19. Соціальна правова держава

В сучасній літературі обґрунтовується можливість існування такого якісного стану держави як соціальна правова. Можливість її функціонування передбачає необхідність визначення особливостей цих самостійно якісних характеристик держави.Поняття соціальної держави виникло у ХХ ст., а поняття правової держави у ХІХ ст., хоча витоки цих категорій ми знаходимо ще у древніх філософів. Основним призначенням правової держави вони вважали знаходження ефективного механізму взаємодії влади та права; соціальна держава характеризувалась як спосіб організації суспільства, що забезпечує стабільний розвиток соціальної та економічної системи, а також реальність соціальних прав людини.

Вперше, термін правова держава був вжитий Велькером в 1813 р., однак створення юридично завершеної категорії належить Роберту Молю, який в 1829 р. охарактеризував правову державу як конституційну, що заснована на конституційному закріплені прав і свобод особи, а також в забезпеченні судового захисту особи.

Категорія соціальна держава була введена до наукового обігу в 1929 р. німецьким вченим Хеллером. Вона визначалась як така форма організації влади, що забезпечує подолання соціальних протиріч та координацію інтересів соціальних груп.

Поєднання соціальної та правової держави є можливим лише на основі ефективного використання двох принципів:

• верховенства права – як принципу правової держави,

• соціальної справедливості – як принципу соціальної держави.

А отже, ця держава можлива за умови, якщо в суспільстві, з однієї сторони, справедливість не визнається більш високою цінністю ніж право, а з іншої, право не суперечить принципу справедливості.

Соціальна правова держава – це політична організація суспільства, в межах якої влада підкорюється праву, а основні права людини та соціальна безпека складають зміст свободи заснованої на праві. Якщо категорія соціальна правова держава характеризувати як самостійну, то ми повинні визначити її ознаки, основними серед яких є:

1. наявність правового закону (що відповідає існуючій в суспільстві справедливості);

2. законодавче закріплення та реальне забезпечення прав людини;

3. наявність ефективних форм контролю за здійсненням законів;

4. гарантування державою соціальної безпеки та механізмів реалізації соціальних благ;

5. забезпечення основних прав людини у відповідності до міжнародних стандартів;

6. надання державою допомоги малозабезпеченим громадянам;

7. здійснення державою політики соціального компромісу.

20.Поняття та ознаки норм права (роздр.).

Норма права належить до числа найважливіших категорій теорії права. Будь-яке правове явище розкривається і виявляє себе лише у взаємозв'язку з нормами права. Саме через норми права держава здійснює вплив на суспільство, на їх основі визначаються повноваження державних структур, завдяки нормам конкретизуються та реалізуються суб'єктивні права. Норма права є первинною клітинкою права та вихідним структурним елементом системи права.

Норма права як особливий засіб регулятивного впливу на суспільство характеризується певними ознаками, які надають цій категорії самостійного значення та відрізняють від інших засобів соціального впливу.

1. Правова норма пов'язана з державою. Вона являє собою владний припис, що встановлюється чи санкціонується державою та відображає її волю. Встановлення норми здійснюється шляхом безпосередньої державної чи делегованої правотворчості, а санкціонування являє собою державне затвердження існуючих вже у суспільстві приписів та надання їм певного ступеню обов'язковості. Лише держава наділена можливістю встановлювати, змінювати та відміняти норми права.

2. Норма права має владний характер. Вона визначає важливі для держави та суспільства відносини і регулює їх. Владність норми виявляється і в тому, що вона регулює такі відносини, без яких держава і суспільство не можуть бути перетворені у соціальну систему. Норма права завжди відображає волю певної соціальної групи чи всього населення держави, закріплює її та охороняє.

3. Це правило поведінки, що визначає межі можливої та необхідної поведінки суб'єктів, яка відповідає інтересам суспільства та держави. Завдяки нормі суб'єкти можуть визначити правомірність чи протиправність власної поведінки. Зміст норми складають права як можливість вчиняти правомірні дії для реалізації власних інтересів, обов'язки як необхідність виконання необхідної поведінки та заборони як необхідність утриматися від вчинення дій певного роду.

4. Це загальнообов'язкове правило поведінки, оскільки має загальний характер, поширюється на невизначену кількість випадків та невстановлене число суб'єктів. Правова норма є рівним масштабом поведінки кожного суб'єкта, який знаходиться у сфері правового регулювання.

5. Формальна визначеність норми виявляється у її зовнішньому прояві шляхом закріплення в тексті певного правового документу. Формальна визначеність норми повною мірою забезпечує її юридичний характер. Завдяки письмовому характеру норми, вона стає зрозумілою адресатам та володіє певним ступенем обов'язковості, що і визначає її юридичну силу.

6. Це елемент системи норм, що характеризується ієрархічним підпорядкуванням, структурною будовою та спеціалізацією, яка виявляється в особливостях сфери суспільних відносин, що регулюється нормою.

7. Гарантованість державою означає можливість створення системи гарантій реалізації норми, забезпечення необхідних умов для добровільного виконання приписів суб'єктами, а також застосування державного примусу до суб'єктів, що порушують нормативні установлення.

8. Логічність норми виявляється у встановленні нею логічно завершеної моделі поведінки суб'єктів та наявності логічного змісту і структури. Форму логічності норми права можливо визначити тезами:

Структура норми права визначається як сукупність чітко визначених елементів, які в процесі взаємодії забезпечують функціональну самостійність норми.

Структура норми:

це ідеальна логічна конструкція, що забезпечує процес регулювання відносин між людьми;

це модель можливої поведінки, яка сформувалась в процесі суспільного розвитку;

• це засіб пізнання та використання правової дійсності;

це об'єктивований результат відображення в правовій нормі певного суспільного відношення з точки зору особливостей його типу, виду, суб'єктів, об'єктів, поширеності і повторюваності;

• це єдність ідеальної (відображає набір логічно взаємодіючих елементів) та реальної (як результат правового опосередкування суспільних відносин) структури;

• це система взаємопов'язаних елементів, що взаємодіють між собою.