
- •Антична література
- •1.Поняття про міф, міфологію, архетипи.
- •Середньовічна лірика: жанри, теми, образи
- •Французький героїчний епос: „Пісня про Роланда”
- •Німецький героїчний епос „пісня про Нібелунгів”.
- •Жанр «высокой комедии» в творчестве Мольера
- •Классицизм как художественное направление. Н. Буало о классицизме
- •Особенности трагедий классицизма. Трагедия Корнеля «Сид»
- •Сонет в литературе Возрождения. Сонеты Петрарки и Шекспира
- •Література Просвітництва
- •Зарубіжна література хіХст.
- •Література к. XIX — п.XX Натуралізм у французькій літературі. Цикл романів е.Золя “Ругон-Маккари”. Склад і задум.
- •Натуралістична концепція людини у романах е.Золя (аналіз одного з творів за вибором студента).
- •Розвиток особистості в п’єсі г.Ібсена “Ляльковий дім”.
- •Становище жінки в буржуазному суспільстві другої половини 19 століття у п’єсі г.Ібсена “Ляльковий дім”.
- •Становище мистецтва у буржуазному суспільстві в романі Джека Лондона “Мартін Іден”.
- •Трагічна доля митця у буржуазному суспільстві в романі Джека Лондона “Мартін Іден”.
- •Критика соціальних передсудів у п’єсі б.Шоу “Пігмаліон”.
- •Формування особистості в п’єсі б.Шоу “Пігмаліон”.
- •Сутність конфлікту в романі о.Уайльда “Портрет Доріана Грея”, його моральний аспект.
- •Література хХст. А. Камю
- •Р.М.Рільке
- •Ф. Кафка
- •Дж. Джойс
- •Літературознавча довідка
- •Русская литература XIX века Лирика Пушкина
- •«Евгений Онегин»
- •М.Ю. Лермонтов
- •Островский
- •Особенности драматургии Островского
- •Новаторство драматургии Островского
- •Н.В.Гоголь
- •«Вечера на хуторе близ Диканьки» (1831-1832)
- •«Тарас Бульба»
- •Особенности лирики а.Фета
- •Ф.М. Достоевский
- •«Преступление и наказание»
- •Л.Н. Толстой
- •1. Творчество а. Блока (1880-1921).
- •2. Творчество а. Ахматовой (1889-1966).
- •3. Творчество с. Есенина (1895-1925).
- •4. Творчество м. Цветаевой (1892-1941).
- •Особенности ранних рассказов а.П. Чехова
Р.М.Рільке
(1875-1926)
Р. М. Рільке – австрійський поет і прозаїк, автор есе, чия творчість відзначила вершину модерністської літератури. Представивши у своїх художньо досконалих поезіях самобутні концепції Бога, світового буття, речі, мистецтва, він здобув славу художника - духовидця і одного з найскладніших філософських ліриків ХХ ст.
Критики зазвичай виокремлюють у творчості Р. М. Рільке три етапи.
Упродовж першого періоду, що охоплює 90- ті поч. 1900-х рр., поет пройшов шлях
від учнівських спроб пера, до творчої зрілості, свідченнями якої стали збірки поезій “Книга картин” та “Книга годин”, позначені впливом символізму, а також збірка оповідань “Про Господа Бога та інше”. У цих ліричних і прозових збірках закарбувався духовний досвід, здобутий митцем із подорожей до Росії та України. Образ поет-ченця, що постає у “Книзі годин” та атмосфера іконних сутінок, відтворена у низці поезій цієї збірки, несуть на собі відчутний відбиток вражень від перебування митця у просторі православної духовності. Тими ж самими враженнями ж живилося і його самобутнє вчення про Бога.
Бог Рільке – це не надприродне начало, що знаходиться по той бік простору й часу, а сила, що міститься “усередині” усієї безлічі речей матеріального світу. Це сама стихія буття у її вічному становленні. Тому він позбавлений досконалості, величі та могутності – адже він сам знаходиться у постійному розвитку. “Найтихіший”, “найглибший”, “мовчазний”, “боязкий”, - такими епітетами характеризує його поет. Цей Бог перебуває у темряві (на противагу християнській традиції, в якій він ототожнюється зі світлом) - там, де знаходиться коріння “світового дерева”. Він гонить соки буття якими наповнюються гілки й листва цього дерева. Отже, поняття “Бог” означає невичерпні продуктивні сили буття, які Рільке пізніше обожнюватиме з “землею” та “природою”.
Рільківська концепція “все буття” Бога реалізується у цей період, зокрема, у думці про те, що Бог присутній у камні, з якого скульптор Мікеланджело висікав свої скульптури (оповідання “Про людину, що слухала каміння”), чи навіть у наперстку (оповідання “Як одного разу наперстку довелося бути Господом Богом”). Ця ідея утворювала підґрунтя для духовних і творчих відкриттів другого, паризького періоду, що перебігав під впливом видатного скульптора О.Родена.
