Тема: Історичні особливості пошуку оптимальних моделей будівництва незалежної України
План
Вступ.
1. Становлення нової української держави за Центральної Ради.
2. Українська держава за П.Скоропадського.
3. Українська держава за Директорії.
4. Західноукраїнська народна республіка.
5. Україна у складі СРСР.
6. Становлення незалежної держави.
Над пошуками розв'язання так званої української справи - проблеми відновлення і побудови української державності працювало чимало поколінь українців. ЇЇ започаткували ще кириломефодіївці й розвинули М.Драгоманов, М.Грушевський, В.Липинський, Ю.Бачинський, І.Франко, Д.Донцов та ін. Наприклад, М.Драгоманов бачив Україну як автономну державну одиницю у складі демократичної Росії. М.Грушевський аж до IV Універсалу Центральної Ради (1918 р.) розглядав Україну як Федеративну частину знову ж таки демократичної російської держави. М. Міхновський вже у перших своїх працях стояв на позиціях самостійництва. Не автономія, не федеративна частина іншої держави, а самостійна незалежна, суверенна держава - такою уявляли самостійники Україну і в буремному 1917 році.
Якщо ж підрахувати хоча б приблизно роки нашої волі й неволі, то майже 500 років українці у різних формах мали державність, і тільки 350 років були її позбавлені. Щонайменше чотири рази в просторі і часі народжувалася українська держава. ЇЇ перша літописна історія творилася в IХ-ХІVст. на теренах від Карпат до Дону, від Балтійського до Чорного морів під назвою Київської та Галицько-Волинської Русі. У XVII ст. піднялася друга Українська держава - козацько-гетьманська. Але цю незавершену будову підступно і немилосердно руйнують Річ Посполита, Російська, Османська, а пізніше й Австро-Угорська імперії, щоб знищити навіть згадку про українську державність. Проте вбити національну ідею в народі, в історії якого незалежність стала реальністю, було неможливо.
Початок XX століття подарував Україні шанс у справі відродження української державності.
Національно-визвольний рух, який відновився у середині XIX ст., вибухнув у березні 1917 року українською революцією. Трагічними для України були перші роки революційного державотворення. Внаслідок цілого ряду помилок не вдалося втілити в життя ідею незалежності України. Але досвід Центральної Ради, Гетьманату, Директорії, ЗУНР, УСРР послугував майбутньому України, поповнив скарбницю її державотворчого досвіду.
Зупинимося на цьому періоді більш детально.
1. Становлення нової української держави за Центральної Ради.
Кінець XIX - початок XX ст. характеризується новим політичним пожвавленням, яке охопило українські землі у складі Австро-Угорської та Російської імперій, новим спалахом національної свідомості й активності.
Важливою подією в історії України стала перша світова війна, під час якої у воюючих країнах загострилися численні економічні, політичні та національні суперечності. Розділена між державами-суперниками, Україна в перші роки війні була дуже зруйнована.
Після довгих років кривавих змагань ворогуючі сторони були знесилені. У Німеччині, Австро-Угорщині та Росії наприкінці війни виникла революційна ситуація. Найгостріше вона проявилась у царській Росії. В лютому 1917 р. тут було повалено самодержавство.
У національних окраїнах Росії, які продовж століть перебували у колоніальному рабстві, почала пробуджуватися національна свідомість, а з нею зріс потяг до незалежності, відновлення власної державності, насамперед це стосується України.
Із ситуації, яка виникла в обох воюючих блоках - Росії та Німеччини й Австро-Угорщині, скористалася Україна. Історичні події надали їй великий шанс визволитися з-під гніту й неволі після багатьох століть чужоземного панування.
В Україні визвольні змагання набули специфічних рис, що було пов'язано з особливостями соціально-економічного, національно-культурного, релігійного життя. Основну масу населення України становило селянство, що не виявило особливої політичної активності в усіх питаннях, які не торкалися землі. Якщо в Росії робітники стали рушієм революційних перетворень, опорою соціал-демократів, то в Україні склалася дещо інша ситуація. Зрусифіковане робітництво було пасивним і байдужим до української справи. Закономірно, що в соціал-демократичному русі спостерігалося тяжіння робітників України до великоруських братів по класу. Відомо, що рушієм буржуазних революцій в західноєвропейських країнах були представники національної буржуазії. В Україні практично була відсутня національно свідома буржуазія.
