Тема 7. Документована інформація як об’єкт інформаційних правовідносин

1. Правовий режим документованої інформації

2. Обов’язковий примірник документа як різновид документованої інформації

3. Правовий режим електронного документообігу

Законодавство

1. Закон України “Про інформацію” від 2 жовтня 1992 року.

2. Закон України “Про обов’язковий примірник документів” від 9 квітня 1999 року // ВВРУ. – 1999. - № 22-23. – Ст. 199.

3. Закон України “Про електронний цифровий підпис” від 22 травня 2003 року // ВВРУ. - 2003. - № 36. – Ст. 276.

4. Закон України “Про електронні документи та електронний документообіг” від 22 травня 2003 року // ВВРУ. - 2003. - № 36. – Ст. 275.

Література

1. Дутов М. Правові проблеми електронного документообігу // Право України. – 2002. - № 6. – С.122-124

2. Копылов В.А. Информационное право: Учебник. – 2-е изд., перераб. и доп. – М.: Юристъ, 2004. – С.177-195.

3. Кормич Б.А. Інформаційна безпека: організаційно-правові основи: Навч. посібник. – К.: Кондор, 2004. – С.

4. Кудрявцева С. П., Колос В. В. Міжнародна інформація. Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів. – К.: Видавничий Дім “Слово”, 2005. – С.238-264.

5. Семилетов С.И. Электронный документ как продукт технологического процесса документирования иныормации и объект правового регулирования. // Государство и право. – 2003. - № 1. – С.92-102.

6. Шкіра Я. Юридична сила правочину, укладеного в електронній формі // Право України. – 2005. - № 3. – С.59-63.

1. Правовий режим документованої інформації

До документованої інформації відноситься широке коло видів інформаційних об’єктів як відкритого, так і обмеженого доступу.

Основним призначенням даного інституту є правове регулювання процесів формування та використання інформаційних ресурсів документованої інформації з метою гарантій кожного на пошук та отримання документованої інформації, переважно із державних інформаційних ресурсів.

Правову базу даного інституту становлять інформаційно-правові норми КУ, які закріплюють права та обов’язки суб’єктів з приводу підготовки (формування), передачі та поширення документованої інформації та інформаційних ресурсів, а також надання інформації із інформаційних ресурсів споживачеві.

У ч. 2 ст. 34 КУ зазначається, що “кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб – на свій вибір.” Мається на увазі, що у даному випадку ці права поширюються і на документовану інформацію і що при цьому кожен має право створювати інформаційні ресурси у вигляді баз та банків даних, баз знань, інформаційних систем, інших різновидів інформаційних ресурсів та залучати їх у обіг.

У ст. 40 КУ говориться, що “усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов’язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк.” Дана норма КУ зобов’язує державні органи і органи місцевого самоврядування створювати інформаційні ресурси у сфері їх діяльності та надавати з них інформацію суб’єктам, які звернулись із запитами.

Особлива увага в Конституції України звертається на відкритість екологічної інформації. Зокрема у ч. 2 ст. 50 зазначається, що кожному гарантується право вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її поширення. До того ж вказується, що така інформація ніким не може бути засекречена.

Діють також норми, які зобов’язують державні органи забезпечити формування інформаційних ресурсів, які містять персональні дані, і доступ до них в умовах конфіденційності. Так, у ч. 2 ст. 32 КУ вказується, що “не допускається, збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди…”. У ч. 3 цієї ж статті говориться, що “кожний громадянин має право знайомитись в органах державної влади, місцевого самоврядування, установах та організаціях з відомостями про себе, які не є державною або іншою захищеною законом таємницею”.

Як пам’ятаємо, у ЗУ “Про інформацію” інформація визначається як документовані або публічно оголошені відомості. Усі види інформації, які виділяє даний закон, зокрема, статистична, адміністративна, інформація про діяльність державних органів влади та органів місцевого самоврядування, правова інформація, інформація про особу, довідково-енциклопедична та соціологічна, крім масової інформації, визначаються через використання понять “офіційна документована інформація” або “офіційні документовані дані”. Джерелами згаданих видів інформації є, як зазначено у ст. 26 ЗУ “Про інформацію” передбачені або встановлені законом носії інформації: документи та інші носії інформації, які являють собою матеріальні об’єкти, що зберігають інформацію, а також повідомлення ЗМІ, публічні виступи.

