4. Теорія "z", або японська модель менеджменту

Ще під час обговорення теорій «X» і «Y» у Мак-Грегора виникла ідея про існування якоїсь відмітної від них теорії «Z». Вона повинна була доповнити теорію «Y». Відомі спроби створення теорії «Z» Л. Урвіка й А. Маслоу, ще? акцентували увагу на розумінні зв’язку загальних цілей, організації і конкретних завдань її окремих членів, а також знанні того, чи будуть зусилля останніх достатньо винагородженні.

Проте сувора реальність організаційної практики 60-х і 70-х років в Америці, що збіглася з розробленням названих вище теорій «X», «Y» і «Z», породила скептицизм навіть у найстійкіших їхніх послідовників. Інфляція, високе безробіття, зниження продуктивності праці в промисловості — далеко не всі негативні риси розвитку американської економіки в цей час.

Не дивно, що шукаючи способи збереження конкурентоспроможності, яка втрачається, менеджери Америки стали звертати увагу на досвід інших країн. Цей пошук привів до Японії, країни, що успішно застосувала ідеї наукового менеджменту в промисловості в період відновлення економіки після Другої світової війни, а потім здійснила революцію менеджменту, раніше "зроблену в Америці", але практично до кінця в цій країні так і не реалізовану. У результаті з’явилася ще одна "теорія Z", що спочатку розглядалася як "тип" організації.

Американський професор Вільям Оучі висунув ідею про три ідеальних типи організацій: американський (тип А), корені якого сягають у традиції індивідуалізму цієї країни, японський (тип J), характерною рисою якого є соціокультурна спадщина згоди і колективізму, і тип Z, що об’єднує кращі риси двох названих вище. У 1981 р. ідея про типи переростала в "теорію Z", якою Оучі доповнив теорії «X» і «Y» Мак-Грегора. Теорія «Z», по суті, знаменувала спробу пристосувати досвід японського управління до конкретних умов американського підприємництва і являла собою універсальний опис управління.

Чим же пояснюється історія успіху системи японського менеджменту і як Оучі формулював кращий шлях управління будь-якою організацією?

Японська система управління розвивалася під впливом частково місцевих традицій, частково — внаслідок американської окупації після Другої світової війни, частково — як реакція на необхідність боротьби з бідністю і розрухою після війни.

На процес формування японського менеджменту вплинули американські ідеї управління. Водночас японський менеджмент постійно використовує ефективніші концепції управління західних країн, їхні методи і техніку, пристосовуючи їх до своїх національних особливостей, зберігаючи і посилюючи при цьому свої цінності і сприяючи встановленню особливого стилю мислення і методів, властивих тільки японським менеджерам.

Японська модель менеджменту ґрунтується на тезі "ми усі одна сім’я ", тому найважливіше завдання японських менеджерів — установити нормальні стосунки з працівниками, сформувати розуміння єдності працівників і менеджерів. Компанії, яким удавалося це зробити, досягали найбільшого успіху.

Японці називають організацію "ута", що означає "будинок, сім’я", і переконані, що можна змінити світогляд, прізвище, ім’я, але ніколи не можна зрадити фірмі.

Практика показує, що люди, які тривалий час працюють разом, створюють атмосферу само мотивації і саморегулювання. Управління при цьому має в основному рекомендаційний характер, у цих умовах не варто занадто чітко визначати коло обов’язків кожного, тому що кожний готовий робити те, що необхідно.

Японська система управління прагне підсилити ототожнення робітника з фірмою, доводячи його до ступеня жертовності в ім’я інтересів фірми: службовці японських компаній рідко користуються днем відпочинку або вихідного дня, беззастережно виконують понаднормову роботу, не використовують цілком оплачувану відпустку, вважаючи, що інакше вони будуть демонструвати недостатню відданість компанії. Пов’язаний із фірмою різними обставинами, у тому числі різноманітними матеріальними стимулами, співробітник не може залишити компанію, не втративши основної частини привілеїв. Водночас він не може знизити інтенсивність праці, побоюючись, що його обминуть інші, а він буде переведений на менш престижну роботу тощо.

Постійно доводячи кожному робітникові, що його особистий добробут залежить від результатів діяльності фірми, використовуючи матеріальні і духовні стимули, у тому числі чималі виплати працівникам на соціальні цілі, японський менеджмент домагається високої інтенсивності і продуктивності праці.

Для розуміння японського менеджменту важливо розглянути поведінку японців у групі. У Японії існує поняття "гиря", тобто "обов’язок честі", що наказує індивіду виконувати відповідні правила поведінки, обумовлені його роллю в групі. Ці правила змінюються в міру переходу індивіда з однієї групи в іншу (сім’я, школа, вуз, мікро групи організації, в якій він працює).

Виконати "обов’язок честі" індивід може, лише посідаючи своє, точно визначене місце (що відповідає конфуціанському принципу "кожному — своє місце") і виявляючи лояльність стосовно групи, тобто підпорядковуючи свою поведінку загальним цілям. Відповідно і поведінка Індивіда оцінюється не абстрактними критеріями добра і зла, а його внеском у групову діяльність, його корисністю для групи.

Головним принципом групи є "не висувайся", тобто будь таким, як інші. Група сама може визнати чийсь пріоритет, але робітник не повинен докладати до цього зусиль. Для групи передбачається певне зростання трудових показників, але якщо хтось із групи домігся більш високих результатів — це вважається досягненням групи.

Найважливішою складовою японського менеджменту є система довічного (або довгострокового) наймання і виробничого стажу. Просування по службі в Японії насамперед залежить від віку і стажу, а потім уже „враховуються всі інші якості. Службовець, що перейшов в іншу компанію, позбавляється виробничого стажу і починає усе спочатку. Для японського менеджера обов’язковим є щоденна присутність на виробництві, постійне спілкування з людьми, вирішення усіх проблем на місці. На всі скарги з боку службовців, як правило, негайно реагує керівництво. Все викладене вище і пояснює успіхи системи японського менеджменту.

На підставі цих положень Оучі запропонував свою концепцію управління будь-якою організацією, її вихідним пунктом було положення, що людина — це основа організації і від неї передусім залежить успіх її функціонування.

Оучі сформулював основні положення і правила управління людьми, спираючись на які можна домогтися ефективної роботи організації. Ці положення і правила відбивають основні ідеї теорії "Z" і в стислому вигляді зводяться до такого:

— довгострокове наймання кадрів;

— групове прийняття рішень;

— індивідуальна відповідальність;

— некваплива оцінка і поступове просування кадрів;

— неформальний контроль чіткими і водночас ненормативними методами;

— неспеціалізована кар’єра;

— всебічна турбота про працівників.

Особливості і тенденції розвитку сучасного менеджменту

Теорія "Z", як і всі сучасні теорії менеджменту, відбила спроби учених врахувати комплексний характер організації та її взаємодію з навколишнім середовищем.

При цьому кожна з теорій, як ми бачили, йшла до розуміння цілей організації і управління по-різному:

1) за допомогою наукових методів і кількісно аналізу;

2) на основі організаційної теорії і теорії загальних систем;

3) використовуючи концепцію стратегічного управління;

4) на основі сучасних теорій поведінки людей (біхевіоризму).

Ця розмаїтість теорій і пов’язаних із ними підходів до вивчення менеджменту дістала з легкої руки американського дослідника Херолда Кунтца назву "джунглі менеджменту". Вперше це було зроблено на початку 60-х років, коли Кунтц виявив і описав шість різних підходів. Пізніше, у 1980 p., він знову звернув увагу на "джунглі менеджменту" і виявив, що вони розрослись із шести до 11 підходів. Проте, незважаючи на в цілому негативну оцінку "джунглів", це не зменшує, а, навпаки, збільшує можливість у перспективі звузити розрив між професійною практикою і теорією менеджменту.

Ще одна характерна риса менеджменту на межі XXI ст., що також випливає з розглянутих вище сучасних теорій і підходів, виявляється в таких трьох тенденціях.

По-перше, в деякому поверненні до минулого — усвідомленні значення матеріальної, технічної бази сучасного виробництва і послуг. Це викликано посиленням впливу технічного прогресу на досягнення цілей організації, зростанням ролі продуктивності праці і якості продукції для перемоги в конкурентній боротьбі.

По-друге, в посиленні уваги до організаційної культури, а також до різноманітних форм демократизації, участі рядових працівників у прибутках і в здійсненні управлінських функцій. Демократизація управління, участь в управлінні — це реальність, тобто демократичним формам управління належить майбутнє.

По-третє, в посиленні міжнародного характеру управління. У зв’язку з інтернаціоналізацією управління перед управлінською теорією і практикою виникає багато нових питань, що потребують з’ясування. Найважливіші з них такі: загальні ознаки і різниця в місцевому і міжнародному управлінні; закономірності, форми, методи управління, що є універсальними і діють у конкретних умовах різних країн; особливості національного стилю в управлінні тощо.

Зазначені тенденції свідчать про те, що на зламі XX— XXI ст. у теорії і практиці менеджменту відбулися істотні зміни.

Сучасна управлінська думка уважно вивчає ці зміни, доповнюючи існуючі вчення менеджменту й удосконалюючи його практику. Для українських учених це завдання ускладнюється особливістю перехідного періоду і національною специфікою.

Список використаної літератури:

1. Кредісов А.І., Панченко Є.Г., Кредісов В.А. Менеджмент для керівників. -К: Т-во "Знання", КОО, 1999

2. Кредісов А. І. Історія вчень менеджменту.- К.: "Знання України". 2001

3. Фатхутдинов Р. А. Система менеджменту: Учебно-практическое пособие, 2-е изд. – М.: ЗАО "Бизнес школа" Интел – Синтез", 1997

4. Шегда А.В. Основи менеджменту: Уч.пос. -К.: Тов. "Знання" КОО, 1998

тема № 2: “ПОНЯТТЯ ОРГАНІЗАЦІЇ ЯК ОБ’ЄКТУ МЕНЕДЖМЕНТУ”

ПЛАН

1. Організація як відкрита система, схема функціонування та загальні риси. Види організацій в Україні.

2. Внутрішнє середовище організації.

3. Зовнішнє середовище організації.

I. Організація як відкрита система, схема функціонування та загальні риси. Види організацій в Україні.

Організація - це група людей, діяльність яких координується для досягнення певної мети.

Під організацією слід розуміти групу людей, діяльність яких координується (свідомо або спонтанно) для досягнення певної мети. В українському законодавстві організації, які мають статус юридичної особи та ставлять собі за мету отримання прибутку, називаються підприємства.

За принципом створення організації поділяються на:

1. Формальні – група людей, створення та діяльність якої свідомо планується, організується і мотивується для досягнення певної мети.

2. Неформальна організація - виникає та діє спонтанно, найчастіше у результаті соціальної взаємодії і в основному для задоволення потреби у спілкуванні, взаємодопомозі.

Організація є системою, тобто сукупністю взаємодіючих елементів, що мають властивість відмінні від властивостей складових елементів.

Ця система може бути:

1. Простою організацією, яка має тільки одну мету;

2. Складною, яка характеризується наявністю багатьох взаємопов’язаних цілей.

Загальна характеристика організації: організація як система складається з керуючої та керованої системи. Керуюча включає ті складові елементи, які забезпечують процес управління. Керована включає елементи, які забезпечують безпосередні процеси. Усі організації є відкритими системами, тобто вони не існують відокремлено від оточення, а взаємодіють з ним, впливають на нього та зазнають його впливу, для організації характерний вхід ресурсів та вихід результатів.

Схема функціонування організації як відкритої системи та загальна характеристика організації:

ВХІД (Ресурси)	ПЕРЕТВОРЕННЯ	ВИХІД (Результати)
Трудові ресурси Матеріальні ресурси Інформація Технологія Капітал	Керівництво цими ресурсами	Продукція або послуги Прибуток Виконання соціального замовлення Насичення ринку
	ХАРАКТЕРИСТИКА ОРГАНІЗАЦІЇ
Наявність ресурсів	Вертикальний поділ праці, тобто координація роботи людей і підрозділів, яка вимагає управління Горизонтальний поділ праці, тобто поділ на конкретні завдання з виникненням окремих структурних підрозділів Вхід і вихід організації залежно від зовнішнього середовища	Здійснення певних видів діяльності, соціальна діяльність

Можна виділяти такі загальні риси організації:

• наявність ресурсів: люди (працівники), капітал, матеріали, технологія та інформація;

• залежність від зовнішнього середовища (економічних умов, громадських організацій, законодавчих актів, конкурентів, техніки, технології, менталітету суспільства тощо);

• горизонтальний поділ праці (поділ роботи на конкретні завдання);

• підрозділи, які виникли внаслідок горизонтального поділу праці;

• вертикальний поділ праці, спрямований на координацію роботи інших людей, тобто здійснення саме процесу управління;

• необхідність управління;

• здійснення певних видів діяльності (виробничної, торгівельної, науково-дослідної тощо).

Успіх будь-якої організації залежить від таких умов:

• виживання, можливість існування – це первісне завдання більшості організацій. Для того, щоб вижити організації повинні періодично змінювати цілі, пропонувати нові види товарів та послуг з огляду на зміну вимог зовнішнього оточення;

• результативність та ефективність – під першим розуміється виготовлення необхідних для клієнтів організації речей, а під ефективністю – правильне виготовлення цих речей;

• продуктивність – грошова оцінка ефективності, що виражається через відношення кількості одиниць на вході до кількості одиниць на виході;

• здатність до практичної реалізації – здатність організації до результативного та ефективного втілення у життя ідей та думок.

