В. Греченко, і Чорний, в. Кушнерук, в Режко Історія світової та Української культури

К., 2002

Зміст

ПЕРЕДМОВА

Феномен культури

Частина І. ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

Культура первісного суспільства

Культура цивілізацій Стародавнього Сходу

Антична культура

Культура Середньовіччя: Європа, Візантія, ісламський світ

Культура Відродження і Реформації

Культура Нового часу

Європейська культура XIX ст

Культура XX СТ

Частина іі.. Історія української культури

Культура на українських землях у найдавніші часи

Культура Київської Русі

Культура України у XIV - першій половині XVII ст

Розвиток культури у другій половині XVII - XVIII ст.

Українське національно-культурне відродження (кінець XVIII - початок XX ст.)

Новітня українська культура передмова

Культура як скарбниця накопиченого протягом тисячоліть ко­лективного досвіду віддавна вважається головним набутком людей і за великим рахунком, є кінцевим підсумком життєвих шляхів ок­ремих особистостей, людських колективів усіх рівнів і, зрештою, цілого людства. Відтак вивчення, засвоєння, захист від спотворень, примноження і передача наступним поколінням головних здобутків культури є справою почесною і надзвичайно відповідальною.

Однак в Україні усі ці невід'ємні ознаки повноцінного культур­ного життя протягом довгого часу функціонували скоріше всупереч, ніж завдяки панівним тенденціям суспільних процесів. Українська інтелігенція, і ширше, українська еліта, тобто основні примножувачі й охоронці культурного досвіду, протягом століть зазнавали гонінь та репресій. За сталінського режиму, не задовольнившись знищенням еліти, творці «нової історичної спільноти - радянського народу» за­гнали репресивну сокиру під самий корінь національної культури, визнавши своїм «класовим ворогом» українське село. Попри тися­чолітню історію і кількатисячолітню передісторію культурного роз­витку на українських землях, процес консолідації українців як єдиного великого колективу у формі політичної нації розпочався порівняно недавно і ще триває. Для культурно-освітньої сфери суспільного жит­тя це означає, що саме тепер мають визначитися основні пріоритети подальшого культурного розвитку народу України. Тому створення підручника з історії культури, який відповідав би вимогам сучасного і перспективного розвитку молодого українського суспільства, є спра­вою надзвичайно важливою, актуальною і водночас складною з огля­ду на традиції тенденційного й дуже часто викривленого висвітлення історико-культурних явищ передусім у радянський час.

Поки що доводиться констатувати, що десятиліття українського суверенітету в культурній сфері ще не повною мірою виразилося у принциповому перегляді відверто застарілих стереотипів опису і подачі навчального матеріалу, які досі негативно позначаються на рівні бага­тьох навчальних видань. Це стосується висвітлення як світової культур­ної спадщини взагалі, так і вітчизняної зокрема. Разом з тим вдумливий і критично налаштований читач міг «продертися» крізь машкару ідеоло­гічних штампів і кліше радянського культурознавства і скласти більш-менш адекватне уявлення про попередні культурні епохи. Тому огульно відкидати спадок радянського культурознавства не варто. Якщо говорити про українську культуру, у працях багатьох українських радянських культурологів, істориків, філологів і мистецтвознавців (академік О.Бі-лецький, автори 6-томної «Історії українського мистецтва» та багато ін.) пробивало собі дорогу до читача відчуття живого дихання рідної куль­тури, її світової ваги і неповторного колориту. Серед узагальнюючих праць періоду української незалежності своїм комплексним підходом відзначається «Нарис історії української культури» В.М.Поповича (1998) та праці низки дослідників окремих періодів.

Написання колективом викладачів кафедри українознавства Університету внутрішніх справ підручника «Історія світової та ук­раїнської культури» мало на меті принаймні часткове вирішення накопичених у цій сфері проблем. Цей підручник є самостійною, комплексною і багаторівневою працею, в якій зроблено спробу сис­тематичного викладу матеріалу з урахуванням найсучасніших вимог до якості гуманітарної освіти у вузах України. Разом з тим вузькі часові рамки, якими обмежені заняття з курсу історії культури, спо­нукали авторів бути якомога лаконічнішими в поданих ними оцінках та інтерпретаціях, залишаючи значне місце для ініціативної само­освіти. Тільки самостійне зацікавлення й заглиблення у надзвичайно багатий і різноманітний у проявах космос культури, як світової, так і вітчизняної, може реально збагатити внутрішній світ і дієво вплину­ти на формування світогляду сучасної молодої людини.

Предмет і завдання вивчення розвитку світової та національної культури суттєво різняться: історія світової культури більше цікава своїми закономірностями й широкомасштабними узагальненнями, тоді як історія національної культури - своїми особливостями і по­тенціалом патріотичного виховання. Тому підручник поділено на дві автономні, хоча й взаємопов'язані частини, щоб композиційне не перехрещувати у цілому суголосні, але відмінні за змістом і значен­ням тлумачення культурно-історичних процесів у світі та в Україні.

Адресований безпосередньо курсантам ВЗО МВС України, цей підручник стане в нагоді усій студіюючій молоді, оскільки автори і ре­дактор видання уважно ознайомилися з великою кількістю попередньо виданих передусім в Україні, а також за її межами праць з історії куль­тури, і доклали максимум зусиль для того, щоб зробити це видання інформаційно й ілюстративно насиченим, дохідливим і різнобічне ко­рисним для всіх бажаючих покращувати свою обізнаність у питаннях історії культури і підвищувати особистий культурний рівень.

Доктор юридичних наук, професор, Заслужений юрист України, народний депутат України О.М. Бандурка