Рекомендована література

Ивашева В.В. История западноевропейской литературы XIX в. - М., 1951.

Ильина Т.В. Исторя искусств. - М., 1983.

Кертман Л.Е. История культури стран Европы и Америки. - М., 1987. Лотман Ю.М. Беседы о русской культуро. - Спб., 1994.

Рееалд Дж. История импрессионизма. - М.- Л., 1959.

Третьякова Л.. С. Русская музыка XIX в, - М., 1982.

Культура XX століття

Культура XX ст. - одне з найскладніших явищ в історії світової культури. По-перше, це пояснюється великою кількістю соціальних потрясінь, страшних світових війн, революцій, які витиснули духов­ні цінності на периферію людської свідомості і дали поштовх розви­тку примітивних націонал-шовіністичних ідей, посилення культу тотального руйнування старого. По-друге, відбуваються суттєві зміни в галузі економіки та засобів виробництва. Поглиблюється індустріаліза­ція, руйнується традиційний сільський устрій життя. Маси людей від­чужуються від звичного природного середовища, переїжджають до міст, що призводить до урбанізації культури. По-третє, поступове пере­творення суспільства на комплекс різних об'єднань та угрупувань веде до процесу загальної інституціоналізації, результатом якої є позбавлен­ня людини власного "Я", втрата індивідуальності.

Характерною рисою культури XX ст. є її інтегративність, тобто сполучення окремих складових культури в нові комбіновані види мистецтва. Цей процес почав виявлятися наприкінці XIX ст. у зв'язку з появою кінематографу (1895-1896) - специфічної форми інтеграції досягнень науки у фіксації реальності в русі з подальшою її проекцією на екран. XX ст. інтегрува­ло науково-технічний вина­хід із просторово-часовими можливостями художнього образу й започаткувало по­яву кіномистецтва (див. на мал. кадр зі звукового філь­му "Нові часи", режисер Ч.Чаплін, США, 1935).

Однією з особливостей культурного розвитку XX ст. у Західній Європі та Північній Америці став остаточний перехід від колективного стилю до індивідуального. При цьому більшість митців сміливо комбі­нують різні культурні традиції, перебуваючи у невпинному пошуку но­вих засобів вираження і відображення світу. Культура стала багатови­мірною. Багатовимірність передбачає варіативність напрямків і різно­манітність як основні принципи функціонування сучасної культури.

При всій розгалуженості, строкатості, сплутаності художніх процесів у культурі XX ст. можна прослідкувати дві основні лінії історичного розвитку. Одна пов'язана з продовженням традицій ре­алізму (критичний, соціалістичний). Друга - з виникненням на базі декадентства і подальшим розвитком модернізму.

Умовно історію культури XX ст. можна розділити на три осно­вні періоди:

продовження розвитку реалістичної традиції та модернізму

(декадансу): кінець XIX ст. - 10-ті рр. XX ст.

еволюція модерністських напрямків і течій: 20-50-ті рр. XX ст. розквіт масової культури та виникнення так званої "рок-

культури": 50-90-ті рр. XX ст.

Так звана "прогресивна художня культура" стала наступним все­світньо-історичним щаблем у розвитку реалізму. Реалізм у мистецтві й літературі XX ст. пов'язаний з розкриттям історичної ролі народних мас, утвердженням етичних і естетичних цінностей кожної конкретної нації, критикою соціальної несправедливості. Слід зауважити, що поява найяскравіших творів європейської і американської культури XX ст. зумовлена, головним чином, реальними подіями, активною участю ми­тців у житті суспільства; яскраво простежується одна з основних тем у творчості видатних реалістів - трагічна несумісність гармонійного роз­витку особистості, повноцінного задоволення її природного права на щастя зі спотвореними, нелюдськими, цинічно-лицемірними відноси­нами, які утверджуються світом, де панують гроші і сила. Досить назва­ти такі імена, як Ромен Роллан, Бернард Шоу, Теодор Драйзер, Антон Чехов, Максим Горький, Михайло Шолохов, Олександр Солженіцин (в літературі); Дмитро Шостакович, Сергій Прокоф'єв, Дмитро Кабалєв-ський (в музиці); Кете Кольвіц, Арістид Майоль, Ренато Гуттузо (у жи­вописі); Ейзенштейн, Довженко, Чаплін (в кіно).

Специфічним культурним феноменом XX ст. називають моде­рнізм. Модернізм (від "ітюгіегп" - новий) - термін сумарний, який позначає велику кількість не схожих між собою, різноманітних і су­перечливих художніх напрямів у світовій культурі XX ст. Модер­нізм - це культура, яка заздалегідь протиставляє себе будь-якому різновиду традиційної культури (і передусім культурі реалістичній).

Першою стадією розвитку модернізму став згадуваний у попере­дньому розділі декаданс - напрямок культури кінця XIX - початку XX ст., який характеризується переважно занепадницьким настроєм, песимізмом, тугою за втраченими суспільством духовними ідеалами, самодостатнім естетизмом. Відчуваючи дисгармонію світу, антигуман-

ність відносин у суспільстві, декаденти відмовляються від пропагування активної соціальної діяльності. Історичний досвід попередніх революцій і невтішна оцінка морального стану сучасного їм людства підірвали їх віру в можливість прогресивного соціального перевороту.

