11.5. Умисел та необережність як форми вини. Випадок.

Поняття умислу розкривається в ст. 8 КК України, згідно з якою злочин визнається вчиненим умисно, якщо особа:

а) усвідомлює суспільно небезпечний характер своєї дії або бездіяльності, тобто розуміє їх шкідливість для суспільства, а також кримінальну протиправність своєї поведінки. При цьому зовсім не обов'язково, щоб громадянин точно знав, яким кримінальним законом передбачена відповідальність за діяння, які конкретні покарання встановлює закон за цей злочин — досить, щоб він розумів караність своїх діянь взагалі. Існує припущення, що всі осудні громадяни, які досягли віку кримінальної відповідальності, знають закон. Тому неприпустимо посилатися на незнання закону як на підставу відсутності вини;

б) передбачає суспільно небезпечні наслідки своєї поведінки, що означає розуміння того, кому і яка шкода буде заподіяна. Й знову ж таки, не вимагається, щоб особа точно, достовірно знала на момент вчинення діяння про майбутню шкоду. Досить передбачення її в загальних рисах, наприклад, що внаслідок удару настане саме смерть, а не тілесні ушкодження, що збитки будуть завдані індивідуальній, а не державній власності тощо;

в) бажає настання таких наслідків або їх свідомо до­пускає. При бажанні наслідків має місце так званий прямий умисел, особа ставить перед собою мету причинити певну шкоду. Якщо злочин сколюється з прямим умислом, то відповідальність настає й тоді, коли реальної шкоди не заподіяно з причин, не залежних від особи. Свідоме допущення наслідків має місце тоді, коли особа прагне досягти якогось іншого результату, а до передбачуваних наслідків ставиться байдуже, погоджується з ними. Це буде, наприклад, тоді, коли злочинець ламає замки, двері, щоб викрасти майно. При цьому викрадення майна здійснюється з прямим умислом, а знищення чи пошкодження майна — з так званим непрямим умислом. При непрямому умислі відповідальність настає лише за фактично заподіяну шкоду.

Крім умислу КК України передбачає відповідальність і у випадку вчинення злочинів з необережності, яка, відповідно до ст. 9 КК, має місце, коли особа передбачала можливість настання суспільне небезпечних наслідків своєї дії або бездіяльності, але легковажно розраховувала на їх відвернення (так звана злочинна самовпевненість), або ж не передбачала можливості настання таких наслідків, хоч могла і повинна була їх передбачити (так звана злочинна недбалість).

Деякі злочини можуть бути вчинені лише умисно (наприклад, крадіжка, зґвалтування), деякі — лише з необережності (порушення правил безпеки руху та експлуатації транспорту), а іноді як умисно, так і з необережності (розголошення державної таємниці). Вчинення злочину з іншою формою вини, ніж передбачено статтею КК, виключає можливість притягнення особи до відповідальності за цією статтею.

Якщо шкоду заподіяно при відсутності як умислу, так і необережності, внаслідок так званого випадку (казусу), то кримінальна відповідальність не настає. Для випадкового заподіяння шкоди характерним є те, що особа не повинна або не може передбачити наслідки своєї дії або бездіяльності.

Наприклад, при розслідуванні обставин смерті Г. встановлено, що П. прибивав карниз в кімнаті своєї квартири. Під час одного з ударів по цвяху ручка молотка зламалася, молоток, розбивши шибку, вилетів у вікно й упав на клумбу, що знаходилася під ним. В цей же час на клумбу зайшла Г., щоб роздивитися незнайому їй квітку. Ударом падаючого молотка вона була смертельно травмована. При встановлених обставинах було визнано, що П. не відповідає за смерть Г., оскільки він не міг і не повинен був передбачити такого розвитку подій.