Діалектика душі.

Толстой першим в російській і світовій літературі зумів показати діалектику людської душі у всій її глибині. У своїх пошуках, у своїх знахідках, у своїй творчості Толстой продовжив починання Лермонтова. Ось що писав Лермонтов у передмові до журналу Печоріна: «Історія душі людської, хоч би найдрібнішої душі, чи не цікавіша і не корисніша за історію цілого народу, особливо коли вона — наслідок спостереження зрілого розуму над самим собою і коли вона написана без пихатого бажання здивувати». Ці лермонтовські слова могли б по праву стати епіграфом до творчості Толстого. Зухвала і глибока думка Лермонтова про першорядну вагу вивчення душі людської — першорядну навіть порівняно з історією народу — стала улюбленою і задушевною думкою Толстого–митця. Толстой йшов по шляху, про­кладеному Лермонтовим, але пішов далі, ніж Лермонтов.

Л. М. Толстой є великим художником-реалістом. З-під його пера вийшла нова форма історичного роману: роман-епопея. У цьому ро­мані разом з історичними подіями він зображає побут поміщицької Росії і світ аристократичного суспільства. Тут показані представники різних шарів дворянства. Людьми передового, мислячого дворянства є Андрій Болконський і П’єр Безухов, до яких письменник ставиться з великою симпатією.

Андрій Болконський.

Уперше Толстой знайомить нас з Андрієм Болконським в салоні Анни Павлівни Шерер, фрейліни імператриці. Описуючи його зовніш­ність, письменник багато уваги приділяє виразу нудьги і незадоволе­ності на обличчі князя: у нього був «втомлений нудьгуючий погляд», часто «гримаса псує його красиве обличчя». Андрій Болконський здобув хорошу освіту і виховання. Його батько — сподвижник Суворова, символ епохи XVIII століття. Саме батько навчив князя Болконсь­кого цінувати в людях такі людські якості, як вірність честі і обов’язку.

Андрій Болконський з презирством ставиться до світського суспіль­ства, це презирство йому передалося від батька. Людей, які збираються в салоні А.П.Шерер, він називає «дурним суспільством», оскільки його не задовольняє це дозвільне, порожнє, нікчемне життя. Недарма він говорить П’єру Безухову: «Життя, яке я тут веду, це життя не по мені». І ще: «Вітальні, бали, плітки, пихатість, нікчемність — ось зачароване коло, з якого я не можу вийти». Князь Андрій — обдаро­вана натура. Він живе в епоху французької революції і Вітчизняної війни 1812 року. У такій обстановці князь Андрій шукає сенс життя.

Спочатку це мрії про «свій Тулон», мрії про славу, тобто «наполе­онівські» шукання. Він жадає слави і любові людей через здійснення подвигу, але не може припустити того, щоб його життя було залежним від інших людей. Заради своїх бажань він ладен пожертвувати і со­бою, і близькими людьми. Однак під час Шенграбенської битви уже з'являються перші сумніви — що є справжнім подвигом? чи завжди він приносить славу? Історія капітана Тушина продемонструвала Бол­конському, що далеко не завжди слава є наслідком подвигу.

Далі князь Андрій відвідує Відень, де, спостерігаючи за життям городян, ніяк не може зрозуміти, що люди ставляться до цієї війни як «до війни трьох імператорів». Таким чином, йому ще треба зрозуміти, що існують ще й інші критерії участі особистості в історичному процесі, крім слави та подвигу.

Поранення на Аустерліцькому полі приводить героя до розчару­вання, адже він здійснив саме тут такий бажаний подвиг, який нічого не змінив у ході битви. Дивлячись у небо, князь Андрій зрозумів без­глуздість всього, що відбувається. Небо — це істина, той єдиний закон буття, на фоні якого видно хибність чи істинність того, що створила людина. Таким чином, саме на Аустерліцькому полі відбувається перелом у свідомості Андрія Болконського, але цей перелом був підготовлений усіма попередніми подіями його життя.

Після поранення Болконський повертається до свого маєтку. Тут він усвідомлює свою провину перед княгинею Лізою: він бачить на обличчі ангела звинувачення. Всю свою діяльність у маєтку він вважає несерйозною, оскільки важливою може бути лише та, що відбувається на арені суспільного життя. Під час своєї поїздки до Отрадного дві події змінили князя Андрія — нічна розмова Наташі Ростової і Соні та дуб, який зазеленів за одну ніч. Болконський зрозумів, що життя не закінчується в 31 рік, що критерієм істинності чи неістинності поведінки, відчуттів можуть бути саме природні закони, символом яких став для нього дуб.

Взагалі історія його життя — це ланцюг розчарувань: спочатку в славі, потім в суспільно-політичній діяльності, і, нарешті, в любові. Далеко не випадково, що Андрію призначено померти на героїчному зльоті російського життя, а П’єру пережити його; далеко не випадково, що Наташа Ростова залишиться для Андрія всього лише нареченою, а для П’єра стане дружиною. У розмові з П'єром напередодні Бородінс­ької битви князь Андрій глибоко усвідомлює народний характер цієї війни. Князь Андрій говорить П'єру про те, що успіх битви «ніколи не залежав і не залежатиме ні від позиції, ні від озброєння, ні навіть від числа; а вже менше всього від позиції». «А від чого ж?» — питає П'єр. І чує у відповідь: «Від того відчуття, яке є в мені, в нім, — він вказав на Тимохина, — в кожному солдатові». Проте стати такими, як вони, порід­нитися душею з простими солдатами князеві Андрію не призначено.

Повернувшись до Петербурга, Болконський знайомиться зі Сперанським. Князю Андрію знадобиться досить багато часу, щоб побачити його дзеркальний погляд, щоб зрозуміти, що це повторення першого етапу його власного життя, щоб усвідомити всю ілюзорність цього етапу.

Якісний перелом у світогляді Андрія Болконського відбуваєть­ся під час Бородінської битви. Найголовніше у світі — це всеохоплююча любов. У фатальну хвилину смертельного поранення князь Андрій випробовує останній, пристрасний і болісний порив до життя земного: «абсолютно новим заздрісним поглядом» він дивиться на «траву і полин». І потім, вже на ношах, він подумає: «Чому мені так шкода було розлучатися з життям? Щось було в цьому житті, чого я не розумів і не розумію».

Земля, до якої пристрасно потягнувся князь Андрій, так і не да­лася йому в руки, попливла, залишивши в його душі відчуття три­вожного подиву, нерозгаданої таємниці. Восторжествувало величне, відчужене від мирських хвилювань небо, а услід за ним настала смерть. Князь Андрій помер не тільки від рани. Його смерть пов’язана з особливостями характеру і положенням у світі людей. Його побави­ли до себе, але вислизнули, залишившись недосяжними, ті духовні цінності, які зробив доленосними 1812 рік.