20.Багатофакторний підхід.

Одним з перших, хто виступив на підтримку багатофакторного методу був Енріко Феррі (1896), а подальший розвиток цей підхід одержав у роботах Вільяма Хілі (1915) і Сіріла Берта (1925). Представники багатофакторного підходу доводили, що вони проводять неупереджені “фундаментальні дослідження і дії”, щоб із зібраних фактів створити якісь теорії. Їхні супротивники протиставляли цим аргументам свої контраргументи, які зводяться до того, що багатофакторний підхід містить у собі визнання того, що ніякої теорії злочинності взагалі створити неможливо, а прихильники багатофакторного підходу виходять з “ще не усвідомлених” і невисловлених теоретичних припущень, з яких вони засновують “кладовища даних”, оскільки, начебто, неможливо (чи майже неможливо) інтерпретувати і практично використовувати всю ту величезну кількість зібраних фактів через їхню теоретичну незв’язаність. У період між 1915 і 1950 роками багатофакторний підхід панував в американській психології. Багатофакторний метод страждає не лише через відсутність теоретичної основи; проти нього можна висунути і серйозні методологічні заперечення: – цей метод припускає переважне вивчення ув’язнених, тобто тієї групи осіб, які старанно відфільтровані органами кримінальної юстиції. Виявлені ознаки в ув’язнених необов’язково мають бути пов’язані лише зі злочинністю. Ці ознаки цілком можуть бути результатом добору, проведеного органами правосуддя, чи результатом якихось обставин, що склалися вже після арешту; – у цьому методі передбачається протиставлення в порівняльних цілях групи ув’язнених, групі ув’язнених без попереднього дослідження прихованої злочинності. Оскільки багато із тих, хто входить до контрольної групи законослухняних можуть виявитися прихованими і не виявленими правопорушниками; – цей підхід цілком орієнтований на злочинця, тому що при цьому вивчаються тільки лише фізичні (тілесні), психологічні і соціальні ознаки самого злочинця, а не суспільні чи віктимогенні чинники. Злочинець описується і клеймується, але нічого не робиться, щоб показати, як позбутися від цих кримінальних ознак при реакції на злочинність; – усі чинники, обрані довільно чи неусвідомлено, оцінюються за тими самими критеріями, без урахування того, що одні фактори відіграють більш значну, а інші менш значну роль у виникненні злочинності або ж зовсім не мають до цього ніякого відношення. Такий підхід не дає можливостей виявити, яким чином певні чинники злочинності взаємодіють один з одним як структурно, так і у динаміці. Незважаючи на ці методологічні докори, що надходять на адресу цієї школи, здається, не можливо залишити без уваги отримані нею емпіричні дані. Необхідно спробувати вмонтувати ці дані в існуючі теорії, оскільки в результаті багатьох їх пошуків було накопичено величезні дані і здійснено велику дослідницьку роботу.

21. Марксистська теорія злочинності.

Марксистська теорія злочинності в класифікації ряду зарубіжних кримінологів вважається однією з соціологічних теорій. Ми не можемо собі дозволити не приділити їй належну увагу, у зв'язку з тим, що на її положеннях будуються багато положень кримінологічної думки як дореволюційної, так і кримінології радянського періоду. Вона має ще одну назву - теорія конфлікту. Якщо не рахувати деяких робіт, то Карл Маркс мало писав про злочинності. Однак його вчення, розвинене ним у "Капіталі", вніс суттєвий внесок у дискусію про походження злочинності. На підставі розроблених ним теорій (концентрації виробництва, накопичення, криз, зубожіння, краху капіталізму і революційного перетворення суспільства) і закону зниження норми прибутку він визначив, що свідомість не впливає на буття, його визначають соціальна та економічна дійсність. Оскільки спосіб виробництва в багато визначає соціальні та психологічні життєві процеси і контролює соціальні відносини та інститути, змінити суспільство можна тільки корінний реформою економічної системи. Маркс вважав, що для людини важливо, щоб він у своєму житті та праці отримував задоволення і міг принести користь. У капіталістичному індустріальному суспільстві велике число робочих виявляються незайнятими або не повністю зайнятими. Оскільки ці люди не можуть задовольнити свою потребу до праці легальним способом, вони виявляються деморалізованими і схильними до різних хибним занять, у тому числі до злочинів. Це, перш за все, відноситься до нижчих шарів. Така "нелегальна продуктивність", тобто соціально відхиляється поведінка і злочинність, представляє собою форму бунту проти панівних умов життя. Кілька докладніше виклав свої погляди на злочинність Ф. Енгельс у монографії "Становище робітничого класу в Англії, опублікованої в 1845 році. Він відзначає, що найбільш грубою і самої безплідної формою ... обурення був злочин". Енгельс захищав наступні три основні тези:

- Причина злочинності - в економічних умовах капіталізму; - Злочинність є вираження обурення робочого класу проти класу капіталістів; - Злочинність - безплідна і не обіцяє успіху форма класової боротьби.

До цих тез не можна не поставитися критично.

Марксистську теорію злочинності розвивали і дотримувалися, причому не тільки в минулому, але і в ХХ столітті ряд відомих зарубіжних кримінологів