3. Пит. Педагогіка як наука про навчання і виховання людини. Становлення і розвиток педагогіки.

Педагогіка є комплексною наукою, яка об'єднує, синте­зує дані природничих і суспільних наук, що стосуються процесів виховання, навчання і розвитку особистості.

Педагогіка — сукупність теоретичних і прикладних наук, що вивча­ють процеси виховання, навчання і розвитку особистості.

Педагогіку також можна розглядати як мистецтво виховання. Воно виражається в умінні знайти найбільш гуманні і водночас найбільш ефективні засоби навчально-виховного впливу, які сприяють нормальному різнобічному розвитку особистості.

Термін «педагогіка» походить від давньогрецьких слів раіз {раісіоз) — дитя і а&о — веду. У Давніх Вавилоні, Єгипті, Сирії «пайдагогос», тобто вчителями-вихователями найчастіше були жерці, а в Давній Гре­ції — найрозумніші, найталановитіші вільнонаймані громадяни. їх називали «педононами», «педотрибами»,«дидаскалами», «педагогами». У Давньому Римі цю ро­боту доручали найосвіченішим державним чиновникам, які багато мандрували, знали іноземні мови, культуру і звичаї різних народів.

В епоху середновіччя педагогічна діяльність була пере­важно справою священиків, ченців. У міських школах та університетах могли викладати і люди, які не мали духов­ного сану.

«Майстрами» називали педагогів у Давньоруській дер­жаві. Спеціальних навчальних закладів для підготовки вчи­телів не існувало. Ними були і дяки з піддячими, і свя­щеники, і мандрівні дидаскали — «школярі-книжники».

Становлення і розвиток педагогіки

У процесі розвитку педагогіки виокремилися такі її галузі, як народна педагогіка, духовна педагогіка і світсь­ка педагогіка.

1. Народна педагогіка. Термін «народна педагогіка» упер­ше вжив український письменник, культурний діяч, педагог Олександр Духнович (1803—1865) у підручнику «Народна педагогия в пользу училищ і учителей сельских».

Народна педагогіка — галузь педагогіки, що охоплює накопиче­ний віками народний досвід, погляди на мету, завдання, засоби і методи виховання та навчання підростаючого покоління.

Невід'ємними складовими народної педагогіки є ро­динна педагогіка, педагогічна деонтологія (народні знання про виховні обов'язки та етичні норми батьків пе­ред дітьми, вчителів перед учнями, вихователів перед вихован­цями), педагогіка на­родного календаря.

Родинна педагогіка — складова народної педагогіки, в якій зосе­реджено знання й досвід щодо створення і збереження сім'ї, започаткування та продовження сімейних традицій (трудових, мораль­них, мистецьких).

Родинна педагогіка сприяє формуванню в дітей любо­ві до матері і батька, бабусі й дідуся, поваги до пам'яті померлих та ін.

Актуальні для сучасної педагогіки питання стосунків між вихователями і вихованцями розглядає педагогічна деонтологія.

Педагогічна деонтологія (гр. сіеопіоз — належне, потрібне, необхідне) — народні знання про виховні обов'язки батьків пе­ред дітьми, вчителів перед учнями, вихователів перед вихован­цями, про етичні норми, необхідні для виконання педагогічних функцій.

Значні виховні можливості закладено в педагогіці на­родного календаря, який попри певні універсальні особ­ливості закорінений у буттєвий досвід кожного народу.

Педагогіка народного календаря — складова народної педаго­гіки, що передбачає виховання дітей та молоді шляхом залучен­ня їх до сезонних робіт, підтримання звичаїв, участі у святах і обрядах.

Великі потенційні можливості національного вихо­вання, зокрема формування патріотичних рис, має педаго­гіка, джерелом якої є історична пам'ять про оборонців рідної землі, традиції формування мужнього воїна — за­хисника вітчизни. У контексті педагогіки українського народу нею є козацька педагогіка.

Козацька педагогіка — педагогіка українського народу, спрямо­вана на формування мужнього громадянина (козака-лицаря) з яс­краво вираженою українською національною свідомістю, твердою волею і характером.

Новий сплеск інтересу до надбань козацької педагогі­ки стався з набуттям Україною державної незалежності

2. Духовна педагогіка. Духовна педагогіка найбільшого розвитку набула в епоху Середньовіччя, коли церква мо­нополізувала духовне життя суспільства, спрямовуючи виховання в релігійне річище. Педагогічна думка, яка до того часу розвивалася на ґрунті філософії, стала елемен­том теології (богослов'я). У церковних і монастирських школах на Заході, у мусульманських мектебах (початко­вих школах) на арабському Сході, у школах брахманів (жерців) у Індії виховання набуло яскраво вираженого теологічного характеру.

Духовна педагогіка — галузь педагогічних знань, що передбачає пріоритет релігії у вихованні і навчанні особистості.

Значний внесок у розвиток духовної педагогіки зро­били християнські теологи, філософи та церковні діячі Квінт Септимій Флоренс Тертулліан (прибл. 160—222), Августин (Блаженний) Аврелій, Фома Аквінський (1225— 1274).

Вплив духовної педагогіки на вітчизняну педагогічну думку ви­являється в акценті на етичні орієнтації, що базуються на принципах свободи й унікальності особистості, альтруїс­тичних цінностях, увазі до внутрішнього світу особистос­ті, вихованні моральних чеснот.

3. Світська педагогіка. Своїм корінням вона сягає педа­гогічних пошуків давнього світу. У Давньому Китаї, Індії, Греції, Римі було зроблено перші спроби узагальнити досвід виховання, сформулювати основні педагогічні ідеї. Саме на той час припадають перші педагогічні міркуван­ня щодо проблеми співвідношення політики і виховання, особистості й держави, а також про цілі, зміст та правила виховної діяльності.

Вагомий внесок у розвиток світської педагогічної думки зробили давньогрецькі філософи (Демокріт, Сократ, Платон, Арістотель, Марк Квінтіліан).

Так, Демокріт вважав, що людину формує передусім життєвий досвід. Сократ і Платон обстоювали думку, що для формування людини необхідно пробудити в її свідомості те, що в ній закладено від народження. Учень Платона Арістотель об­ґрунтував залежність мети і засобів виховання від полі­тичних завдань держави. Джерелом пізнання він визна­вав матеріальний світ, не відкидаючи при цьому ідеї першопоштовху, Творця світу. Твір давньоримського філософа і педагога Марка Квінтіліана «Про виховання оратора» упродовж тривалого часу був основним посіб­ником з педагогіки, за яким навчали в усіх риторичних школах.

В епоху Відродження в багатьох країнах Європи набу­ли значного поширення гуманістичні ідеї. їх пропагува­ли видатні філософи-гуманісти, письменники, педагоги Вітторіно да Фельтре (1378—1446) в Італії, Луїс Вівес (1492—1540) в Іспанії, Франсуа Рабле (1494—1553) і Мішель Монтень (1533—1592) у Франції, Еразм Роттердамський (1469—1536) у Голландії. Гуманісти проголосили людину найвищою цінністю і стверджували, що її всебіч­ного розвитку можна досягти вихованням.

До надбань світської педагогіки належить і доробок видатного чеського педагога Яна-Амоса Коменського (1592—1670). У своїй головній книзі «Велика дидакти­ка», яка містить засади світської педагогіки, Коменський з позиції гуманізму трактує основні педагогічні катего­рії — «виховання», «навчання» й «освіта» — як процеси, що відбуваються відповідно до законів природи й зале­жать від особливостей дитини. У численних його працях окреслено всі найважливіші питання педагогічної науки, яку він розглядав як науку про виховання дитини. За­пропоновані ним принципи, методи, форми навчання ста­ли підґрунтям багатьох педагогічних теорій, чимало ідей актуальні й нині.

Загалом найбільш відомими педагогічними творами різних часів є "Велика дидактика" - Я.А.Коменського; "Еміль або про виховання" - Ж.-Ж.Руссо; "Лінгард і Гертруда" - Й.Песталоцці; "Людина як предмет виховання" - К.Д.Ушинського; "Народна педагогія" - О.В. Духновича; "Як любити дітей" -Я. Корчака; "Педагогічна поема" - А.С. Макаренка; "Серце віддаю дітям" - В.О.Сухомлинського, праці сучасних педагогів-новаторів та ін.