Л ЕКЦІЯ

Тема. ЛЕВ МИКОЛАЙОВИЧ ТОЛСТОЙ

(1828-1910)

П Л А Н

1. Життєвий шлях.

2. Твір Толстого «Війна і мир», який розкриває проблеми людини в пошуку сенсу буття.

3. «Анна Кареніна».

Життя і творчість

Лев Миколайович Толстой народився 9 ве­ресня 1828 року в Ясній Поляні, поблизу Тули, де й минули дитячі роки майбутнього пись­менника.

Писати Толстой почав з семи років. До нас дійшов його зошит, датований 1835 р., який на­зивався «Дитячі забави». Тут були описані різні види птахів. Початкову освіту Толстой здобув удома, як це було заведено в дворянських сім'ях. У сімнадцять років вступив до Казанського університету, але залишив його в 1847 році, бо тогочасна наука не задовольняла його.

У травні 1851 року разом з братом Толстой їде на Кавказ з твердим наміром стати письменником. На Кавказі Лев Миколайович пробув до 1854 року, беручи участь у воєнних діях спочатку як доброволець, а згодом як юнкер і офіцер. Тут він написав повісті «Дитинство», «Отроцтво» та кілька оповідань з військового побуту. Повість «Дитинство», надрукована в 1852 році в журналі Некрасова «Современник», одразу ж привернула увагу читачів і критиків: піднесла Толстого до найвидатніших російських письменників.

Безпосередня участь Л. Толстого у воєнних діях на Кавказі, а потім у Криму дала письменникові матеріал для оповідань про війну і військовий побут. Кавказькі враження Толстого відбилися в оповіданнях «Набіг» і «Рубання лісу». Уже в цих оповіданнях, як і пізніше в романі «Війна і мир», справжніми героями є люди прості, скромні, часто навіть сором’язливі, без будь-яких проявів показної хоробрості.

Після повернення з Кавказу Толстой був посланий у Дунайську ар­мію, яка воювала проти турків, а в листопаді 1854 року його переводять у Крим. Тут Толстой бере участь у славній обороні Севастополя. Його враження від севастопольської облоги змальовані в трьох прекрасних «Севастопольських оповіданнях», два з них Толстой закінчив у Криму. Слід зауважити, що він перший у світовій літературі правдиво показав війну — «не в правильному, гарному й блискучому строї, з музикою й барабанним боєм, з майоріючими прапорами і гарцюючими генерала­ми», а «в справжньому її вияві — в крові, в стражданнях, у смерті».

Приїхавши у другій половині листопада 1855року, після падін­ня Севастополя, до Петербурга, Толстой вперше опинився в літера­турному середовищі і познайомився з найвидатнішими російськими письменниками того часу — Тургенєвим, Некрасовим, Гончаровим, Писемським, Фетом, Чернишевським, які ставилися до нього з ве­ликою повагою і часто навіть із захопленням.

За рік, який минув після приїзду з Криму, Толстой закінчив оповідання «Севастополь у серпні 1855 року», повість «Юність», написав оповідання «Заметіль», «Розжалуваний», повісті «Двоє гу­сарів» і «Ранок поміщика».

У 1857 році письменник подорожує за кордоном. Він відвідує Францію, Швейцарію, Італію, Німеччину.

Повернувшись наприкінці 1857 року до Росії, Толстой жив то в Ясній Поляні, то в Москві. У той час він створив оповідання «Три смерті», роман «Родинне щастя». Протягом 1858-1862 років він відкриває 21 школу в Ясній Поляні для простих дітей.

Наприкінці 1863року Толстой почав працювати над романом «Війна і мир». Понад шість років «невинної і виняткової праці», — як говорив сам Толстой, віддав він на створення «Війни і миру». «Війна і мир» — це твір, рівного якому — художніми властивостями, глибиною змісту і ши­роким охопленням життя — не знає жодна інша література світу.

У березні 1873 року письменник почав роботу над романом «Анна Кареніна». Задумуючи новий твір, Толстой хотів показати в ньому долю заміжньої великосвітської жінки, яка «втратила себе». В остаточній редакції «Анна Кареніна» перетворилася на роман, який увібрав у себе цілу епоху російського життя.

На схилі життя Л. Толстой написав п’єсу «Живий труп» і повість «Хаджі Мурат». У 1906 році він записав у щоденнику: «Все біль­ше й більше уболіваю від свого достатку і навколишньої нужди...».

