Тема І. Вступ. Предмет і завдання курсу

1. Літературознавство як наука. Предмет і об’єкт вивчення в літературознавстві.

2. Основні галузі літературознавства.

3. Допоміжні галузі літературознавства.

2. Літературознавство серед інших гуманітарних наук.

4. Зміст і обсяг курсу.

Список літератури

Ј Бушмин А.С. Наука о литературе: Проблемы. Суждения. Споры. — М., 1980. — 334с.

Ј Взаимодействие наук при изучении литературы: Сб. статей. — Л., 1981. — 277с.

Ј Волинський П.К. Основи теорії літератури: Вступ до літературознавства: Підручник для студ. філ. фак. ун-тів та пед ін-тів. — 2-е вид., випр. І доп. — К., 1967. — С. 3-76.

Ј Зеров М. Історико-літературні та літературознавчі праці. // Зероів М.К. Твори: У 2 т. — К., 1990. — Т. 2.

Ј Клочек Г. Поетика і психологія. — К., 1990. — 47с.

Ј Літературознавча енциклопедія: У 2 т / Авт.-уклад. Ю.І.Ковалів. — К.: ВЦ «Академія», 2007. (Енциклопедія ерудита).

Ј Літературознавчий словник-довідник / Р.Т.Гром’як, Ю.І.Ковалів та ін. — К., 1997.

Ј Наєнко М. Українське літературознавство: Школи, напрями, тенденції. — К., 1997. — 320с.

Ј Ткаченко А. Мистецтво слова (Вступ до літературознавства). — К., 1998. — 448с.

Ј Франко І. Література, її завдання і найважніші ціхи // Франко І. Зібр. тв.: У 50 т. — К., 1980. — Т. 26. — С. 5-14.

Ј Храпченко М.Б. Творческая индивидуальность писателя и развитие литературы. — М., 1987. — 575с.

Ј Хропко П.П. Проблеми літературознавчої підготовки вчителів-словесників // Педагогіка і психологія: Вісн. Акад. пед. наук України. — 1994. — № 3. — С. 81-90.

Ј Чижевський Д. Історія української літератури: Від початків до доби реалізму. — Тернопіль, 1994. — 480с.

Завдання

— Законспектувати статтю Івана Франка «Література, її завдання і найважніші ціхи».

При студіюванні цієї праці звернути увагу на акцентування автора щодо літератури як мистецтва слова, найважливіших етапів його розвитку, відмінності власне літературних способів моделювання дійсності від інших, суміжних видів мистецтв.

Тези лекції

Літературознавство — це наука про художню літературу, особливості її історичного розвитку, природу художньо-літературного зображення дійсності, сутність літератури та її сприйняття сучасниками.

Термін «літературознавство» виник лише на початку ХХ ст., хоча сама наука своїм корінням сягає давніх індійських вед, китайської «Книги переказів» («Шицзін») та давньогрецької філософії.

Сучасне літературознавство об’єднує три провідні галузі: теорію літератури, історію літератури та літературну критику.

Теорія літератури — це дисципліна, яка вивчає природу художньої літератури як мистецтва слова; природу художньо-літературного твору як головної складової літератури; закономірності літературного процесу; встановлює найзагальніші критерії, принципи та шляхи аналізу й оцінки літературного як літературного твору, так і літературного процесу; вивчає основні закони творчості, яких свідомо чи підсвідомо дотримуються письменники різних епох і народів. Вона встановлює критерії та принципи аналізу й оцінки літературного матеріалу. Теорія літератури активно залучає низку допоміжних дисциплін (бібліографію, джерелознавство, текстологію, палеонтологію). Водночас залучає до досліджень різні дисциплін (філософію, антропологію, естетику, культурологію, етнологію, семіотику, герменевтику, соціологію, природничі науки тощо).

Основними жанрами теорії літератури є монографія, стаття, огляд, есе.