Лідером українського руху традиційно залишалась інтелігенція. Завдяки її зусиллям на початку століття творилося організаційне та ідейно-теоретичне підґрунтя української революції. Переважна її більшість відстоювала автономію України у складі Росії. Деяка частина інтелігенції стояла на самостійницьких позиціях, домагаючись повної незалежності України, однак вирішального впливу вона не мала.
У Києві 4 (за новим стилем - 17) березня 1917 р. після відповідної підготовчої роботи зібралися представники українських політичних партій, професійних, культурних, студентських організацій і товариств, які вирішили утворити єдиний керівний орган для організації, репрезентації й координації національно-політичного життя України.
Головною метою діяльності Центральна Рада визначила здобуття єдності українського народу, відродження національної державності - соборності України шляхом переговорів з Тимчасовим урядом, оскільки серйозної реальної сили, яка б могла її підтримати, Центральна Рада не мала.
Центральна Рада стала широким представницьким органом, справжнім парламентом, де повинні були захищатися інтереси всіх націй, соціальних груп та верств населення України.
Найбільший ідейний вплив на тогочасні революційні події мали голова Центральної Ради М. Грушевський та керівне ядро українських соціал-демократів на чолі з В. Винниченком. Два начала - національно-державотворче і соціально-визвольне - характеризують головні документи Центральної Ради - її чотири Універсали. Це видатні віхи, що знаменують кроки української нації до власної державності від декларування намірів, запровадження широкої національно-територіальної автономії у федеративній демократичній Російській республіці - до проголошення Української Народної Республіки самостійною, ні від кого не залежною, вільною суверенною державою українського народу.
Українська Центральна рада (УЦР) — перший в новітній історії укр. народу спочатку загальногромадян., потім вищий держ. орган, який виступив ініціатором нац. відродження України, очолив національно-визвольний рух і протягом 14 місяців (березень 1917 — квітень 1918) практично втілював укр. ідею у життя. У рад. науковій літ-рі майже до початку 90-х років Центральна рада зображалась як ворожа укр. народові контрреволюційна, буржуазно-націоналістична організація, яка ставила за мету збереження в Україні капіталізму. Такий стереотип не відповідає дійсності насамперед тому, що абсолютна більшість партій і політ, сил, що входили до складу УЦР і гуртувалися навколо неї, були палкими прихильниками і проповідниками соціалістичної ідеї і соціалістичної орієнтації укр. суспільства, але на відміну від більшовиків лідери УЦР вважали, що соціалізм не треба нав'язувати силою, що він неминуче об'єктивно прийде на зміну капіталізмові у майбутньому, що насильницькі дії призведуть до трагедії суспільства.
Іст. значення діяльності Центральної ради як речника укр. відродження у XX ст. полягає: а) у політичній сфері — закладання основ, нац. самовизначення, самостійного управління, самоврядування України, проголошення автономії, а згодом і суверенітету УНР, згуртування навколо укр. ідеї численних політ, партій, громадян, товариств, рухів, союзів, початок процесу державотворення, діяльність як першого укр. парламенту, формування вищих виконавчих органів — спочатку Комітету УІДР, Генерального секретаріату, потім — Ради Народних Міністрів, секретарств, міністерств, організація і поширення компетенції місцевого самоврядування — нац. укр. рад і народних управ, спроба введення нового адмін. поді-лу, розбудова укр. демократії -— нац. маніфестації, нац. спілки, нац. з'їзди, проголошення загальнолюдських політ, свобод, організація виборів на основі загального, рівного, безпосереднього, таємного і пропорційного голосування, запровадження укр. символіки — нац. прапор, нац. герб та ін.; б) у правовій сфері — творення і вдосконалення діяльності законодавчих органів — Великої і Малої рад, гарантування громадян, і політ, правоздатності і дієздатності, рівності громадян незалежно від статі, віри, національності, освіти, майнового і податкового становища, недоторканності особи, її життя, листування, заборона смертної кари, катування та ін. дій, що принижують людську гідність, визнання народу України єдиним джерелом влади і забезпечення громадянам УНР права безпосередньої участі у формуванні її органів, ухвала