Тема 6. Міжнародна інвестиційна діяльність та трудова міграція

1. Міжнародні інвестиції як форма руху капіталу

2. Міжнародний рух робочої сили

Рекомендована література

1. Абрамович І. В. Напрямки активізації державної політики щодо залучення іноземних інвестицій в економіку України // Економіка та держава. – 2006. - № 9. – С. 25-27.

2. Гайдуцький А. П. Міграційний капітал як новий напрям припливу іноземних інвестицій // Економіка АПК. – 2006. - № 7. – С. 83-89.

3. Гайдуцький А. П. Мотиви виходу ТНК на ринки нових країн // Банківська справа. – 2008. - № 4. – С. 68-71.

4. Даниленко А. А. Актуальні питання прямих іноземних інвестицій до України з ЄС (у контексті розширення Євросоюзу на Схід) // Фінанси України. – 2008. - № 1. – С. 127-137.

5. Платіжний баланс, іноземні інвестиції, кредитні запозичення та резервні активи України// Фінансовий ринок України. – 2007. - № 5-6. – С. 7-12.

6. Ривак О. С. Інвестиційна діяльність в агропромисловому комплексі України // Економіка АПК. – 2008. – № 1. – С. 76-84.

7. Саблук П., Пріб К. Процеси міжнародного руху капіталу та участь у них України // Економіка України. – 2008. - № 8. – С. 56-68.

1. Міжнародні інвестиції як форма руху капіталу

Капітал – усі об‘єкти власності, які дають можливість власнику отримувати доход від їх використання.

Міграція капіталу – переміщення капіталу в межах однієї або кількох країн з метою отримання від його вкладання більшого прибутку. Міграція капіталу відбувається в міжнародній економіці у формі інвестицій та позик.

Інвестиції – це довгострокові вкладення капіталу в різноманітні сфери економіки з метою отримання прибутку.

За джерелами походження міжнародні потоки капіталу поділя­ються на державні (офіційні) й недержавні (приватні).

Державний капітал — це засоби з державного бюджету, які спрямовуються за кордон або приймаються з-за кордону за рішен­ням уряду чи міжурядових організацій. До них належать державні позики, гранти та різні види дарунків чи допомоги, які надаються однією країною іншій за міжурядовими угодами.

Недержавний (приватний) капітал — це засоби приватних фірм чи організацій, які спрямовують за кордон або одержують з-за кордону за рішенням їх керівних органів. Це — інвестиції капіталу, надання торгових кредитів, міжбанківське кредитування тощо.

За характером використання капітал поділяється на:

а) підприємницький;

б) позиковий.

Підприємницький капітал — це засоби, які вкладаються у виробництво для отримання доходу. Вивезення підприємницького капіталу означає створення власниками капіталу підприємств на території іншої країни.

За фінансовим визначенням інвестиції — це всі види активів (засобів), вкладених в господарську діяльність для отримання дохо­ду. За економічним визначенням інвестиції — це витрати на ство­рення, розширення, реконструкцію та технічне переозброєння основного капіталу та зв'язані з цим зміни оборотного капіталу. Іно­земні інвестиції — це капітали, експортовані з однієї країни і вкла­дені в справу або підприємство на території іншої.

Під прямими інвестиціями слід розуміти підприємницький капітал за кордоном, що забезпечує контроль над підприємствами, в які він вкладений.

Прямі інвестиції поділяються на:

а) вкладання компаніями за кордон власного капіталу (капітал філій і частка акцій у дочірніх та асоційованих компаніях);

б) реінвестування прибутку;

в) внутрішньо корпоративні переміщення капіталу у формі креди­тів і позик між прямим інвестором та дочірніми, асоційованими компаніями і філіями.

Дочірня компанія реєструється за кордоном як самостійна компа­нія і має статус юридичної особи з власним балансом. Але контро­лює її батьківська компанія, оскільки вона володіє основною части­ною її акцій або всім її капіталом.

Асоційована компанія, або її ще називають змішаною, відрізня­ється від дочірньої меншим впливом батьківської фірми, якій на­лежить суттєва, але не основна частина акцій.

Відділення не є самостійними компаніями та юридичними особа­ми і на всі 100 % належать батьківській фірмі.

Портфельні інвестиції утворюються вкладенням капіталу цінні папери підприємств у розмірах, які не забезпечують прав власності або контролю над ними. Такими цінними паперами можуть бути:

а) акціонерні цінні папери;

б ) боргові цінні папери: облігації; прості векселі; боргові зобов'язання; інструменти грошового ринку — казначейські векселі, депозитні сертифікати, банківські акцепти, фінансові деривативи — опціони, варанти, ф'ючерси, свопи тощо.

