Вільт Раїса Олександрівна, 1924 р.Н.

В часи голодомору мені вже виповнилося 8 років. Я була п'ятою дитиною в сім'ї. проживали ми в Олександрії. Раціон нашої їжі був такий. Спочатку ми доїли всі запаси, що знаходилися в будинку, згодом запаси кормів, що заготовили для худоби (макуху, сухий жом, пекли з полови млинці). Але коли і ці запаси закінчилися, то ми ходили по городах і шукали де що хто не повизбирував – то гичка з буряка, то листя капусти, а коли знаходили мерзлу картоплю, нам здавалося, що більшого щастя немає.

Коли закінчилися і ці запаси, то ми їли суху травичку, щоб не померти з голоду. Пекли з амброзії (перебивали) млинці. Їли ховрахів, різних птахів. Потім перейшли вже на котів та собак. Але коли і ці тварини закінчилися, тоді люди взагалі втрачали розум та їли одне одного. Люди втрачали свідомість, вмирали на вулицях. Це був дуже страшний час.

Першим в моїй сім'ї вмер тато. Мати винесла його з будинку та десь сховала, а потім приносила нам його їсти. З моєї сім'ї вижила лише одна я.

Не дай, Боже, моїм нащадкам перенести таке горе!

Перчик Ганна Степанівна, 1937 р.Н.

Почалася війна і мого батька Степана забрали на фронт. Ми із мамою залишилися одні. Нас було четверо дітей. Німці наступали, почалася евакуація. І нас погнали у Малу Березівку. Жили там в тітки. В іншій частині там жили німці. Але вони нас не чіпали, бо у мами були ми – діти. Тітка також зробила собі з одягу малу дитину, щоб і її не чіпали.

Одного разу прийшли солдати Червоної армії, а німці як побачили їх то почали все підривати і палити. Було дуже страшно. Ми ховалися як могли. І один поляк мамі сказав, що у Звенигородку повернулися люди і ми пішли. Але коли повернулися, то нікого не застали. Кругом було пусто і моторошно. З часом люди повернулися і почалася відбудова.

А наша мама ходила пішки аж у Прагу, шукати батька, але не знайшла і через тиждень повернулася. Та все ж згодом він повернувся, хоча й інвалідом І групи.

Єрмольчева Віра Федорівна, 1921 р.Н.

Рідна сестра братів Петриченків, на честь яких названа вулиця в Звенигородці.

Мій брат Мишко народився в 1924 році. Якраз перед самою війною в 1941 році закінчив 10 класів. Був секретарем комсомольської організації в селі Байдаківка, де родився і жив. Учився дуже добре, завжди був відмінником. Був серцем і душею відданий радянській владі. Був патріотом своєї країни.

Коли вже німці були в нашому місті, то він сам почав тайно писати і розповсюджувати листівки, в яких звертався з проханням до всіх комсомольців села, палити хліб у полі, щоб не дістався німцям. А ця ж листівка попала німцям у руки і вони стали визивати в сільську управу учнів 10 класу і питати, чий це може бути почерк? Не знаю, чи по доносу когось, чи як , а сказали, що це почерк Петриченка. Його одразу ж визвали до управи і дали написати текст. Але Мишко одразу здогадався, в чому справа і перемінив свій почерк. Але все ж таки знайшли дві схожі букви. І як же вони його били. Пекли щоки і губи папіросою, побили так гумовою палицею, що нирки поодбивали, він насилу вижив. Попухли ноги і обличчя, ноги насилу пересував. А не розстріляли його тоді, бо за нього заступився з нашого села поліцай Микола Савченко. Коли Михайло трохи оклигав, то з братом Іваном став уже знову до партизанської діяльності.

Другий мій брат Іван. Йому було 23 роки, як він загинув. На початку війни він воював і потрапив в оточення. З двома товаришами вони нарешті вийшли з оточення і тайком почали пробиратися додому. Прийшли вони зарощу, з бородами, але одразу ж і пішли вночі в Знам'янський Чорний ліс, де знаходився партизанський загін. Там, отримавши завдання, вони повернулися додому, влаштувалися на роботу в шовк радгосп, а свою партизанську роботу виконували тайком. Я довго нічого не помічала, аж коли одного разу ми почули, що за 20 км. від нас, в сторону Королівки, стався великий вибух, зірвали потяг з боєприпасами. Потім, там же з ешелону було знято і визволено багато наших військовополонених. Після того, брат Ваня прийшов додому дуже схвильований та каже мені, щоб я нікому нічого не розповідала. Щоб сказала, що в нас в домі тиф і вивісила на хвіртку листок з попередженням та попередила про тиф сусідів, що Іван захворів. А сам взяв жмут кропиви та побив себе ним усього, щоб було схоже на хворобу. Лише тоді я зрозуміла, що він займається підпіллям. Після цього я часто в нього бачила різні кольорові проводки і кусачки.

Потім, десь в середині листопада 1943 року нас німець усіх вигнав із села в сторону Марто-Іванівки. Ми майже місяць там пробули, бо наші війська вже підходили до Байдакової. Тоді дуже бомбили та обстрілювали. Брати в цей час десь зникли і ми з мамою дуже за них переживали. Коли, 5 грудня, була неділя, надвечір вони прийшли. Ми тільки почали розпитувати в них, де вони були, аж за ними в хату заходять два німці, а інші два стоять на вулиці. Один німець почав Івана обмацувати чи немає зброї і помітив, що у нього під цивільним одягом була радянська форма. Він як рвонув той одяг, і почав в груди тикати пальцем та питати чи Ваня партизан. Іван одразу ж признався, що він партизан. А у Мишка знайшли кусачки і провід. І почали вони їх бити. Я дуже плакала і просила, щоб вони їх не били, але брати сказали, щоб я не принижувалася.і все, що вони могли вони зробили.

Тоді їх і забрали в останню дорогу. В той же вечір їх і розстріляли. А ми дізналися про це аж у вівторок 7 грудня. Брати однієї ночі не дожили до визволення Олександрії.