Сили сторін

Загальна чисельність військ, які прибули з Росії у грудні 1917 р. - січні 1918 р., становила близько 60 тисяч. Це були частини регулярної російської армії, що перейшли на бік більшовиків, червоногвардійці Москви, Петрограда та інших міст Росії, загони моряків. Допомогу їм надавали місцеві більшовики, які спиралися на добре озброєні загони Червоної гвардії. Зосереджені вони були, головним чином, на Донбасі, Катеринославщині, у великих містах Лівобережжя і Півдня.

Напередодні наступу більшовиків Центральна Рада перебувала в надто скрутному становищі. Більшість тилових зукраїнізованих військових частин, що свого часу заявили про підтримку Ради, повернулися додому, або, деморалізовані досить успішною більшовицькою агітацією, дотримувалися нейтральної позиції. Деякі перейшли на бік більшовиків. Ось чому головною опорою Ради стали підрозділи Вільного козацтва і добровольчі формування, які створювалися вже в ході війни. Але частини, вірні Центральній Раді, були розпорошені по всій Україні, у той час як більшовицькі війська діяли на стратегічних напрямках.

Загальний наступ більшовицьких військ

Червоне командування планувало силою встановити контроль насамперед над Харківською і Катеринославською губерніями – найрозвинутішими регіонами України. Тут було зосереджено до 15 тис. солдатів вірних УНР частин. Цих сил було цілком достатньо для нейтралізації місцевих більшовиків, але не для боротьби з регулярними військами. У середині грудня ударом з Харкова більшовики захопили важливі залізничні вузли і станції – Лозову, Павлоград, Синельникове. Червоні підійшли до Катеринослава. 26 грудня 1917 р. у цьому місті під керівництвом більшовицького ревкому почалося повстання, підтримане загонами з Москви, Петрограда й Донбасу. З Катеринослава червоні війська розгорнули наступ на Олександрівськ і після тривалих боїв, які йшли з перервами від 2 до 10 січня 1918 p., установили контроль над містом. Наприкінці грудня під тиском більшовиків каледінці залишили Донбас.

У другій декаді січня збільшовизовані солдати і робітничі червоногвардійські частини встановили владу рад у Миколаєві (14 січня), Одесі (14-17 січня), Херсоні (17-18 січня).

Похід більшовицьких військ на Київ

У поході на Київ наступали в основному російські червоні загони. Участь у поході кількох українських частин і Ю. Коцюбинського, який був призначений «головнокомандувачем усіх військ УНР», хоча жодного впливу на прийняття рішень не мав, повинно було засвідчити, що на Київ наступають українські радянські сили, а не російські війська. Наступ просувався досить швидко, і при допомозі місцевих більшовиків були послідовно захоплені Полтава, Костянтиноград, Ромодан, Лубни, Лохвиця, Гребінка.

Бій під Крутами

У цей час «московський загін особливого призначення» під командуванням А. Знаменського зайняв Глухів і Кролевець, а частини Р. Берзіна – Бахмач і Конотоп. У Бахмачі всі три армійські групи – Берзіна, Знаменського і Єгорова з’єдналися під загальним командуванням М. Муравйова. Залізничний шлях зв’язував Бахмач із Києвом. Саме вздовж цього шляху і розвинули наступ об’єднані більшовицькі сили. Зупинити їх будо нікому. Головні сили, підпорядковані Центральній Раді, були зосереджені на Правобережжі, де стримували наступ на Київ фронтових збільшовизованих частин колишньої російської армії. Лише під станцією Крути на прогоні Бахмач-Ніжин нашвидкуруч зібраний загін під командуванням сотника Омельченка, який складався з 500 студентів, гімназисті старшокласників і військових курсантів, спробував перепинити шлях більшовицьким військам. «Більшість із них загинула. Ті, кому вдалося вціліти, розібрали колію і зуміли на декілька днів затримати наступ. Сталося це 16 січня 1918 р.

17 березня 1918 p., коли більшовики залишили Київ, а в столиці знову панувала Центральна Рада, тіла 27 юнаків, які загинули в бою під Крутами, були перевезені до Києва і перепоховані на Аскольдовій могилі. Молодий поет Павло Тичина тоді ж гаряче відгукнувся на цю трагічну подію віршем «Пам’яті тридцяти»: