Наш край у другій половині XVI – у XVII ст..

І от, на територію «Дикого поля» почали збігатися безземельні шляхтичі, селяни, які були розореними, також сюди приїжджали вихідці із північних областей на полювання та збирання меду диких бджіл. Таким чином, цей край почав поступово освоюватись та заселятись. Але небезпека, яка постійно переслідувала із півдня – це татари, вимусили поселенців, перейти до напівоєнізованого способу життя. Так виник новий особливий стан – українське козацтво.

Перша згадка про козаків на наших землях датується 1489 роком (раніше ніж в інших регіонах України), коли вони допомогли війську сина польського короля Я.Ольбрехта наздогнати татарський загін на Брацлавщині, до якої входили західні землі Кіровоградщини.

Козаки жили між війною та миром. Це сформувало в них певну специфіку їхнього життя. О.Єфименко писала: «Козаки – люди, які жили на свій власний страх і ризик по промислових угіддях і хуторах, схованих від татар у лісах і вибалках. Вони нічого не одержували від держави і не вважали себе їй зобов'язаними. Таким чином вони не визнавали над собою ні старостівської, ні панської влади… Постійно живучи під страхом небезпеки, постійно озброєні, постійно то нападаючи, то обороняючись від татар, вони вважали себе немовби на польовому становищі…».

Але не лише татари становили небезпеку для Кіровоградщини.

У ХVІ ст. західні та північно-східні землі опинилися під владою Речі Посполитої. Але і Польща не в змозі була захистити кордони із півдня. Лише козаки завдяки своїм дозорним вежам, могли попередити напад і мирне населення могло сховатися. Козаки насипали кургани, на них ставили діжку із смолою і коли бачили небезпеку, підпалювали її, це бачили інші дозорці, і також підпалювали свою діжку. І так утворювалась ціла вогняна естафета, яка сигналізувала, по те, що козакам потрібно приготуватися до бою.

Один із таких сигнальних постів був на місці майбутнього зимівника запорозького козака Петрика (селище Нова Прага Олександрійського району).

В кінці ХVІ – першій половині ХVІІ ст.. райони Інгулу та Інгульця стають ареною боротьби між польськими військами та повсталими козаками, яких очолював гетьман Марко Жмайло. Польське ж військо очолив коронний гетьман С.Конецьпольський. Козаки значно поступалися чисельністю. На їх рахунку було 20- тис. військо, яке складалося із козаків, селян та міщан. Тобто, армія була не професійною. Такою ж була і їхня зброя. Поляки мали у своєму складі 30 тис. карателів, до яких входили також і німецькі найманці .

Вирішальна битва відбулася 15 жовтня 1625 року під с.Табурище біля м.Крилова (сучасний Світловодськ). Багато було знищено іноземної піхоти та кінноти. Кількаденний штурм не приніс результатів. Поляки відступили, але значних втрат зазнали і козаки. Після цього вони переобрали свого гетьмана. Гетьманом назначили М.Дорошенка, який і підписав і з поляками Куруківську угоду. За її умовами козацький реєстр повинен становити 6 тис. осіб, а всі інші повинні були повернутися до своїх панів. Козаки відмовлялися повертатися до панів і тому більша частина їх тікали на Запоріжжя.

Постійне гноблення українського народу призвело до масових повстань не лише на території Кіровоградщини, а й по всій Україні. Так територія нашого краю дійсно стала ареною боротьби між поляками та козаками. Трагічною була доля керівників цих повстань. Це був у 1635 році запорозький гетьман Іван Сулима, у 1637 році гетьман нереєстрового запорозького козацтва Павло Бут (заснував Бутівку – тепер Павлиш Онуфріївського району), у 1638 році полковник Павло Скидан.

Всі ці виступи закінчувалися поразками. Польський уряд сподівався «умиротворити» українське населення, але це все не принесло очікуваних для них результатів. Народ іще більше починав оборонятися і ненавидіти . все це стало підґрунтям для початку нової боротьби. Причинами якої були багаторічний національний і релігійний гніт, нещадна соціальна експлуатація. Це була національно-визвольна війна1648 – 1657 років.

Багато і наших земляків приєднувалися до війська Богдана Хмельницького.

