5. Україна у складі срср.

У ці ж роки була скасована формальна самостійність УРСР, яка за Конституцією 1919 р. проголошувалася незалежною державою. Щоправда, її суверенітет з самого початку існував тільки на папері. Уже 28 грудня 1920 р. було укладено союзний робітничо-селянський договір між РСФРР та УРСР, за яким ці дві республіки входили в єдиний військовий та господарський союз.

VII Всеукраїнський з'їзд Рад у грудні 1922 р. схвалив ідею створення Союзу і входження до нього УРСР, щоправда, делегатів-українців на ньому було менше половини. У І Всесоюзному з'їзді Рад 30 грудня 1922 р. взяли участь чотири республіки: РСФРР, ЗСРФР, УСРР, БСРР. З'їзд затвердив "Декларацію про утворення СРСР" і "Союзний договір".

Союзний договір 1922 р. передбачав:

• український радянський уряд на території республіки теоретично мав юрисдикцію над сільським господарством, внутрішніми справами, юстицією, освітою, охороною здоров'я, соціальним забезпеченням;

• із союзним (московським) урядом український уряд ділився владою у питаннях виробництва продуктів харчування, робочої сили, фінансів, робітничо-селянської інспекції;

• виключно у компетенції союзного уряду залишалася зовнішня політика та торгівля, зв'язок, транспорт, збройні сили. За Конституцією 1924 року Україна мала формальне право

на вихід із Союзу, але за дозволом компартії. Пізніше Сталін визнавав: "За бажанням республіки можуть вийти з СРСР. Та у кожній з них на те і існує компартія, щоб вони цього ніколи не побажали".

Другим напрямом національно-державного будівництва стала політика "коренізації", яка почала здійснюватись у відповідності з рішенням XII з'їзду РКП(б) у неросійських республіках. В Україні політика "коренізації" набрала форми "українізації". Вона зводилась до дерусифікації політичного і громадського життя (українська мова проголошувалася мовою публічних виступів, партійного і державного діловодства, початкової, середньої і вищої школи, кіно, театру, періодичної преси тощо). Для державних службовців, викладачів встановлюється термін (переважно один рік) переходу на українську мову.

Кадровий кістяк українізації склали націонал-комуністи. Найбільш значні з них М. Скрипник, О. Шумський, М. Хвильовий. Проте в 30-роки цей процес був фактично призупинено.

Починається процес утвердження тоталітарного комуністичного режиму проти якого боролися національно свідомі українці аж до початку 90-х рр. ХХ ст.

В державотворчому плані найбільш суттєвими віхами стали:

– проголошення в 15 березня 1939 році незалежності Карпатської України, яка проіснувала нажаль лише декілька днів (18 березня угорські війська після запеклих боїв вдерлися до Хуста окупували край);

– входження в склад УРСР в 1939-1940 рр. західноукраїнських земель та Північної Буковини, а в повоєнний період і Закарпаття;

• Невдала спроба самопроголошення українськими націоналістами під проводом С. Бандери 30 червня 1941 року у Львові Української держави;

• входження України до складу ООН в 1945 році.

6. Становлення незалежної держави.

З приходом до влади М.Горбачова почались еволюційні зміни в політичній системі й ідеології в СРСР, названі демократизацією. Найбільшого удару тоталітаризму й антидемократичним режимам загалом завдав 1989 р., названий роком "осені східноєвропейських держав". Одна за одною держави Східної Європи відійшли від тоталітарного режиму і стали на шлях демократії. Була зруйнована берлінська стіна, що стало символом нової ситуації в Східній і Центральній Європі. Вінцем всього цього процесу був крах у 1991 р. одного з найбільших колоніальних утворень - створеної більшовиками імперії - СРСР.

Активне формування української політичної еліти розпочалася в 1987-1989 рр. і в наступний період. Створюються передумови для проголошення і розбудови української державності.

Створення широкого об'єднання на зразок народного фронту стає 1988 р. першочерговим завданням для демократичних сил в Україні. Значну роль в активізації опозиційного руху виконали Українська Гельсінська Спілка (УГС), заснована 1988 р. на основі Української Гельсінської групи.

Першим серед основних принципів УГС стало проголошення "відновлення української державності". Важливе значення мала пропозиція внести до Конституції статтю громадянство України УГС вимагала негайного конституційного визнання статусу українського мови як державної, гідного суверенної держави, представництва України на міжнародній арені, опіки українського уряду над національними громадами українців в союзних республіках та країнах Східної Європи. УГС виступала за негайне відновлення в складі УРСР Кримської АРСР, а також організоване повернення репресованого за часів сталінського режиму населення автономної республіки.

Важливою була вимога передачі фактичної влади в республіці обраним демократичним шляхом Радам народних депутатів. Безальтернативнативні вибори пропонувалося вважати недійсними.

Для України на той час не були дуже радикальні вимоги. Однак вплив УГС на суспільно-політичне життя республіки не був значним.

Чимале значення для українського відродження мав національний Церковний рух. Так, наприкінці 1988 р. і початку 1989 р. на західноукраїнських землях посилюється боротьба за легалізацію Української Греко-Католицької Церкви. Активну діяльність в цьому напрямі проводив комітет захисту УГКЦ на чолі з І.Гелем.

Одночасно відроджувалась і Українська Автокефальна Православна Церква. У лютому 1989 р. в Києві вже працював комітет по відновленню УАПЦ. Його лідери неодноразово підкреслювали відданість справі за незалежну Українську державу.

Ініціатором у створенні першого масового політичного об'єднання України стала українська інтелігенція, заснувавши Народний Рух України за перебудову.

8-10 вересня відбувся установчий з'їзд у Києві. На з'їзд прибуло 1009 делегатів. Головою Руху було обрано Івана Драча. З'їзд затвердив програму і статут НРУ. Головною метою Руху стала побудова в Україні демократичного й гуманного суспільства, відродження української нації, національних традицій народу.

Всезрозтаючий авторитет Руху перетворює його наприкінці 1989 р. у серйозну політичну силу. Користуючись підтримкою всезростаючого національного руху, альянс демократичних сил НРУ здобув на виборах до парламенту в березні 1990 р. 27% місць. Це була вражаюча перемога. Успіх Руху в цих виборах дав йому поштовх до прийняття 6 березня 1990 р. ухвали про те, що тепер його головною метою є створення незалежної демократичної України.

Швидке зростання національних організацій змусило компартію України в умовах втрати авторитету зайняти більш національну позицію. Дійшло до того, що 3 квітня 1990р. ЦК КПУ закликав до встановлення державного суверенітету УРСР, але в складі Радянського Союзу.

Тоді ж під тиском широких кіл громадськості з Конституції СРСР було вилучено статтю 6-ту про керівну роль КПРС. Це дало формальні підстави для запровадження в країні політичного плюралізму. В Україні 1990р. заявили про себе 16 партій. Щоб протистояти комуністичній більшості представники демократичних партій і організацій утворили у республіканському парламенті опозиційну структуру - народну Раду на чолі з академіком І. Юхновським, до складу якої ввійшло 125 депутатів.

Народна Рада розгорнула активну діяльність, спрямовану на підготовку проекту "Декларації про державний суверенітет України." Цей надзвичайної ваги документ був прийнятий Верховною Радою 16 липня 1990р.

Декларація проголошувала верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки у межах її території, недоторканість і незмінність кордонів, право народу України на володіння , користування і розпорядження національним багатством, самостійного створення банкової , цінової, фінансової, митної і податкової систем.

Як показав подальший розвиток подій, принципи Декларації були несумісні з "новим" союзним договором.

В Україні наростала хвиля протестів проти союзного договору. Верховна Рада УРСР 27 червня 1991р. відклала розгляд договору на вересень. Таким чином, Україна не мала наміру брати участь у призначеній на 20 серпня церемонії підписання Союзного договору.

Позачергова сесія Верховної Ради України 24 серпня 1991р. розглянула надзвичайно важливе питання про політичну ситуацію в республіці. Сесія прийняла історичний "Акт про незалежність України".

В наступні дні Президія Верховної Ради України прийняла постанову про департизацію державних органів, установ та організацій про власність компартії України та КПРС на території України, а також Указ про припинення діяльності КПУ.

2 вересня 1991р. був прийнятий Закон України "Про правонаступництво України". Наголошувалось, що з моменту проголошення незалежності України найвищим органом влади є Верховна Рада України в існуючому депутатському складі. Україна підтвердила зобов'язання за міжнародними договорами, укладеними до 24 серпня 1991р.

На всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991р. рішення Верховної Ради дістало схвалення - понад 90% голосуючих дали стверджувальну відповідь на питання "Чи підтверджуєте ви Акт проголошення незалежності України?". Це була рішуча перемога демократичних сил.

Одночасно з референдумом відбулися і вибори Президента України. На найвищий пост Української держави претендувало 6 кандидатів: В. Гриньов, Л. Кравчук, Л. Лук'яненко, Л. Табурянський, В. Чорновіл, І. Юхновський. За більшістю голосів - 61.59 % перемогу отримав Л. Кравчук.

У грудні 1991р. на зустрічі керівників Білорусії, Росії та України в Біловежській Пущі було прийнято рішення про створення СНД та денонсацію договору 1922 р. 10 грудня 1991р. верховна Рада України ратифікувала Угоду про співдружність незалежних держав (СНД).

Незалежність України почала швидко наповнюватися реальним змістом. На договірній основі з сусідніми державами були усталені її кордони. Верховна Рада ратифікувала основні міжнародні пакти про права людини. Вони стали невід'ємною частиною внутрішнього законодавства України. Закон "Про громадянство України" 8 жовтня 1991 р. в Україні встановив єдине громадянство.

Першочерговим завданням вищої влади в Україні постало творення власної армії, дійового інструмента захисту державної незалежності, територіальній цілісності та суверенітету України.

Постановою Верховної Ради України 24 серпня 1991 р. всі військові формування, дислоковані на території республіки були підпорядковані вищому органу влади - у січні 1992 р. створено Міністерство оборони України, сформована республіканська гвардія.

Після проголошення незалежності Україна сформувалася як парламентсько-президентська республіка. Президент України був як главою держави, так і главою виконавчої влади. За Конституцією України 1996 року Україна за формою правління стає президентсько-парламентською республікою. З 2006 року, в результаті політичної реформи, Україна знову стає парламентсько-президентською республікою, в якій Верховна Рада, яка обирається на пропорційній основі за партійними списками, створює парламентську більшість і формує підзвітний їй уряд (за виключенням силових міністрів: оборони, внутрішніх справ та міністра закордонних справ, яких визначає Президент) і несе разом з Президентом пряму відповідальність не лише за законотворчу діяльність, а й за соціально-економічну та політичну ситуацію в суспільстві.

За державним ладом Україна е унітарною державою. Адміністративно-територіальними одиницями України є: область, район, місто, селище і сільрада. Особливий статус має Автономна Республіка Крим, яка є невід'ємною складовою частиною України і в межах повноважень, визначених Конституцією У країни, вирішує питання, віднесені до її відання.

До складу України входять: Автономна Республіка Крим, Вінницька, Волинська, Дніпропетровська, Донецька. Житомирська, Закарпатська, Запорізька. Івано-Франківська, Київська. Кіровоградська, Луганська. Львівська. Миколаївська, Одеська. Полтавська. Рівненська, Сумська, Тернопільська. Харківська, Херсонська, Хмельницька, Черкаська, Чернівецька, Чернігівська області, міста Київ та Севастополь.

Міста Київ та Севастополь мають спеціальний статус, який визначається відповідними законами України.

За державним режимом Україна є демократичною, соціальною, правовою державою. Конституційний лад України будується за принципом приорітету прав і свобод людини і громадянина.

Державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову.

Висновок.

Півторатисячолітній шлях державно-правової традиції українського народу позаду. Шлях злетів і падінь, перемог і поразок, досягнень і прикрих помилок. Головне в тому, що навіть періоди розривів в єдиному діалектичному ланцюзі державно-правового розвитку не знищили тяглості українського народу до національної державності. Особливості національного характеру державотворчого процесу прослідковуються в історичних формах правління, виборності органів влади і управління, судочинстві. Ми можемо говорити про наявність таких рис державотворення як пріоритетність колективних засад над індивідуальними, сплетіння запозичених і національних традицій, правовий нігілізм і широку ініціативу судів.

Розбудова самостійної держави - тривалий і складний процес. Україна настирливо веде пошуки власного історичного шляху. В державному будівництві є і здобутки, і прорахунки. Найбільшим досягненням молодої демократії республіки є прийняття Конституції України. Чималими є здобутки у сфері зовнішніх відносин. Україна стала рівноправним членом світової спільноти. Майже завершено процес реформування державного механізму, але не ліквідовані протиріччя між законодавчою і виконавчою гілками влади. Значні зміни відбулися в судовій системі, в інших правоохоронних органах. Не припиняється кропітка робота з формування законодавства. За роки незалежності Верховна Рада України прийняла близько 600 законів. В умовах відсутності цілісної концепції переходу від тоталітарного до демократичного суспільства багато з них виявилися відірваними від життя. Створення нових законодавчих актів, внесення змін і доповнень до чинного законодавства часто здійснювалося на недостатньому науковому і юридично-технічному рівні...

Історіографія, джерельна база ЗУНР

Враховуючи те, що тема ЗУНР була однією з найбільш негласно заборонених тем у радянський період, то об’єктивне її дослідження було більш, ніж проблематичне. Дослідження про ЗУНР можна поділити на три періоди: перший – довоєнний (до II світової війни), який в основному вивчали дослідники, що були учасниками цих подій; другий – післявоєнний (радянських та українських закордонних вчених); третій – сучасний, який розпочався з 1989 року.

Національно-визвольний рух активно досліджувалася громадсько-політичними та військовими діячами ЗУНР в еміграції. Так Кость Левицький написав “Історію політичної думки галицьких українців 1848-1914.” (Львів, 1926); “Великий зрив” (Львів, 1931); “Історію визвольних змагань галицьких українців з часів світової війни 1914-1918.” (Львів, 1928); Максим Чубатий - “Державний лад на Західній области Української Народної Республики” (Львів, 1921); Михайло Лозинський опублікував “Галичина в рр 1918-1920” (Відень, 1922)

В післявоєнний період дослідження проводили М.Стахів - “Західна Україна. Нарис історії державного будівництва та збройної і дипломатичної оборони 1918-1923 рр.” (Т.1-4, Скрентон, 1959-1960); С.Ярославин - “Визвольна боротьба на Західно-Українських землях у 1918-1923 рр.” (Філадельфія, 1956); Ю. Сливка “Боротьба трудящих Східної Галичини проти іноземного поневолення” (Київ, 1973); “Торжество історичної справедливості” (Львів, 1968) та ін.

Сучасний період репрезентують наукові праці В. Кульчицького, монографія Б.Тищика і О.Вівчаренка “Західноукраїнська Народна Республіка” (Коломия, 1993) та праці істориків М. Литвина і К. Науменка “Історія ЗУНР” (Львів, 1995) і С. Макарчука “Українська республіка галичан” (Львів, 1997) та ін.

Першими історичними розвідками, в яких зроблена спроба по «гарячих слідах» розкрити механізм будівництва та функціонування ЗУНР, є праці самих діячів. Вони становлять насамперед значну джерелознавчу цінність, оскільки, крім матеріалу мемуарного характеру, в них використане широке коло різноманітних джерел, багато з яких на сьогодні безповоротно втрачені. Притаманний цим працям певний суб’єктивізм зумовлений як самими їх особливостями, так і прагненням авторів обґрунтувати своє бачення історичних подій, свою роль в них. Це праці Винниченка, Христюка, Шаповала та інших діячів української революції 1917-1920рр. Як політичні діячі загально історичного масштабу, вони в тій чи іншій мірі були причетні до утворення УНР і ЗУНР, мали значний вплив на політику обох держав. Тому аналіз їх публікацій вимагає критичного підходу, певного користування з огляду на світоглядні позиції авторів.

Значний інтерес у плані історіографічного аналізу становлять праці діячів ЗУНР та воєначальників – К.Левицького, М. Омеляновича-Павленка, М.Капустянського, А.Краваса, О.Доценка, М.Лозинського, Л.Цегельського та багатьох інших. Зокрема, у праці Цегельського «Від легенд до правди. Спомини про події в Україні, зв’язані з листопадом 1918р.» висвітлюється державотворча діяльність, на ведені важливі деталі переговорів представників ЗУНР і УНР, учасником яких він був, щодо об’єднання двох держав, аналізуються певні розходження, що мали місце в керівництві ЗУНР та багато інших матеріалів.

До цієї групи публікацій слід віднести і працю С.Ярославича «Визвольна боротьба на західно-українських землях в 1918-1923рр.» Дві особливості вигідно відрізняють її від інших праць. По-перше, автор аналізує діяльність політичних партій доби ЗУНР, їх провідників, зокрема, детально зупиняється на житі і діяльності президента ЗУНР Є.Петрушевича, по-друге, подає структуру уряду ЗУНР, характеризує основні внутрішньополітичні та зовнішньополітичні акти Української Національної Ради і Державного секретаріату ЗУНР.

Особливостями функціонування органів державної влади в краї після возз’єднання ЗУНР присвячена праця М.Чубатого «Державний лад на Західній області Української Народної Республіки.»

Цінність праць зарубіжних дослідників полягає у тому, що в них наведені невідомі історикам документи і матеріали архівного фонду ЗУНР, що через специфіку її історичної долі були вивезені чи створювалися за кордоном. Серед них документи, що розкривають законотворчу діяльність ЗУНР.

Із спеціальних історичних досліджень найбільш цінними є праці М.Стахіва «Західна Україна в державнім будівництві та обороні. Нарис історії державного будівництва та збройної і дипломатичної оборони 1918-1923 рр.» і «Західна Україна та політика Польщі, Росії і Заходу 1772-1918», а також робота Удовиченка «Україна у війні за державність. Історія, організація і бойові сили (1917-1922)».

Згадані праці є важливою історіографічною базою дослідження історії ЗУНР. Однак до останнього часу не створено ґрунтовних праць з цієї проблеми.