перших законів про громадянство та реєстрацію громадянства УНР, проголошення незалежності судової влади, обрання Генерального суду, апеляційних та ін. судів, затвердження першої в новітній історії України Конституції УНР тощо; в) у соціально-економічній сфері — розв'язана нац. питання на демократичних засадах, надання росіянам, євреям полякам права на національно-персональну автономію та на вільний нац. розвиток усім ін. народам, формальне скасування приватної власності на поміщицькі, удільні, монастирські, кабінетські та церковні землі і проголошення їх, а також лісів, вод і надр власність трудового народу, встановлення 8-годинного робочого дня, запровадження держ. контролю над продукцією промисловості, банками спроби збільшення продукції народного споживання, прибрання до своїх рух найважливіших галузей торгівлі, монополізація залізної вугільної, тютюнової промисловості, зовн. торгівлі, введення укр. грошових знаків, поширення емісійного права банків, курс на зміцнення проф. союзів, організація громад, робіт, відкриття шкіл ремесел для інвалідів, заходи щодо охорони праці малолітніх та жінок прагнення організувати справедливий розподіл продовольства, сировини, матеріалів, палива, заснування бірж праці та деякі ін. спроби боротьби з безробіттям; г) у військовій сфері — формуванні українізованих військ, частин, загонів "Вільного козацтва", спроба гарантування прибувшим рекрутам з України відбуття військової повинності лише в її межах.
В Україні на той час діяли три різні системи управління. Верховну владу формально здійснював тимчасовий уряд, який призначав своїх комісарів і чиновників. Друга система - це Ради, очолені більшовиками, меншовиками, есерами. Третя - Центральна Рада з її місцевими органами - радами, управами, спілками.
У липні делегація Тимчасового уряду на чолі з О.Керенським, що прибула у Київ, погодилася визнати центральну Раду і Генеральний секретаріат своїми крайовими органами в Україні, звівши, однак, українську територію тільки до п'яти губерній (з попередніх дев'яти), а інститут окремої національної влади - нанівець.
Жовтневий переворот більшовиків докорінно змінив становище політичних сил у Росії, сприяючи розгортанню революційного, національно-визвольного руху. У зв'язку з жовтневими подіями Центральна Рада 7 (20) листопада видала Третій універсал, яким проголошувала утворення Української Народної Республіки, але знову ж таки у федеративному союзі з Росією.
У постанові 10 листопада Центральна Рада заявила, що, не визнаючи Раднаркому, вона буде прагнути до угоди з "крайовими республіками", які виникли на території Росії, з метою створення нового загальноросійського політичного центру.
Оскільки ради в Україні, очолені більшовиками, визнали Раднарком як найвищий орган влади і відповідно не визнали Центральної Ради, то вона розпочала з ними боротьбу.
Проте відчувши реальну загрозу втратити Україну, В.Ленін швидко переорієнтувався. Раднарком РРФСР 4 (17) грудня 1917 р. видав "Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Центральної Ради". Заявляючи, що "рада Народних Комісарів признає українську Народну Республіку, її право зовсім відділитися від Росії", РНК висувала різні звинувачення УНР, зокрема стосовно дії Центральної Ради та її уряду на власній території, в Україні, з якими Раднарком не погоджувався. Цей ультиматум був грубим втручанням Раднаркому у внутрішні справи України. Від Ради вимагали також допомагати революційним військам, припинити роззброєння радянських полків, які, до речі, не визнавали, перебуваючи на території України, влади Центральної Ради.
У ці тривожні дні Центральна Рада 9 (22) січня 1918 р. приймає Четвертий універсал. В ньому зазначалося, що Україна не хоче війни, не претендує на ніякі чужі території. Оскільки у складі Росії України не могла мати справжньої волі, то "однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою".
Україна, зазначалося в Четвертому універсалі, хоче жити у мирі та злагоді з усіма сусідніми державами, але жодна з них не повинна втручатись у внутрішнє життя України. До скликання парламенту – Українських Установчих зборів - влада тимчасово буде здійснюватися Центральною Радою та її виконавчим органом - Радою Народних Міністрів. Раді Народних Міністрів було доручено самостійно проводити переговори про мир з державами Центрального блоку і домагатися укладення справедливого миру.
