2. Походження української мови, її зв'язки з іншими слов'янськими мовами

Українська мова належить до індоєвропейської сім'ї мов, які є найбільш вивченими і найбільш поширеними: цими мовами розмовляє близько 52 % населення земної кулі. У цій сім'ї мов українська мова належить до слов'янської групи і разом з російською та білоруською мовами утворює східнослов'янську підгрупу; до західнослов'янської підгрупи належать польська, чеська, словацька, лужицька, кашубська і полабська (мертва) мови; до південнослов'янської — болгарська, сербохорватська, македонська, словенська й старослов'янська (мертва).

Не слід ототожнювати поняття "мова" і "мовлення". Мова є об'єктивно існуючим засобом спілкування між людьми і виявляється у "сукупності довільно відтворюваних загальноприйнятих у межах даного суспільства звукових знаків для об'єктивно існуючих явищ і понять, а також загальноприйнятих правил їх комбінування у процесі вираження думок"'.

Мовлення—індивідуальне використання мови окремим мовцем, спілкування людей між собою за допомогою мови; мовна діяльність окремого члена суспільства.

Початковим етапом існування української мови — літературної мови, як і загальнонародної розмовної мови, є XIV століття (окремі фонетичні та граматичні риси, які згодом узвичаїлися в українській мові, спостерігаються ще в пам'ятках ХІ-ХІІІ ст.). На той же час припадає й початок російської та білоруської літературних мов.

Зародившись десь на світанні суспільного Слов'янського життя, мова наша витерпіла страшне лихоліття татарщини, пережила утиски Польщі, перенесла наскоки Москви, і, проте, перегорівши як криця, дійшла до нас чистою, свіжою, музичною, незаплямованою, справді щирослов'янською мовою.

3. Українська мова—національна мова українського народу. Діалекти української мови

Лінгвістичне поняття «національна мова» визначається поняттям «нація». Нація як історична форма спільності людей, продукт тривалого розвитку суспільства.

Тривалий історичний шлях пройшла українська мова: перший її суспільно-історичний тип-мова української народності або староукраїнська мова (ХІУ-ХУІІ ст.), другий-мова української нації, що почала складатись на межі ХУІІ-ХУІІІ ст., і остаточно сформувалась у другій половині ХІХ ст. мова української народності.

За генеалогічною класифікацією мов світу українська мова належить до слов’янської групи індоєвропейських мов і разом з російською та білоруською складає східнослов’янську мовну підгрупу. Східнослов’янські мови дуже близькі між собою за словниковим складом та звуковою системою, що пояснюється спільністю походження на шляху історичного розвитку.

Спільною основою сучасних східнослов’янських мов є мова давньоруська, яка до ХІІІ ст. на всій території Київської Русі була єдиною мовою східнослов’янської народності.

Однак у ХІІ - ХІІІ ст. у давньоруській мові значно посилюється роз’єднувальний процес. Це призвело до розподілу її на три споріднені народності, до утворення на основі давньоруських територіальних діалектів трьох окремих мов-української, білоруської, російської.

Україна довгий час не мала своєї власної державності (близько 800 років), різні її частини входили до складу різних держав-Великого Литовського князівства, Польщі, Австро-Угорщини, Росії, Румунії, і це гальмувало процес утворення єдиної загальноукраїнської мови.

- У 1863 р. міністр внутрішніх справ Росії Валуєв видав циркуляр, у якому зазначалось, що "никакого малорусского наречия не было, нет и быть не может", это "наречие" — "тот же русский язык, только испорченный" впливом на нього польської мови, що "общерусский язык так же понятен для малороссов, как й для великороссов и даже гораздо понятнее, чем теперь сочиняемый для них некоторыми малороссами, в особенности поляками, так называемый украинский язык".

- У 1876 р. вийшов указ Юзефовича (Емський), який забороняв друкувати українською мовою книжки, тексти пісень під нотами і ввозити з-за кордону будь-яку літературу, друковану українською мовою; заборонялись також українською мовою і сценічні вистави.

Право громадян колишнього Радянського Союзу, в тому числі й громадян УРСР, спілкуватися, здобувати освіту рідною мовою визначалося Конституцією — Основним законом СРСР (статті 36, 45), а також іншими державними та партійними документами. Ніяких офіційних документів, постанов, розпоряджень про обмеження функціонування української мови на Україні не видавалось. Натомість з’являлися документи, спрямовані на поширення сфери вживання, поглиблення вивчення російської мови (Постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР від 10 листопада 1966 р., відповідно до якої у класах сільських шкіл УРСР чисельністю більше 25 учнів утворювали дві групи для вивчення російської мови; резолюція науково-практичної конференції з питань удосконалення вивчення російської мови в національних школах, середніх, спеціальних і вищих навчальних закладах — Ташкент, 1975 р.; республіканські, обласні заходи подібного спрямування).

Верховна Рада УРСР у 1989 р. ухвалила Закон "Про мови в Українській РСР". І статтею 2 цього Закону за українською мовою було закріплено статус державної. Водночас Закон визнавав рівність (юридичну і практичну) усіх мов, якими користується населення держави.

У ХУІ ст. відновлюється об’єднуюча для українських земель роль Києва і всього середнього Подніпров’я, де розгортаються поворотні в історії України події-активна боротьба українського народу за свою етнокультурну самобутність і національну незалежність. Важливу роль у формуванні національно свідомості та консолідації українського народу відіграла національно-визвольна війна 1648- 1654 р.р. під проводом Б.Хмельницького.

Провідною тенденцією у розвитку національної мови є прагнення її до єдиної, уніфікованої, універсальної форми, тобто спільної і єдиної для всіх літературної форми, поширеної в усному і писемному різновидах по всій території держави.

Українська національна мова неоднакова на всій території її поширення. Відмінності виявляються на всіх рівнях: фонетичному, морфологічному, лексичному і т. д. Сукупність усіх особливостей, властивих мовленню людей на певній території проживання їх, утворює д і а л е к т, у межах якого виділяються менші єдності — говірки.

Українській національній мові властиві три діалекти (або наріччя): північний, південно-західний, південно-східний.

1. Північний діалект поширений на території сучасних областей Чернігівської, Волинської, північної частини Рівненської, Житомирської, Київської.

Фонетичні особливості Північним говорам характерне вживання дифтонгів (двох голосних в одному складі) у закритих складах відповідно до звука [і] літературної мови: стуол, стуел

Морфологічні особливості: вживання повних нестягнених форм прикметників та співвідносних з ними займенників: такая добрая мати, цюю щірую людину, кожнеє малеє дитя.

Л е к с и ч н і особливості. У словниковому складі північного говору є чимало слів, не вживаних у літературній українській мові, зокрема: кукуля (зозуля), вивюрка (білка), пуля (курча), драглі (холодець), кендюх (шлунок), шебета (торбинка на хліб), ясниця (веселка), соновик (стебло соняшника), жаркий (коричневий), хупавий (красивий), шупить (розуміти), харапудитись (лякатися), цвіліти (дратувати).