17. Основні жанри міської літератури, фабльо та шванки

Міська літерату­ра з'явилася наприкінці XII ст. Для неї були властиві здоровий глузд, схильність до колоритних картин буденного життя, зокрема селянських і міських низів. Міська література рідко виступала проти феодальної системи, а в основному обмежувалася лише критикою тих чи інших сфер її діяльності, причому критика була більш жар­тівливого, ніж сатиричного характеру. Міська література опанувала цілий ряд жанрів лицарської поезії, суттєво їх змі­нюючи. Виникла публіцистична, сатирична та жартівлива лірика, яка була позбав­лена музичного супроводу, складалася з коротких віршованих розповідей побуто­вого змісту; з'явилися великі сатиричні та алегоричні романи, багата й різнобарвна дидактична література. У розвитку міської поезії провідна роль належала Франції.

Найбільш популярним жанром міської літератури у Франції були фабльо — не­величкі віршовані розповіді про потішні, комічні випадки, які мали викликати сміх. Проте характер сміху міг бути різним. Простіший тип зводився до анекдоту чи чистого гумору, що з'явився на коміч­ній ситуації, грі слів тощо. Другу групу утворили фабліо з більш розвиненими сюжетами, в яких сміх мав певну спрямованість. У них висміювались дурість чи надмірна довірливість, про­славлялися кмітливість, вправність рук і розуму. У фабльо, як у дзеркалі, відбивалося світосприйняття середньовічних міщан, епізоди повноцінної життєвої правди. Такі короткі розповіді або поеми зобов'язані своїм походженням Сходу, зокрема Індії.

Основу для фабльо звичайно складало буденне життя класів, з яких утворюва­лися великі нації. Писалися жартівливі твори восьмискладовими віршами, що ри­мувалися попарно — звичайний розмір віршованого твору гумористичної спрямованості. Автори цих невеличких розповідей, наповнених простотою і жартом, проникали в усі куточки міського й сільського життя, відображуючи з усією повнотою внут­рішній світ селян і буржуа, хоча й не переслідували викривальної мети.

Шванк (нім. Schwank), від середньоверхньонімецької swanc – весела ідея, жарт) – жанр німецької міської середньовічної літератури, аналогічний до французького фабліо, невелика гумористична оповідь у віршах, а пізніше в прозі, часто сатиричного й повчального характеру. Шванк близький також до жанру новели епохи Відродження.

Шванк виник в Німеччині на початку XIII століття, а розквіту досяг у творчості австрійського поета Штрікера (перша половина XIII століття). У циклі веселих шванків «Піп Аміс» (бл. 1230) представлені строкаті деталі німецької дійсності XIII століття, у центрі оповідей стоїть фігура спритного попа, що отримує для себе користь з будь-якої ситуації. Таке групування шванків у цикли (нім. Schwanksammlung) знайшло поширення і в інших авторів, особливо після появи в 1555 році циклу шванків "Rollwagenbüchlin" Й. Вікрама. З XIII століття шванки часто використовували, як приклади в проповідях чи в школі. Ця традиція збереглася в навчальній системі Німеччини до XVIII століття.

У XIX столітті в німецькій літературі під впливом середньовічних шванків виник жанр драматичного шванка (напр. Ф. і П. Шьонтан: «Викрадення Сабінянок» (нім. Raub der Sabinerinnen, 1885), або Л. Тома "Місцевий поїзд"