Протягом 30-40-х рр.. в Україні проблеми історії ЗУНР практично не досліджувалися, а їх висвітлення у контексті загально історичних подій в узагальнюючих історичних працях, навчальних посібниках або випускалося неточне, або жахливо фальсифікувалося, кваліфікувалось однозначно як контрреволюційний путч. У радянській історіографії утвердився підхід, за яким виникнення ЗУНР пояснювалось як захоплення влади в Східній Галичині українською буржуазією, що скористалася розвалом Австро-Угорської імперії. Зумовлено це загальним станом розвитку історичної науки, пануючими у ній догмами і стереотипами, що, звичайно, не сприяло об’єктивному вивченню і висвітленню подій.

У другій половині 50-х рр.. в умовах початку так званої «хрущовської відлиги», львівський дослідник О.Карпенко зробив спробу висловити власне трактування історії ЗУНР.

У 1956р. на республіканській науковій конференції у м. Львові він запропонував оцінити ці події як національно-демократичну революцію в єдності з революцією в усій імперії. Одначе така оцінка не була сприйнята учасниками конференції, а рішуче засуджена як буржуазно-націоналістична.

Протягом 60-80-х рр.. попередня історична оцінка діяльності ЗУНР збереглась в історичній літературі. Не мали змоги в силу специфіки своїх досліджень обійти ці проблеми, дослідники, як правило, подавали перебіг подій фрагментарно, переносячи їх оцінки з праці в працю.

З розвитком процесів перебудови, гласності в СРСР, і особливо після проголошення незалежності України, в історіографії ЗУНР почався новий етап. Поштовхом до широких досліджень стало розгортання насамперед в західних областях України процесів демократичного і національного відродження. 29 жовтня 1989р. з ініціативи неформативних організацій та з участю представників партійних та радянських органів м. Львова, відбувся масовий мітинг, на якому вперше за радянської влади громадськість відкрито відзначила річницю створення ЗУНР, вшанувала пам'ять її захисників. Тоді ж у львівській, а також, у пресі інших областей регіону з’явилися перші публікації про події осені 1918р.

Активізація досліджень з історії ЗУНР значною мірою сприяла підготовка до відзначення її 75-річного ювілею. З великою статтею, що підтвердила висловлені їм у 50-х рр.. погляди, виступив професор Прикарпатського університету ім.. В.Стефаника О.Карпенко (Листопадова 1918р. національно-демократична революція на західноукраїнських землях// УІЖ – 1993р.- №1). Узагальнюючий характер має і науково-історична праця Б.Тищика та Я.Вівчаренка «Західно-Українська Народна республіка 1918-1923рр.», видана до 75-річчя її утворення і діяльності. Широко використовуючи архівні матеріали, видання 20-30рр., сучасні публікації, автори крім загальноісторичних проблем, детально характеризують організацію, структуру та функції державного апарату ЗУНР, конкретну його державотворчу діяльність.

Певним підсумком вивчення історії ЗУНР стало проведення 1-3 листопада 1993р. в м. Івано-Франківську міжнародної наукової конференції, присвяченій 75-річчю ЗУНР.

Науковій розробці історії ЗУНР присвячені монографії М.Литвина і К.Науменка (Історія ЗУНР. – Львів, 1995р.); С.А.Макарчука (Українська республіка галичан. – Львів, 1997р); О.Красівського (Східна Галичина і Польща в 1918-1923рр. Проблема взаємовідносин. – К., 1998р.).

Джерельну базу складають опубліковані матеріали та документи, що прямо чи опосередковано стосуються становлення ЗУНР. Серед цих джерел є закони, декрети, постанови та інструкції, видані УВК, УНР, Державним секретаріатом, які стосувалися розбудови владної структури держави, її соціально-економічного та суспільно-політичного життя.

Також основні проблеми висвітлюються у творах безпосередніх учасників тих подій, державних діячів гетьманату Скоропадського, Директорії УНР та національно-визвольного руху на західноукраїнських землях. Серед них праці Мазепи І.П., Дорошенка Д., Нагаєвського І., Шаповала М., Лозинського М. Вони становлять насамперед значну джерелознавчу цінність, оскільки, крім матеріалу мемуарного характеру, в них використане широке коло різноманітних джерел, багато з яких на сьогодні безповоротно втрачені.

Рубльов О.С. ЗУНР// Історія України - №37: Конституційні акти України 1917-1920: Невідомі конституції України. – К., 1992р – с.94-95; І.К. Васюта. Національно-визвольний рух у Західній Україні (1918-1939рр.)// УІЖ.,2001р. - №5 ;

Музиченко П. ЗУНР (1918-1923рр.)// Історія держави і права України – К.,2000р.

Державне будівництво Західноукраїнської Народної Республіки.

Формування органів влади.

На теренах Європи постала нова демократична держава. За площею — 70 тис. кв. км — нове державне утворення майже не поступа­лося решті середніх держав континенту, наприклад, Австрії, Угорщині чи Греції. Але через значні територіальні втрати через військовий конфлікт з Польщею осідками демокра­тичного життя стали лише 40 українсь­ких повітів Галичини. За населенням — 6,2 млн. чоловік — ЗУНР залишала позаду Швецію, Норве­гію, Фінляндію, Голландію, Данію. Але така кількість нараховувалася лише на початку листопада 1918 р. — в наступні півроку внаслідок відомих подій кількість громадян республіки скоротилася до 5 млн. Отже за цими даними Західноукраїнська Народна Республіка була значним територіальним утворенням. Тому, щоб захистити межі молодої держави, вся увага була звернена на формування законодавчої і виконавчої влади, створення самостійного війська, проведення адміністративного поділу – тобто всіх ознак держави.

Процес формування вищих органів влади і управління на західноукраїнських землях був тотожнім такому ж процесу в Великій Україні. Вже в відозві "До населення міста Львова" і "Український народе" зазнача­лося, що "найвищою владою на українських землях Австро-Угорської монархії є Українська Національна Рада".

Українська Національна Рада, будучи представницьким законодавчим органом: була зорієнтована на реалізацію різноманітних державних виконавських функцій. До її складу ввійшли представники національно-демократичної (УНДП), радикаль­ної (УРРП), соціал-християнської (УХСП) і соціал-демократичної (УСДП) партії, що створили на загальнодемократичній платформі коаліцію.

Ліберально-демократичні лідери революції, виявивши нерішучість, залишалися вірними своїм принципам легітимності щодо формування центральної виконавчої влади. Тому тільки 9 листопада був утворений уряд — Тимчасовий державний секретаріат, який очолив націонал-демократ К. Левицький. До нього ввійшли: д-р Кость Левицький—прем'єр; д-р Лон- гин Цегельський — внутрішні справи; д-р Василь Паней ко — закордонні справи; д-р Сидір Голубович —судові спра­ви; Олександр Барвінський — освітні та віросповідні спра­ви; полковник Дмитро Вітовський – військові справи; д-р Степан Баран — земельні справи; Антін Чарнецький — праця і суспільна опіка; д-р Іванна Коровець—здоров'я; Іван Мирон — шляхи; д-р Степан Федак — харчові справи; Ярослав Литвинович —торгівля і промисли; Олекса Підсецький —пошта і телеграф; д-р Іван Макух — громадські роботи.

10 листопада 1918 року прем'єр і члени уряду принес­ли присягу на вірність українському народові та державі. На початку січня 1919 року К. Левицький іде у відстав­ку. Прем'єром призначається С. Голубович. «У складі уряду було утворено ще три секретарства — польське, єврейське і німецьке.»

Крім поточних справ, Державний Сек­ретаріат із значним запізненням розпочав опрацюван­ня проекту тимчасового основного зако­ну про державну самостійність українсь­ких земель колишньої Австро-Угорської монархії. Це зволікання, на думку І.К. Васюти, «стало основною причиною того, що сама держава ще протягом тривалого часу не могла кваліфікуватися як незале­жна» 13 листопада УНРада прийняла "Тимчасовий основний закон про державну самостійність українських земель бувшої австро-угорської монархії".

Юрисдикція ЗУНР мала поширюватися на Східну Галичину, Володимирщину, Буковину і Закарпаття, хоч фактично обмежувалася тільки східногалицькими землями, на яких встановлювався парламентський по­літично-правовий устрій. Законом проголошувалося загальне, рівне, без­посереднє і таємне виборче право, за яким громадяни республіки мали обирати Установчі збори прямо пропорційно від кількості національних груп населення. До їх скликання влада перебувала в руках Української Національної Ради і Державного секретаріату. Майже рівночасно було ухвалено ще два важливі закони: «Закон з 16 падолис­та 1918 [р.] про тимчасову адміністрацію областей Західноукраїнської Народньої Республіки» і «Закон з 21 падолиста 1918 [р.] про тимчасову організацію судів і власти судейської».

Вже 1 листопада 1918 року Українська національна рада проголосила про ліквідацію на всій території держави старих органів місцевої влади та управління і закликала народ до створення нових, укра­їнських. Протягом місяця вибори до місцевих органів влади і управління пройшли на всій території ЗУНР. Такими органами стали: у селах та містах — громадські та міські комісари; у повітах — повітові комісари. У всіх адміністративно-територіальних одиницях були створені "прибічні ради", які виконували функції дорадчого орга­ну.

Крім створення виконавчих структур влади, в повітових центрах ЗУНР у листопаді-грудні 1918 р. розпочався процес формування і представницьких органів – Повітових УНРад. За своїми функціями вони повинні були замінити повітові ради, що діяли при австрійському режимі.

З формуванням місцевих органів влади виникла проблема в підборі національних кадрів. Так «у деяких повітах недостатня кількість української інтелігенції для заміщення державних посад далася взнаки у перші ж дні. В Бродах на початку листопада перебував лише один освічений службовець-українець – поштовий урядник, який і став повітовим комісаром.» Виникла реальна потреба в свідомих національних кадрах на різних ділянка державотворення. За браком сильної центральної вла­ди, що було спричинено українсько-польською війною, державний апарат робив ставку на широку ініціативу по­вітових національних рад.

Законодавча діяльність ЗУНР: соціально – економічний аспект

ЗУНР втілювала в життя таку соціальну політику, яка відповідала потре­бам широких верств населення незалеж­но від його національного, релігійного, майнового статусу. Це яскраво проявля­лося у низці нормативно-правових та підзаконних актів, реальних діях владних інституцій, органів місцевого самовряду­вання. Прикладом в цьому плані є прий­няття, насамперед, Земельного закону Української Національної Ради 14 квітня 1919 р. Цей закон регламентував націоналізацію по­міщицьких, монастирських, церковних земель, а також зе­мель різних установ. З них мав бути створений єдиний земельний фонд ЗУНР.

Насамперед, закон запроваджував право приватної власності на землю для «малоземельних жовнірів рільників, приналежних до Західної Области Української Народної Республіки, що в її обороні про­ливали свою кров, або наслідком війни іншим чином стали неспосібними до праці, вдовиці і сироти по них, як також інші жерт­ви сеї або всесвітньої війни та прочих без­земельних і малоземельних рільників». Ст. 18 Закону окремо передбачала, що "наді­лення землею не може бути розпочато до закінчення війни і поверненням жовнірів і полонених додому".

Земельний закон визначав також утво­рення державного земельного фонду, з якого спеціальні органи землевпорядкування (обласні, повітові, громадські земельні комісії) повинні були виділити «простір землі» для «громадського господарства держави, громад та загально корисних економічних, культурних і добродійних за­ведень для творення взірцевих госпо­дарств, рільничих шкіл., конечний для сповнення тих їх завдань». Націоналі­зовані великі лісові угіддя, пасовиська і по­лонини не передавалися у приватну власність.

Таким чином, прийняття Земельного закону стало важливим кроком соціально­го характеру, який мав велике суспільно-політичне значення. Це був крок назустріч західноукраїнському селянству, для якого земля залишалася найважливішим засо­бом до існування.

Наступними кроками в плані кристалі­зації і втілення соціальне орієнтованої внутрішньої політики стало прийняття Дер­жавним секретаріатом (Міністерством) внутрішніх справ ряду розпорядчих доку­ментів: «Про одноразову надзвичайну до­помогу для державних функціонарів і учи­телів», «Про виплату доріжняного додатку діючим учителям, учителям-пенсіонерам та вдовам і сиротам по них», «Про боротьбу з хабарництвом» та ін.

Слід відзначити, що в ЗУНР, крім того, було прийнято закони про запровадження 8-годинного робочого дня, а також уперше в Європі було прийнято закон про святкування 1 травня як свята трудового народу.

Найбільшою турботою Секретаріату внутрішніх справ було забезпечення населення та армії продуктами харчування. В Галичині не вистачало продовольства та промислових товарів. Тому Державний Секретаріат внутрішніх справ змушений був здійснити ряд радикальних заходів. Усі запаси продуктів харчування та предметів першої необхідності Секретаріат зосередив в своїх руках. Так було створено 29 жовтня 1918 р. Україн­ський провізаційний (харчовий) уряд. До його компетенції нале­жали насамперед контроль та управління державним майном для використання наявних запасів у державних інтересах. Керівником відомства був призначений відомий український банкір і підприємець Степан Федак.

Чималу роботу провів Секретаріат залізниць, пошт і телеграфів. Йому вдалося налагодити рух поїздів. Для підготовки нового залізничного персоналу Секретаріат подбав про залізнично-технічні курси. З січня 1919р. налагодилася робота пошт.

З найбільшими труднощами зіткнулися секретаріати фінансів й торгівлі та промислу. Не вистачало фахівців. Прибутки державної скарбниці були мінімальними. З огляду на повне зубожіння населення надходження від податків були незначні. З великими зусиллями уряд вишукав кількасот тисяч крон, щоб виплатити «добове» фронтовикам.

Секретаріат громадських робіт займався використанням корисних копалин (нафти, вугілля, солі). Він здійснював нагляд за шляхами і державними пилорамами. Взимку 1919р.йшла заготовка лісу для відбудовчих робіт, які планувалося розпочати з настанням весни.

Одним з головних чинників у цьому процесі можна сміливо назвати соціал-демократичний. У розробці Земельного закону безпосередню участь брали керівники соціал-демократичної партії Галичини і Бу­ковини Лев Бачинський та Ілько Попович. Державним секретарем внутрішніх справ у той час був Іван Макух — майбутній со­ціал-демократ.

Польсько-українська війна та об’єднання українських земель

Центральна Рада не змогла ство­рити сильної армії і тому швидко зникла з політичної арени. Враховуючи її сумний досвід, Є.Петрушевич та його однодумці поспішали із створенням збройних сил Української Галицької Армії (УГА). В ЗУНР була проведена загальна мобілізація, яка сягнула весною1919 року понад 100 тис. чоловік. Для захисту держави створювалися і нові збройні сили. Австрійську жандар­мерію було розформовано і створено український корпус жандармерії. Бу­ли реформовані також і всі військові частини цісарської армії, а їхнє озб­роєння та майно перейшло Галицькій армії (ГА, згодом — УГА), ядром якої став легіон січових стрільців. Територія ЗУНР була поділена на три військові області (Львівську, Станіславську і Тернопільську), а в їхніх ме­жах утворено 12 військових округів. ГА спочатку будувалася на добровіль­ній основі, а згодом — за принципом загальної воїнської повинності гро­мадян української національності. На основі підрозділів українських січо­вих стрільців у грудні 1918 — січні 1919 рр. були утворені й розгорнуті три корпуси армії, кожен з яких мав по чотири бригади, котрі іменувалися за місцем їхнього формування.

Керівники новоутвореної держави й насамперед військові активно шукали союзників у боротьбі за незалежність. Зрозуміло, що на їхній заклик відгукну­лася Українська Народна Республіка. Директорія УНР послала до Галичини козацький загін ім. Ґонти на чолі з отаманом Андрієм Долудом, Козятинську стрілецьку бри­гаду полковника Кравчука (близько 1 тис. стрільців і старшин), артилерійсь­ку бригаду. 10 грудня прибув Михайло Омелянович-Павленко, обійнявши командування Галицькою армією.

Начальником штабу армії було при­значено полковника російської армії Євгена Мишковського. Він став ініціатором і душею докорін­ної реорганізації галицького війська, а фактично — створив до січня 1919 р. нову сучасну армію. Тоді на базі неви­разних бойових груп було сформовано три корпуси по чотири бригади в кож­ному. Бригада складалася з 3-5 куренів піхоти, до яких входили технічні й до­поміжні відділи. Курінь включав три стрілецькі й кулеметну сотні. Сотня містила в собі три чоти.

Влітку 1919 р. УГА налічувала у своїх рядах близько 100 тис. чол. (удвічі більше порівняно з листопадом 1918 р.) і мала на озброєнні 160 гармат, 550 кулеметів та 20 літаків. Труднощі розбудови армії були пов'язані не тільки із забезпеченням її озброєнням та боєпри­пасами, а й з нестачею досвідчених офіцерських кадрів. Тому керівництво військовим секретаріатом вдавалося до використання в обмеженій кілько­сті офіцерів не українського походження — австрійців, чехів, хорватів, ру­мунів, котрі служили раніше в галицьких полках Австро-Угорщини.

«Листопадовий зрив» та взяття Львова хоч і було несподіванкою для польських кіл, що також прагнули відродити свою державу (в її рамках вони бачили і Західну Галичину), проте, треба віддати їм належне, не привело до розгубленості. Тому й не дивно, що вже 1 листопада в південно-західній частині Львова, у так званому Новому Світі, польські бойови­ки обстріляли українські підрозділи. За українськими джерелами, на початку боїв Начальна команда військ польських (НКВП) у місті налічувала близько 1 тис. бійців.

Того ж 1 листопада вони почали готувати повстання проти української влади, і робили це вміло та завзято. Під проводом енергійного й винахідливого каштана Чеслава Мичинського поляки 2 листопада вдалися до планомірного наступу на українські підрозділи. «Без сумніву, вони були у Львові в кращій ситуації, ніж українці, оскільки мали більші людські сили, готові на все заради перемоги.» До того ж поля­ки мали досить численне офіцерство, саме якого українцям бракувало.