Найбільш яскраво декадентські мотиви знайшли відображення у творчості символістів, які подекуди називали себе співцями зане­паду та загибелі відомого досі світу, хоча й проголошували можли­вість його майбутнього відродження з попелу руїн. Символісти при­діляють увагу внутрішньому світу людини, глибинам душі, які

пов язують з містичними уявленнями, таєм­ними силами, потойбічним світом. Симво­лізм знайшов розвиток в літературі (Г.Гауп-тман, О.Уайльд, Д.Мережковський, В.Брю-сов, К.Бальмонт, О.Блок, З.Гіппіус та ін.); у живописі (Е.Мунк, М.Чурльоніс та ін.); му­зиці (О.Скрябін).

Серед західноєвропейських поетів-мо­дерністів особливе місце належить Гійому Аполінеру (справжнє ім'я - Аполінарій Костровицький, французький поет польсь­кого походження). Аполінер одним з пер­ших у XX ст. звернувся до традицій "фігурно-візуальної" поезії XVII ст., створивши на цьому грунті кілька маленьких шедеврів. Одним з них є твір "Зарізана голубка і фонтан" (1914, див. мал.), в якому вперше

з'являється алегорія миру в образі голубки, що пізніше була викори­стана П.Пікассо та багатьма іншими художниками і поетами.

Більшість дослідників пояснює виникнення модернізму своєрід­ною світоглядною та художньо-естетичною реакцією на глибоку духов­ну кризу суспільства. Внаслідок помітного ускладнення соціальних від­носин і загострення протиріч, розрив між сутністю та видимістю вия­вився настільки явним, що для його подолання позиція реаліста - конс-тататора, який лише прискіпливо спостерігає за дійсністю, - вже вкотре в історії стає непридатною, неефективною. Ця ситуація вимагала нових естетичних принципів, нової стилістики, принципово нової організації художньої реальності. Крім того, поглиблюється процес самопізнання людини, відкриття в індивіді невідомих до того науці таємниць. З'явилась потреба у нових засобах виразності в літературі, музиці, жи­вописі, архітектурі, скульптурі, кіномистецтві тощо.

До філософських підвалин модернізму слід, насамперед, відне­сти ідеї таких мислителів ХІХ-ХХ ст., як Артур Шопенгауер, Фрід-піх Ніцше, Анрі Бергсон, Зигмунд Фрейд, Освальд Шпенглер, Карл Юнг, Жан Сартр, Альбер Камю та ін. Їх філософська спадщина спо­внена роздумів про трагізм життя, в якому людина відчуває себе приреченою і самотньою, про складний і суперечливий характер спілкування людини з навколишнім світом. Висновки, до яких при­ходять вони у своїх працях, здебільшого є досить песимістичними:

світ жорстокий і абсурдний, суперечності й конфлікти неможливо розв'язати раз і назавжди, самотня людина безсила щось змінити, бо всі її дії і вчинки безглузді, а обставини, в яких вона мусить перебувати, -ворожі щодо неї і подолати їх без принципового переосмислення світо­глядних підвалин, ідеалів і цінностей людства неможливо.

Втрата ідеалів стає результатом сприйняття світу як хаотичного і жахливого у своїй ворожості щодо людини, і у підсумку призво­дить до нівеляції інтересу щодо предметного світу взагалі. У цьому відношенні модернізм - це культура асоціальна. А тому предметний зміст дійсності перетворюється для діячів модернізму в щось несут­тєве, другорядне. Це знаходить своє відбиття у виникненні принципу деформації як спільного принципу, характерного для численних ху­дожніх течій модернізму.

Художника-реаліста цікавив об'єктивний зміст і соціальний сенс предмета. Модерніста ж предмет, як такий, не цікавить, він для нього - лише привід для суб'єктивного самовиразу. Принцип відо­браження дійсності замінюється принципом створення нової реаль­ності, а звідси поява умовностей, символів.

Ще одна з особливостей модернізму - це розрив зв'язку з масо­вою художньою свідомістю, масовим художнім смаком. Культура модернізму є, по суті, елітарною, тобто орієнтованою на невелику групу людей, які володіють особливим художнім сприйняттям.

Виникнення розвиненого, вже "позадекадентського" модерніз­му більшість дослідників пов'язує з експресіонізмом (від франц. ехргеххіоп - "вираження"). Батьківщиною експресіонізму була Ні­меччина, де виникли перші спілки молодих художників, занепокоєних Долею культури напередодні першої світової війни. Художни­кам-експресіоністам світ вбачався абсурдним, негармонійним і хао­тичним, ворожим щодо "природної"" людини. Тому ставлення до Дійсності визначалось тим, що предмети і явища отримували влас-( тавості особистих почуттів і рис художника. Свої почуття, світогля­дні установки, враження від буремних подій і спосіб художнього відчуття вони намагались донести з максимальною виразністю, гос­тротою, наполегливістю - з найбільшою експресивністю.

