Тема 9. Мова художнього твору

1. Мова як засіб художнього відображення дійсності.

2. Мова автора та мова персонажів.

3. Літературна мова та мова художньої літератури.

4. Специфіка художньої мови.

Список літерури

ЈБацій І.С. Краса і сила слова: Бесіди про мову художнього твору. — К., 1983.

ЈВихованець І. Таїна слова. — К., 1990. — С.163-170.

ЈВолинський П.К. Основи теорії літератури: Вступ до літературознавства: Підручник для студ. — К., 1967. — С.146-186.

ЈГончар О. Цвіт слова народного // Гончар О. Письменницькі роздуми. — К., 1980. — С.296-303.

ЈГордієнко Р. Рясне слово: Роздуми і спогади. — К., 1978. — 135с.

ЈПлющ П.П. Нариси з історії української літературної мови. — К., 1958. — 292с.

ЈП’ятаков І.С. Першоелемент літератури: Про мову прозового віршованого твору. — К., 1967. — 100с.

ЈФролова К.П. Субстанції незримої вогонь... (Про поетику художнього твору). Літературно-критичний нарис. — К., 1982.

ЈШтонь Г. Мова письменника й мова читача (проблема констектуалізації внутрішньої форми) // Слово і час. — 1999. — № 4-5. С.90-91.

Тези лекції

Художня література народжується завдяки слову, яке матеріалізує думку й почуття.

Науковці розрізняютъ мову як загальнонаціональний запас слів, за допомогою яких люди можуть спілкуватися між собою, і мовлення — безпосередній процес цього спілкування.

Водночас мова поділяється на розмовну, наукову та літературну.

Розмовна мова — це мова, якою послуговуємося щодня в найрізноманітніших ситуаціях.

Наукова мова — це система понять кожної конкретної науки.

Літературна мова — це нормована мова, яка функціонує на загально державному рівні, це мова преси, радіо, телебачення, школи офіційних чинників тощо.

Особливе місце займає мова художніх творів — певним чином організована й естетично наснажена, стилістично своєрідна, безпосередньо сприйнятна сторона художньої форми в її нерозривному зв'язку зі змістом. Художня мова не визнає заборон і залучає до тексту всі складові загальнонаціональної мови, „і навіть те, чого в ній ще нема, використовує різні „художні засоби“.

До „поетичної лексики“ відносять різні „марковані“ слова.

Архаізми — застарілі слова, фразеологізми, граматичні форми, синтаксичні конструкції, що вийшли з активного вжитку. Із-поміж архаїзмів виділяють історизми — слова, які зникли з активного вжитку, бо зникли відповідні предмети, поняття, явища минулого.

Неологізми — новостворені слова, які виникають на означення нових предметів, явищ, понять, або дає „нове ім’я“ вже відомій речі чи явищу.

Вагому роль відіграють індивідуaльно-авторські неологізми, які часто не входячи до загальнонаціонального слововжитку.

Діалектизми — слова, звороти, притаманні певним місцевим говіркам.

Вульгаризми — лайливі, брутальні слова.

Варваризми — іншомовні запозичення, лексичні позички.

Значну роль у створенні експресивності відіграє переносне, інакомовне слововживання — тропи.

Тропами (з грецької — зворот) називають слова, вжиті у переносному чи зміненому значенні.

Найпоширеніший троп — порівняння. Окремі слова в порівняннях вжиті у своєму номінативному знaчeннi, а разом вони формують образ, зворот, який не існує окремо від художнього тексту.

Просте порівняння утворюється за участю сполучників (мов, немов, ніби, наче, як, нібито, начебто, гейби, буцім) або безсполучниково:

а) за допомогою предиката (подібний, схожий, нагадує);

б) опусканням сполучникової компаративної зв'язки;

в) у формі орудного відмінка.

Прості порівняння

I. Зі сполучниками

1) загальновживані;

2) індивідуально-авторські.

II. Без сполучників

1) загальновживані

а) за допомогoю предиката;

б) із пропуском сполучникової компаративної зв'язки;

в) у формі орудного відмінка іменника;

2) індивідуально-авторські

а) за допомогою предиіката;

б) із пропуском сполучникової компаративної зв’язки;

в) у формі орудного відмінка іменника.

Розгорнуте порівняння будується на єдиному, проте ключовому зіставленні, завдяки деталізації якого витворюється поширене уподібнення (картина, сцена, міф).

Епітет — образне означення предмета, явища, понятгя, дії. Епітети виражаютьчя прикметниками, іменниками (у вигляді прикладок), прислівників, дієприслівників, числівників, дієприкметників.

В усній народній творчості натрапляємо на постійні епітети, які використовуються і в писемній літературі.

Метафора (перенесення, переміщення, віддалення) — один з основних тропів, що полягає в перенесенні властивостей і ознак якогось предмета, явища, аспекту буття на інші за принципом уподібнення/розподібнення.

Метафора cягaє своїм корінням антропоморфного та пантеістичного світовідчуття. Часто натрапляємо на антропо-, зоо-, та ботаноморфну метафоризацію — „оживленням“ предметів і явищ, приписуванням їм властивостей людей, тварин, рослин. На позначення цього виду метафори вживаються терміни: прозопопея та метаґоґе, персоніфікація, уособлення, втілення.

Зворотним видом постає „оречевлення“ (опредмечення) — уподібнення людських якостей, абстрактних понять, мислительних і психічних процесів до явищ і процесів речового, предметного, матеріального світу (потік свідомості, гострота розуму).

До метафори відносять і уподібнення та розподібнення предметів, речей, явищ, аспектів зовніпокладеного людині світу, проектованих ніби на себе самих.

Спорідненим із метафорою тропом є метонімія (переймєнування), що полягає в заміні одного слова (поняття, образу) іншим на основі суміжності ознак (а не подібності, як у метафорі). Види метонімії:

® називання імені творця замість його творів;

® називання матеріалу замість виготувана з нього речі;

® називання вмістища замість вмісту;

® називання якоїсь речової ознаки замість людини (гурту, колективу тощо);

® називання місця перебування людей замість самих мешканців чи їхніх дій;

® називання властивості чи якості замість їх носія;

® називання одномоментної зовнішньої дії замість її внутрішньої мотивації;.

® кількісна метонімія, або синекдоха (переймання; співвіднесення) також має свої різновиди:

а) заміна цілого частиною;

б) заміна частини цілим;

в) заміна множини одниною;

г) заміна однини множиною;

ґ) вживання власних імен у значенні загальних (ономазія);

д) вживання загальних імен у значенні власних;

е) родове означування замість видового;

є) видове означування замість родового.

До основних видів тропів також зараховують: алегорію, іронію, гіперболу, перифраз, символ, синестезію, оксиморон та ін.

Стилістичні фігури — це своєрідна синтаксична побудова фраз і поєднання їх у художньому творі. Стилістичні фігури — це своєрідне порушення норм літературної мови з образотворчою метою через посилення виразності й емоційності, уникнення одноманітності. До основних фігур поетичного синтаксису зараховують: інверсію, анафору, епіфору, кільце, паралелізм, градацію, еліпсис, риторичні запитання, звертання і ствердження, хіазм, анаколуф, паралелізм та ін.

На звуковому рівні мови художнього твору маємо справу з фонікою. Під фонікою розуміють систему звукового інструментування, спрямовану на створення звукового образу. Специфічне поєднання звуків (особливо у поетичному тексті) має на меті витворити певну мелодію, кольорові уявлення, психічні настрої.

Основними елементами художнього звукопису виступають: гармонія і дисгармонія, евфонія і какофонія, алітерація та асонанс, звукові повтори і звуконаслідування.