Розпочався період тривалої й нерівної боротьби ЗУНР за свою незалежність. Головні польські підпільні організації мали значні можливості щодо проведення розвідувальних та інших спеціальних заходів проти українських повстанців. Так, "поштовий" відділ штабу ПОВ займався збором таємної інформації через перлюстрацію державних документів власною агентурою серед поштових чиновників. З ПОВ активно співробітничали такі конспіративні організації, як "Союз самостійної молоді" та "Вольносць", котра мала свої таємні джерела інформації у ряді військових частин краю.

Значна кількість стрільців, вважаючи справу 1 листопада завершеною, вже на другий день покинула Львів і повернулася до своїх домівок. В цей час у місті створювалися численні опорні пункти польських бойовиків. Вони зайняли важливі міські об'єкти та установи. Зростання активності бойовиків стимулювали польські політичні партії, які 1 листопада організували у Львові Польський Комітет Народовий. У своєму першому зверненні до населення Комітет закликав “усіх боєздатних до зброї”.

У цей вибухонебезпечний момент обидві сторони все ж вирішили сісти за стіл переговорів. 2 листопада з польськими представниками зустрілися авторитетні українські політики і громадські діячі К. Левицький, М. Лозинський, Р. Перфецький, Л. Ганевич, С. Федак і митрополит А. Шептицький. Вимоги української сторони були правомірні й аргументовані: «визнання за Українською державою кордонів по Сяну, забезпечення культурної автономії полякам і євреям у Галичині». Однак польські політики відкинули ці пропозиції. Вони вважали, що до відроджуваної Речі Посполитої має відійти не тільки місто Перемишль, але й Львів. Досягти компромісу не вдалося.

Оскільки українським і польським політикам не вдалося порозумітися, все мала вирішити збройна боротьба. Вуличні бої в місті точи­лися впродовж трьох тижнів з перемінним успіхом для обох сторін. Діячі ЗУНР обрали в тих умовах тактику невиправданого угодовства. Тричі во­ни погоджувалися на перемир'я, давши агресорові змогу перекинути за­лізницею з Перемишля до Львова сильне підкріплення. Підрозділи ГА не. змогли утримати місто і 22 листопада залишили його, відступивши у схід­ному і північному напрямках. Захопивши Перемишль та Львів, противник оволодів важливою залізничною магістраллю і значною територією вздовж неї. Українсько-польський фронт гострим клином врізався вглиб Східної Галичини, створивши своєрідний трикутник між містами Рава - Руська —Львів — Хирів. По цій лінії фронт тримався аж до лютого 1919 р.

Орест Субтельний з приводу цього етапу збройної боротьби написав: «Протягом першого етапу, що закінчився в лютому 1919 р., війна в основному точилася між українською більшістю та польською меншістю Східної Галичини. Швидка й ефективна мобілізація дала змогу українцям здобути велику чисельну перевагу і змусити поляків оборонятися. Проте завдяки майстерному керівництву, ефективній тактиці та заповзятості в бою поляки відбивали в'ялі й позбавлені винахідливості атаки українського командування.»

Програвши битву за Львів, Рада державних секретарів ЗУНР вирішила об'єднатися з Українською Народною Республікою, щоб здійснити таким чином «віковічне прагнення українського народу до національно-держав­ної єдності, з одного боку, і згуртувати сили проти польської експансії на українські землі, з іншого». Крім того, цей крок диктувався ще й невизнанням ЗУНР державами Антанти.

Питання «з'єдинення» 10 листопада обговорювалося Радою. Державному Секретаріатові доручили розпочати підготовчі заходи для того, щоб досягти з'єднання в майбутньому. Важливим кроком на цьому шляху стало підписання: 1 грудня 1918 р. у Фастові з Директорією УНР «передвступного договору» майбутню злуку обох українських держав.

За цим договором зазначалося, що «. Західна-Українська Народня Республіка заявляє цим непохитний намір злитись у найкоротшім часі в одну велику державу з Українсь­кою Народньою Республікою — значить заявляє свій намір перестати існувати як окрема держава, а натомість увійти з усією територією й населенням, як складова частина державної цілости, в Українську Народню Республіку.» Зі свого бо­ку, УНР заявила про свій намір прийняти всю територію й населення ЗУНР в УНР з наданням їй територіальної автономії. З січня 1919 р. сесія УНРади ратифікувала попередній договір про злуку в Станіславі, що був тоді резиденцією ЗУНР.

На початку грудня 1918 р. Київ відвідав Державний секретар військових справ ЗУНР Д.Вітовський. На перего­ворах із представниками Директорії йшлося про взаємообмін стратегічними товарами, нафтою, зброєю. 12 грудня інформацію про переговори заслухала Рада державних секретарів. На засі­данні Ради 17 грудня знову дебатувалося питання про злуку. Лунали про­позиції відкласти його до відвоювання Львова. Рівночасно Л.Цегельському доручалося при відвіданні Києва добитися, щоб Директорія УНР наді­слала до ЗУНР «муку, цукор, товщі». УНРада 3 січня 1919 р. одностайно прийняла ухвалу про злуку ЗУНР з УНР.

Акт злуки українських земель було урочисто довершено 22 січня 1919 р. на Софійській площі в Києві. З цієї нагоди Директорія видала універсал, в якому, зокрема, говорилося: «Од нині є єдина незалежна Українська Народня Республіка. Од нині народ Український, визволений могутнім поривом своїх власних сил, має змогу об'єднаними дружніми зусиллями всіх своїх синів будувати нероздільну, самостійну Державу Українську на благо і щастя всього її трудового люду.» 22 січня 1919 р. акт злуки був урочисто скріпле­ний обміном грамотами на Софійській площі в Києві. Так століттями ро­з'єднані землі України возз'єдналися в єдиній державі. ЗУНР перейме­новувалася в Західну область Української Народної Республіки (ЗОУНР), якій гарантувалася територіальна автономія. Злиття урядів, армій, законо­давчих органів відкладалося до правового рішення загальноукраїнських Установчих зборів.

Первопричиною укладення угоди стало обопільне прагнення західних і східних українців до інтеграції в єдиній державній нації. Цей історичний акт виявив крах планів великодержавників як із схо­ду, так і заходу денаціоналізувати український народ і асимілювати його з державними націями. «Попри шовіністичні намагання асиміляторів корін­ні жителі Західної і Східної України ідентифікували себе українцями, пре­дставниками єдиної української нації, яка проголосила себе державною нацією.». Одначе обидві держав­ності — на сході й заході України — під натиском Росії та Польщі втрачали те­риторію, внаслідок чого ширився хаос, зростали непорозуміння між ними, що врешті призвело до цілко­витого розриву.

Діяльність ЗУНР на міжнародній арені (1919-1923рр.)

Вагомим для ЗУНР було завдання домогтися визнання на міжнародній арені. Уже 1 листопада 1918 р. Українська Національна Рада розпочала розсилати телеграфні ноти про утворення Української держави. Це виявилося непростою справою, оскільки засоби зв'язку західних держав відмовилися вступати в будь-які контакти з урядом "неіснуючої держави". І тут виручив шведський уряд і його посольства, які й передали державам світу ноти президента Є. Петрушевича. «Жартома подейкували, що північний союзник, очевидно, не забув про послуги гетьмана Івана Мазепи королю Карлу XII.»

ЗУНР встановила дипломатичні відносини з Австрією, Німеч­чиною, Чехословаччиною, Угорщиною, Югославією, Італією, Ватиканом, США, Канадою, Бразилією. Однак реальне завдання полягало у визнанні ЗУНР на Паризькій мирній конференції.

Президент Ради Є.Петрушевич та уряд С.Голубовича й надалі пов'язували сподівання на справедливе вирішення конфлікту з Польщею із Антантою та США, надсилаючи їм численні заяви, ноти, спрямовуючи делегації. Проте ці дипломатичні заходи не давали бажаних результатів. Симпатії Заходу, насамперед Франції, беззастережно були віддані Варшаві. Нарешті, в середині січня 1919 р. до Східної Галичини прибула комісія Антан­ти на чолі з французьким генералом Марі Йозефом Бартелемі. Її зусилля підтримував С. Петлюра, який сподівався те­риторіальними поступками в Східній Галичині досягти примирення її уряду з Польщею, а тим самим — прихильності Заходу, з одного боку, й використання збройних сил ЗУНР у війні проти Червоної армії — з іншо­го. План загальнофронтового наступу, який тоді мав шанси на успіх, був обмежений локальною Вовчухівською операцією: в результаті її корпуси ГА перервали залізничний зв'язок між Львовом та Перемишлем, а львів­ський гарнізон противника опинився в "мішку".

Між тим бої за Галичину тривали. З одного боку стояли вишколені, добре озброєні польські полки, з дру­гого — слабко забезпечена, але палаюча бажанням служити своєму народові Галицька армія. Воювали вони понад сім місяців, часто здобували відчутні успіхи і — що, мабуть, найважливіше — не «втрачали надії, хоч не мали зовнішньої підтримки». Протягом березня, квітня і травня 1919р.— війна переросла у сутичку між галицькими українцями та військами власне Польщі. З приходом у Східну Галичину підкріплень із Центральної Польщі поляки отримали вирішальну кількісну перевагу. Тому поки на фронті утримувалася рівно­вага з деякою перевагою поляків, комі­сія не виявляла активності. Та ситуація в результаті перших днів Вовчухівської опе­рації змінилася на користь українського війська, і Львів опинився в блокаді. Над поляками нависла загроза поразки.

Париж зреагував миттєво: 18 лютого 1919 р. полковник В.Курманович отри­мав від Вищої Ради Антанти телеграму з вимогою негайно припинити вогонь у районі залізниці, щоб гарантувати безпеч­ний приїзд до Львова місії Бартелемі. Командування Галицької армії категорично відмовилося припинити успішні бо­йові дії. Та уряд ЗУНР і президент Є.Пет­рушевич усе ще вірили в шляхетність і безсторонність Антанти.

Комісія Бартелемі тут же в ультимативній формі зажадала від командування ГА припинити бойові дії і за попередньою згодою з Польщею продиктувала умови перемир'я, яке тривало з 25 по 28 лютого. Згідно з демаркаційною лінією, яка розме­жовувала позиції обох сторін, від галицького уряду ультимативно вимага­лося віддати у володіння Польщі найважливіші економічні райони «Східної Галичини на захід від річок Буг та Стрий включно з околицями Львова і Дрогобицько-Бориславським нафтовим басейном.» За справедливою оцінкою МЛозинського, запропонований проект був «одностороннім диктатом, який ко­місія на основі порозуміння з поляками рішила накинути українцям. А комедію переговорів з українською делегацією устроєно вже тоді, коли проект був ріше­ний і виготовлений».

Незважаючи на тиск місії Бартелемі й прагнення галицького проводу зберег­ти добрі стосунки з Антантою, зазначені умови Рада Державних секретарів ЗУНР відкинула. На кінець квітня співвідношення сил після прибуття армії генерала Й. Галлера, сформованої в основному з поляків-добровольців — жителів США, Канади, Франції і навченої французькими генералами та офіцера­ми, різко змінилося на користь Польщі. «Польський уряд та гене­рал Галлер прийняли на себе зобов'язання в жодному випадку не використовувати цю армію на протиукраїнському фронті. На жаль, Польський уряд - поламав дане забовязання». Саме галерчики стали тією ударною силою, яка забезпечила успіх польської воєнної кампанії в Східній Галичині. Під на­тиском переважаючих сил противника УГА відступала і наприкінці травня відійшла за Дністер, зайнявши кругову оборону між річками Збруч та Дністер і залізницею Гусятин — Заліщики.

26 травня 1919 р. президент Ради Є.Петрушевич та уряд ЗУНР залишили тогочасну столицю — Станіславів. Місто негайно зайняла місцева польська міліція, яка таємно організувала­ся напередодні. Із Станіславова уряд подався до Бучача, звідти — до Заліщиків, відтак — до Чорткова.

За цих обставин 9 червня Рада наді­лила президента ЗУНР-ЗО УНР Є.Петрушевича повноваженнями диктатора. Ставши «уповновласненим диктатором», Є.Петрушевич призначив нового «На­чального вождя» УГА — наддніпрянсь­кого генерала Олександра Грекова.

Наступні два тижні стали періодом останнього відчайдушного наступу УГА — так званої «Чортківської офензиви». Було відвойовано майже половину території, окупованої польськими військами з середини травня. УГА швидко просу­валася вперед і невдовзі опинилася біля воріт Львова.

Успіх не вдалося розвинути й закрі­пити через брак зброї, набоїв та амуніції. 27 червня командування польськими військами в Галичині перебрав у свої руки Ю.Пілсудський. Контрнаступ поляків відкинув українців на попередні позиції. У частинах УГА було настільки обмаль на­боїв, що організова­ний відхід охороняла, головно, артилерія. Лише слабкість на­тиску польських військ і вміле керів­ництво українськими частинами врятували УГА від цілковитого знищення.

Поки точилися жорстокі бої, питання існування ЗУНР як найвищого досягнення національно-визвольного руху вирішувалося на міжнародній арені і ,на жаль, не на її користь. Франція і США продовжували наполягати на тому, щоб передати Галичину під владу Польщі. Аргументи українських представництв на Заході про осібність українського народу, який мас природне право на самовизначення, їх просто не цікавили. Єдиним винятком в антиукраїнському хорі західних дер­жав була Англія «в якої польські плани французів не викликали захоплення й яка була заінтересована у галицькій нафті». Та й поляки твердили, що українці «надто відсталі, аби мати власну державу, що їхня осібність як нації — «вигадка німців» і що вони схильні до пробільшовицьких тенденцій.» Польська пропаганда виявилася ефективною, оскільки європейці майже нічого не знали про Україну та українців. 25 червня 1919р. Вища рада Версальської конференції винесла своє рішення — Польща дістала повноваження на окупацію всієї Галичини та на заведення цивільної адміністрації на окупованій тери­торії — застереженням, що вона по змозі забезпечить автономію цієї території, а також політичну, релігійну та особисту свободу населення. Дане рішення було підтверд­жене Радою послів Антанти 1923 року.

Так на карті Європи перестала існувати молода держава - Західноукраїнська Народна Республіка.

Доля Закар­паття Буковини та Бессарабіі в контексті рішень Паризької мирної конференції

Паризькі миротворці виявилися послідовнішими у визначеначені інших заххідно-українських земель – Закар­паття й Буковини, їх також передали сусіднім державам. І навіть схема цієї передачі дешо нагадувала розгляд східно-галицького питання. Знову ж таки головну роль відіграли ідеологічно-стратегічні мотиви Антанти й США, збройний експансіонізм претендентів на українські землі, вплив ре­волюційних подій у цій частині Європи, відсутність єднос­ті в українському визвольному русі тошо. Але міжнародна гра у визначення майбутнього західноукраїнських земель мала істотні відмінності.

Головним претендентом на Закарпаття була Чехословаччина, яка прагнула оволодіти цим краєм, щоб забезпечити собі вихід на багаті ринки Сходу, а також зміцнити власні геостратегічні позиції у начиненій вибухівкою повоєнній Центрально-Східній Європі. Президент новоствореної дер­жави Т.Масарик і міністр закордонних справ Е.Бенеш вва­жалися діячами ліберальнішими, ніж керівники Польщі, й це позначалося на тактичних ходах Праги. У задоволенні її територіальних вимог, безперечно, більше важило те, що кожен свій важливий крок у східній політиці вона заздале­гідь узгоджувала із Заходом. До того ж обачному Т.Масарикові вдалося прихилити до себе впливових діячів закарпат­ської еміграції у США.

8 травня 1919 р. в Парижі було ухвалено остаточне рі­шення про передачу Закарпатської України Чехословаччині. Того самого дня в Ужгороді було створено Центральну руську народну раду й винесено рішення про приєднання Закарпаття до Чехословаччини. 15 травня головою Ради об­рали Г.Жатковича – голову Народної ради русинів США. 23 травня депутацію із Закарпаття прийняв у Празі прези­дент Т.Масарик.

Приєднання Закарпатської України до Чехословаччини оформив Сен-Жерменський мирний договір з Австрією, підписаний 10 вересня 1919 р.

Нескладним уявлялось паризьким миротворцям вирі­шення долі Північної Буковини. Вони виходили з обіцянок Антанти (з Росією включно) винагородити Румунію за вступ у війну проти Центральних держав, передавши їй, крім Трансільванії і значної частини Банату, цей гір­ський український край. Другий аргумент брався уже з галузі кулачного права. Нагадаємо, шо через слабкість українських сил (загін січових стрільців вирушив на до­помогу повсталому Львову) румунські збройні частини 11 листопада 1918 р. оволоділи Чернівцями, а через тиж­день і всією Буковиною. Знехтувавши волевиявлення ук­раїнського населення, яке 3 листопада на всенародному вічі в Чернівцях висловилося за возз'єднання з Украї­ною, румунські окупанти нав'язали гірському українському краю брутальний режим неволі, соціально­го й національного гноблення. Сен-Жерменський, а потім Севрський мирний (10 серпня 1920) договори від­дали всю Буковину Румунії.

Хоч питання про майбутнє Бессарабії не належало до компетенції Паризької конференції, бо прутсько-дністров-ське межиріччя входило до складу Росії ­– союзниці Антан­ти й СІЛА у війні, воно докладно обговорювалось у столиці Франції. Великі держави прихильно поставилися до дома­гань Бухареста, ігноруючи волю населення Бессарабії, в то­му числі української його частини. Яскравим виявом наст­роїв українців були героїчне Хотинське повстання на зламі 1918-1919 рр. і самовідданий опір загарбникам з боку на­селення Ізмаїльшини.

Але в Парижі керувалися, іншими міркуваннями. Бессарабія перетворилася на важливий тил союзних військ, котрі висадилися в Одесі й Криму, регіон, використовую­чи який можна було розраховувати на реванш за поразку інтервенції на Півдні. Долю Бессарабії мав вирішити укла­дений після підписання всіх мирних договорів Версальського циклу так званий «Бессарабський протокол» (28 жов­тня 1920). Однак його міжнародно-правові засади були та­кими сумнівними, що Сполучені Штати не підписали цьо­го документа, а Японія не ратифікувала його. Італія чима­ло виторгувала від Румунії за ратифіїкацію. Радянські Ук­раїна та Росія як правонаступники колишньої держави, до якої входила Бессарабія, ніколи не визнавали законним відторгнення останньої і не мирилися з ним.