Внаслідок цього впливу упродовж второго періоду творчості Р.М. Рільке в центр уваги висунулася річ. Взявши скульптуру за зразок (або, як він казав, за “модель”), Рільке поставив перед собою завдання “робити речі, не пластичні, а написані речі, однак – реальності, що виходять із ремесла”. Так народився жанр “вірша-речі”, широко представлений у двотомній збірці “Нові вірші”. Його досконалими взірцями є поезії “Ранній Аполлон”, “Лебідь”, “Газель”, “Плетиво”, “Пантера”, “Собор Ісуса Навіна”, “Ваза троянд”, “Карусель” та ін. Вже самі назви цих творів вказують на те, що під “віршем-річчю” не слід розуміти тільки опис якогось предмета. Об‘єктом художнього споглядання є не лише речі у буквальному значенні, а й рослини, тварини, міські ландшафти, твори мистецтва, біблійні та античні сюжети тощо. Інакше кажучи, жанр “вірша-речі” не накладає обмежень на тематику. Він передбачає певний принцип ліричного осягнення світового буття й самовираження поета. Якщо раніше, у “Книзі годин”, у центрі художнього зображення знаходилася жива стихія буття, що уособлюється у постаті Бога, то тепер, у “Нових віршах”, Рільке обирає якийсь фрагмент цього буття (окрему істоту, річ, пейзажну замальовку, епізод із відомого сюжету та ін.), який слугує “моделлю” макрокосмоса. З фанатичною точністю описуючи цю окрему картину як “реальність”, осягаючи її сутність, поет розкриває універсальні закони світового буття, які у зародку у ній наявні і з якими вона пов‘язана тисячами незримих ниток
Стрижнем духовного пошуку третього етапу, що розпочався створенням Першої Дуїнянської елегії і закінчився зі смертю поета, була концепція духовного перетворення речей та земного світу в цілому. Вона знайшла всебічне втілення у новаторських циклах “Дуїнянські елегії” та “Сонети до Орфея”.
Зовні ці цикли не мають точок дотику. Проте Рільке наполягав на їхній глибокій взаємопов‘язаності: “Елегії і сонети, - писав він, - увесь час підкріпляють одне, і я вбачаю величезну милість у тому, що мені було дано одним диханням наповнити обидва паруса – кольору іржи малий парус Сонетів і величезний білий парус Елегій”. Спорідненість двох циклів зумовлена тим, що в них розробляються одні й ті самі положення рільківської філософії.
Це насамперед ідея єдності життя та смерті. “Смерть, - пояснював Рільке, - це інший, невидимий і не освітлений нами бік життя (тут і далі виделено автором. – Є. В.); ми повинні спробувати досягти найвищої свідомості нашого буття, яка в себе вдома в обох нерозмежованих між собою областях і живиться з невичерпного джерела обох… Ми, тутешні й нинішні, ні на мить не задовольняємося часовим світом і не пов‘язані з ним; ми невпинно йдемо і йдемо до тих, хто жив раніше, до наших предків, і до тих, хто, очевидно, прийде після нас. У тому найбільшому “відкритому” світі і перебувають усі…”.
Отже, поцейбічне і потойбічне царства утворюють єдиний цілісний світ. І у всьому, чим наповнене земне життя, відбувається постійне перетворення видимого “матеріального” на “невидиме” “духовне”, яке і є “вищою реальністю”.
Особлива роль у рільківському вченні про духовне перетворення буття відводилася мистецтву, уособленням якого поставав античний Орфей у його модерністській інтерпретації. Цей митець, що ще з часів Давньої Греції персоніфікував чарівну владу мистецтва над світом, у поетичному світі Рільке стає ключовою постаттю процесу оновлення й одухотворення світу. Як людина, що зійшла у царство мертвих й повернулася назад, а отже – пройшла шлях рослини від “смерті” до “воскресіння”, він втілює ідею вічної метаморфози, що відбувається у природі. “В особі Орфея, - зазначає П. Гюнтер, - поет упевнено оспівує Бога перетворень. Потойбіч нашого розділеного існування, після розквіту, плід, висихаючи, вивільняє зернята воскресіння. Орфей живе всюди. Він у кожній розквітлій троянді, як і в усьому, що розчиняється в невидимому”. Встановивши своєю подорожжю до підземного світу зв‘язок між видимим царством живих і невидимим царством мертвих, Орфей виступив їхнім “посередником”:
Він є тутешній? О ні, - двох держав
розмахом духу свого він сягає.
Вміло галуззя верби нагинає
Той, хто коріння верби розпізнав.
(6 сонет, І частина “Сонетів до Орфея”, пер. М. Бажана)
Величезна панорама “всебуття”, охопленого рухом оновлення, перетворення, одухотворення, охоплює у “Сонетах до Орфея” та “Дуїнянських елегіях” усю ієрархію світобудови – від насіння чи ляльки до янголів і Бога. При цьому у ній синтезуються елементи різних релігійних та філософських традицій Заходу й Сходу, давніх міфів і особистих духовних осяянь, містичних переживань і “скульптурно”- чуттєвого сприймання земних реалій. Широке використання античної спадщини, модернізація традиційних сюжетів у творчості Рільке перегукується з естетикою поетів-“неокласиків” - П. Валері, Т. С. Еліотом та ін.