У 1908 році Лев Миколайович написав статтю «Не можу мовча­ти!» — гнівний протест проти масових страт, якими царський уряд намагався до кінця знищити сліди революції.

Починаючи з 1909 року в щоденниках Толстого дедалі часті­ше з'являються записи про те, що він мусить покинути свій дім. Здійснивши свій намір і потай від близьких, які не поділяли його поглядів, виїхавши з Ясної Поляни, дорогою, у вагоні 3 класу, він, 82-річний старий, захворів на запалення легень. 20 листопада 1910 року Толстой помер. Тіло його поховано в Ясній Поляні, у лісі, на місці, яке він сам обрав заздалегідь.

У творчості Л. Толстого виділяють чотири етапи:

І етап: 1848/54 – 1862/63 роки. Це пошуковий період, коли на­працьовуються естетичні принципи, типологія героїв, принцип психологічного аналізу, формується творча манера письменника. Твори: «Дитинство», «Отроцтво», «Козаки», «Ранок поміщика», оповідання про війну, «Люцерн», «Альберт».

ІІ етап: 1860-1870 роки. Цей період творчості знаменував пер­ші кроки до перелому в світогляді письменника. Твори: «Війна і мир», «Анна Кареніна».

ІІІ етап: 1871-1881 роки. Л. Толстой здійснив новий переклад і тлумачення чотирьох Євангелій і виклав свою філософію христи­янства; організував видавництво «Посередник». Твори: «Сповідь», «У чому моя віра», «Смерть Івана Ілліча», «Крейцерова соната», «Диявол», «Воскресіння».

IV етап: початок XX століття. Твори: «Живий труп», «Хаджи Мурат», «Після балу».

«Війна і мир»

Що у світі є прекраснішого за людину? Адже вона — найдоско­наліше творіння цього світу. Можливо, саме тому людина є об'єктом дослідження інших людей. Кожна епоха по-своєму уявляє ідеал людини. На формування цього ідеалу впливають різні чинники, здебільшого соціальні.

У творі «Війна і мир» Л. Толстой розкриває проблеми людини в пошуку сенсу буття. Тому найголовніші персонажі, зображені автором, проходять через своєрідні психологічні випробування і переломи.

Образи Кутузова і Наполеона.

Значне місце в романі–епопеї «Війна і мир» посідають образи Куту­зова і Наполеона. Через змалювання двох великих полководців автор намагається розв'язати проблему, хто ж є головним в історичному процесі: особистість чи маси. Кому належить перемога у війні 1812 року? Яка роль командувачів у бойових діях? Очолюючи армії, Наполеон і Кутузов не тільки спрямовували воєнні дії, але також розпоряджалися долями людей, їм підлеглих. Толстой у романі відобразив свій погляд на війну, на роль видатної особистості і народу. Він відкрито говорить про своє неприйняття Наполеона, його загарбницької політики, тим самим принижуючи достоїнства і заслуги цього полководця. Симпатії письменника на боці Кутузова, істинно народного полководця, якого не сприймало вище суспільство, засуджуючи його тактику ведення війни. Простота, доброта, скромність, близькість до простого солдата — ось ті риси, що підкреслює Толстой у Кутузова. Саме тому фельдмар­шал не відповідає уявленням світу про командувача російської армії.

Наполеон — кумир свого часу, перед ним схилялися, його насліду­вали, бачили в ньому генія і велику людину. Слава про нього облетіла практично увесь світ. Але Толстой не ідеалізував цього загального кумира, навпаки в романі розвінчує його як полководця і як велику особистість. Ось як Толстой описує «велику армію» Наполеона: «Це була юрба мародерів, з яких кожний віз чи ніс купу речей, які йому здавалися коштовними і потрібними». Полководець, який вважав себе володарем світу, був (за версією Л. М. Толстого) дуже далеким від простого солдата і своєї армії, завдяки якій він досяг висот ве­личі. Це егоїст, який думає лише про себе і свої бажання, підпоряд­ковуючи все тільки своїм примхам. «Усе, що було поза ним, не мало значення, тому що все у світі, як йому здавалося, залежало тільки від його волі». Толстой показує, що все це тільки примхи, самообман. Крім зарозумілості Бонапарту притаманні і лицемірство, і позерство, і фальш. Навіть перед портретом сина він грає роль: «з властивою італійцям здатністю довільно змінювати вираз обличчя, він підійшов до портрета і зробив вигляд замисленої ніжності».