Фактично долю територій Східної Галичини, Волині, Буковини й Закарпаття визначили на Паризькій конференції країни Антанти й США. За наполяганням Конференції послів Антанти в березні 1923 року було узаконене право Польщі на Східну Галичину. Але відторгнення західноукраїнських земель від Великої України спричинило прагнення українського народу до возз'єднання всіх етнічних територій, без якого не могло відбутися відродження нації.

НОВА ЕКОНОМІЧНА ПОЛІТИКА (1921—1927рр.)

1. Міжнародне і внутрішнє становище на початку 20-х років

2. Перехід до нової економічної політики

3. Союзний договір 1922 р.

Відбудова народного господарства на засадах непу Міжнародне і внутрішнє становище на початку 20-х років. У вказаний період у радянських республіках, так само як і в середовищі діячів міжнародного робітничого руху, ще були досить поширені сподівання на близьку світову революцію. На перший погляд, для таких настроїв малися всі підстави: в Європі успішно розгорталася робота Комінтерну, повоєнні труднощі (особливо в країнах, які зазнали поразки в першій світовій війні) сприяли піднесенню робітничого та селянського руху тощо. / все ж дедалі очевиднішою ставала нагальна потреба в мирній обстановці, яка б дала змогу країні загоїти рани, отримані під час багаторічних воєнних дій.

В особливо скрутному становищі перебувала Україна, на території котрої війна безперервно точилася з 1914 по 1920 р. На початку 20-х років основна частина українських земель входила до складу Української СРР — однієї з 13 держав, що виникли на уламках колишньої Російської імперії. Площа Радянської України становила тоді 452 тис. кв. км, а її населення, за даними перепису 1920 р.—25,5 млн чоловік. Із цієї кількості на селі проживало 20,9 млн, в місті — 4,6 млн чоловік.

У той же час значну частину українських земель після невдалої для радянських республік війни 1920 р. контролювала Польща. Вона захопила Східну Галичину, яка раніше належала Австро-Угорщині, а також ряд етнографічних українських земель зі складу колишньої Російської імперії – як частково полонізованих (Холмщина, Підляшшя, Посяння), так і з майже однорідним українським або українсько-білоруським населенням (Західна Волинь, північно-західні райони Полісся). Інкорпоровані в Польську державу, Східна Галичина, Західна Волинь і поліські райони утворили новий географічний регіон – Західну Україну. Проведений у 1931 р. перепис показав, що на цій території проживало 8,9 млн. чоловік, у тому числі 5,6 млн українців і 2,2 млн. поляків. Під час розпаду Австро-Угорщини Румунія захопила одну з провін-і Ііі цієї імперії – Буковину з центром у Чернівцях. Більшість населення і її північній частині становили українці. Майже одночасно румунський \|інд окупував Бессарабську губернію, в північній частині якої (Хотин-щина) теж переважало українське населення. Закарпатська Україна за часів австро-угорської монархії входила до складу угорських коронних земель, а тому після проголошення самостійності Угорщини увійшла в її межі. Після ліквідації Радянської Угорщини Закарпаття перейшло до Чехо-Словаччини.

Незважаючи на статус самостійної держави. Українська СРР разом із п'ятьма іншими радянськими (Росія, Білорусія, Грузія, Вірменія, Азербайджан) і двома народними (Хорезм, Бухара) республіками утворювали єдину країну – Країну Рад. Це зумовлювалося тим, що, по-перше, залишалися економічні та інші зв'язки, які формувалися в Російській імперії протягом сотень років, по-друге, під час громадянської війни військові сили й управління командними висотами економіки радянських республік були об'єднані, по-третє, всі вони мали однакову політичну структуру, характеризовану насамперед монопартійністю.

Деякі малочисельні політичні партії продовжували існувати і в досліджуваний період, однак лише РКП(б) здійснювала реальний контроль над Радами, профспілками, армією, органами держбезпеки. Організаційна побудова Комуністичної партії відзначалася найвищим ступенем централізації: хоча керівні комітети парторганізацій у національних республіках і називалися центральними, на ділі вони користувалися не більшими правами, ніж обласні або губернські парткоми в РСФРР. Через перелічені та подібні до них риси свого політичного становища радянські республіки мало чим відрізнялися від автономних республік усередині Російської Федерації.

Попри все це найвища влада повсякчас офіційно наголошувала на незалежному статусі радянських республік. Вони іменувалися державами. 28 грудня 1920 р. представники РСФРР В. І. Ленін і Г. В. Чичерін і представник УСРР X. Г. Раковський підписали в Москві договір про воєнний і господарський союз між Росією та Україною. В преамбулі підкреслювалися незалежність і суверенність обох держав, а також усвідомлення ними необхідності згуртувати свої сили з метою оборони і в інтересах господарського будівництва. Як указувалося в ст. 2 договору, з факту колишньої належності України Російській імперії для УСРР не випливає будь-яких зобов'язань стосовно кого б то не було. Для практичного здійснення проголошених спільних завдань уряди РСФРР і УСРР об'єднали сім наркоматів: військових і морських справ, ВРНГ, зовнішньої торгівлі, фінансів, праці, шляхів, пошт і телеграфу. За договором, об'єднані наркомати входили до складу РНК РСФРР і мали в РНКУСРР своїх уповноважених. У день підписання договір був ратифікований VIII Всеросійським з'їздом Рад.

Суперечність між конституційне проголошуваною незалежністю радянських республік і їхнім фактичним статусом тогочасні політики й дослідники небільшовицького напряму пояснювали, як правило, з позицій національних інтересів. Так, представники українського національного руху звинувачували російських більшовиків у намаганні «склеїти» царську імперію, що розвалилася, і знову підпорядкувати Україну Москві. Це твердження було слушним: хоча більшовики й царизм стояли на протилежних позиціях, саме виникнення радянської державності як суто класової (тобто спрямованої проти панівних класів і всередині країни, й на міжнародній арені) автоматично ставило її поза межами категорії «національні інтереси». Партія більшовиків уважала: будь-які національні проблеми розв'яжуться самі собою із забезпеченням перемоги світової революції.

Характерним прикладом мислення гаслами типу «Пролетарі усіх країн, єднайтеся!» був текст Конституції Радянської України, затверджений у березні 1919 р. III з'їздом Рад УСРР. «Рішуче пориваючи з минулим,– наголошувалося в ньому,— прагнучи знищити разом з поділом суспільства на класи також національний гніт і національний розбрат, Українська Соціалістична Радянська Республіка заявляє про свою тверду рішучість увійти до складу Єдиної Міжнародної Соціалістичної Радянської Республіки, як тільки створяться умови для її виникнення; разом з тим, Українська Соціалістична Радянська Республіка заявляє про свою цілковиту солідарність з нині існуючими вже радянськими республіками і про своє рішення вступити з ними в найтісніше політичне об'єднання для спільної боротьби за торжество світової комуністичної революції і в найтісніше співробітництво в галузі комуністичного будівництва».

Проте реальна міжнародна обстановка, повторимо, не підтверджувала ейфоричних сподівань на світову революцію. Тож доводилося, не гаючи часу на її очікування, налагоджувати співжиття із сусідами по континенту. Проблемою першорядної ваги стало питання про дипломатичне визнання радянських республік, перш за все великими державами. У жовтні 1921 р. уряд Радянської Росії звернувся до урядів Великобританії, Франції, США, Італії та Японії з пропозицією скликати міжнародну конференцію для роз- гляду проблеми боргів і позик. Ці держави тоді ухилилися від відповіді, проте на початку 1922 р. було оголошено про ухвалене в Каннах рішення Верховної ради Антанти скликати в Генуї конференцію з участю Радянської Росії та Німеччини для врегулювання економічних і фінансових проблем. Оскільки інші радянські республіки на конференцію не запрошувалися, вони доручили делегації РСФРР від їхнього імені укладати й підписувати міжнародні договори та угоди.

Генуезька конференція закінчилася безрезультатно, Скориставшись із суперечностей між великими державами, радянська делегація під час роботи конференції 16 квітня 1922 р. уклала в містечку Рапалло (поблизу Генуї) рівноправний договір між РСФРР і Німеччиною. Між ними відновлювалися дипломатичні відносини.

Під час війни з Польщею радянське партійне- державне керівництво відмовилося зупинити Червону армію на «лінії Керзона», яка могла б стати в такому випадку західним кордоном країни. У зверненні ВЦВК до робітників, селян і солдатів Польщі від 7 травня 1920 р. проголошувалося: розгромивши панів, радянська влада надасть польському народові право самому вирішувати, чи зберегти у себе сучасний порядок, чи взяти землю й фабрики у власні руки. Однак польський народ доклав усіх зусиль, аби уникнути перспективи обирати собі спосіб життя в умовах окупації, й Червона армія зазнала поразки. Підпорядкування радянської зовнішньої політики ефе- мерним цілям світової революції тяжко позначилося на інтересах українського народу.

В попередній лекції вже згадувалося, що на початку жовтня 1920р. у Ризі був укладений договір про перемир'я між РСФРР та УСРР, з одного боку, і Польщею – з другого. Сторони визнали державним кордоном лінію фактичного розмежування до початку радянеько-польської війни. Територіальне питання, нагадаємо, врегульовувалося так, що за Польщею залишався контроль над анексованими нею українськими землями по Збруч і Горинь. Мирний договір, укладений у Ризі 18 березня 1921 р., тільки підтвердив попередні домовленості. Не претендуючи на українські землі по'той бік Збруча, радянські Росія та Україна разом із тим не визнали їхньої належності Польській державі. Це не було, однак, дипломатичним досягненням, адже питання про Східну Галичину залишалося нерозв'язаним на міжнародному рівні.

Після розпаду Австро-Угорщини всі народи, котрі входили до її складу, проголосили суверенітет й утворили національні держави. З-поміж них український народ був єдиним, чия державність не збереглася, бо Західноукраїнську Народну Республіку поглинула Польща. Попри своє приязне ставлення до відновленої Польської держави, країни Антанти .не наважилися схвалити цей акт брутального свавільства. 25 червня 1919 р. Рада послів Антанти визнала: доля Східної Галичини має бути розв'язана самим її населенням. У Версальському мирному договорі, підписаному. через три дні після цієї заяви, вказувалося, що нова Польща повинна утворюватися в межах етнографічних польських земель. У Севрському мирному договорі (сер-пень 1920 р.) Східна Галичина також розглядалася як окрема міжнародна територія. Однак навесні 1923 р. під тиском тісно пов'язаної з Польщею Франції та виходячи з реалій, зафіксованих Ризьким договором 1921 р., Рада послів Антанти перестала заперечувати анексію Польщею Східної Галичини. 12 березня уряд УСРР, а 13 березня — уряд РСФРР звернулися до урядів Франції, Англії та Італії з нотами протесту. 17 березня голова Раднаркому УСРР X. Г. Раковський у промові в Харкові наголосив: Радянська Україна підносить свій голос проти насильства над населенням Східної Галичини, яке більш ніж на три чверті складається з українців.

Виконуючи поряд із головуванням у Раднаркомі обов'язки наркома закордонних справ УСРР, Раковський розгорнув активну діяльність на міжнародній арені. 14 лютого 1921 р. Ф. Я. Кон і Ю. М. Коцюбинський підписали перший мирний договір незалежної УСРР — із Литвою. Були встановлені дипломатичні відносини УСРР із Латвією та Естонією, розпочалися переговори про укладення торговельних угод з іншими європейськими країнами.

Е. й. Квірінг, який разом із О. Я. Шумським представляв УСРР на мирних переговорах із Польщею, надіслав із Риги доповідну записку в ЦК РКП(б) і ЦК КП(б)У з приводу майбутньої участі українських дипломатів у зовнішньополітичній діяльності Країни Рад. його непокоїло, що за планами Москви інтереси України в інших країнах мали представляти тільки посли Росії. «Таке розв'язання питання, з моєї точки зору,– писав Квірінг,– не відповідатиме ні нашій політиці висування незалежності й суверенітету УСРР, ні тому становищу, яке українське питання займає в міжнародній політиці». Еммануїл йонович уважав за необхідне, щоб УСРР мала самостійні представництва у великих державах–Англії, Франції, США, Німеччині та Італії, а також у країнах, де проживали українці, – Польщі, Чехо-Словаччині, Румунії.. Записку розглянуло політбюро ЦК КП(б)У в лютому 1921 р. Організацію запропонованих представництв визнали бажаною. ЦК РКП(б) теж. не заперечував. Відтоді в усіх випадках, коли Російська Федерація добивалася дипломатичного визнання з боку якої-небудь країни, його прагнули поширити й на інші радянські республіки, передусім на УСРР. У цьому не останню роль відіграв суб'єктивний фактор: Раковський надавав дуже великого значення дипломатичній активності України та використовував увесь свій вплив у Москві й за кордоном, аби всіляко сприяти їй. На початку січня 1922 р. делегація УСРР на чолі із заступником голови Раднаркому, командуючим збройними силами України та Криму М. В. Фрунзе уклала в Анкарі договір про дружбу й братерство з Туреччиною. В листопаді того ж року в Берліні була підписана угода про поширення дії російсько-німецького договору на Україну та інші радянські республіки. Наприкінці 1922 – напочатку 1923 р. представники України, Росії та Грузії в складі єдиної делегації взяли участь у роботі Лозаннської конференції, де розглядалося питання про чорноморські протоки. Чинячи тиск на Туреччину, Великобританія домоглася несприятливого для радянських республік рішення про відкриття проток для військових кораблів нечорноморських держав. Радянський уряд відмовився ратифікувати Лозаннську конвенцію.

Отже, на початку 20-х років, коли розвиток міжнародної обстановки довів марність будь-яких сподівань на світову революцію, уряд В. І. Леніна зробив усе можливе для забезпечення сприятливих зовнішньополітичних умов для від- будови господарства. Очолюваний X. Г. Раковським Раднарком України вніс істотний вклад у налагодження економічних і культурних зв'язків Радянської країни з іншими державами. Однак на перешкоді дипломатичному визнанню радянських республік Західною Європою стояла неврегульованість фінансових питань, і найбільше – проблема довоєнних і воєнних боргів.

Переходимо до питання про внутрішнє становище республіки на початку 20-х років.

Воєнні дії, які точилися на території України майже безперервно протягом семи років, і воєнно-комуністична політика завдали величезної шкоди народному господарству республіки. Про занепад її промисловості йшлося в попередніх лекціях, тож зараз немає сенсу детально повторюватись. Скажемо лише, що загальні збитки народного господарства УСРР досягали 10 млрд золотих карбованців, розруха вразила велику машинну індустрію, залізорудну й вуглевидобувну промисловість, металургію, обсяг продукції якої на кінець громадянської війни становив близько 5 % довоєнної (із 57 доменних печей у 1921 р. діяла тільки одна – на Петровському заводі в Єнакієвому). В 1913 р. на Україні виплавили 187 млн пудів чавуну (майже три чверті загальноросійського виробництва), а в 1920 р.–  лише 900 тис. пудів. Того ж року виробництво сталі становило 1,7%, прокату – 1,8, видобуток вугілля в Донбасі – 22% довоєнного рівня. Занепав залізничний, річковий, морський транспорт. За роки запеклих битв було виведено з ладу третину залізничних колій і майже дві третини залізничних мостів. Тікаючи з чорноморських портів, французькі окупанти й білогвардійці захопили з собою всі пароплави.

В стані глибокого занепаду перебували провідні галу-зі легкої та харчової промисловості України. Як приклад розглянемо становище в цукровиробній галузі, котра в довоєнні роки давала понад 80 % цукру в усій країні. В 1920 р. із 192 заводів, що в 1914-1915 рр. виробляли 85 млн. пудів цукру, діяли тільки 76 із загальним обсягом продукції близько 4 млн. пудів (4,8 % зазначеного рівня) 13 заводів лежали в руїнах, п'ять за Ризьким миром відійшли до Польщі. Чимало непошкоджених підприємств було законсервовано через занепад цукробурякового виробництва республіки, спричинений загальною кризою сільського господарства й бурякосіяння зокрема. До революції цукроварні й сировинні плантації перебували в руках великих землевласників. Зруйнувавши поміщицьке землеволодіння, революція тим самим ліквідувала й сировинну базу цукрової промисловості. В 1920 р. посівні площі солодких коренів порівняно з 1914 р. скоротилися більш як у чотири рази, а врожайність — у два рази. Криза галузі тривала й після громадянської війни: під час виробничої кампанії 1921-1922 рр. виробіток цукру на Україні ледве досяг 2,3 млн пудів. Робітничий клас України ще ніколи не зазнавав голодування в таких масштабах. До того ж епідемії висипного тифу та інших хвороб – постійні супутники недоїдання — укладали десятки тисяч людей у могилу. Рятуючись від голоду, маса робітників покидала міста й ішла в села. Правляча партія мала план відбудови промисловості й транспорту. Ще в лютому 1920 р., після остаточного розгрому денікінських військ, В. І. Ленін дав директиву утворити Державну комісію з електрифікації Росії (ГОЕЛРО). Під електрифікацією розумілася технічна реконструкція народного господарства, тобто індустріалізація, що мала спиратися на технічно найпрогресивнішу тоді енергетичну основу — електрику. Вже в грудні 1920 р. VIII Всеросійський з'їзд Рад розглянув і затвердив перший перспективний план відбудови й розвитку народного господарства. Великого значення в цьому плані надавалося електроенергетиці. Передбачалося спорудити ЗО теплових і гідроелектростанцій, кожна з яких задовольняла б потреби великого промислового вузла чи району. В Південному економічному районі (Україна та частина прилеглої їе-риторії РСФРР) мали стати до ладу потужності на 560 тис. кВт. Найбільшими були масштаби будівництва в районі, який включав Донбас. Тут відновлювалися та об'єднувалися в суцільну мережу 24 електростанції металургійних заводів і шахт; планувалося розгорнути зведення нових державних районних електростанцій (ДРЕС) у Штерівці, Лиси" чанську, Білій Калитві, Гришиному, а також Дніпровської ГЕС біля Олександрійська потужністю 200 тис. кВт з можливим розширенням уперспективі до 560 тис. кВт. На базі електроенергії Дніпрогесу мали працювати нові заводи: один—із виробництва якісних сталей і кілька—з виробництва алюмінію. В металургійній промисловості за планом ГОЕЛРО намічалося насамперед відбудування й розширення великих заводів на Україні з числа' тих, які мали перспективу розвитку, в гірничодобувній промисловості Донбасу—десятикратне (порівняно з 1920 р.) зростання видобутку вугілля. У зв'язку з цим накреслювалися заходи щодо технічного переустаткування підприємств, будівництва нових робітничих селищ, підготовки кадрів робітників і спеціалістів. У галузі машинобудування треба було забезпечити першочерговий випуск машин для паливної та металургійної промисловості, транспорту й сільського господарства.