В універсалі йшлося також про необхідність вжити термінових заходів щодо ліквідації безробіття, матеріального забезпечення інвалідів, сиріт, людей похилого віку і всіх тих, хто постраждав від війни.
Проголошувалася націоналізація "найважливіших галузей торгівлі", весь дохід від якої "піде на користь народові". Встановлювалися монополія держави на зовнішню торгівлю, контроль держави над усіма банками, "які допомагали визискувати трудові класи". З цього часу кредити банків повинні були надаватися "головним чином на підтримку трудового населення та розвиток народного господарства в Україні".
Проголошення суверенної Української Народної Республіки викликало значний міжнародний резонанс. Її визнали у 1918 р.: Румунія, Франція, Великобританія, Сполучені Штати Америки, Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія, Туреччина, Японія, Китай, Португалія, Данія, Греція, Норвегія, Ірак, Іспанія, Фінляндія, Польща, Швеція, Швейцарія та ін.; у 1919 р. - Угорщина, Чехословаччина, Ватикан, Голландія, Італія тощо.
Проте у січні російські війська під командуванням колишнього полковника царської армії М.Муравйова розпочали наступ на Центральну Раду. До них приєдналися донецькі робітничі загони, частини Червоного козацтва, харківська червона гвардія.
Об'єднані російсько-українські радянські війська 26 січня (8 лютого) 1918 р. після завзятих боїв і багатогодинного артилерійського обстрілу міста зайняли Київ.
У Брест-Литовську, де проходили мирні переговори між державами Центрального блоку та Росією, 27 січня 1918 р. делегація Центральної Ради від імені Української Народної Республіки, яку визнали країни Центрального блоку, підписала з Німеччиною та її союзниками (Австро-Угорщиною, Болгарією і Туреччиною) мирну угоду.
Щоб утримати владу, Центральна Рада звернулась до німецького уряду з проханням про військову допомогу, оскільки достатніх власних збройних сил не було. Німецькі та австро-угорські війська 18 лютого почали окупацію України.
Центральна Рада втрачала соціальну опору, авторитет, а 29 квітня 1918 р. вона зібралася на чергове засідання. Тут, окрім інших законів, обговорювалася і була прийнята Конституція Української Народної Республіки - Основний закон держави.
У розділі "Загальні постанови" підкреслювалося, що Українська Народна Республіка - держава "суверенна, самостійна і ні від кого не залежна", а носієм державного суверенітету є увесь народ України, всі громадяни України, які проживають на її території.
Основу побудови структури вищих органів держави становила відома теорія розподілу влади - на законодавчу, виконавчу і судову. Отже, найвища законодавча вручена, згідно з Конституцією, Всенародним Зборам, виконавча - Раді Народних Міністрів, судова - Генеральному суду.
Конституція, очевидно, повинна була мати тимчасовий характер, адже вона створювалася на перехідний період - період становлення української державності. Незважаючи на це, вона мала демократичний характер, була доброю правовою основою держави, основою для всього іншого законодавства України, створення демократичної державності, законності, правопорядку.
Проте українська Центральна Рада не змогла впоратися із нагальними питаннями державного будівництва, розв'язанням невідкладних проблем. Це, зокрема, рельєфно виявилося при розв'язанні аграрного питання. Центральна Рада декларувала скасування приватної власності на землю, однак не мала апарату для втілення земельної реформи в життя. Коли ж селяни почали реалізовувати своє право на землю, самочинно захоплюючи поміщицьку землю, Центральна Рада видала указ про її заборону, що спричинило негативну реакцію селянства. Не кращим був стан справ з робітничим питанням. Неувага, брак співчуття до безпосередніх інтересів робітництва, на думку українського історика О. П. Реєнта, дорого коштували молодій українській демократії: втративши масову підтримку, вона ще якийсь час балансувала на непевних підмурках національного ентузіазму, доки не згасла у хвилях руйнівного процесу, що накочувався із заходу і сходу.