В Україні організації, що ставлять за мету отримання прибутку, називаються підприємствами. Підприємство - основна організаційна ланка народного господарства України. Підприємство - самостійний господарюючий статутний суб'єкт, який має права юридичної особи та здійснює виробничу, науково-дослідницьку і комерційну діяльність з метою одержання відповідного прибутку (доходу). Підприємство має самостійний баланс, розрахункові (поточні) та інші рахунки в установах банків, печатку зі своїм найменуванням, а також знак для товарів і послуг. Діяльність прибуткових організацій в Україні регулюється Цивільним кодексом, Законами України “Про власність” від 7лютого 1991 року, “Про підприємництво” від 7 лютого 1991 р., “Про підприємства в Україні” від 27 березня 1991 р., “Про господарські товариства” від 19 вересня 1991 р., Декретами Кабінету Міністрів України та іншими підзаконними нормативно-правовими актами.

В Україні можуть діяти підприємства таких видів:

• приватне підприємство, засноване на власності фізичної особи;

• колективне підприємство, засноване на власності трудового колективу підприємства;

• господарське товариство;

• підприємство, яке засноване на власності об'єднання громадян;

• комунальне підприємство, засноване на власності відповідної територіальної громади;

• державне підприємство, засноване на державній власності, в тому числі казенне підприємство.

Згідно Закону України “Про господарські товариства” від 19 вересня 1991 р. у нашій державі можуть діяти наступні види господарських товариств:

1. Акціонерним визнається товариство, яке має статутний фонд, поділений на визначену кількість акцій рівної номінальної вартості, і несе відповідальність за зобов'язаннями тільки майном товариства. Акціонери відповідають за зобов'язаннями товариства тільки в межах належних їм акцій. До акціонерних товариств належать: відкрите акціонерне товариство, акції якого можуть розповсюджуватися шляхом відкритої підписки та купівлі-продажу на біржах; закрите акціонерне товариство, акції якого розподіляються між засновниками і не можуть розповсюджуватися шляхом підписки, купуватися та продаватися на біржі.

2. Товариством з обмеженою відповідальністю визнається товариство, що має статутний фонд, розділений на частки, розмір яких визначається установчими документами. Учасники товариства несуть відповідальність в межах їх вкладів.

3. Товариством з додатковою відповідальністю визнається товариство, статутний фонд якого поділений на частки визначених установчими документами розмірів. Учасники такого товариства відповідають за його боргами своїми внесками до статутного фонду, а при недостатності цих сум - додатково належним їм майном в однаковому для всіх учасників кратному розмірі до внеску кожного учасника.

4. Повним визнається таке товариство, всі учасники якого займаються спільною підприємницькою діяльністю і несуть солідарну відповідальність за зобов'язаннями товариства усім своїм майном.

5. Командитним товариством визнається товариство, в якому разом з одним або більше учасників, які здійснюють від імені товариства підприємницьку діяльність і несуть відповідальність за зобов'язаннями товариства всім своїм майном, є один або більше учасників, відповідальність яких обмежується вкладом у майні товариства (вкладників).

Перевагами господарських товариств називають наступні чинники:

• ширші можливості щодо розвитку виробництва або надання послуг, посередництва тощо

• збільшення фінансової незалежності та дієспроможності завдяки об’єднанню ресурсів кількох партнерів, менший ризик з погляду комерційних банків, що сприяє одержанню певних пільг у кредитуванні

• велика свобода та оперативність господарських дій, кілька партнерів звичайно швидше приймають виважені управлінські рішення

• додаткові можливості розвитку ефективного менеджменту завдяки застосуванню функціональної спеціалізації працівників і залученню професійних менеджерів.

Діяльність господарських товариств породжує і низку проблем:

1. Крах одного з партнерів може спричинити банкрутство товариства у цілому, бо у більшості випадків учасники товариства несуть солідарну відповідальність.

2. Недостатність досвіду господарювання і несумісність інтересів партнерів можуть провокувати малоефективну діяльність, а колективний менеджмент - негнучке управління товариством.

3. Непередбачуваність процесу і результатів діяльності товариства як нестійкої організаційно-правової форми підприємництва значно збільшують господарський ризик і зменшують впевненість у досягненні очікуваного зиску.