Розглянувши план ГОЕЛРО, V Всеукраїнський з'їзд Рад (лютий — березень 1921 р.) схвалив його й доручив урядові республіки узгодити електрифікацію України із загальногосподарським планом. Була створена Комісія з електрифікації України (КЕУ), яка розробляла програми електрифікації в галузевому й територіальному масштабах, брала участь у зведенні цих програм у єдиний республіканський план. Виконання плану ГОЕЛРО, як уважалося, означало б створення матеріально-технічної бази соціалізму. Виконати всю програму будівельних робіт передбачалося за одне чи два десятиріччя. IX Всеросійський з'їзд Рад у грудні

1921 р. трохи конкретизував цей термін: 10—15 років. Неможливість визначити точніші строки пояснювалася невпевненістю стосовно зовнішньополітичних перспектив соціалістичного творення при закладеній авторами плану істотній (не менш ніж на третину) залежності від ресурсів інших країн. До революції індустріалізація фінансувалася за рахунок трьох основних -джерел: прямих і посередніх податків, сплачуваних переважно селянством у державний бюджет; іноземного капіталу у формі державних позик або приватних інвестицій (вкладень); капіталонагромадження в самій промисловості. В нових умовах про внутрішнє капіталонагромадження не могло бути й мови, адже націоналізація підприємств різко послабила ефективність виробництва, а ігнорування законів ринку позбавило змісту саме поняття промислового прибутку. Про труднощі із залученням іноземного капіталу ми вже сказали. Нарешті, промисловості не мав змоги допомогти й державний бюджет, оскільки величезна інфляція перетворила податок на аб- страктну величину. В лютому 1921 р. стягнення із заводів і фабрик грошових податків узагалі припинилося. Отже. залишався тільки один канал фінансування індустріалізації: .прод розкладка, тобто примусове вилучення селянської продукції в її натуральній формі. Однак продрозкладка, навпаки, руйнувала виробництво, бо ж селяни почали вирощувати хліб у кількості, достатній для задоволення тільки власних потреб, а міські споживачі сільськогосподар-ської продукції опинилися перед загрозою голоду. Тому в лютому 1920 р. Л. Д. 'Грецький запропонував ЦК РКП(б) замінити розкладку прибутково-прогресивним натуральним податком, щоб створити хліборобам стимул для розширення виробництва. Проте більшовики тоді не наважи- лися на зміну своєї економічної політики, тому що надання селянам можливості вільно розпоряджатися частиною виробленої продукції означало б відродження купівлі-продажу, тобто товарно-грошових відносин, а це суперечило воєнно-комуністичній докрині.

Одразу ж після припинення воєнних дій невдоволення селян реквізиціями й забороною торгівлі різко зросло. Розкладка виконувалася з величезним напруженням. Навесні 1921 р. розкладку з урожаю попереднього року на Україні було виконано менш ніж на 40%. Державний хлібний фонд у запланованих розмірах утворити не вдалося. 21 квітня-секретар ЦК КП(б)У Ф. Я. Кон повідомляв у Москву, що на всіх зсипних пунктах Наркомпроду УСРР залишається не більш як 6 млн пудів зерна за щомісячної потреби міст, армії та Донбасу мінімум 7 млн пудів. З огляду на тяжке становище з продовольством у Москві, Петрограді та інших промислових центрах ЦК РКП(б)] 8 травня 1921 р. зобов'язав ЦК КЩб)У та Наркомпрод УСРР під персональну відповідальність X. Г. Раковського і наркома продовольства УСРР М. К. Владимирова протягом травня надсилати щоденно в розпорядження Наркомпроду РСФРР не менше 40 ешелонів, переважно з хлібом. Вимоги центру вкрай загострили політичну ситуацію в республіці. Центральному, Комітетові КП(б)У не залишалося нічого іншого, як запропонувати військовому командуванню «надати всілякого сприяння при здійсненні продрозкладки». Не кращою була ситуація і в промислових центрах самої України. Денний пайок хліба на одну людину скоротився до 100 г, та й видавали його не кожного дня. Поширювався робітничий страйковий рух, найчастіше у формі «італьянок», коли трудівники не покидали свої робочі міс- ця, але значно вповільнювали темп праці. Ці акції рішуче придушувалися владою. Так, на початку червня 1921 р. зазнали репресій робітники Катеринославських залізничних майстерень, котрі були закриті, а всі робітники та служ-Сювці перереєстровані. Той, хто не пройшов перереєстрації, ііиключався з профспілки з позбавленням усіх прав і про-дипольчих карток. Органи держбезпеки здійснили «вилу-'и-пия контрреволюційних елементів», тобто організаторівстрайку. Коли ж страйк із майстерень усе-таки перекинувся на інші підприємства, губвиконком наказав увести на них військові загони з кулеметами. Однак керівництво Харківського військового округу опротестувало цей наказ перед ЦК КП(б)У, вважаючи використання збройних сил для придушення виступів робітників «у корені неправильним».

Стягнення продрозкладки за допомогою робітничих і червоноармійських загонів наражалося на збройний опір селянства. Майже по всій території України, насамперед у Полтавській, Кременчуцькій, Катеринославській, Донецькій губерніях, поширився повстанський рух. Усі верстви села, за винятком наймитсько-бідняцьких, дійшли злагоди у боротьбі з продрозкладкою. Та офіційна пропаганда причину всіх труднощів убачала в «куркульському саботажі» продовольчої політики радянської влади. Селянські повстання оголошувалися «політичним бандитизмом». Наступ радянської влади на цей «бандитизм» особисто очолювали голова Раднаркому УСРР Г. X. Раковський і його заступник, командуючий збройними силами України та Криму М. В. Фрунзе. В розгромі повстанців активну участь брали червоноармійські формування, керовані героями битв із білогвардійцями В. К. Блюхером, П. Ю. Дибенком, І. Н. Дубовим, Г. І. Котовським, О. Я. Пархоменком та ін, Військам подавали допомогу самодіяльні частини особливого призначення (ЧОП), які складалися з робітників і селян-незаможників. Отже, насувалася нова громадянська війна. Використання регулярної армії в боротьбі проти селянських мас становило смертельну небезпеку для партії більшовиків і ставило під сумнів усі її попередні здобутки.

Господарське становище республіки, як і країни в цілому, ще більше погіршилося у зв'язку з катастрофічною посухою 1921 р. Підірване розкладкою сільське господарство не спромоглося здолати стихійне лихо таких масштабів. У Поволжі, на Північному Кавказі, на Півдні України, тобто в основній хлібовиробній зоні, розпочалися голод, епідемії. Десятки тисяч людей гинули жахливою смертю, сотні тисяч покидали рідні села й ішли шукати порятунку в інших районах. Однак якщо у південних губерніях селяни після жнив деінде не повертали навіть посіяного, то в більшості місцевостей Лівобережжя й особливо Правобережжя України урожай виявився більш-менш нормальним (інша річ, що того року тут було посіяно менше, ніж звичайно). В 1921—1922 рр. на Україні рятувалося від го-лоду близько 439 тис. переселенців і біженців з РСФРР, у тому числі 263,5 тис.—з Поволжя і 175,2 тис.—з Казахстану й Уралу. На імпорт продовольства й насіннєвого матеріалу уряди УСРР та РСФРР витратили основну частину наявних невеликих запасів золота й валюти. Із санкції політбюро ЦК КП(б)У секретар ЦК КП(б)У Д. 3. Лебідь у листопаді 1921 р. надіслав на місця циркуляр про збирання серед членів партії золота й коштовностей у фонд допомоги голодуючим, а також про розгортання кампанії в пресі та серед трудящих за добровільне здавання державі золотих виробів. Одночасно була дана директива щодо вилучення золота й срібла з усіх місцевих і центральних установ, музеїв, палаців, особняків, ліквідованих монастирів. А в січні 1922 р. Раднарком УСРР порушив питання про вилучення у фонд допомоги голодуючим золота й срібла також із діючих церков і монас- тирів. Фактичну мету цієї кампанії становила максимально можлива експропріація церковного майна. Велику поміч голодуючі одержали від зарубіжних трудящих. У серпні 1921 р. у Берліні з участю Комінтерну був створений Міжнародний комітет допомоги голодуючим Радянської Росії, який згодом перетворився на постійно діючу організацію — Міжнародну робітничу допомогу (Між-робдоп). Очолила цю організацію член Виконкому Комінтерну Клара Цеткін. Серед засновників і активістів Між-робдопу були А. Варбюс, Т. Драйзер, А. Ейнштейн, А. Франс, Б. Шоу та інші діячі світової науки та культури. Активну роботу щодо збирання коштів і закупівлі продовольства розгорнув відомий норвезький учений і громадський діяч Ф. Нансен. Незважаючи на всі згадані вище заходи, взимку 1921—1922 рр. становище на Півдні України стало трагічним. Про це свідчили, наприклад, численні випадки людоїдства. Уряд республіки вже вичерпав усі свої продовольчі ресурси, головним чином для підтримки голодуючих Поволжя, а також інших регіонів Росії. Тому в січні 1922 р. X. Г. Раковський уклав угоду з Американською адміністрацією допомоги (АРА) — неурядовою організацією, утвореною в США для подання допомоги європейським країнам, потерпілим від світової війни (відповідна угода цієї організації з Радянською Росією була укладена ще в серпні 1921 р.). В Одеській, Катеринославській, Донецькій губерніях заходи АРА дали змогу вряту-пати життя сотень тисяч людей. Таким чином, внутрішнє становище Української СРР /їй початку 20-х років було вкрай тяжким. Воєнно- квмуні-і пічна політика призвела до дезорганізації господарськихзв'язків, а в сільському господарстві — й до істотного за- непаду виробництва. Тривалі воєнні дії зруйнували матеріально-технічну базу великої промисловості. Виробничі зв'язки між містом і селом, окремими економічними районами були підірвані. Катастрофічний неврожай 1921 р. довершив справу: Україна опинилася напередодні всеохоп-люючого господарського колапсу. Дедалі очевиднішою ставала потреба змінити економічну політику, що грунтувалася на военно-комуністичній доктрині. Перехід до нової економічної політики. Припинення воєнних дій не послужило сигналом до змінений економічної політики, заснованої на доктрині воєнного комунізму. / все ж невпинне погіршення господарського, і насамперед продовольчого, становища сигналізувало: політику треба змінювати. Опозиційні партії висували відповідні програми. Наприклад, у декларації фракції меншовиків Полтавської Ради, підготовленій наприкінці грудня 1920р., пропонувалося таке: заготівля продовольства шляхом запровадження прогресивного натурального податку, норми якого мають бути визначені з участю вільно обраних представників місцевого селянства; закупівля потрібного державі продовольчого фонду понад продподаток за договірними цінами- при зустрічному продажу селянам промтоварів; дозвіл роздрібної й оптової торгівлі для всіх бажаючих за цінами попиту й пропозицій; трестування великих промислових підприємств, які лишаються у власності держави, та надання самостійності трестам в їхньому господарюванні; залучення до державних трестів приватного капіталу в усіх випадках, коли це обіцяє поліпшення,- розширення або здешевлення виробництва; передання всіх інших підприємств у власність або в оренду кооперативам чи приватним особам, не виключаючи й колишніх власників.

Отже, запропонована полтавськими меншовиками програма оздоровлення економіки передбачала рішучу відмову від воєнно-комуністичних методів регулювання господарства й повернення до ринкового механізму за умови збереження контролю з боку держави над командними висотами економіки. Важливо наголосити, що у своїх головних рисах ця програма була реалізована правлячою партією, хоч і не відразу. Перехід до нової економічної політики (непу), названої так на відміну від старої, тобто воєнно-комуністичної, відбувався досить болісно й лише під тиском незаперечних реалій внутрішньогосподарського життя. Перелом в економічній політиці розпочався запровадженням натурального продовольчого податку із селянських господарств, який свідчив про відмову від формування державного продовольчого фонду реквізиційним шляхом. 4 лютого 1921 р. В. І. Ленін уперше підкреслив у промові на Московській широкій конференції металістів необхідність перегляду відносин із селянством; 8 лютого в ленінському «Попередньому, чорновому начерку тез відносно селян» були вже сформульовані основні принципи нової продовольчої політики на базі твердого податку, меншого за обсягом, ніж прод розкладка, й покликаного забезпечити вільне розпорядження виробниками надлишками своєї продукції, в тому числі через обмін у місцевому господарському обігу.

Питання введення продподатку широко обговорювалося в пресі напередодні X з'їзду РКП(б). Обговорення розпочалося публікацією (за рекомендацією Леніна) газетою «Правда» 11 лютого 1921 р. статті селянина О. І. Чернова «Погляд на сибірське селянство як на соціальний елемент». Автор аргументував необхідність переходу від прод-розкладки до «процентного відрахування», тобто платежу податкового характеру. Текст постанови про заміну роз- кладки податком опрацьовувала спеціальна комісія ЦК РКП(б). Вона підготувала два проекти постанови, після чого Ленін уніс поправки й доповнення, які торкалися головним чином порядку обміну надлишками, щоб останній «не міг вироджуватися у спекуляцію». Перероблений проект був представлений на затвердження Х з'їздові РКП(б).

На доповідь Леніна з'їзд ухвалив постанову «Про заміну розкладки натуральним податком». Виходячи з рішень з'їзду, надзвичайна сесія 'ВУЦВК. прийняла закон про заміну розкладки податком, а РНК УСРР—декрет про норми й розмір цього податку. Продподаток з урожаю 1921 р. визначався в розмірі 117 млн пудів замість установленої раніше розкладки в 160 млн пудів.

На Україні, однак, економічний вплив нового закону позначився, не відразу, хоч він докорінно змінював основні засади аграрної політики. Це пояснювалося двома основними причинами. По-перше, продподаток мали розпочати стягувати з урожаю 1921 р., попередній же закон щодо продрозкладки з урожаю 1920 р. поки що зберігав чинність (лише обсяг розкладки зменшувався на 20%). При цьому тільки по чотирьох губерніях, які мали найбільший процент виконання продрозкладки, за- боргованість скасовувалася. По-друге, стягування продподатку з урожаю 1921 р. на практиці нерідко здійснювалося методами продроз-иладки. Та попри есе це вже сама заява властей про скасування рекві-зиційного принципу в хлібозаготівлях у поєднанні з дозволом на торгівлю багато важила: перед селянами вперше відкривалася перспектива господарського освоєння одержаної землі.

Серед делегатів Х з'їзду РКП(б) не було таких, хто б відкрито заперечив необхідність відмовитися від конфіс-каційного принципу в державних хлібозаготівлях. Але на< дання селянам можливості використовувати надлишки виробленої ними продукції в місцевому господарському обороті викликало побоювання. «Місцевим господарським оборотом» називали сільську або містечкову базарну торгівлю, однак усі розуміли, що фактично легалізується вся приватна торгівля (до цього часу вона існувала підпільно, головним чином у формі мішечництва). Відповідаючи на з'їзді опонентам, В. І. Ленін наголошував: «Ми можемо в чималій мірі вільний місцевий оборот допустити, не руйнуючи, а зміцнюючи політичну владу пролетаріату. Як це зробити — це справа практики. Моє діло довести вам, що теоретично це мислима річ» '. Ленін справді тоді сподівався, що ринок стабілізується в рамках місцевого господарського обороту, а в загальнодержавному масштабі випаде налагодити обмін промислових виробів на продукти землеробства. Тобто, на його думку, взаємодію дрібнотоварного селянського господарства й націоналізованої промисловості можна було здійснювати на позаринковій основі, шляхом товарообміну, а згодом і безгрошового продуктообміну. Мислився, визнавав згодом Ленін, «якийсь безпосередній перехід без торгівлі, крок до соціалістичного продуктообміну» 2.Це був типово военнр-комуністичний підхід до організації економіки. Звідси висновок: рішення Х з'їзду РКП(б) можна й треба вважати початком переходу до непу, а не безпосередньо переходом, як увижалося в радянському суспільствознавстві. \У промові на Всеросійській продовольчій нараді 16 червня 1921 р., що на ній уперше було вжито термін «нова економічна політика», Ленін говорив уже про можливість торгівлі не тільки в місцевому господарському обороті, а й у масштабі всієї країни. Якщо раніше стрімкий спад купівельної спроможності карбованця, перейменованого на «радзнак» («радянський знак»), нікого не бентежив (бо ж очікувалося швидке цілковите відмирання гро-шей), то на цій нараді пролунав заклик відновити правильний грошовий обіг. На порядок денний були поставлені питання створення державної торгівлі (насамперед оптової), регулювання приватної торгівлі через банки, податкові й кредитні установи, оздоровлення на цій основі грошового обігу.

За роки громадянської війни в середовищі господарників укорінилося презирливе ставлення до фінансів, і з цим доводилося тепер боротися. Фінансові органи, які раніше ледь животіли, зміцнювалися кадрами. В квітні 1922 р. до Москви відкликали одного з найталановитіших господарських працівників України, наркома продовольства М. К. Владимирова. В. І. Ленін призначив його заступником наркома фінансів Г. Я. Сокольникова, разом із яким М. К. Владимиров очолив роботу щодо подолання дефіциту бюджету та здійснення грошової реформи. У жовтні 1922 р. були випущені забезпечені золотом банківські білети—червінці. В лютому— березні 1924 р. грошова реформа завершилася блискучим успіхом. Г. І. Петровський із гордістю зазначав: «Наш червінець не тільки всередині країни цілком сталий, а й одержує перемогу над англійською і американською валютою на міжнародному ринку, на ринках Чікаго, Нью-Йорка і Лондона».