Історія літератури досліджує художню літературу в історичному аспекті (від зародження до сьогодення). Ця галузь літературознавчої науки досліджує літературний процес і на його основі з’ясовує місце і значення окремих явищ літератури. Вона включає в себе історії окремих національних літератур. Історія літератури бере під увагу різноманітні міжлітературні зв’язки та взаємовпливи літератур. Історія літератури кожного народу має специфічні особливості, зумовлені неповторними шляхами історичного розвитку цього народу. Так, тривала бездержавність українського народу, утиски впродовж віків щодо його культури та мови знайшли своє відображення в історії національної літератури, зокрема у творчості окремих її представників (Т. Шевченко, П. Куліш, І. Франко, Леся Українка та ін.). Історія світової літератури поділяється на періоди: Антична доба, Середньовіччя (Готика), Ренесанс (Відродження), Бароко, Класицизм, Романтизм, Реалізм, Модернізм, Постмодернізм.

Основними жанрами історії літератури є: монографія, огляд, стаття, есе. Трапляються також нарис, рецензія.

Літературна критика призначена для письменників та читачів, забезпечує ідейно-естетичну оцінку творів письменників, показує їхнє місце в літературному процесі доби, розкриває позитивні й негативні якості. Поціновує те чи інше літературне явище з точки зору його розвитку на тлі суспільно-естетичного розвитку суспільства. Головне завдання літературної критики — всебічний аналіз нових явищ літератури та його оцінка з точки зору того етапу розвитку, на якому перебуває суспільство. Письменникам вона допомагає усвідомити вимоги дійсності до їхньої творчості, а читачам — виробити певні естетичні смаки, розібратися в огромі художніх творів.

Провідні жанри літератури: анотації, рецензії, статті, огляди, есе, літературні портрети.

Ці три основні літературознавчі дисципліни тісно між собою пов’язані. Кожна з них неодмінно використовує здобутки інших двох дисциплін.

Так, теорія літератури взаємодіє з історією літератури, якій вона надає наукову інформацію про об’єктивні закономірності розвитку літератури, а бере від неї необхідні дані, які допомагають глибше осмислити теорію літературного процесу. Зв’язок теорії літератури з літературною критикою зумовлюється потребами останньої в знанні закономірностей розвитку літератури, у володінні науковими принципами аналізу та оцінки літературного твору. Теорія літератури розвивається завдяки узагальненню та філософсько-естетичному осмисленню фактів і відомостей про окремі художні твори, діяльність письменників, зміну літературних течій і напрямів. Розробка теоретичних проблем може бути повною лише тоді, коли дослідник не обмежиться історико-літературним матеріалом, а й скористається оцінками явищ сучасного літературного процесу, тобто буде спиратися на досягнення літературної критики.

Історія літератури постійно відштовхується від тих загальних положень і принципів, що їх розробляє теорія літератури. Простежуючи історико-літературний процес як закономірний поступальний рух від минулого до сучасності, історія літератури постійно використовує понятійний і термінологічний апарат теоретика. Отже, для історії літератури є необхідною постійна взаємодія з критикою як наукою, яка досліджує сучасний літературний процес.

Водночас і критика не може обійтися без опертя на теорію та історію літератури. Адже в цих науках вона знаходить необхідні підходи до оцінки творів, вивірені часом критерії. Саме літературна критика міцно зв’язує теорію та історію літератури з сучасним розвитком художнього мислення, їй належить право першого прочитання нового літературного твору.

Досвід українського літературознавства переконливо доводить, що поєднання в одній особі теоретика, історика літератури та літературного критика дає зазвичай плідні результати (І. Франко, М. Драгоманов, О. Білецький та інші).

