2. Три фактори формування європейської культури раннього середньовіччя

Раннє Середньовіччя становить собою своєрідну перехідну культурну добу, коли старі античні традиції залишаються ще досить відчутними, тоді як нові процеси активно набирають сили. Процеси зародження і розвитку культури Середньовіччя обумовлювалися взаємодією трьох визначальних факторів, які мають різне походження, але виступили у щільному взаємозв'язку:

3. 1) культурна еволюція пізньоантичного світу;

4. 2) традиції народної культури "варварів";

5. 3) християнська релігія.

Становленню своєрідного культурного коду Середньовіччя передували активні пошуки культурних діячів пізньої античності передусім в ідеологічній сфері, оскільки криза античного світу усвідомлювалася в першу чергу як ідейна. Прямим наслідком цих пошуків стало запровадження християнства як дозволеної релігії в імперії (Міланський едікт 313 р.) і заснування імператором Константином у 324 р. Константинополя - так званого Нового (або Другого) Риму. В 330 р. Константинополь стає резиденцією імператора, який знову зосередив усю владу в одних руках, а з 395 p., коли помер імператор Феодосій, Захід і Схід (Візантія) пішли у своєму розвитку взаємопов'язаними, але чим далі, тим усе більш порізненими шляхами.

3. Поняття про пам'ятки раннього середньовіччя латинською мовою та мовами місцевих народностей Середньовічна, або християнізована латина — це насамперед літургійні тексти — гімни, піснеспіви, молитви. В кінці IV століття святий Ієронім переклав всю Біблію на латинську мову. Його переклад відомий під назвою «Вульгата» (тобто Народна Біблія). На католицькому Тридентському соборі в XVI столітті цей переклад був визнаний рівноцінним оригіналу. Відтоді латинська, поряд з староєврейською і старогрецькою, вважається однією зі священних мов Біблії. Латинська мова стала мовою культурного та інтелектуального життя при монастирях і катедральних соборах. Польща прийняла 966 року римський обряд християнства і латинська мова функціонувала на польських територіях. Латина представлена у творчості італійського філософа й теолога Томи Аквінського (1227–1274), який поєднав учення Арістотеля з християнськими догмами. На базі шкіл ХІІ ст. виникають нові центри культури та освіти — університети, які з'являються у Болоньї (1119), Окс­форді (1163), Падуї (1222), Неаполі (1224), Севільї (1254), Парижі (1259), де латина була мовою освіти і спілкування. Книги, які видавалися в університетських скрипторіях, були написані латинською мовою. В університетах вивчали твори Лівія, Лукреція, Таціта, Катулла – класиків римської літератури і культури загалом. В епоху Середньовіччя латинська мова була фактично єдиним інструментом спілкування і висловлювання думок, зрозумілим для всіх і вигідним для встановлення контактів — була невід'ємною частиною суспільного, політичного, культурного і наукового життя всієї Європи, зразком для нових романських мов, які постійно зверталися до її багатої лексичної скарбниці, шукаючи засобів для позначення нових понять та ідей. Починаючи з середніх віків всі наукові твори писали латинською мовою; на латині виголошували виступи на наукових зборах.^[5] З тих часів вона збереглася в назвах рослин, тварин, мінералів, хімічних речовин. Середньовічна латина досить далеко відійшла від класичних зразків, і в XIV ст. в Італії почався рух за повернення до зразкової латини Цицерона, на противагу латини церкви та університетів, яку гуманісти презирливо іменували «кухонною латиною». У першій половині XІV ст. у Галичині з'являються перші акти внутрішнього обігу, написані латинською мовою — це так звана актова латина, яка хронологічно охоплює період від 20-х років XІV ст. до останньої третини XVІIІ ст.

4. Поезія вагантів, її особливість Ваганти - мандрівні священики, які не мали своїх парафій, монахи-втікачі, що через одруження чи пияцтво втратили духовний сан, веселі школярі та студенти. Дух вільнодумства царював у їхній поезії. Радість і свобода — ось чого прагнула душа ваганта. Поезія вагантів спиралась на досвід античної традиції — творчість Овідія, Горація, зразки релігійної лірики та народної поезії. Вони часто використовували мотиви та форми народних пісень. Найвідоміша збірка пісень вагантів — «Буранські пісні» — складена в Баварії у XII столітті. Найвідоміші пісні вагантів — «Орден вагантів», «Бідний студент», «Гаудеамус», «Прощання зі Швабією1», «Різдвяна пісня школярів», «Безтурботна пісня» — увійшли до цієї збірки. Іронічна і глузлива поезія. Ваганти часто висміювали й пародіювали церковні гімни і постулати, за що їх переслідувала церква. Так, замість звернення до всемогутнього Бога, вони зверталися до всемогутнього Бахуса. Церковників вони називали «вовками в овечій иікурі», церкву порівнювали з продажною блудницею, а папський Рим — із брудним базаром. У їхніх зухвалих піснях виявився бунт народних мас проти церковних і суспільних догм. Поезія вагантів анонімна. Вірші, які складалися в їхньому середовищі, ставали спільним надбанням, і кожен міг додати до них щось своє. Проте в анонімній масі збереглося кілька імен поетів-вагантів — Нримас Орлеанський, Архіпіїт Кельнський. Вальтер Шатільонський. Головні ознаки лірики вагантів: іронічне ставлення до свого суспільного стану, веселий настрій; заклик до насолоди життям; використання мотивів та форм народних пісень; анонімність творів.