Обернення правлячої партії — всупереч своїй же програмі — обличчям до товарно-грошових, відносин, легалізація приватної торгівлі, зміцнення фінансів вивели з підпілля підприємницьку діяльність. З'явилася так звана нова буржуазія—орендатори, маклери, комісіонери, торговці-оптовики, промисловці, їх називали людьми непу, непмана-ми. Діяльність непманів допомагала найшвидшому подоланню хаосу й розрухи в господарстві. Однак з-поміж більшовиків, і в тому числі в найвищому керівництві РКП(б), було чимало людей, які вважали неп необгрунтованим збоченням від революційних завоювань і поступкою капіталістам. Вони не розуміли, що політика воєнного комунізму поставила країну над прірвою, й до певного часу лише безмежний авторитет Леніна стримував їхню опозицію. Тепер уже не можна твердити, як це робилося ще донедавна, що від воєнно-комуністичної ідеології більшовики відмовилися в тому ж 1921 р., коли вони поклали край воєнно-комуністичній практиці. Як і більшість членів очолюваної ним партії, В. .1. Ленін дуже болісно зживав воєнно- комуністичяі передсуди, і в 1921—1922 рр. уважав, що нова економічна політика є вимушеним і тимчасовим відступом від можливого за інших обставин («при певному ступені культури і при певній іісзруйнованості наших фабрик») «безпосереднього» — тобто без використання товарно-грошових відносин — будівництва соціалізму. Колина IX Всеросійському з'їзді Рад (грудень 1921 р.) постало питання про тривалість непу, В. І. Ленін повторив вислів заступника наркома землеробства Н. Осинського (В. В. Оболенського): «Всерйоз і надовго», однак далі сказав так: «...цю політику ми проводимо всерйоз і надовго, але, звичайно, як правильно вже відзначено, не назавжди. Вона викликана нашим станом злиднів та розорення і величезним ослабленням нашої великої промисловості»3. Переконаність у несумісності непу з суспільством побудованого соціалізму ілюструється також заключним реченням останнього в житті вождя більшовиків публічного виступу 20 листопада 1922 р.: «З Росії непівської буде Росія соціалістична». Ленін неодноразово підкреслював: доки існуватимуть підприємці, доти існуватиме й загроза соціалізмові. Найбільшою загрозою тоді вважалася економічна змичка непманів із дрібнотоварним укладом, за яким стояли десятки мільйонів селян, кустарів, ремісників. Робітничий клас у націоналізованій промисловості повинен був навчитися господарювати й налагодити власну змичку з селянством. «Хто кого?»—так загострено й навіть агресивно формулював Ленін питання, не роблячи таємниці з того, що це — питання про владу, котра цікавила більшовиків понад усе.

Цілком зрозуміло, що після березня 1921 р. у господарській політиці РК,П(б) склалася нова система пріоритетів. Інтереси сільського господарства виходили в ній на перший план. Від планів негайно розпочати широким фронтом програму електрифікації країни довелося відмовлятися. Переконуючи партію, робітників у необхідності такого відступу, Ленін запевняв: відступ цей короткочасний і незабаром зміниться прискореними темпами промислового розвитку. А тим часом треба було реорганізувати на засадах непу управління націоналізованою промисловістю й. поступитися значною частиною одержавлених до цього підприємств. Стратегія реалізації цих завдань була розроблена у прийнятому 9 серпня 1921 р. «Наказі. Ради Народних Комісарів про впровадження в життя начал нової економічної політики». Передбачалося зосередити в руках держави управління великими підприємствами та передати в оренду дрібні, здійснити заходи щодо охорони інтересів і прав трудящих в орендних і концесійних (орендованих іноземцями) підприємствах, залучити профспілки та широкі маси робіт- ників до управління виробництвом. На Україні в оренду організаціям (кооперативам, комнезамам, артілям) і приватним особам, не виключаючи й колишніх власників, було здано 5,2 тис. підприємств — більш ніж половину всієї кількості.

Під час громадянської війни націоналізовані підприємства цілком підпорядковувалися галузевим головним комі-тетам (главкам) Вищої Ради народного господарства ^(ВРНГ), а на Україні—відповідно Української Ради народного господарства (УРНГ). Ніякої самостійності ці підприємства не мали: не продавали, а здавали свою продукцію главкам на основі замовлень, не купували, а одержували за нарядами сировину й матеріали. В умовах же непу Главки скасовувалися, а підприємства об'єднувалися в госпрозрахункові трести. Як метод господарювання госпрозрахунок грунтувався на самоокупності трестів, під якою розумілося не тільки досягнення беззбитковості виробництва, а й одержання додаткового продукту — прибутку. Прибуток від націоналізованої промисловості мав використовуватися для розширення виробництва, фінансування державних витрат, поліпшення добробуту трудящих. На Україні трести почали організовуватися з осені 1921 р. Більшість великих шахт, де на початок 1923 р. працювало близько 94 тис. робітників, об'єднав трест «Донву-гілля», 15 металургійних заводів (частина яких була законсервована) і ряд шахт — трест «Південсталь»; залізорудну промисловість об'єднував Південнорудний трест, хі- мічну — «Хімвугілля», «Склосода», «Коксобензол», харчо" ву — «Цукротрест», «Олійтрест», «Бахсіль» тощо. Загалом на діючих промислових підприємствах, охоплених трестами, налічувалося майже 220 тис. робітників. З утворенням трестів за УРНГ лишилося загальне керівництво державною промисловістю України. Водночас формувався ринок засобів виробництва на основі новоутворених синдикатів (організацій по закупівлі сировини, плануванню торговельних операцій і збуту однорідної продукції групи трестів), оптових ярмарків і товарних бірж. Масштаби й рішучість перебудови народного господарства в ті роки просто вражають уяву нашого сучасника. Перехід від обов'язкової праці (загальна трудова повинність, трудові мобілізації, трудармії) до системи вільного найму робочої сили, від розподілу за картками — до ринкової торгівлі, від інфляційного «радзнаку» (паперового карбованця) — до обмінюваного на інші валюти червінця, від безгрошових нарядів-замовлень — до стимулювання випуску необхідної суспільству продукції економічними засобами, а також децентралізація управління підприємствами, переведення їх на госпрозрахунок, організація кредит-по-фінансової системи й оптової торгівлі засобами виробництва,—все це було розпочато, а частково й завершено а перші два роки нової економічної політики. І було все це прямим результатом діяльності Леніна. Переконавшись, що комуністичні засоби й методи організації економічного життя, застосовувані в роки громадянської війни, не спрацьовують, Ленін доклав величезних зусиль, щоб якнай- швидше позбутися їх. хоча, як ми вже зазначали, йому було надзвичайно важко прийти до рішень, які суперечили всій його попередній діяльності. Чи спромігся Ленін остаточно відмовитися від воєнно-комуністичних уявлень про соціалізм? Прямих документальних підтверджень цього не існує, однак останні листи і статті смертельно хворого вождя більшовицької партії свідчать про істотну зміну його поглядів на шляхи просування до соціалізму, а також і на сам соціалізм. Новий підхід до кооперації, викладений у ленінському політичному заповіті, дає підставу стверджувати: Ленін дійшов висновку про сумісність товарно-грошових відносин і ринку з побудованим соціалізмом. Зупинимося на цьому питанні детальніше.

Колективне виробництво в середовищі дрібних товаровиробників (селян, кустарів, .ремісників) здатне утворюватися у двох формах — колгоспній і кооперативній. Колгосп виникає шляхом колективізації, тобто відчуження засобів виробництва. Це відчуження може бути повним, і тоді утворюється комуна, або частковим, коли утворюються артіль чи товариство спільного обробітку землі. Трудо.вий процес у колгоспі, а також його економічні стосунки з державою можуть відбуватися без опосередкування їх товарно-грошовими відносинами. Кооператив же виникає без відчуження засобів виробництва; товаровиробник у кооперативі залишається господарем і продовжує працювати самостійно. Ефект колективної праці в невиробничій сфері виявляється, наприклад, при спільній закупівлі сировини й матеріалів або спільному продажу готової продукції. Інакше кажучи, кооператив здатний існувати тільки за наявності товарно-грошових відносин.

Ясна річ: доки торгівля й ринок ототожнювалися з капіталізмом, кооперативна форма власності не могла розглядатися як соціалістична. Тож в усіх своїх працях (крім останніх) Ленін відносив кооперацію до капіталістичних форм господарства. Закликаючи до підтримки .кооперативного будівництва, він пояснював це тим, що кооперативи полегшать перехід селянства до соціалізму. «Політика кооперативна, в разі успіху,— зазначалося в ленінській праці «Про продовольчий податок»,—дасть нам піднесення дрібного господарства і полегшення його переходу, в невизна-чений строк, до великого виробництва на началах добро-вільного об'єднання». Отже, занотуємо собі: Ленін убачав у кооперуванні передумову об'єднання, тобто колективізації, виробництва, причому «в невизначений строк». Останній вираз аж ніяк не випадковий: уже в 1920 р. Ленін переконався, що колгоспи прийнятні тільки для бідняцьких верств селянства. А тому, називаючи строк виконання плану ГОЕЛРО — одне або два десятиріччя, залежно від зовнішньополітичних умов соціалістичного будівництва в Радянській країні,— він навіть приблизно не визначав терміну перетворень у сільському господарстві: «Треба спиратися на одноосібного селянина, він такий і в найближчий час іншим не буде, і мріяти про перехід до соціалізму та колективізації не доводиться» . В концепції соціалістичного будівництва, грунтованій на воєнно-комуністичних засадах, сільська перспектива була глухим кутом.

Закликаючи після переходу до непу вчитися торгувати, щоб налагодити ринкову «змичку» із селянством, Ленін не робив таємниці з того, що кінцевою метою залишається побудова комунізму. «Змичку» із\ селянами-власниками він уважав тимчасовою і ставив за мету в майбутньому змінити їхню соціальну природу шляхом колективізації, «змичка» ж селян із непманами, котра була б неминучою, якби партія не врегулювала ринок, являла, на його думку, смертельну небезпеку для політичного режиму.

Вражений хворобою, Ленін у січні 1923 р. продиктував статтю «Про кооперацію», яка перекреслювала немало його попередніх ідей. По суті, ця стаття ревізувала самі під- валини викладеного в партійній програмі вчення про комунізм. Спираючись на досвід непу, вождь більшовиків уперше заявив: саме в кооперації знайдено ту міру поєднання приватного торгового інтересу з інтересами держави, яка раніше була каменем спотикання. «Камінь спотикання» пропонувалося обминути шляхом розвитку кооперативної форми власності. Формувалася основоположна теза: лад цивілізованих кооператорів за суспільної власності на засоби виробництва — це лад соціалізму. Тут же Ленін робив побіжну ремарку: «Ми змушені визнати докорінну зміну всієї точки зору нашої на соціалізм». Заява про те, що су- спільна власність на засоби виробництва (інакше кажучи, контрольовані державною партією «командні висоти» еко-номіки) в поєднанні з «ладом цивілізованих кооператорів» утворюють соціалізм, була замаскованим, але безсумнівним відходом від комуністичної доктрини, адже кооперування, на відміну від колективізації, не знищувало на селі власника. Звідси випливав висновок колосальної політичної ваги: замість того, щоб колективізувати селянина-власника, треба створювати умови для розгортання кооперативного руху. Розв'язувалася ситуація із селянином, яку комуністична доктрина розв'язати була нездатною: всі ж бо розуміли, що власники не дадуть добровільної згоди на колективізацію. Диктуючи стенографістці, Ленін попросив її підкреслити це: кооперація робить перехід до нових порядків «якнайбільш простим, легким і доступним для селянина» 6. Селянин-власник і комунізм були несумісними явищами. Можна вважати, що допуском кооперованого селянина- власника в економічну систему, яку мала побудувати партія більшовиків, Ленін у 1923 р. відмовлявся від комуністичної доктрини, подібно до того, як він у 1921 р. відмовився від комуністичної практики. Пропонований шлях не вимагав революційного насильства, бо селяни охоче співробітничали з державою в кооперативному будівництві. Ленін не наважувався прогнозувати завершення колективізації (згадаємо: «в невизначений строк»), зате був переконаний, що створення кооперативного ладу триватиме не більше одного або двох десятиріч, тобто в межах виконання плану ГОЕЛРО 7. Ми вже не дізнаємося, яким мав стати радянський кооперативний соціалізм. Висунута вождем державної партії ідея становила альтернативу комуністичній доктрині. Але партія проігнорувала політичний заповіт свого засновника і вождя.

Вище ми зробили спробу реконструювати хід думок Леніна за текстом його статті «Про кооперацію», розкрити глибинний зміст фрази:' «...ми змушені визнати докорінну зміну всієї точки зору нашої на соціалізм». А чи зрозуміли Леніна найближчі соратники, ті люди, які замінили його біля керма державного корабля? Напевне можна сказати: не зрозуміли. Тільки М. І. Бухарін здогадувався: після грудня 1922 р. в уявленнях В. І. Леніна щодо перспектив соціалістичного будівництва сталися глибокі зміни. На зборах активу Московської партійної організації у квітні 1925 р. Бухарін заявив: «Нам здається, що коли ми переходили до нової економічної політики, у тов. Леніна був при вирішенні цієї проблеми один стратегічний план, а коли він писав свою статтю про кооперацію, тобто залишав нам останній заповіт, у розумінні основ економічної політики, у нього був інший стратегічний план. Ці обидва плани не є абсолютна протилежність, вони, звісно, зв'язані одинІЗ/.ОДНИМ». Отже, Бухарін, хоч і належав до найвидатніших теоретиків більшовицької партії, спромігся лише підмітити якісь зміни в ленінських поглядах на соціалізм, однак не розгледів головного: в 1921- 1922 рр. Ленін проводив у життя нову економічну політику, розцінюючи її як політику перехідного періоді/, а в 1923 р. поставив знак рівності між непом, тобто політикою, яка грунтувалася на визнанні ринку, й соціалізмом. А партія, як і раніше, була переконана, що неп є вимушеним відступом від «безпосереднього соціалістичного будівництва», під яким розумілося створення суспільства в дусі ідей, закладених у партійній програмі, тобто суспільства воєнного комунізму. Чимало більшовиків узагалі не замислювалося над державною доцільністю непу, навіть як тимчасової політики. Хто свідомо, а хто й інстинктивно, вони прагнули негайно повернути назад, до воєнного комунізму, в умовах котрого почували себе впевненіше. Опозиція запровадженню непу виявлялася від самого початку його проголошення.

З огляду на все сказане не дивно, що гальмування непу почало відчуватися вже в 1923 р., коли В. І. Ленін через хворобу відійшов від політичного життя. Курс партійно-державного керівництва у відсутність головного конструктора непу повсякчас збивався на воєнно-комуністичні ма- нівці. Л в 1928—1929 рр. генеральний секретар ЦК ВКП(б) Й. В. Сталін та його однодумці придушили опір групи М. І. Бухаріна, яка боронила принципи непу, й поновили в повному обсязі економічну політику, грунтовану на доктрині воєнного комунізму. Коли деякі науковці та публіцисти намагаються приписати В. І. Леніну авторство побудованого в нашій країні «соціалізму» (посилаючись при цьому на програму РКП (б) 1919 р.), коли вони заявляють про відсутність будь-яких принципових відмінностей між ленінізмом і сталінізмом,— варто згадати попередження засновника більшовицьк/ї партії, зроблене ним у 1921 р., тобто ще до теоретичного осмислення уроків непу. Як уже вказувалося, Ленін тоді добре бачив, що серед керівних і рядових членів партії, а також некваліфікованих безпартійних робітників є люди, яким воєнно-комуністична практика припадала до душі. Одних вона приваблювала заниженою планкою відповідності керівним посадам, других — оманливою простотою й ефективністю адміністративно-наказового стилю, третіх— :і;ігальною зрівнялівкою тощо. Відчуваючи цю ностальгію по воєнному комунізму, Ленін із великою тривогою засте-(я'гав: «Така політика була б дурістю і самогубством тієї и;і])тії, яка спробувала б її. Дурістю, бо ця політика економічно неможлива; самогубством, бо партії, які пробують подібну політику, зазнають неминуче краху»8. Союзний договір 1922 р. Заходи щодо об'єднання найголовніших наркоматів Російської Федерації та інших республік, здійснені на основі декрету ЦВЗК РСФРР від 1 червня 1919 р., привели до фактичного (але не юридичного) утворення єдиної держави. Було визнано доцільним залишити за національними республіками статус незалежних держав. Поглинення республіканських наркоматів не знайшло відповідного оформлення на конституційному рівні. Отже, за актом від 1 червня 1919 р. утворювалася не єдина держава, а тільки воєнно-політичний союз незалежних держав.

