8. Кримінологічні методи. Їхня роль та значення у системі кримінологічних досліджень.

Спеціальні (приватно наукові) методи кримінологічних досліджень - це способи та прийоми конкретного дослідження об'єкта чи процесу з метою його оптимального регулювання.

До спеціальних методів належать:

1) метод дослідження документів (документальний)

2) метод опитування (інтерв»ю, тестування, анкетування)

3) метод спостереження;

4) метод експерименту (та моделювання)

5) метод соціометрії – визначення соціальних зв’язків та соціальної ролі особи (відносини лідерства та партнерства, тощо)

6) метод експертих оцінок – прогнозування майбутніх змін злочинності

9. Вплив поглядів філософів-просвітителів на розвиток кримінологічної думки (Ж.-Ж. Руссо, Ш.-Л. Монтеск”є, Ф.М. Аруе (Вольтер) та ін.) З XVIII ст. починається бурхливий розвиток учень про злочин і реагування на нього. Особливе значення мали роботи ПІ. Монтеск'є та Ж.-Ж. Руссо. Шарль Монтеск'є (1689-1755) у своїх роботах "Перські листи" (1721) та "Про дух законів" (1748) виходив із соціальної зумовленості вдач і поведінки людини. Закони одного народу не підходять іншому, що живе у відмінних умовах – (наприклад, у Греції були чисельні міжусобиці, бо місцевість гориста і вони не могли об»єднатися в одну державу, а отже і ворогували між собою – Зубченко) ПІ. Монтеск'є писав про гуманізацію мір покарання, а також про запобіжні заходи. Він наполягав на економії репресії, її особистісному характері та відповідності тяжкості й характерові вчиненого. ПІ. Монтеск'є класифікував злочини та, відповідно, рекомендував диференціювати покарання за ними. Жан-Жак Руссо (1712-1778) констатував у роботі "Міркування про початок і підстави першості..." (1755), що причиною будь-яких соціальних відхилень, і злочинних діянь зокрема, є виникнення приватновласницького !!! суспільства. Розорення бідних, політична нерівність, скупченість у містах, шкідливі для здоров'я роботи, розкіш і зловживання можновладців - усе це неминуче викликає ріст злочинності. У цій ситуації відповідальність за злочини, підкреслював він, несе суспільство. Вирішальним для протидії злочинності є перетворення суспільних відносин, гуманізація держави та права. Водночас засобом такого перетворення він вважав виховання в дусі справжньої моральності. Превентивна сила законів, на думку Ж.-Ж. Руссо, пов'язана з висловленням у них загальної волі, їхньою справедливістю та корисністю, у якій треба переконувати людей, а не із суворістю законів. Про причини злочинності й заходи боротьби з нею писали також Дж. Локк, Д. Дідро, Вольтер та інші філософи, відзначаючи соціальну невпорядкованість суспільства й необхідність запобігання злочинові.

10. Раціоналістично-гуманістичний світогляд і зародження основ кримінологічного вчення ч. Беккаріа, і.Бентама, Дж. Говарда.

Грунтуючись на ідеях Ш. Монтеск'є та інших великих просвітителів XVII-XVIII ст., Ч. Беккаріа створив принципово нову для того часу теорію. Обстоюючи позиції популярної на той час "суспільної угоди", він вважав, що існує три основних джерела моральних і політичних засад, які керують людьми: боже начало, природні закони і добровільні суспільні відносини.

Джерело злочинів Ч. Беккаріа вбачав у загальній боротьбі людських пристрастей, у зіткненні окремих інтересів. Злочинну активність людини вчений пояснював, звертаючись здебільшого до основних, на його думку, рушійних джерел, що спонукають людину до будь-яких дій: як корисних, так і шкідливих. Цими джерелами він вважав насолоду і страждання. Отже, у класичній праці Ч. Беккаріа відображено не лише діалектичне усвідомлення відтворення злочинності під впливом суспільних суперечностей, а й психологічне тлумачення механізму індивідуальної злочинної поведінки.

Для кримінології велике значення має також прогностичний погляд Ч. Беккаріа на перспективи протидії держави злочинам. Його висновок реалістичний: "Неможливо попередити все зло". Ч. Беккаріа категорично відкидав жорстоке покарання й висловлював сумніви щодо отримання від нього користі. Ще свого часу Ч. Бек-каріа був проти смертної кари. На його думку, метою покарання повинно бути не катування людини і знущання з неї, а застереження винного щодо заподіяння шкоди суспільству й утримування від цього інших. Запропоноване ним вирішення питання про мету покарання й досі відображається в законодавстві багатьох країн світу.

Недолік класичної школи полягає в тому, що в центр обґрунтування кримінального покарання вона ставила злочин, а особу злочинця не лише відсувала на другий план, а й взагалі ігнорувала. Представники цієї школи вважали, що не повинно бути однакового покарання за два злочини, які завдали суспільству різної шкоди. Однак з цього твердження випливало, що в разі однакової кари за однаковий злочин однаковому покаранню повинні піддаватись як дорослі, так і неповнолітні, як особа, що навмисно вчинила діяння, так і людина, яка вчинила таку саму дію у стані душевного хвилювання, як людина, що вперше вчинила злочин, так і рецидивіст.

Представники класичної школи сформулювали систему каральних принципів, насамперед незволікання з покаранням; подібності між природою злочину і покарання; невідворотності покарання.

Ч. Беккаріа беззаперечно слід вважати кримінологом, а класичну школу кримінального права — відповідно школою кримінології ще й тому, що кілька розділів праці "Про злочини і покарання" спеціально були присвячені попередженню злочинів. Саме Ч. Беккаріа належать слова: "краще попереджати злочини, ніж за них карати". Найнадійнішим, але й найскладнішим і важким засобом попередження злочинів Ч. Беккаріа вважав удосконалене виховання.

Ідеї класичної школи безперечно були плідними, але недооцінювали особливості особи у вчиненні злочину.