Щоб якомога виразніше передати "внутрішній зміст" твору, в якому світ зовнішній гостро і боляче заломлювався у внутрішньому світі власної особистості, художники-експресіоністи користувались відповідними художніми засобами: сміливими сполученнями кольо­рів, зміщенням планів, кутастими та ламаними лініями, непропор­ційними формами, зламом та деформацією зображення. Відомими представниками експресіонізму в образотворчому мистецтві стали Ернст Кірхнер та Оскар Кокошка. Художники Г.Гросс, О.Дікс та інші митці прагнули надати експресіонізму антиімперіалістичного та антивоєнного спрямування.

Експресіонізм знайшов прояв у літературі: з'являється жанр "драми крику" (Г.Кайзер, Е.Толлер), активно застосовували стилісти­ку експресіонізму спочатку німецькі (Й.Бехер, Б.Брехт та ін.), а за ни­ми й інші письменники лівих переконань. У музиці експресіонізм роз­винувся ще у другій половині XIX ст. під впливом творчості Р.Вагнера (найвідоміші представники - Р.Штраус, а також засновник атональ­ної музики А.Шонберг). На екранах з'являється експресіоністичне кіно: "Кабінет доктора Калігарі", "Гомункулус", "Носферату".

Близькою до експресіонізму вважається течія французького живопису, відома під назвою фовістів (від франц. Гаиуе - "дикі"). До групи фовістів входили А.Матісс, Р.Дюфі, А.Марке, А.Дерен, М.Вламінк, Ж.Руо, К.Ван-Донген. У 1905 р. їх об'єднало прагнення до емоційної сили художнього вираження, стихійної динаміки ма­люнку, створення художніх образів за допомогою інтенсивних яск­равих кольорів. Основні кольори і моти­ви фовісти брали з природи, але посилю­вали й загострювали їх. Цікавлячись перш за все кольоровими контрастами і пошуком найбільшої інтенсивності, фові­сти прийшли до спрощення і умовності форм. Предметом їх зображення є най- ' більш прості мотиви: барвисті тканини і крісла, оголене і напівоголене тіло. Об'єм і простір на їх картинах майже відсутні. Своєрідним, вираженим в об'є­мі відлунням фовізму та раннього екс­пресіонізму в скульптурі XX ст. Можна вважати творчість найталановитішого учня О.Родена А.Е.Бурделя.

Кубізм виник у парижі на початку століття (Ж. Брака, П. Пікассо. Вони поставили перед собою завдання виявляти і фіксувати ці фігури у своїх творах, уникаючи передачі внутрішньої уявної схожості змальованого пре­дмета з відповідними реальними об'єктами. Зображуючи ці фігури, художник-кубіст керується суб'єктивним смаком, максимально по­риваючи з буденною логікою і фізичними закономірностями реаль­ного світу. Кубісти відмовились від традиційних художніх засобів (пе­редачі тривимірного простору, атмосфери, світла) і розробили нові форми багатовимірної перспективи, які давали змогу показати об'єкт з усіх боків у виг­ляді безлічі площин, які перетинаються між собою, утворюючи напівпрозорі чотирикутники, трикутники, півкола. З часом серед кубістів означилися різні, цілком самобутні творчі манери митців, про яких можна говорити як про кубістів лише у ранній етап творчості (див. на мал.: Ф.Леже, "Акробати", 1942-1944).

Про утворення футуризму (від лат. "майбутнє") заявив італійський письменник Філіппо Марінетті, наго­лошуючи на кончині мистецтва минулого і народженні мистецтва майбутнього. Батьківщина футуризму - Італія, тому більшість саме італійських імен пов'язана з цією течією: У.Боччоні, Н.Карра, Дж.Се-веріні, Дж.Балла. Значна кількість футуристів пов'язували свою твор­чість з ідеологіями фашизму та комунізму. Футуристи також вважали, Що мистецтво не повинне відображати дійсність. Об'єктом мистецтва,

на їх погляд, повинен бути не предметний світ, а рух, який вносить художник, поєднуючи час, місце, форми, колір. Для втілення такого поєднання футуристи використовують прийом дивізіонізму, тобто рух передавався завдяки повторенню деталей предмета (наприклад, шля­хом зображення безлічі ніг дівчини, яка йде по балкону в картині Се-веріні). Футуристи намагалися створити урбаністичне мистецтво, яке б прославляло культ техніки та індустріальних міст. Загальне вражен­ня від картин футуристів - це відчуття хаосу. Предмети, натуралістич­ні деталі поєднуються з відірваними лініями та площинами на фоні дисгармоній кольору і форми.

Футуризм пробував свої сили в різних галузях мистецтва. У скульптурі представники футуризму закликали відмовитись від "кайданів-законів" і перетворити скульптуру у "звільнені пластичні купи". В музиі(і вони ставили завдання "виразити музичну душу на­товпу, великих промислових складів, поїздів, крейсерів, авто...". Так виникає брюїтистська музика (від франц. "шум"), яка славить Ма­шину і Струм. У літературі представниками футуризму були Ф.Марінетті, В.Маяковський, частково І.Северянін і В.Хлєбніков. Ф.Марінетті в маніфесті "футуристичної літератури" висунув її ос­новні риси: головним елементом поезії є хоробрість, зухвалість, бунт; література повинна прославляти рух, швидкість, агресію; вся традиційна культура та її цінності вмерли для нових поколінь... Ве­лику увагу футуристи приділяли формі своїх поетичних творів,

створенню нової поетичної мови.

На противагу експресіонізму й фовізму, які прагнули до мак­симальної передачі своїх душевних переживань, кубісти та футурис­ти шукали нові форми для найбільш узагальненого, дещо відсторо­неного і раціонально вмотивованого розкриття властивостей і про­тиріч навколишнього світу.

Початок абстракціонізму (від лат. "далекий від дійсності") припадає на 10-ті рр. нашого століття, а друга хвиля його розквіту почалася вже після Другої світової війни (супрематизм, неопласти-цизм тощо). Абстракціонізм - це безпредметне мистецтво, яке пов­ністю відмовляється від зображення реальної дійсності і людини. Вже з перших кроків існування абстракціонізм поділявся на два ос­новні різновиди. Для першого напряму характерним було прагнення до гармонізації безформених кольорових композицій; для другого - створення геометричних абстракцій.

Засновником першого напряму абстракціонізму є росіянин Ва-силь Кандинський, який зробив акцент на самостійній виразній цінно-

сті кольору, його барвистості, на кольорових комбінаціях і асоціаціях їх з музикою. Кандинського цікавить не оточуючий, а власний світ, стан душі. Символами цього світу стають самостійні лінії, форми, ко­льори. Так, жовтий колір є символом безумства, синій - свідчить про прагнення до надприродного, зелений - символізує ідеальну гармо­нію, червоний - мужність, білий - народження, чорний - смерть, фі­алковий - згасання. Горизонтальна лінія уособлює пасивне начало, вертикаль - активне. Картини Кандинського нагадують зафіксовані в фарбах фотографічні ефекти світла і безформені кольорові плями в красивих комбінаціях з кривими та ламаними лініями.

Другий напрям абстракціонізму ще називають геометричним, бо він йде шляхом створення найрізноманітних комбінацій різнокольоро­вих прямокутників. Представниками цього напряму стали Піт Мондріан та Казимир Малевич, які засобами безпредметного мистецтва передава­ли людські почуття й переживання. Казимир Малевич, життя й діяль­ність якого щільно пов'язані з Україною, зокрема, з Києвом, і який, хоча й був по батьківській лінії поляком, але називав себе українцем (його мати була українкою), вважав основою мистецтва інтуїтивізм, а метою зображення площинних геометричних фігур показ переваги "чистого почуття" ("Чорний квадрат", "Біле на білому фоні", "Червоний квад­рат"). Пізніше у творчості Малевича постійно виринає селянська тема­тика, пов'язана з українським народним орнаментом та орнаментальни­ми мотивами давніх археологічних культур України (про творчість ще одного метра світового модернізму, скульптора О.Архипенка йтиметься у відповідному розділі Частини II).

У добу Першої світової війни виникають також форми модерніз­му, які на відміну від довоєнних вже тяжіють до активного впливу на світ, до втручання в духовну, а іноді й суспільну сферу людського буття.

Зокрема, активну антиестетичну позицію містив у собі дадаїзм, який виник 1916 р. у Швейцарії. Молодих поетів, письменників, скульпторів, художників об'єднувала ненависть не тільки до війни, а й до суспільства. Своїм ворогом вони вважали будь-які авторитети і традиції. Формою протесту проти ворожої дійсності дадаїсти обрали культ абсурду й зруйнування мистецтва. Не мала змісту і сама назва напряму: звукосполучення "дада" виводили то від румунського "так-так", то від французького "коник", то від дитячого безладного лепе-тіння. Дадаїсти не мали визначеної художньої програми. Вся їх творчість була спрямована на показ безглуздя навколишньої дійсно­сті. Літературні вечори "хімічної"", "гімнастичної", "статичної"" поезії мали вигляд голосного читання так званих "фонетичних поем", які складаються з суми окремих слогів, безглуздих звукосполучень, або одночасного читання віршів різних поетів. Замість музики у загаль­ноприйнятому розумінні дадаїсти використовують запозичену у фу­туристів брюїтистську музику, яка виконується на "немузикальних" інструментах - свистках, сковородках, друкарських машинках. Тек­сти, які читалися зі сцени, робились за методом ''автоматичного пи­сьма": кожний учасник пише фразу, не знаючи, що написав його попередник, або ж учасники по черзі писали слова, які починалися з останньої літери попереднього слова. Замість картин створювались колажі - безладно наклеєні на картон шматки журнальних реклам, газет, фотографій, мотузки, ґудзики, бите скло, дроти.

Дадаїсти намагались створювати мистецтво з різного сміття. Вони стверджували, що цивілізацію характеризують не тільки і не стільки досягнення, скільки її відброси. Заперечуючи мистецтво як естетичну творчу діяльність, дадаїсти сколихнули всю Європу та багато в чому визначили подальшу еволюцію модернізму.

На основі дадаїзму, й спочатку тільки як літературна течія, ви­никає сюрреалізм (від франц. "надреалізм"). Засновниками цієї течії стали молоді поети та письменники - Андре Бретон, Луї Арагон, Поль Елюар, які у 1924 р. виступили з першим маніфестом. Спосте­рігаючи соціальну несправедливість, яка панує у світі, сюрреалісти шукали шляхи втечі від неї у світ підсвідомого, їх діяльність прохо­дила під гаслом відмови можливості соціального прогресу та звіль­нення людського "Я" від кайданів розуму, логіки, моралі.

Теорія сюрреалізму базується на філософії інтуїтивізму Анрі Берг-сона (інтуїція - єдиний засіб пізнання істини, бо розум тут сили не має, а творче натхнення має містичний, ірраціональний характер); на філосо­фії творчості Вільгельма Дільтея, який підкреслює роль фантазії й ви­падкового в мистецтві; на філософії екзистенціалізму, який зображує суспільство і людину як ворожі сили; на філософії Зигмунда Фрейда з його вченням про психоаналіз, культ підсвідомого.

Основа творчого методу сюрреалізму, за визначенням А.Бре-тона, пов'язана з "чистим психічним автоматизмом", який допома­гає висловити думку поза усяким контролем з боку розуму. Дійсно геніальним твором вважався той, що має своїм джерелом інтуїцію і на інтуїцію розрахований. Некорисність — характерна риса геніаль­ного твору, який повинен існувати заради себе. Поети намагались відтворити потік думок і вражень, створюючи безглуздий набір фраз чи описуючи сновидіння, галюцинації. Художники ввели "правило відповідності", "з'єднання нез'єднуваного", "обман зору".

Найяскравішим представником сюрреалізму вважається іспан­ський художник Сальвадор Далі. Свій художній метод художник чи то як жарт, чи всерйоз із викликом назвав "критично-параноїдальним", говорив про систематизацію і критику в його творах проявів божевілля. На картинах Далі цей метод знаходив відображення у змалюванні різних проявів психологічних збочень, галюцинацій і вторгненні у світ людських бажань, душевних таємниць, марень. Його художні образи на­бувають жахливої подоби людей і тварин, подекуди викликають почуття стра­ху, непорозуміння. Це ір­раціональні композиції, створені з реальних пред­метів, які мають натураль­ний вигляд або парадок­сальним чином деформо­вані. Самі назви картин Далі гідні подиву і над­звичайно абсурдні за зміс­том: "Залишки автомобіля, які дають народження слі­пому коню, що вбиває те­лефон", "Осіннє канібальс­тво" (див. мал.), "Антропоморфне шафе", "М'яка конструкція з варени­ми бобами. Передчуття громадянської війни" та ін.

Прийоми сюрреалізму знайшли відображення й у кінематогра­фі (Луїс Бунюель), театрі ("театр абсурду"), скульптурі. Представни­ки "театру абсурду" Ежен Іонеско, Семюель Беккет створювали у своїх п'єсах світ без логіки і змісту. Цей сценічний світ не повністю вигаданий: в деталях він - натуралістична копія дійсності. Але дета­лі об'єднуються навмисно контрастно, свавільно, відтворюючи на сцені світ хаотичного безладдя, світ абсурдної дійсності.

Представники театру абсурду вирішили зламати самий кістяк традиційної драматичної форми. Перш за все вони відмовились у своїх творах від історичної конкретності, наявності місця дії, часової послідовності подій, доповнили їх порушенням логіки в діалогах, безглуздям, ексцентрикою, клоунадою. Творці театру абсурду ніко­ли не прагнули конструювати "надреальний" світ, як сюрреалісти, а намагались розкрити завдяки світу абсурду справжній сенс життя.

Головні теми п'єс абсурдистів - недієздатність людини, самітність, песимізм, протиставлення людини і суспільства - знаходять відо­браження в п'єсах Е.Іонеско "Лиса співачка", "Вбивця без нагоро­ди", "Стільці" та С.Беккета "Чекаючи Годдо", "Кінець гри", де від­сутні характери, сюжет, а людина визначається лише своїми вчин­ками. Один з основних прийомів мистецтва абсурду - гротеск, який показує істинний зміст дійсності, її алогічну і безглузду суть.

З 60-х рр. XX ст. з'являються нові форми авангардизму, які можна об'єднати в поняття "концептуальне мистецтво" (від англ. "поняття", "ідея"). Концептуалісти бачать завдання художника в чистому поєднанні ідей і концепцій. Для ілюстрації своїх ідей кон­цептуалісти застосовують різні матеріали: друкований текст, схеми, фотографії, людське тіло, відеозаписи, промислові вироби, природні елементи і матеріали. Залежно від використання того чи іншого ма­теріалу можна вирізнити безліч течій: поп-арт (комбінації з побуто­вих речей); оп-арт (композиції, створені за допомогою кольору і сві­тла, проведених через оптичні пристрої на складні геометричні кон­струкції"); кінетичне мистецтво (механічні винаходи); боді-арт (кар­тини на людському тілі); ленд-арт (використання художником при­родних елементів: снігу, землі, води, вогню, трави, повітря) тощо.

Виникають у цей час і течії, які повертаються до традиційних спо­собів і засобів образотворчого мистецтва, пародіюючи їх. Прикладом такого напряму став гіперреалізм (фотореалізм). Як модель беруться фотографії, копіюється зображення, збільшуючись до розмірів великої картини. Щоб зробити копію, гіперреалісти використовують масштабну сітку і потім заповнюють кожний квадрат фарбою. В скульптурі гіпер-

реалізм звернувся до створення статуй-манекенів.