Причини того, що політичне керівництво РКП(б) утрималося від юридичного оформлення єдиної держави в умовах громадянської війни, й досі не зовсім зрозумілі. Хоча така спроба й була зроблена. Влітку 1919 р. при ЦВК РСФРР під головуванням Л. Б. Каменева утворилася комісія в складі секретаря ЦК РКП(б) М. М. Крестинського, голови Раднаркому УСРР X. Г. Раковського й наркома юстиції РСФРР Д. І. Курського, завданням якої якраз і було утворення єдиної держави. Всі її члени, за винятком Раковського, схилялися до надання формально незалежним республікам статусу автономних республік РСФРР. Це означало б «автономізацію», тобто поглинення України та інших республік Російською Федерацією. Свою роботу комісія до кінця не довела, а тому будь-яких висновків не зробила. Прагнучи відвернути «автономізацію», Раков-ський запропонував тоді утворити Федеративну Раду Республік як верховний орган державного управління. Як перший крок на шляху до цієї нової федерації (а вона мис-лилася як «всесвітня») він пропонував увести до складу Всеросійського ЦВК представників усіх інших радянських республік. Ця пропозиція пізніше була реалізована: 2 березня 1921, р. V Всеукраїнський з'їзд Рад доручив ВУЦВК негайно приступити у погодженні з ВЦВК до конкретизації й розвитку тих пунктів згадуваного вище договору між РСФРР та УСРР від 28 грудня 1920 р., котрі регламентували відносини між законодавчими органами обох республік. Україна послала своїх представників до ВЦВК і Раднаркому РСФРР. Такі ж договори Російська Федерація уклала з іншими республіками. Вони теж вирядили до Москви своїх представників. Так виникла договірна федерація формально незалежних радянських держав. Всеросійський ЦВК., куди республіки делегували своїх представників, і Раднарком РСФРР, до якого входили об'єднані наркомати, стали загальнофедеративними органами. Однак у договорах РСФРР з іншими республіками нечітко фіксувалися права та обов'язки всіх ланок управління. Залишалися невизначеними права Ради Праці та Оборони. Межі компетенції загальнодержавних і республіканських органів не мали юридичного оформлення. Апаратні працівники російських органів у поточній роботі не зважали на юридичне незалежний статус республік. Зносини працівників центральних органів безпосередньо з губерніями або трестами України не тільки підривали значення республіканських органів влади у Харкові, а й негативно позначалися на ефективності управління народним господарством. Як приклад згадаємо широко відомий факт прийняття першого в історії соціалістичного зобов'язання українських металургів. 7 листопада 1921 р. директор «Півден-сталі» І. І. Межлаук зустрівся з В. І. Леніним і від імені робітників і спеціалістів написав на бланку ліквідованого революцією Російсько-Бельгійського металургійного товариства так званий «комуністичний вексель»:

зобов'язання поставити країні в 1922 р. 10 млн пудів чорного металу. Зі свого боку, голова Раднаркому РСФРР зобов'язувався надати трестові необхідну дотацію з державного бюджету. Зобов'язання металурги виконали. Як тогочасна преса, так і сучасні історики багато писали про цей трудовий подвиг, однак поза їхнього увагою залишилися фінансові наслідки «комуністичного векселя» для української економіки. Справа в тому, що Україна не мала права випускати гроші (емісійного права), а збиткові галузі важкої індустрії фінансувалися за рахунок паперово-грошової емісії. Отже, фінансова залежність республіки від центрального уряду була цілковитою. А Межлаук випросив дотацію в 25 млрд крб., навіть не повідомивши про це Раднарком УСРР й Українську Раду народного господарства. Він одержав гроші фактично за рахунок інших підприємств, бо всій українській промисловості було асигновано тоді тільки 40 млрд крб. Обурений голова УРНГ В. Я. Чубар порушив питання про узгодження взаємовідносин із ВРНГ на засіданні політбюро ЦК КП(б)У. Політбюро солідаризувалося а ним, але кому було скаржитися? Певна річ, відсутність попередніх домовленостей стосовно сфери компетенції загальнофедеративних і республіканських органів підривала суверенітет національних республік. У цьому ж напрямі діяли однопартійна, по суті, структура державної організації суспільства (дрібні партії, яким ще дозволялося існувати, не мали реальних можливостей для політичної діяльності), а також безмежно зацентралі- аована побудова правлячої партії, за якою республіканські парторганізації прирівнювалися за своїми правами до обласних. Управлінський апарат, успадкований в основному ще від дореволюційних часів, функціонував, як і в «єдиній і неподільній» Російській імперії. За таких умов недооцінка інтересів національних республік з боку працівників центрального апарату була практично неминучою. Однак списувати її на шовінізм росій-ських більшовиків було б неправильно, адже з- поміж най-впливовіших прихильників централізаторської, тобто об'єктивно шовіністичної, лінії було чимало якраз неросіян: Ф. Е. Дзержинський, Д. 3. Мануїльський, Г. К- Орджонікі-дзе, Й. В. Сталін. Нарком у справах національностей в уряді РСФРР Сталін на X з'їзді РКП(б) відверто заявив:

.Російська Федерація є «живим утіленням» майбутнього державного союзу радянських республік, йому гостро заперечив член ЦК КП(б)У В. П. Затонський: «Нам необ- хідно витруїти з голів товаришів уявлення про радянську федерацію як федерацію неодмінно „російську", тому що справа не в тому, що вона російська, а в тому, що вона радянська». З ініціативи Раковського, якого дуже непокоїло «випа- ровування» суверенітету України в процесі поточного управління, політбюро ЦК КП(б)У 11 березня 1922 р. розглянуло питання про взаємовідносини РСФРР і УСРР. Була висловлена пропозиція скликати комісію з членів ЦК РКП(б) і ЦК КП(б)У для остаточної розробки взаємовідносин республік. Майже одночасно аналогічні рішення прийняв ЦК Компартії Білорусії. В липні подібна пропозиція надійшла від закавказьких республік. Політ- • бюро ЦК РКП(б) 10 серпня визнало за доцільне утворити комісію для підготовки на черговий пленум ЦК проекту вдосконалення федеративних відносин у країні. Днем пізніше оргбюро ЦК РКП(б) затвердило персональний склад комісії: В. В. Куйбишев (голова), Г. К. Орджонікі-дзе, X. Г. Раковський, Г. Я. Сокольников, Й. В. Сталін, а також представники від національних республік (Україну представляв Г. І. Петровський). Всі включені в комісію члени ЦК РКП(б), за винятком Раковського, були прибічниками ідеї «автономізації» республік. Про це подбав Сталін, який відповідав за роботу оргбюро ЦК РКП(б). При розробці основного документа комісії ініціативу взяв/іна себе знов-таки Сталін. Його проект «Про взаємовідносини РРФСР з незалежними республіками» передбачав входження останніх у Російську Федерацію на правах автономних. У другій половині серпня сталінський проект надійшов на обговорення в ЦК компартій республік. Таким чином, ініціатива Раковського призвела до зовсім протилежного результату. Через хворобу В. І. Ленін не брав участі в роботі комісії. Після поліпшення стану здоров'я він почав зустрічатися в Горках із партійними й державними діячами. Однак Сталін у бесідах з ним не порушував принципового питанняпро союз. Тоді за вказівкою Леніна помічник генерального секретаря ЦК передав у Горки 25 вересня сталінський проект, матеріали його обговорення в ЦК компартій республік і протоколи засідань комісії оргбюро ЦК РКП(б) від 23 і 24 вересня, яка більшістю голосів схвалила ідею «автономізації». Ознайомившись з усіма документами, Ленін 26 вересня написав листа Л. Б. Каменеву для пере-дання членам політбюро ЦК РКП(б). У листі проект Сталіна відкидався, натомі&ть обґрунтовувалася цілком нова форма державного союзу радянських республік. Пропонувалося, щоб Російська Д Закавказька федерації разом із Україною та Білорусієїсв утворили новий союз, нову федерацію. Чи мав реальні перспективи запропонований Леніним принцип утворенню єдиної багатонаціональної держави? Все залежало від персональних якостей політичного керівництва правлячої п артії, сама Ж її побудова як інструмента влади не гарантувала збереження суверенітету республік. Поки на чолі її залишався Ленін, на передній план виступали перевлги централізму, а за його відсутності неминуче повинної були виявитися недоліки.

Жовтневий (1922 р.) плен-ум ЦК РКП(б) прийняв форму утворення єдиної держави, запропоновану Леніним. Однак тенденція будувати державу за зразком побуло ви'правлячої партії повною мірою визнач чилася вже лід час роботи утвореної цим пленумом конституційної комісії у складі й. В. Сталіна, М. І. Калініна, Л. Б. Каменева, Г. Л. Пятакова, X. Г. Раковсьзсого і Г. В. Чичеріна, а також представників від ЦК компартій незал ежних радянських республік.- Ця комісія мала виробити конституційні з асади єдиної держави. Вона висловилася за утворення наркоматів трьом типів — злитих, об'єднаних та автономних. Злиті наркомати з «безроздільною владою» (їх було п'яті.) повинні були діяти на всій території Радянського Союзу, не зважаючи па республіканські кордони. Таки м же статусом передбачалося наділити Державне політичне управління (ДПУ), Держбанк і Верховний суд. П'ять об'єднаних наркоматів - відрізнялися від злитих тільки тим, що підпорядковані московській ко-легії республіканські підрозділи дістали назву наркоматів. Статус самостійних управлінських ланок у республіках зберігали всього шість другорядних наркоматів: юстиції,'внутрішніх справ, землеробства, освіт-и, охорони здоров'я й соцзабезпечення. Отже, для мирних умов пропо кувалася така схема державного управління, яка набагато більше обмежувала права республік, аніж рішення про об'єднання найважливіших- наркоматів, прийняті під "ас громадянської війни. Попри всю протидію хворого вождя партії, комісія проштовхувала великодержавниі;ьг~іий принцип «автономізації» незалежних республік. До жовтня 1922 р. питання про утворення єдиної бага- тонаціональної держави розглядалося виключно в політичному керівництві партії. Навіть центральні комітети компартій національних респ ублік далеко не завжди одержу-вали своєчасну інформацію про результати дискусій навколо питання, яке безпосередньо стосувалося їх. Жовтневий (1922 р.) пленум ЦК РКП(б) вирішив розпочати популяризацію плану Леніна серед населення. Виконуючи це завдання, Г. І. Петровський, М. В. Фрунзе, В. Я. Чубар та інші члени партійно-урядового керівництва України виступили на численних мітингах трудящих. У газеті «Вісті ВУЦВК» 18 жовтня була вміщена інформаційна стаття X. Г. Раковського «Спілка Соціалістичних Радянських Республік». Як бачимо, назва держави термінологічне тоді ще не встановилася. 10 грудня 1922 р. у Харкові відкрився VII Всеукраїнський з'їзд Рад. Обговоривши доповідь заступника голови РНК УСРР М. В. Фрунзе, делегати схвалили декларацію про створення СРСР і проект основ Конституції СРСР. Вони звернулися до з'їздів Рад усіх республік із закликом негайно приступити до законодавчого оформлення Союзу РСР і запропонували з цією метою скликати загальносоюзний з'їзд відразу ж після закінчення роботи Х Всеросійського з'їзду Рад.

Х з'їзд Рад РСФРР відкрився в Москві 23 грудня. В його роботі взяли участь представники всіх радянських республік. З'їзд ухвалив постанову про утворення Союзу РСР, уповноважив делегацію від Російської Федерації, обрану на І з'їзд Рад СРСР, виробити спільно з делегаціями інших радянських республік декларацію про утворення СРСР і союзний договір. 30 грудня 1922 р. в урочистій обстановці відбувся І з'їзд Рад СРСР. 2215 його делегатів, у тому числі 364 від Радянської України, представляли всі народи багатонаціональної союзної держави. За пропозицією керівника делегації УСРР М. В. Фрунзе з'їзд в основному затвердив декларацію про утворення Союзу РСР і союзний договір. Остаточні тексти цих документів із урахуванням зауважень і пропозицій союзних республік мав затвердити наступний з'їзд Рад. Був обраний Центральний Виконавчий Комітет СРСР у складі 371 члена й 138 кандидатів, а також чотирьох голів ЦВК (від України – Г. І. Петровського)

. В. І. Ленін бачив, що запропонована ним форма державного об'єднання республік не змінює «автономізаційиої» суті нової держави. 30-31 грудня 1922 р. він продиктував листа «До питання про національності або про "автономізацію"». Вже перші рядки цього трагічного документа смертельно хворого вождя партії показують, як мало значення він надавав декларативним заявам про утворення СРСР і як глибоко тривожився за долю держави: «Я, здається, дуже винен перед робітниками Росії за те, що не втрутився досить енергійно і досить різко в горезвісне питання про автономізацію, яке офіціально називають, здає-ться, питанням про союз радянських соціалістичних республік». Звертаючись до політичного керівництва РКП(б), Ленін зробив практичну пропозицію; «...не слід зарікатися наперед ні в якому разі від того, щоб в результаті всієї цієї роботи повернутися на наступному з'їзді Рад назад, тобто залишити союз радянських соціалістичних республік тільки у відношенні військовому і дипломатичному, а в усіх інших відношеннях відновити повну самостійність окремих наркоматів» І0.

Ленін вимагав надрукувати цей лист у формі статті, однак Сталін, Зінов'єв і Каменєв зволікали з публікацією. Нове загострення хвороби Леніна допомогло їм. Документ зачитали на XII з'їзді РКП(б), і тільки... жодних, наслідків він не мав.

У січні 1923 р. ЦВК СРСР утворив конституційну комісію, яку очолив М. І. Калінін. Разом із ЦВК союзних республік комісія почала розробляти фундаментальні положення державного устрою. Вона працювала гласно, та, власне, змушена була тільки повторювати те, що в принципі вже вирішила нікому не відома внутрішньопартійна конституційна комісія. XII з'їзд РКП(б) (квітень 1923 р.) відбувся без участі Леніна. Дебати в секції з національного питання, що йшли під головуванням Сталіна, закінчилися цілковитою поразкою Раковського і Бухаріна. Останній, спираючись на авторитет Леніна, теж прагнув відвернути курс на фактичну автономізацію союзних республік. Не випало, делегати з'їзду підтримали Сталіна, не зрозумівши навіть суті проблеми. Класовий підхід до національного питання, національний нігілізм затьмарив їм очі. Проблеми національних відносин в СРСР зникли з порядку денного партійних з'їздів і конференцій аж до XIX конференції КПРС (1988 р.). 26 січня 1924 р. відкрився II з'їзд Рад СРСР. Він остаточно затвердив першу Конституцію СРСР. Після цього «випаровування» рештків суверенітету національних республік пішло прискореними темпами. Не змінюючи своєї форми, «союз республік» перетворювався на жорстко централізовану унітарну державу.

IX Всеукраїнський з'їзд Рад у травні 1925 р. затвердив повий текст Конституції УСРР. Вона законодавче закріплювала входження Радянської України до складу Союзу РСР, визначала компетенцію й функції республіканських органів державної влади й державного управління, відносини між вищими органами державної влади й державного управління СРСР і УСРР, а також зафіксувала нові реа-лії, зумовлені утворенням у 1924 р. Молдавської АСРР у складі Української СРР і змінами в адміністративно-територіальному поділі останньої (в 1923 р. замість повітів і волостей були утворені округи та райони, а в 1925 р. за рахунок ліквідації губерній відбувся перехід на триланко-ву систему управління: центр—округ—район).

Таким чином, утворення єдиної багатонаціональної держави, незважаючи на зовнішньо нібито демократичні форми побудови, проходило-й пройшло за сталінським сценарієм. Українська СРР. як і всі інші незалежні національні республіки, остаточно втратила рештки суверенітету. Чому ж так сталося? В подіях, пов'язаних з утворенням СРСР, на передній план виступало протистояння Сталіна і Раковського. Однак глибинні причини втрати Україною суверенітету корінилися не в позиції тих або інших політичних діячів, а в сутності самої державності радянських республік, грунтованої на однопартійній політичній системі. Абсолютизуючи класову боротьбу в історичному процесі, партія біль- шовиків приділяла надто мало уваги національному питанню. Навіть визнавши напередодні Жовтневої революції необхідність і доцільність федеративного устрою багатонаціональної держави, вона розглядала федерацію як тимчасове явище. В партійній програмі, прийнятій у березні 1919 р., вказувалося: «...як одну з перехідних форм на шляху до повної єдності, партія виставляє федеративне об'єднання держав, організованих за радянським типом». Ця позиція була протилежною обстоюваній монархістами концепції «єдиної й неподільної Росії», бо випливала з ідеї світової революції, котра мала знищити державні кордони й самі держави, з лозунга «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!» Але зовні вона збігалася з позицією ідеологів «білої справи». Маючи на увазі цю зовнішню схожість, Ленін у листі до робітників і селян України з приводу перемог над Денікіним (грудень 1919 р.) спеціально зупинився на цій політичній проблемі. Він підкреслив: якщо великоруський комуніст наполягає на злитті України з Росією, українці його легко запідозрять у тому, що він захищає таку політику не з міркувань єдності пролетарів у боротьбі з капіталом, а з міркувань старого великоруського шовінізму. Насправді ж, указувалося в листі, більшовики є противниками національної відособленості й прагнуть до злиття робітників і селян усіх націй світу в єдину всесвітню Федеративну Радянську республіку. Та коли розрахунки на світову революцію не справдилися, а ставлення до національного питання у догматично настроєної частини політичного керівництва партії більшовиків (крім Леніна, Бухаріна, Раковського) не змінилося, об'єктивно відбулася змичка позиції правлячої партії з позицією прибічників «єдиної й неподільної Росії». Гасло знищення державних кордонів у світовому масштабі підмінялося гаслом знищення кордонів між наявними радянськими республіками. Відбудова народного господарства на засадах непу.

Відбудовний процес на селі розпочався за найскладніших умов боротьби з голодом. Щоб допомогти селянам, уряд України здійснив у 1921 р. перерозподіл хлібних ресурсів, одержаних у районах, не уражених голодом, за продроз-кладкою з урожаю 1920 р. і продподатком з урожаю 1921 р. Широка програма допомоги викладалася в постанові ВУЦВК від 19 квітня 1922 р, «Про відбудову та зміцнення сільського господарства України». Відповідно до цієї постанови створювалося акціонерне товариство «Село-допомога», якому держава виділила певні кошти й матеріальні засоби. Воно забезпечувало на пільгових умовах селян посівним матеріалом, робочою худобою, реманентом. Після ліквідації товариства з лютого 1923 р. позичково-продовольчі операції перейняла Всеукраїнська спілка сільськогосподарських кооперативів «Сільський господар». Осіння сівба 1921 р. була важкою. У врожайних губерніях засіяли на 10-30 % більше, ніж у роки продроз-кладки, однак у п'ятьох неврожайних південних губерніях недосів озимини становив від 25 до 50 %. Навесні 1922 р. на допомогу селянам прийшли робітники та армія. Спеціальні робітничі бригади ремонтували сільськогосподарські знаряддя, червоноармійці .зорали й засіяли понад 50 тис. десятин землі. Користуючись ситуацією, найзамож-ніша верхівка села широко застосовувала кабальні угоди, коли за мізерну кількість наданого в борг під лихварський процент зерна для харчування або посіву незаможники змушені були заставляти своє майно та землю. Щоб захистити інтереси сільської бідноти, ВУЦВК у липні 1922 р. прийняв закон «Про визнання недійсними кабальних угод на хліб».

