2. Утворення Центральної Ради та її відносини з Тимчасовим урядом.

У кінці лютого 1917 р. в Петрограді в результаті збройного повстання робітників і солдатів царизм було повалено. Проте боротьба за владу не закінчилася. Паралельно існували дві політичні структури, які представляли інтереси різних соціальних верств: Тимчасовий уряд, сформований в основному з ліберально-буржуазних депутатів IV Державної думи, і Рада робітничих і солдатських депутатів.

В Україні ситуація виявилася ще складнішою. Поряд з органами Тимчасового уряду та робітничими і солдатськими Радами (лише у березні 1917 р. їх було вже понад 170) виник ще один орган, який згуртував українські національно-демократичні сили, — Центральна Рада. Це громадське об'єднання спочатку було створене 7 березня 1917 р. у Києві з ініціативи ряду політичних, громадських, наукових організацій. Головою Ради обрали визначного історика і громадського діяча М. С. Грушевського. Серед партій провідну роль у Центральній Раді відігравали Українська партія соціалістів-федералістів (УПСФ), Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП) і Українська партія есерів (УПСР). У більшості Рад робітничих і солдатських депутатів переважали меншовики та есери.

Швидкому зростанню авторитету та популярності ЦР сприяли:

1. Демократичний всеохоплюючий принцип її формування.

2. Національний, соціально-класовий та територіальний принцип представництва в її складі.

3. Відстоювання назрілих та близьких народу ідей національно-територіальної автономії і соціально-економічних перетворень.

Все це забезпечило широку народну підтримку ЦР. Свідченням цього була 100-тисячна українська маніфестація в Києві 1 квітня 1917 р. під національними синьо-жовтими прапорами, котра підтримала резолюції ЦР, насамперед про автономію України в складі демократичної, федеративної Росії.

Остаточно викристалізував політичну програму ЦР і завершив її організаційну побудову Всеукраїнський національний конгрес (19–22 квітня 1917 р.)

Всеукраїнський національний конгрес (ВНК) відбувся 19–22 квітня 1917 р. в Києві. На ньому були широко представлені делегати від всіх українських губерній, різноманітних верств населення, багатьох політичних партій та громадських рухів. Серед делегатів конгресу були представники українських громад Петрограда, Москви, Кубані та інших міст, всього більше 900 делегатів. Тому небезпідставно ВНК вважали своєрідними Всеукраїнськими Установчими Зборами.

Рішення ВНК мали величезне значення для легітимації (узаконення) ЦР. Незважаючи на те, що вона так і не пройшла через процедуру всенародних виборів, ЦР, отримавши підтримку ВНК, тепер мала право говорити від імені всього українського народу. Таким чином, початок квітня 1917 р. можемо вважати її другим днем народження, оскільки з виконавчого органу об'єднаних партійних і громадських організацій, яким вона була на початку революції, стала найвищим законодавчим і виконавчим (пізніше виконавчі функції перейдуть до Генерального секретаріату) органом українського народу; тобто ЦР вступила в ту зону, де стираються межі двох влад – моральної і публічно-правової.

Центральна Рада висувала вимоги автономії України, підтримувала заходи щодо створення української преси, упровадження української мови в школах, скасування будь-яких обмежень щодо розвитку української культури і громадсько-політичного життя. Загальнодемократичні вимоги і лінія Центральної Ради дістали підтримку з боку скликаних у Києві в травні 1917 р. все українських з'їздів: військового, селянського, робітничого.