В архітектурі XX ст. тривалий час переважала еклектика, тобто комбінація елементів різних стилів. Чимало архітекторів запе­речували як еклектику, так і архаїзацію, наслідування давніх витво­рів. У своїх пошуках сучасного стилю вони йшли різними шляхами, що визначалося національними особливостями, орієнтацією на сма­ки тієї чи іншої соціальної верстви й особистими поглядами, особ­ливостями таланту.

"Сучасний стиль" було все ж знайдено - єдиний, але з певними

національними варіаціями стиль модерн (від франц. "сучасний"). Стиль модерн народився з поєднання двох тенденцій: прагнення архітектора раціонально використати нові матеріали (сталь, скло, залізобетон) і тяжіння до певної міри малозмістовної, але вишуканої декоративності (А.Гауді, Ч.Макінтош).

Другий напрям в архітектурі XX ст. - функціоналізм - виявив потребу створити не просто відхилені форми, а предметно-естетичне середовище для життєдіяльності людей (Ле Корбюзьє, Ф.Райт). Було навіть висунуто п'ять принципів функціоналізму: будинок на стов­пах, сад на плоскій покрівлі, вільне планування інтер'єру, горизон-тально-протягнуті вікна, вільна композиція фасаду.

З середини XX ст. складаються дві теорії будівництва - урбаністи­чна й дезурбаністична. Урбаністична теорія відбиває ідею створення мегаполісних міст майбутнього, а дезурбаністична - ідею будівництва невеликих міст-садів. Зараз немає якогось одного напряму в архітектурі. Сучасні архітектори прагнуть використовувати "істинні традиції" (наці­ональні, інтернаціональні) і "живі портрети сьогодення".

Модернізм, як вказувалось вище, впливав на розвиток усіх галу­зей культури. Пошуки нового у музиці цікавлять багатьох композито­рів. Безліч композиторів-авангардистів прагнули виразити новий зміст тільки з допомогою невідомих музичних засобів, йдуть на різні експе­рименти, які призводять до руйнування естетичних і технологічних підвалин музичної культури (заперечення звукової організації - мело­дії, гармонії, поліфонії"). Одними з найбільш яскравих у цьому відно­шенні етапів стали так звані "конкретна музика" й алеаторика.

"Конкретна музика" відійшла від застосування музичних звуків й замінила їх акустичними ефектами, шумами, "конкретними звуковими проявами життя" (кроки, мурчання, виття, скиглення, щебетання), які записуються на магнітофон, а потім, використовуючи прискорення, уповільнення, різні накладання, рух назад, звукові комплекси монтую­ться відповідно до задуму композитора (П.Шеффер).

Алеаторика (від лат. "кістка для гри, випадковість") - це на­прям створення музики шляхом викидання гральних кісток, цифри яких потім перекладаються на ноти. Таким же чином використову­ють математичні формули, шахматні партії тощо (К.Штокхаузен).

Одним з найбільш самобутніх явищ музичної культури XX ст. став стиль джаз. За однією версією, слово "джаз" походить від анг­лійського слова "переслідувати, гнатися", за іншою - від французь­кого "патякати, тріскотіти", а за третьою - від імені негритянського музиканта Джазбо Брауна, організатора і керівника першого джаз-банду в Нью-Йорку (1915). Джаз виник на основі фольклору амери­канських негрів з притаманними йому африканськими ритмами, які було збагачено елементами європейської мелодики. Скоро після ви­никнення джаз здобув величезну популярність в усьому світі й роз­ділився на велику кількість напрямків. Первісний джаз справив вплив на творчість багатьох серйозних композиторів - Гершвіна, Равеля, Дебюссі, Мійо та ін.

Великого значення у 50-60-х рр. набуває новий музичний стиль - рок (від англ. "хитатися", "розкачуватися"). Музика - не все, що становить зміст рок-культури. Головне в ній - моральна позиція, тип існування. Рок-культура - це своєрідна контркультура, тобто мо­ральне протистояння світові вдоволеності, психологічна конфронта­ція, коли особистість не бажає жити за загальноприйнятими стан­дартами. Основний пафос рок-культури - епатаж: виклик, запере­чення, порушення правил. Великий вплив на формування цього різ­новиду культури справила так звана "сексуальна революція", необ­хідність якої в тогочасних умовах було продекларовано і обґрунто­вано філософією Г.Маркузе ("Одновимірна людина", "Ерос і цивілі­зація") та деякими іншими представниками франкфуртської школи.

Рок-культура має особливий попит серед соціальне маргінальних груп населення - серед молоді, студентства, ліво- і праворадикальних угрупувань, сексуальних меншин. Рок виникає в цих колах, як прагнен­ня повернути моральності та мистецтву їх простий, безпосередній люд­ський зміст, звільнити їх з-під диктату церкви, держави, партії.

Еволюціонуючи, рок поступово відходить від морального змісту до музичної форми. З початку рок-музиці були притаманні посилена гучність, ритм, багаторазове повторення одного музичного елемента.