Літературознавство, як і кожна інша наука, має ще й цілий ряд допоміжних дисциплін: літературну історіографію (дослідження історії розвитку та нагромадження знань з історії та теорії літератури, літературної критики, фольклору, журналістики тощо, відповідних першоджерел, літературних жанрів, стилів тощо [Літ. енцикл., т. 1, с. 444]), літературну бібліографію (виявлення, облік, систематизація та поширення інформації про рукописні та друковані твори художньої літератури й літературознавства), текстологія (дослідження і тлумачення текстів художніх творів з метою їх критичної перевірки, подальшого дослідження і друку), палеографію (вивчення писемних знаків з метою прочитання текстів, визначення часу та місця створення), літературне джерелознавство (вивчає джерела історії й теорії літератури, способи їх пошуку, систематизації та використання), літературну евристику (встановлює авторство, адресата листа, дату тощо), герменевтику (витлумачення текстів, вироблення принципів їх інтерпретації), психологію літературної творчості (вивчає психологічні закономірності та особливості творення письменником художнього тексту), перекладознавство (теорія та практика перекладацької справи), археографія (теорія і методика публікації друкованих пам’яток, включає датування пам’яток, розшифрування, атрибуцію).

Тісна взаємодія літературознавства та лінгвістики зумовлюється положенням, що слово є головним «будівельним» матеріалом літератури. Лінгвістика досліджує мову, її функції та історичний розвиток; літературознавство — художню літературу різних народів, виявляє закономірності її розвитку. Літературознавців та лінгвістів мова художньої літератури цікавить як мова особливо високоорганізована, у якій криється безліч «таємниць» художності. Літературознавство та лінгвістика постійно взаємодіють між собою: художня література слугує одним з джерел лінгвістичних студій, а літературознавство, у свою чергу, допомагає мовознавчій науці зрозуміти змістову специфіку художньої творчості, пояснити її лінгвістичні особливості.

Предметом літературознавства є художня література, що, у свою чергу, разом з живописом, скульптурою, архітектурою, музикою, яким також притаманне образне відображення дійсності, є частиною того чи іншого національного мистецтва, дослідженням якого займається мистецтвознавство. Серед цих мистецьких видів література є найуніверсальнішою, оскільки їй підкоряється все — і час, і простір. Аналізуючи літературний твір, літературознавець враховує змістові і формотворчі категорії мистецтвознавства про скульптуру, театр, музику, образотворче мистецтво.

У літературі здебільшого відбивається історія розвитку держав, епох, завдяки чому ми можемо простежити історичний розвиток тих чи інших народів. У такому розумінні літературознавство постає як історична наукова дисципліна, що допомагає історії вивчати суспільне буття певного народу.

Літературознавство постійно взаємодіє з естетикою, філософією, фольклористикою, психологією, теологією, соціологією, герменевтикою, етикою, математикою та іншими науковими дисциплінами, що вивчають ті чи інші сторони людського буття.

Перспективність зв’язку теорії літератури з психологією. Здатність психології забезпечувати літературознавців дослідницькими підходами, що дають можливість розв’язати такі проблеми, які не розв’язуються з допомогою традиційних філологічних методів. Вагомою є роль психології в науковому осмисленні таких важливих теоретико-літературних категорій як «художній талант», «художнє мислення». За допомогою психологічних підходів розроблено нові принципи аналізу естетичної впливовості художнього тексту. Становлення рецептивної поетики — нового дослідницького напряму в літературознавстві, що ґрунтується на його зближенні з психологією.

Тема 2. Література як вид мистецтва

1. Національна культура і мистецтво.

2. Мистецтво, його образна природа, види мистецтва. Естетичні основи творчості.

3. Література серед інших видів мистецтва.

4. Предмет зображення в художній літературі.

5. Функції літератури.

Список літератури

Бахтин М.М. Вопросы литературы и эстетики. — М., 1975. — 502с.

Волков И.Ф. Литература как вид художественного творчества: Книга для учителя. — М., 1985. — 129с.

Дюбо Ж.-Б. Критические размышления о поззии. — М. — 1976. — С.221-224.

Іваньо І.В. Специфіка мистецтва. Інт.естет.нарис. — К., 1970. — 204 с.

Костенко Л. Геній в умовах заблокованої культури // Літ. Україна. — 1990. — № 24.

Кубланов Б. Мистецтво як форма пізнання дійсності. — К., 1967. — 126с.

Лессінг Г.Е. Лаокоон, або Про межі малярства й поезії // Вступ до літературознавства. Хрестоматія: Навч. посібник / Упоряд. Н.Х. Бернадська. — К.: Либідь, 1995. — С.51-54.

