Подальший розвиток.

15. Зусилля по подоланню міжнародної розрізненості у вирішальній мірі залежать від ефективного співробітництва між усіма учасниками. Для створення рамочних умов для розвитку ІКТ важливу роль і у подальшому відіграватиме двостороннє та багатостороннє співробітництво. Міжнародні фінансові інститути, включаючи багатосторонні банки розвитку, особливо Всесвітній банк, достатньо придатні для цієї мети та можуть розробляти та здійснювати програми, які сприятимуть зростанню та боротьбі із бідністю, а також розширюватимуть зв’язки, доступ та навчання. Центральною залишається роль приватного сектору в просуванні ІКТ в країнах, які розвиваються.

Таким чином, Окінавська Хартія є важливим документом, який покликаний організувати та активізувати діяльність країн та урядів на шляху активного формування глобального інформаційного суспільства планети Земля. Велика роль в цьому складному комплексному процесі в Хартії відводиться нормативному забезпеченню. “Вісімка” говорить про необхідність створення та зміцнення нормативної бази інформаційного суспільства, про його подальший розвиток, про підготовку спеціалістів у нормативній сфері, рух міжнародного співробітництва в галузі нормативного забезпечення інформаційного суспільства.

Інформаційне право становить нормативну базу інформаційного суспільства. Інформаційне право як нормативна база інформаційного суспільства, як і саме інформаційне суспільство, лише формується на даному етапі розвитку світового співтовариства в цілому та інформаційного суспільства зокрема.

На сьогодні в Україні також було би доцільно створити (поряд з вже існуючою Національною програмою інформатизації, затвердженою ЗУ від 4 лютого 1998 року) власний комплексний законодавчий акт концептуального характеру з усього кола питань інформаційного розвитку держави і суспільства – політичних, економічних, соціальних, військових, врахувавши при цьому положення Окінавської хартії.

Окреслені в цій Хартії проблеми слід на сьогодні відносити до прогностичної сфери державної інформаційної політики. Це обумовлено тим, що реалізація відповідних її напрямів (інформатизація, захист інформаційного ринку, проблеми інформаційної зброї та інформаційного тероризму) впливає не так на сьогоднішню ситуацію в інформаційній сфері в Україні, як на те, наскільки Україна в майбутньому буде готова до викликів глобального інформаційного суспільства з його глобальними перевагами і такими ж глобальними загрозами.

3. Інформаційна функція держави. Державна політика у галузі формування інформаційного суспільства

Інформаційна функція держави. (по статті Е. В. Талапіної)

Про значення інформації для суспільства та держави під тими чи іншими гаслами говорилось в усі часи – інша справа, що цей ресурс не завжди іменувався інформацією. Відповідно і в системі державного управління інформація відіграє самостійну роль.

На інформації грунтується діяльність законодавчої влади: прийняттю законів передує збір і обробка інформації (соціальної, економічної, політичної), сам текст закону є правова інформація, яку держава офіційно публікує, а також “популяризує”. Але, мабуть, найбільш масштабно і оперативно використовується інформація в діяльності органів виконавчої влади. Цікаво, що вони часто здійснюють інформаційну діяльність, не надаючи їй при цьому самостійного значення.

Правильна організація управління передбачає, що органи, які його здійснюють, володіють відповідною інформацією про об’єкти управління та оточуюче їх середовище. Управління починається з інформації, від якої залежатиме управлінське рішення. У сучасних умовах в державному масштабі можна говорити про існування інформаційної функції держави, яка дозволяє забезпечити виконання усіх інших державних функцій. Таким чином, комплексний характер інформаційної функції держави зумовлює її “існування скрізь”, з одного боку, та складності її виявлення – з іншого, - за аналогією, як очевидні речі поступово стають для ас самі собою зрозумілі.