Основними причинами міжнародного руху капіталу можна вважати:

- відносний надлишок капіталу на національних ринках, що перешкоджає високоприбутковому його використанню;

- попит на капітал, який не збігається з його пропозицією в різних ланках світового господарства, що зумовлено нерівномірні­стю економічного розвитку держав;

- різницю у витратах виробництва в різних країнах внаслідок різниці у вартості сировини, енергії, заробітної плати тощо;

- інтернаціоналізацію виробництва;

- зацікавленість у природних ресурсах інших країн для забезпе­чення сировиною своїх підприємств;

- відмінності в екологічних нормативах і стандартах різних країн, що сприяє вивезенню або створенню екологічно шкідливих вироб­ництв у інших країнах для забезпечення своїх потреб;

- бажання обійти тарифні та нетарифні бар'єри, які є у зви­чайному комерційному експорті;

- захист грошей від інфляції;

- технологічне лідерство, що сприяє поширенню найновіших тех­нологій;

- необхідність технічного переозброєння та модернізації націо­нальних підприємств.

Залежно від стану балансу ввезення і вивезення іноземних інвес­тицій можна виділити групи країн:

а) які переважно вивозять (нетто-інвестори);

б) які приймають;

в) в яких є приблизна рівновага в цьому процесі.

До першої групи належать Японія, Франція, Німеччина; до дру­гої — Ірландія, Португалія, Італія, Великобританія, Туреччина, більшість країн, що розвиваються, а починаючи з 1985 р. і США; до третьої — решта країн Західної Європи, Канада. Цей поділ є дещо умовним, оскільки асі країни одночасно як приймають, так і екс­портують інвестиції.

Характерними рисами сучасного стану міжнародного руху капі­талів є:

а) збільшення кількості країн — членів іноземного інвестуван­ня. До традиційних міжнародних інвесторів додались Південна Корея, Тайвань, Китай та ін. Частка країн Східної Європи та колишнього СРСР в русі іноземних інвестицій невелика. Так, загальний обсяг прямих іноземних інвестицій Чехословаччини, Угорщини, Польщі та СРСР в кінці 1990 р. становив 4,85 млрд. дол. США (1,5—2 %), в той час як лише Японія в цьому ж році вивозила 48,0 млрд. дол.;

б) розширення потоку іноземних інвестицій. Спонукальними мотивами для них є отримання доступу до найновіших технологій, наближення виробництва до ринків збуту, обхід протекціоніст­ських бар'єрів, економія на податках, зниження витрат на охорону довкілля тощо;

в) зміна характеру, форм та напрямків міжнародної міграції капіталу. Зросла роль держави у вивезенні капіта­лу. Посилюється міграція приватного капіта­лу. На міжнародному ринку капіталів значно переважають порт­фельні інвестиції;

г) зміна розміщення інвестицій у регіонах світового господарства. Якщо до Другої світової війни більша частина експортних капі­талів спрямовувалась у колонії та інші відсталі країни, то сьогодні близько 3/4 закордонних інвестицій припадає на розвинуті країни. Викликано це значною мірою бурхливим розвитком НТП в цих країнах, що вимагає вкладання великих капіталів, а також розпа­дом колоніальної системи та боротьбою молодих держав за свою економічну незалежність;

д) активне використання кредитних відносин між постсоціалістичними і слаборозвиненими країнами. Причому, з одного боку, постсоціалістичні країни стали кредиторами слаборозвинутих країн, а з іншого боку, — позичальниками країн Заходу. В останні роки екс-соціалістичні країни почали заохочувати прямі іноземні інвес­тиції на власних територіях;

е) велика роль транснаціональних банків (ТНБ) і транснаціо­нальних корпорацій (ТНК) в міжнародному русі капіталів.

Транснаціональні банки — це великі банки, що досягнули такого рівня міжнародної концентрації та централізації капіталу, який дає змогу їм брати участь в економічному розділі світового ринку позикових капіталів та кредитно-фінансових послуг, їхня діяльність стала важливою рисою інтернаціоналізації господарського життя.

Транснаціональні корпорації — це концерни, національні за капіталом та контролем, але міжнародні за сферою діяльності. Єди­ного визначення ТНК немає. Найавторитетнішим є трактування ОЕСР (Організація економічного співробітництва та розвитку), яка визначає ТНК як компанії приватної, державної або змішаної форм власності, які знаходяться в різних країнах.

Інвестиційним кліматом називається ситуація в країні з погляду іноземних підприємців, які вкладають в її економіку свої капітали. Цей клімат формується багатьма факторами (факторами ризику), які можна об'єднати в такі три основні групи:

• соціально-політична ситуація та її перспективи;

• економічна ситуація та її перспективи;

• зовнішньоекономічна діяльність та її перспективи.

Вважається, що вибір інвестором місця вкладення капіталу обумовлюється переважно:

а) привабливістю країни з погляду витрат — вартості робочої сили, кадрових ресурсів, наявності розвиненої інфраструктури, роз­виненості фінансових ринків, характеристики податкової системи;

б) привабливістю країни з погляду збуту — розвиненості місце­вого ринку та стану конкуренції на ньому, відкритості країни для міжнародної торгівлі;

в) привабливістю країни з погляду особливостей культури, істо­ричного розвитку, політичної стабільності.