Згідно із ст. 27 ЗУ “Про інформацію” документ – це передбачена законом матеріальна форма одержання, зберігання, використання і поширення інформації шляхом фіксації її на папері, магнітній, кіно-, відео-, фотоплівці або на іншому носієві.

У законодавстві документи поділяються на:

• первинні – це документи, що містять в собі вихідну інформацію та

• вторинні – документи, які являють собою результат аналітико-синтетичної та іншої переробки одного або кількох документів.

Інформаційні ресурси є об’єктами відносин фізичних та юридичних осіб, держави, захищаються законом нарівні з іншими ресурсами.

Правовий режим інформаційних ресурсів визначається нормами, які встановлюють:

• порядок документування інформації;

• право власності на окремі документи та окремі масиви документів, документи та масиви документів в інформаційних системах.;

• категорію інформації за рівнем доступу до неї;

• порядок правового захисту інформації.

Документування інформації – обов’язкова умова включення інформації до інформаційних ресурсів. Документування інформації відбувається в порядку, який встановлюється державними органами влади, які відповідають за організацію діловодства, стандартизацію документів та їх масивів.

Кожен документ набуває юридичної сили тільки після підписання його посадовою особою в порядку, встановленому законодавством України. Юридична сила документа, який зберігається, обробляється та передається за допомогою автоматизованих інформаційних систем, може підтверджуватись електронним цифровим підписом (ЗУ “Про електронний цифровий підпис” від 22 травня 2003 р.).

Юридична сила електронного цифрового підпису визнається при наявності в автоматизованій інформаційній системі програмно-технічних засобів, які забезпечують ідентифікацію підпису, і дотримання режиму їх використання.

Інформаційні ресурси як елемент складу майна і об’єкт права власності. Інформаційні ресурси можуть бути державними та недержавними і як елемент складу майна знаходяться у власності громадян, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, організацій та громадських об’єднань. Відносини з приводу права власності на інформаційні ресурси регулюються цивільним законодавством України.

Згідно із ст. 38 ЗУ “Про інформацію” підставами виникнення права власності на інформацію є:

створення інформації своїми силами та за свій рахунок;

договір на створення інформації;

договір, що містить умови переходу права власності на інформацію до іншої особи.

Отже, фізичні та юридичні особи є власниками тих документів, масивів документів, які створені за рахунок їх коштів, набуті ними на законних підставах, отримані в порядку дарування або спадщини.

Держава є власником інформаційних ресурсів, які створюються, набуваються, накопичуються за рахунок коштів державного бюджету, а також отримана шляхом інших встановлюваних законом способів.

Суб’єкти, які надають в обов’язковому порядку документовану інформацію до органів державної влади та відповідних організацій, не втрачають своїх прав на ці документи і на використання інформації, яка в них міститься.

Інформація, створена кількома фізичними або юридичними особами, є спільною власністю її творців. Порядок та правила користування такою власністю визначається договором, укладеним між співвласниками.

Інформаційна продукція та інформаційні послуги громадян та юридичних осіб, які займаються інформаційною діяльністю, можуть бути об’єктом товарних відносин, які регулюються чинним цивільним та іншим законодавством. При цьому під інформаційною продукцією розуміється матеріалізований результат інформаційної діяльності, призначений для задоволення інформаційних потреб громадян, органів державної влади, підприємств, установ та організацій (ст. 40 ЗУ “Про інформацію”), а під інформаційною послугою розуміється здійснення у визначеній законом формі інформаційної діяльності по доведенню інформаційної продукції до споживача з метою задоволення їх інформаційних потреб (ст. 41 ЗУ “Про інформацію”).

Право власності на засоби обробки інформації на створює права власності на інформацію, яка належить іншим власникам. Документи, які обробляються в порядку надання послуг або при спільному використанні цих засобів обробки інформації, належать їх власнику. Належність та режим виробництва продукції, яка створюється у такому випадку, регулюється договором.

Органи державної влади та органи місцевого самоврядування створюють доступні для кожного інформаційні ресурси з питань діяльності цих органів та підвідомчих їм організацій, а також в межах своєї компетенції здійснюють масове інформаційне забезпечення користувачів з питань прав, свобод та обов’язків громадян, їх безпеки та іншим питанням, які становлять громадський інтерес.