Формально початком епохи рок-н-ролу прийнято вважати час виходу на екрани США фільму "Джунглі класних дошок" - березень 1954 р., в якому звучала композиція "Рок цілодобово" , виконана Білом Хейлі у су­проводі його групи "Комети", що стало стартом наступної тріум­фальної ходи рок-н-ролу. Від самого початку рок-н-рол характеризувався синкопічним ритмом і майже антилітературним стилем тек­стів, який органічно розвинувся первісне з жаргону тінейджерів і мови негрів, а потім став під це стилізуватися. Протягом 5 років рок-н-рол швидко поширився в усьому світі.

Сучасний рок - це безліч стильових форм та напрямів, націо­нальних та регіональних різновидів: мейнстрім-рок (зберігає тради­ції 60-х рр.), поп-рок (відноситься до сфери поп-культури), фольк-рок (спирається на фольклорні традиції), авангардний рок (експе­риментальний напрям), арт-рок (поєднання електроніки, класики, джазу), джаз-рок, хард-рок, панк-рок тощо.

Друга половина XX ст. демонструє тенденцію зближення сти­лів. Доступність, вседозволеність у всіх жанрах надає безмежну сво" боду вибору. Сучасна рок-культура втратила весь пафос протесту і майже цілком влилася у річище так званої "масової культури" (інші назви - маскульт, поп-культура, кітч).

Як явище, масова культура формується в 20-і рр. XX ст. Її появі сприяв розвиток засобів масової комунікації- газет, популярних жур­налів, радіо, грамзапису, кінематографу. Все це демократизувало культуру, відкрило доступ до неї масовій аудиторії, і в той же час зу­мовило проникнення в культуру суто комерційних інтересів.

Термін "масова культура" підкреслює доступність, пошире­ність художніх та культурних цінностей, легкість їх сприйняття, яка не потребує особливого худо^ жньо-естетичного смаку. Ма­сова культура доступна й зрозуміла людям різного віку, всім верствам населення неза­лежно від рівня освіти. Масо­ва культура задовольняє по­пит сьогодення, реагує на будь-які нові події (на мал. представлено класичний зра­зок поп-арту - коллаж Річарда Гамільтона 1956 р. "Так що ж робить сучасні будинки таки­ми незвичними, такими при­вабливими?").

Негативне ставлення бага­тьох людей до сучасної масової культури зумовлене невигідним для неї порівнянням зі зразками високої культуриминулого. Крайньою є думка, що масова культура - -це антикультура або, принаймні, прояв фак­тичного безкультур'я. Більш виваженою є позиція, згідно з якою порів­нювати масову культуру сьогодення доречно тільки з відповідними їй попередниками - різновидами "низької" культури, яка мала місце в усі культурно-історичні періоди від первісних суспільств включно. В усі часи "низькій" культурі були притаманні певна тиражованість зразків, створення шаблонів сприйняття, тривіальне як естетичний ідеал, пріо­ритет розважальності і апеляція до нижчих відчуттів та інстинктів. У сучасній масовій культурі всі ці риси виявляються як ніколи рельєфно.

Основними літературними жанрами маскульту є детектив (кримінальний, шпигунський, гангстерський), триллер, фантастика, історичний роман, мелодрама ("жіночий роман"), готичний роман, вестерн, екзотична проза, комікси. Частіш за все масова література має авантюрно-пригодницький, розважальний характер, стає своє­рідним допінгом, який намагається адаптувати пересічну людину сучасності до нівелюючого особистість отуплюючого життя, механі­зованого і запрограмованого у більшості своїх проявів.

Найпопулярнішими серед літературних жанрів масової культури є детектив і фантастика. Детектив у своїх різновидах (кримінальний, шпигунський, гангстерський роман) являє собою твір, в основу якого покладено загадку, яку розплутує приватний детектив або представник державних структур. Найвизначніші зразки цього жанру створили А.Крісті, Ж.Сіменон, Д.Чейз, Р.Стаут, Е.Гарднер. Різноманітною за жа­нровими формами є фантастика. Тут можна зустріти наукову фантасти­ку, дія якої відбувається у майбутньому. Представники земної цивіліза­ції зустрічаються з усілякими інопланетянами, рятують людство від глобальних катастроф тощо. У цьому напрямку працювали П.Андерсон, Г.Гаррісон, А.Кларк, С.Лем, А.Нортон, Р.Хайнлайн. Іншим різновидом фантастики є так звана література "фентезі". Це казкова фантастика, подібна до старовинного героїчного епосу. Її герої - мужні й сильні вар­вари, лицарі, королі (Конан, Ельрік, Тонгор, Тарзан), які воюють з пред­ставниками темних (магічних) сил. Авторами фентезі є Е. Берроуз, Р.Говард, У. Ле-Гуїн, Р.Желязни, М.Муркок, Ф.Фармер та ін. Ще одним фантастичним жанром є містичний роман і роман жахів. На їх сторінках діють різноманітні вампіри, відьми, нечиста сила. Визнаними майстра­ми літератури жахів вважаються Стівен Кінг ("Темна половина", "Доля Єрусалиму", "Цвинтар домашніх тварин"), Р.3ельцер ("Знамення").