Цікаво, що Олександрійщина з 1648 по 1654 роки входила до складу держави Богдана Хмельницького.

Символічно, що першу важливу перемогу козацького війська було здобуто на території Олександрійського району. Битва відбулася 19 квітня – 6 травня 1648 року в урочищі Жовті Води (за 45 км від Олександрії).

Самійло Величко у своєму літописі так описував цю битву: «Сам Хмельницький з Тугай-беєм і з усім кінним військом перетнув в іншому місці річку Жовту Воду й міцно вдарив на поляків, які виїхали проти нього зі своїх окопів. Поляки не встояли проти нього й години і , лігши на кілька тисяч трупів, з великим тріском і жахом ледве вскочили за свої окопи в обоз. Це сталося 5 травня… Ці перші нещастя й ця поразка поляків уселили в серця їхніх начальників дуже великий страх, вони навіть почали відчаюватися, що не вийдуть звідсіля живими. Одначе ще до вечора… вони спробували знову вступити в бій із Хмельницьким та Тугай-беєм. Цього разу вони втратили свого товариства півтори тисячі і були ввігнані шаблями назад до свого окопу -, багато з них дістали тоді біду й рани».

Декілька днів поляки тримали натиск козаків, але коли в них вже не було сили, вони почали відходити до балки Княжі Байраки (біля сіл Попельнасте та Григорівка Олександрійського району). Тут і зустрів поляків козацький загін, а з тилу вдарили татари. Так польське військо зазнало поразки. Багато поляків потрапило у полон до козаків. Саме ця перемога мала величезне значення. Після цієї перемоги з навколишніх міст і сіл до загонів Богдана Хмельницького приєдналися близько 2 тис. повсталих селян та міщан, які брали активну участь у наступній переможній битві під Корсунем.

В 1654 році Україна ввійшла під протекторат Російської імперії і частина території нашої області була включена до складу земель Запорізької Січі. Але союз з московським царем не забезпечив тривалого спокою після смерті Богдана Хмельницького. Почався дуже складний період в історії нашої держави. Розпочався поділ України між трьома державами – Польщею, Московією та Туреччино, боротьба за владу серед козацької старшини, настав період, який ми називаємо – «Руїна».

Скориставшись слабкістю України турецько-татарські війська знову розпочали свої руйнівні набіги. Все це приводило до чергових руйнувань, спустошень населених пунктів краю.

За собою татари залишили пам'ятки – поховання. Одне з таких було знайдено в м.Олександрії на вул. Клари Цеткін. За розповідями місцевих жителів тут знаходили турецькі домовини, покійники в яких були накриті покривалами з парчової тканини.

Величезну роль у боротьбі проти турків і татар відіграв кошовий Іван Сірко.

Щоб полегшити управління Запорозькою Січчю, її землі поділялись на 8 паланок. Територія Кіровоградщини входила до трьох. Бугогардівська паланка була однією з найбільших, але мало заселеною. Вона знаходилася між річками Південним Бугом, Інгульцем та Дніпром. Вздовж лівого берега Інгульця розташовувалась Інгульська, а між Дніпром, Безавлуком, верхів'ям Інгульця і Тясьмином – Кодацька.

В цей період на території області починають виникати зимівники козаків. Місце обиралося із зручними природними умовами. Займалися запорожці землеробством. Сіяли ячмінь, овес, горох, жито, гречку, пшеницю. Вирощували городину.

Важливу роль відігравало скотарство, особлива увага приділялась розведенню коней. Ще розводили велику рогату худобу, овець, волів, свиней та птахів.

Так як селилися козаки в основному біля річок, то важливе значення в їхньому господарстві мало рибальство. Мисливство мало менше господарське значення.

Розташування Вольностей Запорозьких на вигідних шляхах сприяло розвитку внутрішньої і зовнішньої торгівлі. Важливу роль у розвитку торгівлі відіграло чумацтво. Чумаки це були перші українські купці, які цілий рік їздили по обмін товарами. Через м.Олександрію по сучасній вулиці 6-го Грудня проходив чумацький шлях, по якому можна було часто бачити чумацькі вози із рибою та сіллю.

У запорожців було також розвинене і ремесло.