Наполеон твердий і віроломний.. Йому байдужа доля армії. Він байдуже дивиться на загибель уланів, що переправляються через ріку, він байдужий до загибелі простих солдатів, тому що вони тільки знаряддя для досягнення ним своїх цілей. Йому лестить любов наро­ду, але при цьому Бонапарт не відчуває ні краплі подяки, оскільки вважає, що всі були зобов'язані беззаперечно підкорятися його волі: «Мільйони людей убивали і мучили один одного, тому що Наполеон був властолюбний».

Більш за все вражає ставлення французького імператора до цієї війни, що має на меті поневолення Європи, Росії, усього світу. Він ставиться до війни як до чогось природного в людській історії: «Вій­на — гра, люди — пішаки, які варто правильно розставити і рухати», «шахи розставлені; гра почнеться завтра».

Своє ставлення до Наполеона автор виражає через портретні замальовки, що вирізняються реалістичністю й іронічністю: «Ма­ленька людина в сірому сюртучці... Він був у синьому мундирі, розкри­тому над білим жилетом, що спускався на круглий живіт, у білих лосинах, що обтягають жирні стегна коротких ніг».

Зовсім по-іншому ставиться Толстой до Кутузова. Тут і любов, і повага, і розуміння, і жаль, і захват, і замилування. З кожною новою зустріччю автор усе більше й більше розкриває образ народного пол­ководця. З перших хвилин знайомства ми починаємо поважати цю людину, так само, як і автор. Він близький до народу, щирий патріот. Ми бачимо його скромність і простоту, йому близький і дорогий простий солдат. Він один з небагатьох, хто розумів безглуздість, непотрібність і жорстокість цієї війни. Великий полководець живе одним життям із простими солдатами, їх думами. Він скромний і простий у побуті. Кутузов має військову мудрість, він небагатослівний, не кричить і не намагається довести свою правоту, він завжди вичікує. Його люблять і шанують прості солдати. У романі Толстого — командувач і його армія єдині. Дві історичні особистості, великі полководці своїх країн і епох виступають не тільки персонажами роману, але й символами, що визначають спрямованість духовного руху, тяжіння інших героїв.

Уся глибина розуміння історичних процесів, уся повнота знань «останньої правди» про Росію і духовне злиття з російським народом сконцентровані в образі Кутузова. Це — світлий полюс роману. Образ народного полководця для Толстого з усіх боків ідеальний, так що Кутузову вже ніби й нікуди розвиватися: його духовне за­вдання — постійно жити на цьому вищому щаблі свого розвитку, не допустити для себе ні одного егоїстичного кроку.

Образ Наполеона — темний полюс роману. Холодний егоїзм, не­правдивість, самозакоханість, готовність заради досягнення своїх ни­цих цілей жертвувати чужими життями, навіть не зважаючи на них, — такі риси цього героя. Він теж позбавлений перспективи, тому що його образ — межа духовної деградації. Уся диявольська «наполеонівська ідея», що з 1805 року цікавила російське суспільство, сконцентрована, усебічно проаналізована і затаврована Толстим в образі Наполеона.

Духовний «вектор» героїв «Війни і миру» може бути спрямований до Кутузова, тобто до усвідомлення вищої правди, народної ідеї розвитку історії, до самовдосконалення через самозречення, чи до Наполеона — униз, по похилій площині: шлях тих, хто боїться постійної напруженої духовної роботи. Саме тому шлях шукань улюблених героїв Толстого йде через подолання в собі «наполеонівських» рис і ідей, а шлях інших — через їхнє прийняття, прилучення до них. Саме тому всі герої «без розвитку», що зупинилися, що обрали легкий шлях відмови від духовної роботи, об'єднані «наполеонівськими рисами» й утворюють у російському суспільстві свій особливий світ — прошарок світської черні, що символізує «наполеонівський полюс» роману.

Образи Кутузова і Наполеона створюють не лише психологічні, але й історико-філософські полюси. Осмислюючи причини виникнення воєн, психологію й ідеологію завойовників, їх історичні і моральні риси, Толстой виявляє таємні механізми дії законів історії. Він шукає ті сили, що протистоять завойовницьким амбіціям, шукає, як і коли з’являється і набирає моці ідея волі, що протистоїть ідеї поневолення.

Іншими словами, Лев Толстой прагне до глибокого філософсь­кого осмислення ідеї війни й ідеї миру, втілених у романі в образах Наполеона і Кутузова. І герої, що тяжіють до Наполеона, наділені «наполеонівськими» рисами, в романі є ніби «людьми війни».