Мазепа В. Художня творчість як пізнання. — К., 1973. — 214с.

Маланюк Є. Думки про мистецтво // Слово і час. — 1993. — № 4.

Марко В. основи аналізу літературного твору. — Кіровоград, 1997. — С. 19-26.

Піхманець Р. Психологія художньої творчості. — К., 1991. — 164с.

Сазонов В. Вечное мгновение: Этюды и размышления о литературе. — М., 1981. — 504с.

Фащенко В.В. У глибинах людського буття. Етюди про психологізм літератури. — К., 1981. — 279с.

Франко І. Із секретів поетичної творчості // Зібр. творів: У 50т. — К., 1981. — Т.31. — С.28-32.

Фролова К.П. Цікаве літературознавство. — К., 1991. — 190с.

Шляхова Н. Емоції і художня творчість. — К., 1981. — 103с.

Завдання

— На основі суджень Г.Е.Лессінга і Ж.-Б. Дюбо зіставити особливості інтерпретації ними місця і ролі того чи іншого різновиду мистецтва, показати переваги кожного з них у відображенні життя, з’ясувати чому власне літературу можна вважати найуніверсальнішим з мистецтв у масштабності, повноті, панорамності художнього моделювання дійсності.

— Як, на Вашу думку, видається доказовість щодо естетичності літературного твору літературні судження М.Вороного та І.Франка:

— З’ясуйте, як І.Франко поціновує сутність мистецтва слова, як вирізняє його естетичні первні.

„Воно (мистецтво) часто малює нам муки — фізичні і душевні, вбивства, розчарування, гнів, розпуку, — тисячі неприємних явищ... Чи метою штуки є показувати нам красу? Зовсім ні. Адже ж Терзіт1, Калібан2, Квазімодо3 радше можуть вважатися взірцями бридкості, а проте вони — безсмертні твори штуки. А улюблені сюжети грецької пластики — фавни4, сілени5, кентаври6 — хіба це красавці? Та й взагалі, хіба Гомер малює Ахілла на те, щоб показати в ньому ідеал красоти? Зовсім ні, його фізичною красою він зовсім не займається, не описує її, хіба загальнішими шаблоновими рисами. А духовно Ахілл також є чим собі хочете, а певно не жодним ідеалом. І це саме можна сказати про кожного героя і кожну героїню всіх справді безсмертних творів...

Для поета, для артиста нема нічого гарного ані бридкого, прикрого ані приємного, доброго ані злого, характеристичного ані безхарактерного. Не в тім, які речі, явища, ідеї бере поет чи артист, а в тім, як він використає і представить їх, яке враження він викличе при їх помочі в нашій душі в тім однім лежить секрет артистичної краси“.

— Законспектувати працю І. Франка „Із секретів поетичної творчості“, виділяючи основні проблеми, які поставив автор.

Тези лекції

Мистецтво — художня форма суспільної свідомості (поруч із побутовою, релігійною, науковою, філософською, етичною, політичною та ін.) та людської діяльності, в якій органічно поєднується художнє (образне) пізнання дійсності з творчістю за законами краси.

Мистецтво може бути як відображенням дійсності, так і цілком новою дійсністю. У першому випадку митецький твір розглядають як копію дійсності, а в іншому — як небувалу реальність. Тож художній світ, представлений у творі мистецтва, може бути максимально наближеним до видимого (як у реалізмі чи натуралізмі), або максимально відрізнятися від нього (як у романтизмі, фентезі та ін.). Мистецтво, зокрема література, передає інформацію від автора до реципієнта. Тобто мистецтво має не лише моделюючий чи креативний (творчий), а й семіотичний (знаковий) характер.

Мистецтво задовольняє естетичну потребу людини. За рецепторною класифікацією виділяють такі види мистецтва: слухові (музика і спів), зорові (скульптура, живопис, графіка, архітектура, художнє фото, декоративно-ужиткове мистецтво) і синтетичні (хореографія, театр, кіно, телемистецтво, цирк, дизайн, „промислове мистецтво“ та ін.).