Аграрні перетворення завершилися в 1923 р. Землекористування бідняцько-середняцьких господарств на Україні збільшилося в півтора раза за рахунок поміщицьких, удільних і церковних земель, а також частини земель тих селянських господарств, у яких наділи перевищували трудову норму (такою нормою вважалася земельна ділянка, що її селянин мав змогу обробити силами власної сім'ї, без наймитів; у малоземельних районах вона була меншою, в багатоземельних—більшою). Загалом у селянському корис- туванні в 1923 р. перебувало понад 31 млн десятин землі ,(92 % земельного фонду республіки). Решта залишалася в розпорядженні держави та призначалася для промислового й радгоспного будівництва, переселення селян із гус-тонаселених районів тощо. Відбудові продуктивних сил села сприяв декрет ВУЦВК. її Раднаркому У СРР від 19 травня 1923 р. про запровадження єдиного сільськогосподарського податку в грошо-:

вій формі. На відміну від попередніх часів, коли центра-' лізований продовольчий фонд створювався шляхом приму -сового вилучення товарних лишків у селянства, в роки непу держава на гроші, одержані бюджетом у рахунок сільськогосподарського податку, почала формувати хлібний фонд через закупівлі на ринку. Основний тягар сільгоспподатку перекладався на заможні верстви. З року в рік дедалі більше число незаможників звільнялося від сплати податків. У 1925/26 господарському році податок не сплачувала п'ята частина селянських господарств, тобто практично всі незаможники.

Зернове виробництво в середині 20-х років досягло пе- редреволюційного рівня, однак урожайність залишалася невисокою. Екстенсивний характер рільництва й відстала культура землеробства не могли забезпечити сталих врожаїв. Товарність зернового виробництва не тільки поступалася дореволюційній, але й знижувалася надалі. До цього спричинилися зникнення високотоварних поміщицьких і переважної частини куркульських господарств, зростання селянського споживання порівняно з дореволюційним, а також виникнення на початку 20-х років 1 млн нових господарств, не забезпечених тягловою силою та реманентом. У другій половині згаданого десятиріччя справа із забезпе- ченням селян засобами виробництва поліпшилася. Так, якщо в 1925 р. 46 % господарств не мали робочої худоби, то в 1929 р. – лише 39 %.

Відразу ж після переходу до нової економічної політики розгорнулося кооперативне будівництво. За постановою Раднаркому УСРР від 13 квітня 1921 р. у республіці формувалася єдина система споживчої кооперації, яка об'єд- нувала всі споживчі товариства в місті та на селі. Спожив-кооперації надавалося право заготовляти й збувати продукцію. В жовтні 1921 р. з неї виділилася сільськогосподарська кооперація. Поступово широкого розвитку набули спеціальні види останньої – машинно-тракторні, тваринницькі, насіннєві, цукробурякові, меліоративні товариства тощо. Для полегшення доступу в кооперацію маломіцним прошаркам села згідно з рішенням ВУЦВК і Раднаркому УСРР у серпні 1926 р. було створено спеціальний фонд, бідноти, з якого сплачувалися вступні паї. На кінець 20-х років до системи сільськогосподарської кооперації залучили понад половину селянських господарств України; всіма видами кооперації, включаючи споживчу, охоплювалося 85 % господарств. Здавалося, правляча партія послідовно втілювала в життя настанови політичного заповіту В. І. Леніна. Однак це не так. У директивних документах РКП(б), ухваленихчерез рік після смерті Леніна, вже відчувалася зовні непомітна, але дуже істотна деформація ідей його статті «Про кооперацію». Доцільно розглянути під дим кутом зору матеріали XIV конференції РКП(б) (квітень 1925 р.).

У резолюції «Про кооперацію» конференція проголошувала, що «кооперативне будівництво набуває нині винятково важливого значення». Показово, однак, як аргументу- валася ця теза: «В умовах свободи товарообороту і панування дрібного товарного виробництва на селі кооперація є основною суспільно-економічною формою зв'язку міяі державним господарством і дрібним товаровиробником села». Тут зовсім відсутня основоположна теза Леніна про тотожність зростання кооперації зростанню соціалізму;

кооперація розглядається не як рівноправна з державною форма власності на засоби виробництва, а як «форма зв'язку» двох протилежних соціально-економічних укладів. Трохи далі за текстом резолюції виникає знята ленінським заповітом концепція колективізації, але поки що у формі обережного зауваження про те, що «колективізації сільського господарства необхідно приділити більше уваги, ніж це робилося досі». Щоб з'ясувати, хто саме винен у поверненні від ленінського заповіту знову до воєнно- комуністичної платформи, треба проаналізувати позиції, що їх у той час посідали окремі лідери партії більшовиків. Напередодні XIV конференції РКП(б), 17 квітня 1925 р., М. І. Бу-харін виступив у Москві на зборах партактиву. Не згадуючи будь-яких прізвищ, він заявив буквально таке: «Багато товаришів і тепер схильні по-военно-комуністичному переоцінювати роль колективних виробничих об'єднань у Справі залучення селянства до соціалізму. Що ми повинні всіляко пропагувати серед селянства об'єднання в колективні господарства, це — правильно, але неправильно, коли твердять, що це е стовповий шлях для просування маси селянства шляхом соціалізму». Отже, віддаючи якусь данину воєнно-комуністичним настроям у партії визнанням «правильності» колективізації, магістральним, «стовповим» шляхом просування до справжнього соціалізму Бухарін уважав тільки кооперування селянських господарств.

На XIV конференції РКП(б) із розглядуваного питання доповідав голова Раднаркому СРСР О. І. Риков. Як і Бухарін, вів твердив: основною формою масового об'єднання селянства, головним шляхом органі-зації сільського господарства е кооперативна організація селян як това< ровиробників. Не можна й думати, резюмував він, знов-таки вступаючи в негласну полеміку з прихильниками колективізації, що протягом найближчого року або найближчого ряду років ми спроможемося створи- ти з колгоспів таку форму виробництва, питома вага якої була б екільки-небудь значною в загальній системі нашого господарства. Займаючи принципово іншу позицію, ніж Бухарін і Риков, Л, Д. Троцький разом із тим практично солідаризувався з ними. На загальноміських партійних зборах у Запоріжжі 1 вересня 1925 р. він наголосив: «Поки ми не можемо дати селу високої техніки, у нас є Дві можливості—або застосувати на селі методи воєнного комунізму і за- тримати там розвиток продуктивних сил, що призвело б до звуження і ринку й, тим самим, до затримки продуктивних сил у промисловості,—, або доти, поки ми не можемо засобами нашої промисловості колективі-' зувати сільське господарство, ми по'винні допустити там розвиток продуктивних сил, хоча б і з допомогою капіталістичних методів». Не має особливого значення те, що Троцький залишався «твердокам'яним більшовиком» і сприймав кооперування Селянських господарств як розвиток села за допомогою «капіталістичних методів». Більш важливе інше: цей лідер партії не бажав колективізації, зв'язаної, як він передбачав, із неминучим руйнуванням продуктивних сил на селі, а тому й не заперечував кооперування селянства.

Дивним чином у резолюції «Про кооперацію» XIV конференції РКП(б) не збереглися думки головного доповідача Рикова, натомість відчувається вправна рука генерального секретаря ЦК партії. Сталін не робив заяв, не брав участі в дискусіях,— він редагував рішення конференції, обов'язкові для всіх державних інстанцій. Точно вивіреними, обережними фразами партію готували до принципових змін в економічній політиці. Особисті погляди Сталіна на проблему «кооперування або колективізація?» стали відомими через висловлювання його підручного Л. М. Кагановича, вирядженого тоді на Україну на посаду генерального секретаря ЦК КП(б)У. Виступаючи в грудні 1925 р. із політичним звітом ЦК на IX з'їзді КП(б)У, Каганович був цілком відвертим: «Ленін розглядав нову економічну політику не як відступ від ідеалів воєнного комунізму до чогось неясного, до чогось розпливчастого, що не дає нам у перспективі просування вперед, до соціалізму». Ця заява переконливо свідчила, який саме «соціалізм» прагнули будувати Сталін і Каганович. «Лідер» українських більшовиків проголосив: питання про колгоспи треба висунути як найважливіше політичне завдання, бо це найближча до соціалізму форма сільського господарства.

Влітку 1926 р. для вивчення становища колгоспів по-літбюро ЦК ВКП(б) з ініціативи Сталіна утворило відповідну комісію у складі Н. А. Анцеловича, М. І. Каліні< на, Г. М. Камінського, В. М. Молотова, О. І. Свідерського, Я: А. Яковлєва Та ін. Комісія підготувала директивний документ, прийнятий ЗО грудня 1926 р. як постановаЦК ВКП(б) «Про підсумки радгоспного і колгоспного виробництва». В ній указувалося на велику роль колгоспів в організації сільської бідноти, а також на необхідність підтримки колгоспного руху партією та державою. Поряд зі зміцненням складніших форм (артілей і комун) пропонувалося звернути особливу увагу на розвиток простіших форм—тсозів (товариств спільного обробітку землі), машинних товариств тощо. Ця постанова стала певним імпульсом до розгортання колективізаційного руху. Кількість колгоспів на Україні зросла з 5454 у жовтні 1925 р. до 12042 на початок жовтня 1928 р. Та незважаючи на велику державну допомогу колгоспам і на заохочення саме найнижчого ступеня усуспільнення засобів виробництва (старі комуни та артілі нерідко при реорганізації теж набували статусу тсозів), переважна більшість бідноти, не кажучи вже про середняків, не поспішала руйнувати усталений уклад життя. В жовтні 1928 р. на Україні було колективізовано менш. ніж 4 % загальної площі селянського землекористування. В промисловості нова економічна політика сприяла швидкому відродженню продуктивних сил. Основну частину ресурсів одержувала «всесоюзна кочегарка»—Донбас. Відродження басейну стало справою всієї країни. Видобуток палива зосереджувався на великих шахтах. У 1925/26 господарському році, коли було видано на-гора майже 20 млн т донецького вугілля (78 % довоєнного рівня), більш як половина цієї кількості припала саме на великі шахти. Особлива увага приділялася відновленню металургії, V квітні 1925 р. став до ладу Дніпровський металургійний завод, який до цього не працював вісім років, а у вересні відбувся пуск Петровського заводу. За планом ГОЕЛРО розпочалося зведення ряду великих об'єктів електроенергетики — Штерівської та Чугуївської ДРЕС, Дніпровської ГЕС. Відновлювалися існуючі при заводах і в містах невеликі електростанції. В машинобудуванні інтенсивніше, ніж в інших промислових галузях, відбувалася концентрація виробництва, освоювалися нові види продукції. На Україні шляхом кон- центрації наявних потужностей було організовано 32 великих заводи сільськогосподарського машинобудування. Переважна частина продукції цієї галузі надходила в інші республіки. В 1921 р. на Кічкаському машинобудівному ааводі (біля Олександрівська) був створений перший радянський трактор. На Харківському паровозобудівномуваводі вагонний цех переобладнали на тракторний, і в 1924 р. тут розпочалося виробництво потужних гусеничних тракторів «Комунар».

У ряді галузей легкої та харчової промисловості вже у 1925/26 господарському році було перевершено довоєнний рівень. Шкіряна промисловість давала продукції у 1,5 раза більше, ніж до війни, текстильна—на 24%. Цук< рова промисловість досягла 80 % указаного рівня. Швидкими темпами розвивалися м'ясна й хлібопекарська галузі. Спочатку за темпами відбудови велика промисловість вначно поступалася дрібній та кустарно-ремісничій, які не потребували істотних витрат на сировину, паливо, машини, надалі ж темпи її розвитку прискорилися. В 1925 р. було перевищено довоєнний рівень усього промислового виробництва. Деяку частку капіталовкладень уперше спрямували на новобудови. XIV конференція РКП(б) прийняла рішення про негайну розробку перспективного плану спорудження найбільших підприємств. Через кілька місяців під керівництвом голови ВРНГ СРСР Ф. Е. Дзер-жинського був складений п'ятирічний- план розвитку металопромисловості. В ньому вперше називалися такі новобудови, як Краматорський завод важкого машинобудування, Криворізький металургійний завод тощо.

Проголошення на XIV з'їзді ВКП(б) (грудень 1925 р.) курсу на індустріалізацію вимагало відповіді на запитання: де взяти кошти? Квітневий (1926 р.) пленум ЦК ВКП(б), на якому обговорювалися фінансові аспекти індустріалізації, наголосив на необхідності підвищення ролі державного бюджету в капітальному будівництві. Г. Є. Зінов'єв, Л. Б. Каменєв і Л. Д. Троцький обстоювали курс на інтенсивніше, ніж раніше, перекачування коштів із села в місто за рахунок підвищення податків і цін на промтовари. Будучи монополістом у виробництві промтоварів, держава могла завищувати ціни, за якими вони реалізувалися на селі. Несприятливий для селян розрив у цінах на промислові та сільськогосподарські товари (звісно, на користь промтоварів) дістав назву «ножиці цін»;

Виступаючи на згаданому пленумі, голова ВУЦВК Г. І. Петровський і голова РНК УСРР В. Я. Чубар різко критикували ідею «надіндустріалізації» за рахунок селянства. Зокрема, у відповідь на пропозицію Каменева збільшити сільгоспподаток Петровський заявив: «Піти шляхом Троцького і Каменева—значить протипоставити селянство партії». Не підвищення, а зниження роздрібних цін, на промтовари — такою була платформа, на котрій перебувала більшість політичного керівництва Комуністичної партії. Цього можна було добитися зниженням собівартості продукції та найдоцільнішим витрачанням коштів. Відразу після пленуму ВКП(б) звернулася до робітничого класу із закликом додержуватися режиму суворої економії. Спочатку цей режим уводили апаратними методами. Рішенням ЦК КП(б)У у квітні 1926 р. була створена комісія Раднаркому УСРР для здійснення режиму економії на чолі із В. Я. Чубарем. Такі ж комісії формувалися в наркоматах, округах і районах. На початку 1927 р. центр ваги було перенесено з поверхових організаційних удосконалень на раціоналізацію, тобто організаційно-технічне поліпшення виробництва. Комісії з режиму економії були ліквідовані, господарникам, партійним і профспілковим організаціям пропонувалося розвивати й використовувати ініціативу, досвід і знання технічного персоналу, широке залучати до раціоналізації робітничі маси. Особливо важливу роль почали відігравати виробничі наради на підприємствах. Застосовані в умовах непу економічні методи управління сприяли зростанню ініціативи робітничого класу. В міру відбудови промисловості посилювався процес його консолідації. Підіб'ємо деякі підсумки. Неп був уведений з ініціативи В. І. Леніна після того, як Радянська країна опинилася перед економічною катастрофою внаслідок продовження в мирних умовах воєнно-комуністичної політики часів громадянської війни, грунтованої на цілковитому запереченні товарно-грошових відносин і ринку, на реквізиціях, конфіскаціях, націоналізаціях, мобілізаціях тощо. Дуже швидко неп, котрий спочатку вважався тимчасовим відступом від «безпосереднього» (тобто не опосередкованого ринком) соціалістичного будівництва, довів свою ефективність. З огляду на його незаперечні здобутки,— оптова торгівля засобами виробництва, грошова реформа, переведення державних хлібозаготівель на ринкову основу та ін.,— багато партійців почало підтримувати курс на ринкову економіку. Однак переконані прихильники силових методів керівництва народним господарством і всім суспільством не збиралися складати зброю. Протягом 1921–1927 рр. Сталін поступово згуртував їх навколо себе та, діючи під демагогічними гас-лами прискорення темпів розвитку промисловості, врешті-решт завдав поразки групі М. І. Бухаріна – найавторитетнішого послідовника ленінських ідей непу. Цією перемогою генеральний секретар ЦК ВКП(б) відкривав собі шлях для здійснення авантюристичного «стрибка» в індустріалізацію.

Рекомендована література Коваль М. В., Кульчицький С. В., Курносов Ю. О.. Сарбей В. Г. Історія України: Проб. навч. посібник. К., 1991.

Ленін В. 1. До питання про національності або про «автономізацію»//Повне зібр. творів. Т. 45.

Ленін В. І. Доповідь про заміну розверстки натуральним податком, 15 берез.: Х з'їзд РКП(б), 8—16 берез. 1921 р.//Повне зібр. творів. Т. 43.

Ленін В. І. Про кооперацію //Повне зібр. творів. Т. 45. Лозицький В. С. Політика українізації в 20—30-х роках: Історія. проблеми, уроки //Укр. іст. жури. 1989. № 3.

Маршрутами історії. К., 1990.

Урок дает история/Под общ. ред. В. Г. Афанас.ьева, Г. Л. Смир-' нова; сост. А. А. Ильин. М., 1989. С. 91— 137.

Україна у 20-30 роки ХХ ст. Мовою документів та очевидців. Кравченко В.І., Красноносов Ю.М., Панченко П.П., Перепелиця А.І. України у 20-30 роки ХХ ст.. Мовою документів та очевидців. – Донецьк, 2002.

В навчальному посібнику на основі широкого кола джерел розкриваються історичні події 20-30 років ХХ ст. Висвітлюються проблеми кордонів і територіально-адміністративних змін українських земель у міжвоєнний час, особливості соціально-економічних перетворень в умовах нової економічної політики, формування командно-адміністративної економіки, насильницької колективізації та голодомору 1932-1933 рр. В посібнику знайшли втілення також питання утвердження в Україні сталінського тоталітарного режиму з політичними репресіями, проблеми національно-культурного будівництва, особливості політичного та соціально-економічного становища західноукраїнських земель у складі іноземних держав; проголошення Карпатської України ,включення західноукраїнських земель до складу УРСР та їх радянізація”.

Пропоноване видання розраховано на істориків, вчителів, студентів, усіх, хто цікавиться історією України.