Наведемо приблизний перелік дій, які державні органи можуть здійснювати щодо інформації: її створення, обробка, переробка, використання, ліквідація, облік, аналіз, передача, накопичення. Інформаційна функція держави, будучи загальною, проявляється в діях державних органів влади усіх трьох гілок. Виділимо наступні напрями її реалізації:

створення інформації (умовно її можна назвати первинною): держава безпосередньо створює різного роду правові акти, інформація для яких, зрозуміло, отримується ззовні;

супровід інформації, яка має державне значення (насамперед це спеціалізовані підфункції обліку, контролю, моніторингу);

відкритість органів державної влади для громадян;

збір, обробка, охорона і захист інформації, необхідної для реалізації функцій держави;

заснування спеціалізованих структур у сфері інформації і регулювання їх діяльності – ЗМІ, ТБ. Радіо, друкована продукція, архіви, бібліотеки, культура та освіта (масова інформації та поширення знань);

інформаційний обмін між органами державної влади (всередині держапарату);

використання інформації у внутрішніх інтересах держави (для виконання усіх інших функцій держави);

переробка інформації та створення нової (рішення виконавчої влади, судових органів).

Отже, інформація – це одночасно предмет, продукт і інструмент діяльності органів державної влади, які з інформації створюють інформацію за допомогою інформації ж. Тому можна сказати, що інформація – це основа діяльності будь-якого органу влади (праця чиновника не виражається в матеріально відчутному результаті). Але ця інформація є аналітичною, прогнозною, регулятивна, яка дає відомості про діяльність органів державної влади – іншими словами, інформація, яка несе, по суті, владну волю держави. При такому глобальному підході знаходить відображення забезпечувальний характер інформаційної функції держави. Але по мірі того як інформація набуває власної цінності, інформаційна функція все більш наявно набуває самостійного значення в діяльності органів державної влади. Тому, вимагають свого чіткого та послідовного вирішення проблеми інформаційної взаємодії органів влади як між собою, так і з громадянами.

У зв’язку з цим особливо цікавий власне “електронний” аспект інформаційної функції держави. Останніми роками все більш популярним стає поняття “електронне управління (урядування)” (e-government), яким позначають нову інтерактивну форму взаємин суб’єктів в галузі державного управління (взаємин держави з громадянами і компаніями, а також державних органів між собою).

У розвинених країнах електронному урядуванню на рівні державної політики приділяється багато уваги та виділяються досить значні кошти. Наприклад, Британська програма інтернетизації уряду (на реалізацію якої до 2005 р. виділено 1,4 млрд. дол.) передбачає впровадження електронного спілкування з усіма 200 центральними міністерствами – через Інтернет можна буде продовжувати дію паспорту, реєструвати новонароджених, подавати документи на візи, реєструвати автомобілі. А податки у Великобританії вже сплачують через Інтернет, не говорячи про доступність урядової інформації.

У Франції, наприклад, вже діє близько 5, 5 тис. сайтів різних державних організацій, через які споживачі можуть отримати доступ до 80 адміністративних сервісів. У 2001 р. 2,5 млн. громадян Франції скористались послугами Інтернету для подання податкової декларації.

У Німеччині з 1999 р. реалізується урядова програма “Сучасна держава – сучасне правління”, де прогнозується новий розподіл завдань між державою, економікою та суспільством. Ключова теза: держава, яка залишає більше місця для суспільства і громадської активності. Гасло: активізовувати, а не адмініструвати. Те, що суспільство може зробити не гірше або навіть краще за державу, воно повинне робити само.

Щодо Європи в цілому, то вже ведеться мова про створення тісного інформаційного ринку ЄС, відбувається стандартизація доступу до баз адміністративних даних. Взаємний доступ країн до їх баз даних і необхідні для цього інформаційні технології, підключені до транс’європейської мережі даних, невдовзі стануть повсякденним знаряддям праці. При цьому головні питання, які виникають, - єдина інтерпретація основних понять та захист даних.

В Україні з електронним управлінням справи розвиваються значно повільніше і гірше. З одного боку, вважається, що в країні мало комп’ютерів. Проте, справа не зовсім в цьому. Органи влади та управління (як центральні, так і місцеві) у своїй більшості оснащені відповідною технікою. Проте, до 65 % цих комп’ютерів не об’єднані в мережі.

Таким чином, реальне існування інформаційної функції держави визначає необхідність її чіткого оформлення в нормативно-правових актах, але, насамперед – доктринальної розробки.

Державна політика у галузі формування інформаційного суспільства

Бурхливий наступ реалій інформаційного суспільства на країни та континенти вимагає перегляду уявлення про інформаційну індустрію, її ролі та місця у суспільстві. Як зазначалось вже вище, багато країн приймають відповідні закони, перебудовують діяльність державних органів, які відповідають за формування та реалізацію інформаційної політики, спрямованої на формування та розвиток інформаційного суспільства.