Художню літературу відносять до синтетичних видів мистецтва, оскільки вона апелює до пам’яті органів зору, нюху, слуху, дотику, смаку, до нтуїції тощо.

За матеріальними ознаками ми визначаємо літературу як мистецтво слова. Слово — найбільш гнучкий матеріал. Засобами словесної передачі виявляється можливість частково відтворити зображувальну специфіку майже кожного виду мистецтва. Слово — єдиний з матеріалів мистецтва, що дає змогу зображувати людську мову.

Літературою (від лат. буква, літера) називається один з основних (на сучасному історичному етапі) видів мистецтва, в якому матеріальним носієм образності є слово, словесний образ. У широкому розумінні літературою називають будь-який витвір людської думки, що втілений у писемному слові й має суспільне значення. Для виділення у масі літературної продукції творів, що мають мистецьку вартість, почали з часом вживати термін „художня література“ (тобто естетично значуща література).

Крім поділу на поезію та прозу, художня література має внутрішній поділ на так звані роди літератури, до яких належать три основні: епос, лірика, драма та низка суміжних жанрово-видових утворень, таких, як ліро-епос, епічна драма, мемуари тощо.

Аналізуючи той чи інший літературний твір, завжди треба пам’ятати, що в центрі його зображення є людина, навіть тоді, коли, здається, автор моделює образи природи, певні ірреальні сторони буття, казкові чи фантастичні образи, навіть тоді, у центрі відображення залишається людина, бо про що б не писав митець, він все те пропускає через власні почуття, своє людське суб’єктивне сприймання.

Через словесну творчість ми дізнаємося не тільки про реалії сьогодення, а й пізнаємо минуле того чи іншого народу, нації, суспільно-політичну, культурно-естетичну атмосферу відображеного життя. Більше того, справжній митець може заглянути в майбутнє, побачити перспективи розвою суспільного життя свого народу. У тому чи іншому літературному творі особливим, утаємниченим способом відображена душа народу, його національні первні, своєрідні ментальні особливості, прикмети, спосіб світовідчуття, сприймання навколишнього світу тощо.

Естетика (від гр. сприймання, відчування) — наука про прекрасне, про емоційне ставлення до світу й мистецтва. Прекрасне в мистецтві — це невід’ємна частина його і специфічна особливість. У красі — навіть у найпростіших її проявах — ми зустрічаємося з чимось цінним, що існує не задля другого, а для самого себе, що самим своїм існуванням потішає, і задовольняє нашу душу, яка на красі заспокоюється від життєвих турбот і втоми. Краса не тільки мета сама в собі, вона також задовольняє й духовні потреби людини з давніх-давен, і в цьому полягає її головна користь.

Ми дуже часто в літературі натрапляємо на естетичні ідеї прекрасного, що вміщуються в різних художніх формах. Проте ці форми, що вважаються за прекрасні в одну добу і для одних авторів та часів, у другу добу — досить далеко не видаються прекрасними. Кожна епоха, кожен народ мають свої естетичні ідеали.

Але мистецтво не завжди відображає прекрасне, в нього входить і жорстока проза, інколи — бридке, потворне, а також байдуже.

Загальновідомо, що художньо досліджуючи реалії життя, відбираючи з нього найтиповіше, найсуттєвіше, кожен письменник не просто віддзеркалює його, а й ставить певну виховну дидактичну мету у літературному творі, власне, утверджує певні чесноти, виводить свої ідеали, або ж, навпаки, щось засуджує, викриває, таврує тощо. Одне слово, у художньому творі, у його ідейно-тематичному навантаженні зосереджена і певна дидактична мета, що впливає на почуття читача, тобто несе в собі виховний потенціал. Твір має емоційно вплинути на читача. Сприймаючи твір, ми водночас естетично насолоджуємось, переживаємо ті колізії, через які веде автор своїх героїв. У такий спосіб читач, за словами В.Стуса, переймається „естетичним стражданням“ і в такий спосіб очищає свою душу через своєрідний духовний катарсис.