (340 р.). Процедура відлучення називається анафематствуванням, або підданням анафемі. Один з прикладів анафематствування — так званий Київський Патріархат в особі його “предстоятеля” Михайла Денисенка. Його було анафематствувано за те, що переступив церковні канони й переконав деяких інших людей у правильності свого вчинку, повівши їх за собою.
Церковну анафему не слід плутати з “відлученням” (αφορισμός), яке є тимчасовим виключенням людини з церковної спільноти із забороною участі в таїнствах і (для духовних осіб) займати церковні посади. Іноді воно називається також “малим відлученням” і служить покаранням за грабіж, убивство… На відміну від анафеми, що проголошується собором священнослужителів, які в цьому випадку є свідками, “відлучення” не вимагає соборного рішення й не потребує соборного проголошення для набуття чинності.
Використання анафеми апостолами
Грецьке слово anatiqhmi – означає відокремлювати, відлучати.
У християнській Церкві право відлучення ґрунтується на словах Господа нашого Ісуса Христа: “Якщо ж і церкви не послухає, то нехай він буде тобі як язичник і митар” (Мф. 18, 17). Цими словами Господь навчив апостолів ставитися до непокірних Церкві так само, як ставилися юдеї до язичників і митарів. В юдеїв вони були в числі відлучених, їм не дозволялося входити у синагоги. Подібно цьому, ті, хто не слухав Церкву Христову, не повинні були знаходитися у спілкуванні з вірними.
Апостоли відлучали недостойних людей від спілкування вірних. Так, апостол Павло відлучив від Церкви, “віддав сатані” коринфського кровозмісника, який мав за жінку дружину батька свого (Див.: 1 Кор. 5, 1–5). Він розглядав відлучення від спілкування з Церквою, як покарання людей за провини.
Відлученню підлягали не тільки кровозмісник, але й інші нечестивці (Див.: 1 Кор. 5, 9–13). На думку апостола Павла, відлучення коринфського кровозмісника повинно було привести його до розкаяння і виправлення.
Коринфський кровозмісник був покараний за розпутне життя, тобто за порушення християнської моралі. А от апостол Петро відлучав від Церкви і за неправильне, нечестиве вчення. У посланні до Тимофія він пише: “Маючи віру і добру совість, яку деякі відкинувши, зазнали загибелі корабля у вірі, такі Гіменей і Олександр, котрих я передав сатані, щоб вони навчилися не хулити Бога” (1 Тим. 1, 19–20).
Відлучення з вживанням слова “анафема” апостол Павло виголосив тим, які вчили не так, як учив апостол. Він писав галатам: “Та коли б навіть ми, або ангел з неба став благовістити вам не те, що ми вам благовістили, нехай буде анафема” (Гал. 1, 8–9; порівн. 1 Кор. 12, 3).
Апостол Павло вживав слово “анафема” і в іншому значенні, коли висловлював свою любов до свого народу. Він писав: “Я жадав би сам бути відлученим від Христа (тобто підданим анафемі. – Авт.) за братів моїх, рідних мені по плоті” (Рим. 9, 3). Це означає, що апостол Павло відчував таку сильну любов до своїх братів, що готовий був навіть позбутися тимчасових і вічних благ, яких сподобляється людина, з’єднана з Христом, він готовий був відмовитись від усього того, що дарував Христос людям через Свій спокутний подвиг.
У часи апостолів було багато єретиків, але з писань апостолів ми не бачимо, щоб усі вони були відлучені від Церкви. Апостол Павло піддавав анафемі тільки тоді, коли передбачав користь від відлучення і для відлученого, і для Церкви. Він віддавав сатані тоді, коли знав, що через це спасеться душа грішника (Див.: 1 Кор. 5, 5).
Св. Іоан Золотоустий говорить, що апостол Павло страждав, коли промовляв анафему: “Сама душа апостола Павла горіла, коли він говорив: “Поповнюю нестачу у плоті моїй скорбот Христових“ (Кол. 1, 24). Маючи таку любов, він нікому не заподіяв насилля, інакше не привернув би до Христа стільки людей і цілі міста; але здійснював це, смиряючись, терплячи удари, знущання, глузування, ставлячись поблажливо, просячи, благаючи.