Сприймаючи війну як щось не просто важке і страшне, але як подію протиприродну, спровоковану найнижчими помислами і ба­жаннями, Толстой показує, як з’являються ці помисли і бажання, як розвивається ця психологія війни в людях, далеких від полю бою, — у Курагіних, у фрейліні Шерер, в Анні Михайлівні Друбецькій, у Бергові, у Вірі Ростовій...

В образі ж військової людини Кутузова втілена для Толстого сама ідея миру — неприйняття війни, прагнення перемогти не тільки французьку армію, але й саму антилюдську ідею завоювання.

Як Толстой характеризує війну 1812 року? Війна — злочин. Толстой не поділяє тих, хто воює, на нападників і тих, що обороняються. «Мільйони людей робили один проти одного таку незліченну кількість злодіянь... якої в цілі століття не збере літопис усіх судів світу і на який, у цей період часу, люди, що робили їх, не дивилися як на злочини». А яка ж, на думку Толстого, причина цієї події? Толстой наводить різні погляди істориків. Але з жодним з них не погоджується. «Всяка окремо узята причина чи цілий ряд причин представляються нам... однаково помилковими по своїй незначності в порівнянні з масштабністю події...» Величезне, страшне явище — війна, повинне бути породжено такою ж «величезною» причиною. Толстой не береться знайти цю причину. Він говорить, що «чим більш розумно ми намагаємося пояснити ці явища в природі, тим вони стають для нас незрозумілішими». Але якщо людина не може пізнати закони історії, виходить, вона не може вплинути на них. Людина — неспроможна піщинка в історичному потоці. Але в яких межах людина усе-таки вільна? «Є дві сторони життя в кожній людині: життя особисте, котре тим вільніше, чим відстороненіші її інтереси, і життя стихійне, ройове, де людина неминуче виконує запропоновані їй закони». Це — ясне вираження тих думок, в ім'я яких створений роман: людина вільна в кожен даний момент діяти як їй заманеться, але «зроблений учинок не повернути, і дія його, збігаючись у часі з мільйонами дій інших людей, матиме історичне значення».

Сам Наполеон щиро не хотів війни, але він — раб історії — віддає усе нові розпорядження, що прискорюють початок війни. Наполеон упевнений у своєму праві грабувати й упевнений, що награбовані цінності — його законна власність. Захоплене обожнювання оточу­вало Наполеона. Його супроводжують «захоплені люди», він кладе підзорну трубу на спину «щасливого пажа, що підбіг». Тут панує один загальний настрій.

Французька армія — це теж якийсь замкнутий «світ»; у людей цього світу свої спільні бажання, радості, але це «помилкове спільне», оскільки воно засноване на неправді, удаванні, грабіжницьких праг­неннях, на нещастях чогось іншого спільного. Причетність до цього спільного штовхає на дурні вчинки, перетворює людське суспільство на череду. Захоплені єдиною спрагою збагачення, спрагою грабежу, утративши внутрішню волю, солдати й офіцери французької армії щиро вірять, що Наполеон веде їх до щастя. А він, ще більшою мірою раб історії, ніж вони, вважає себе Богом, тому що «для нього було не нове переконанням тім, що присутність його на всіх кінцях світу... однаково вражає і вводить людей у божевільне самозабуття». Людям властиво створювати кумирів, а кумири з легкістю забувають, що не вони створили історію, а історія створила їх.

Толстой ставить Наполеона в один ряд з Анатолем Курагіним. Для Толстого — це люди однієї партії — егоїстів, для яких увесь світ ук­ладений у їхнє «я». Художник розкриває психологію особистості, що увірувала в свою безгрішність, у безпомилковість своїх суджень і вчин­ків. Він показує, як створюється культ такої особистості і як сама ця особистість починає наївно вірити в загальну до неї любов людства. А. В. Луначарський писав: «Усе позитивне в романі «Війна і мир» — це протест проти людського егоїзму, марнославства... праг­нення підняти людину до загальнолюдських інтересів, до розширення своїх симпатій, підняти своє серцеве життя». Наполеон уособлює цей людський егоїзм, марнославство, проти яких виступає Толстой. Наполеонові далекі загальнолюдські інтереси. Це — домінанта його характеру. Але Толстой показує й інші його риси — риси досвідченого політика й полководця. Звичайно, Толстой вважає, що цар чи пол­ководець не може пізнати законів розвитку і тим більше вплинути на них, але в нього виробляється уміння орієнтуватися в обстановці.