Досить поширеним у сучасній масовій літературі є жанр сенти­ментального ("жіночого") роману. Це історії романтичного кохання, які заводять читача в ілюзорний світ з красивими жінками та силь-

ними чоловіками, псевдоконфліктами, які щасливо розв'язуються наприкінці твору. Дії таких романів відбуваються частіше за все у далекому минулому. Героїня проходить багато випробовувань, пе-1 реживає безліч карколомних пригод, щоб врешті решт опинитися в

обіймах коханого. Найзнаніші зразки "жіночих" романів створили Ж.Бенцоні ("Маріанна", "Флорентійка", "Катрін"), А. та С. Голон ("Анжеліка"), Б.Смолл ("Гарем", "Рабиня пристрасті", "Цариця Пальміри"). Твори цього жанру, але на сучасному матеріалі, пишуть Д.Коллінз ("Лакі", "Шанс"), Ж.Сьюзен ("Долина ляльок", "Машина кохання"), Б.Картленд, Д.Стіл.

Великий вплив на сучасне життя, на стиль поведінки людини має кінематограф. Провідну роль у створенні масової кінопродукції віді­грають Сполучені Штати Америки з їх "фабрикою марень" - Голліву­дом. Тут щорічно створюється кількасот кінокартин, більшість з яких розрахована на середнього споживача і намагається здивувати його великою кількістю кіноефектів, видовищних сцен. Продукція Голіву-ду різноманітна у жанровому відношенні. Тут і історичні фільми ("Сід", "Бен-Гур", "Клеопатра"), і фантастика ("Зоряні війни", "Тер-мінатор"), і пригодницькі стрічки й бойовики ("Індіана Джонс", "Коммандос", "Рембо"), фільми-катастрофи ("Титанік"), мелодрами ("Занесені вітром", "9 1/2 тижнів", "Красунечка") тощо. Серед діячів сучасного кінематографу слід згадати режисерів Д.Лукаса, Д.Кеме-рона, С.Спілберга, С.Кубрика, Р.Земекіса, Р.Поланського, акторів А.Шварценегера, Л. Ді Капріо, С.Сталоне, С.Сігала, Н.Кейджа, Д.Ні-колсона, Д.Деппа, Ш.Стоун, Д.Робертс, К.Бесінджер, М.Пфайфер. Досягнення в галузі кінематографу відзначаються багатьма преміями, серед яких знаними є Золотий лев (Флоренція), Пальмова гілка (Канни), Ніка (Росія), премія Американської академії кіномистецтв Оскар.

Остання є найпрестижнішою.

Ще одним різновидом масового кінематографу є телесеріали, або так звані "миляні опери" (така назва походить від того, що пер­ший телесеріал було знято на замовлення компанії, яка виготовляла миючі засоби). Це багатосерійна епопея, у якій оповідається про іс­торію якоїсь сім'ї або долю конкретної людини (переважно жінки). "Миляні опери" відрізняються повільним розвитком сюжету, штуч­ним нанизуванням одних епізодів на інші, наявністю багатьох сю­жетних ліній. Кількість серій у такому фільмі може нараховувати від 10-15 до 500-600. Класичними зразками "миляних опер" є амери­канські серіали "Династія", "Даллас", "Санта-Барбара". Багато сері-злів випускає на світовий кіноринок Латинська Америка (Бразилія,

Аргентина, Мексика). Серед них "Рабиня Ізаура", "Багаті також плачуть", "Просто Марія", "Тропіканка", "Я купую цю жінку" та ін.

На початку 1960-х рр. західний світ пережив згадувану вище "сексуальну революцію". До літератури та мистецтва приходять те­ми, що тривалий час перебували під всілякими табу. Смакування подробиць статевих стосунків людей - одна з головних ознак сучас­ної масової культури. Мільйонними тиражами виходять популярні еротичні журнали: "РІауЬоу", "Ниаїїег", "Репиюизе". Зні­маються фільми, присвячені цій стороні людського життя:

"Емануель", "11 днів та ночей", "Калігула". Коли режисери втрача­ють відчуття міри, а показ статевих сцен стає самоціллю, то твір пере­стає бути витвором мистецтва, перетворюючись на звичайну порногра­фію ("Катерина", "Распутін" тощо).

Складовою частиною сучасної масової культури є й мода. Її індус­трія також має своїх майстрів та кумирів. Серед сучасних модельєрів одягу велику популярність отримали Д.Версаччі, К.Кляйн, В.Зайцев, В.Юдашкін, І.Сен Лоран, К.Діор. Модною й престижною стала праця демонстратора одягу - "моделі". Тисячі сучасних дівчат мріють про кар'єру К.Шиффер, Н.Кемпбел, Є.Герцигової, С.Кроуфорд.

Розрахована на первинний рівень сприйняття й художнього мис­лення, на примітивну й естетично не розвинуту людину масова культура базується на створенні ілюзій, мрій, міфів. Суттєвим завданням цих ілю­зій є створення зразків поведінки й стилю життя. Цей ідеальний тип людини отримав термінологічне визначення "імідж" (образ). Людина свідомо отримує певний тип для наслідування, який частіш за все асо­ціюється з поняттям "престиж", "репутація".

Отже, культурна ситуація XX ст. покликала до життя багато різних художніх течій. Попри всі суперечності та конфлікти епохи, діяльністю представників різних художніх течій, різних національ­них культур формується багатолика, суперечлива світова культура.