На жаль, в Україні усі гілки влади звертають замало уваги на підготовку до входження до інформаційного суспільства.

Чинне на сьогодні законодавство України, зокрема ЗУ “Про інформацію” у ст. 6 визначає, що таке державна інформаційна політика. Так, у даній статті зазначено, що державна інформаційна політика – це сукупність основних напрямів і способів діяльності держави по одержанню, використанню, поширенню та зберіганню інформації.

Головними напрямами і способами державної інформаційної політики є:

забезпечення доступу громадян до інформації;

створення національних систем і мереж інформації;

зміцнення матеріально-технічних, фінансових, організаційних, правових і наукових основ інформаційної діяльності;

забезпечення ефективного використання інформації;

сприяння постійному оновленню, збагаченню та зберіганню національних інформаційних ресурсів;

створення загальної системи охорони інформації;

сприяння міжнародному співробітництву в галузі інформації і гарантування інформаційного суверенітету України.

Крім згаданого вище закону відносини в цій сфері регулюються:

Законом України “Про Національну програму інформатизації” від 4 лютого 1998 р.;

Концепцією Національної програми інформатизації, яка була затверджена Законом України від 4 лютого 1998 р. та

Основними засадами розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки, що були затверджені Законом України від 9 січня 2007 року.

(за дорученням Комітету Державної Думи РФ по інформаційній політиці та зв’язку була розроблена Концепція державної інформаційної політики, які була схвалена цим Комітетом 15.10.98 р. далі викладається матеріал на базі положень даної Концепції. Якщо не знайду іншого – спроектувати на Україну)

Основними завданнями державної національної політики є:

модернізація інформаційно-телекомунікаційної інфраструктури, розвиток інформаційно-телекомунікаційних технологій;

ефективне формування та використання національних інформаційних ресурсів (ІР) та забезпечення широкого, вільного доступу до них;

забезпечення громадян суспільно значимою інформацією та розвиток незалежних ЗМІ;

підготовка людини до життя та роботи в умовах інформаційного суспільства;

забезпечення інформаційної безпеки;

формування інформаційного права як правової основи та необхідної нормативно-правової бази побудови інформаційного суспільства.

Основні положення правового забезпечення державної інформаційної політики, яке повинне реалізовуватись в межах інформаційного права, можна сформулювати наступним чином:

реалізація принципу правової рівності усіх учасників процесу інформаційної взаємодії незалежно від їх політичного, економічного та соціального статусу;

вдосконалення чинного законодавства та розробка нових законодавчих та інших нормативно-правових актів, формування нормативно-правової бази, що забезпечувала б ефективне регулювання інформаційних відносин, а також здійснення контролю за безумовним виконанням законодавства;

визнання можливості обмеження доступу до інформації виключно на основі закону, як виключення із загального принципу відкритості інформації;

персоніфікація відповідальності за збереження інформації, її засекречування та розсекречування;

захист законними засобами особи, суспільства, держави від неправдивої, перекрученої та недостовірної інформації;

надання громадянам універсальної громадської інформаційної послуги, сприяння доступу до світових інформаційних ресурсів, глобальним інформаційним мережам.

Правове забезпечення інформаційної політики повинне розвиватись по наступним основним напрямам:

розробка нових законів, які доповнюють та розвивають існуюче законодавство в інформаційній сфері;

вдосконалення актів чинного законодавства, підвищення ефективності його норм;

систематизація та кодифікація актів інформаційного законодавства;

узгодження існуючих та розроблюваних законів у інформаційній сфері з актами інших галузей законодавства;

розробка підзаконних актів, керівних документів та механізмів, які забезпечують ефективне застосування норм чинного та розроблюваного законодавства;

розробка та застосування методів оцінки ефективності чинного законодавства;

активна участь у розробці міжнародного законодавства в інформаційній сфері (на рівні як близького, так і дальнього зарубіжжя).

Першочерговими заходами державної інформаційної політики в галузі інформаційного права повинні бути:

аналіз процесів розвитку інформаційної сфери, виявлення пробілів та дублювань у законодавстві;

розробка формування та розвитку інформаційного права та його джерела – інформаційного законодавства;

аналіз причин низької ефективності чинного інформаційного законодавства та визначення необхідного комплексу заходів щодо виправлення такого стану речей;

підвищення інформаційно-правової культури населення.

15