Домінуючою формою підприємницької діяльності є зараз акціонерне товариство. Його перевагами є наступні чинники:

• Існує реальна можливість для залучення інвестицій

• Завдяки наявному потенціалу акціонерному товариству значно легше постійно збільшувати обсяги виробництва або послуг

• Кожен акціонер, як співвласник підприємства, несе лише обмежену відповідальність (за умов банкрутства фірми він втрачає лише вартість своїх акцій)

• Акціонерне товариство може функціонувати дуже тривалий період (постійно), що створює необмежені можливості для перспективного розвитку

До недоліків акціонерної компанії належать:

1. Мають місце розбіжності між функціями власності та контролю, що негативно впливає на необхідну гнучкість оперативного управління фірмою. Розподіл функцій може призвести до виникнення соціальних суперечностей (конфліктів) між менеджерами і акціонерами.

2. Акціонерне сплачує більше податків, ніж інші організаційні форми бізнесу (оподаткуванню підлягає спочатку отриманий фірмою прибуток, а потім - дивіденди акціонерів).

3. Існують потенційні можливості для зловживань з боку посадових осіб.

Кожна з вказаних вище організаційних форм підприємницької діяльності має як відповідні фінансово-економічні переваги і соціальну привабливість, так і певні недоліки та проблеми.

Світова практика формування підприємницьких структур свідчить, що найдоцільніше в основу кооперації між великими і малими фірмами покласти систему франчайзних договірних відносин. Термін “франчайза” запозичено з французької мови. Він означає надання права на виробництво та (або) збут продукції (послуги) з практичною допомогою у справі організації й управління бізнесом. По суті, франчайзинг можна тлумачити як метод ведення бізнесу, що базується на довгострокових відносинах між двома контрагентами: франчайзодавцем та франчайзоотримувачем.

Франчайзодавець - це незалежна фірма, котра виробляє продукцію (надає послуги) і делегує право використовувати свої товари (послуги) іншій фірмі - франчайзоотримувачу.

Розрізняють три типи франчайзингу:

1. Торговий франчайзинг - торгова фірма отримує право використовувати назву іншої фірми та її товарний знак

2. Франчайзинг розповсюдження продукції - придбання ліцензії на продаж (виробництво) у межах суворо обмеженої території певних видів продукції під товарним знаком виробника.

3. Чистий франчайзинг - комплексне забезпечення бізнесу франчайзотримувача, що охоплює право на використання імені франчайзодавця, ліцензію на продаж товарів (надання послуг).

Світовий досвід свідчить, що франчайзинг як особлива форма організації бізнесу заслуговує на особливу увагу підприємців України.

Найважливішими цілями та задачами діючого підприємства є:

• отримання прибутку

• забезпечення споживачів певною продукцією

• забезпечення персоналу зарплатою та нормальними умовами праці

• створення робочих місць

• охорона навколишнього середовища

• ефективність та надійність роботи щодо партнерів, споживачів та колективу

Підприємства можуть об'єднуватись у наступні види об’єднань:

• асоціація (союз, спілка) - найпростіша форма договірного об’єднання підприємств. Асоціація не може втручатися у підприємницьку діяльність своїх членів;

• консорціум – тимчасове статутне об’єднання промислового і банківського капіталу для реалізації певної підприємницької ідеї та досягнення загальної мети (здійснення спільного інноваційно-інвестиційного або іншого господарського проекту);

• концерн – організаційна форма статутного об’єднання підприємницьких структур, що характеризується органічним поєднанням власності і контролю. Концерн інтегрує підприємства та установи різного виду, але суб’єкти господарювання зберігають економічну самостійність;

• інші об'єднання за галузевим, територіальним тощо принципами.

Крім прибуткових в Україні діють ще й неприбуткові організації, якими є органи влади, державні неприбуткові підприємства, установи та організації, різноманітні об’єднання громадян. Неприбутковими організаціями в Україні є:

а) органи державної влади, органи місцевого самоврядування, створені ними неприбуткові установи та організації, що утримуються за рахунок коштів відповідних бюджетів;

б) благодійні фонди та благодійні організації;

в) пенсійні фонди;

г) кредитні спілки;

ґ) релігійні організації;

д) громадські організації;

е) молодіжні та дитячі громадські організації;

є) політичні партії;

ж) професійні спілки;

з) професійні спілки творчих працівників.

Питання функціонування неприбуткових організацій визначається відповідними нормативно-правовими актами (Закони України “Про місцеві державні адміністрації”, “Про об’єднання громадян” тощо). Управління неприбутковими організаціями має свою специфіку. Воно вивчається у дисциплінах напряму “Державне управління”. У США ці питання вивчаються у рамках навчального курсу “Public administration”.