3. Східні слов’яни у VII – iх ст.

3.1 У середині І тис. н.е. розпочинаються процеси великого розселення слов´ян. Із межиріччя Дніпра і Дністра вони просуваються в Подунав´я та інші регіони. Слов´яни Лівобережжя поступово освоюють нові землі на північному та південному сході, що були заселені до цього угро-фінами, балтами та іншими племенами. Поступово у VIII—X ст. завершується формування нових племінних об´єднань. Тепер уже літописці нараховують велику кількість різних племінних груп. Загальний термін «слов´яни», типовий для VII—IX ст., замінюється конкретними назвами окремих племінних союзів. Літопис «Повість временних літ» дає таку картину розселення слов´янських племен у IX ст. На півночі поблизу озера Ільмень мешкали словени, на південь від них у верхів´ях Волги і Дніпра — кривичі. В басейні верхньої Оки знаходилися в´ятичі, на південний захід від них, над верхньою частиною середнього Дніпра і річки Сожа, — радимичі, на північ від річки Прип´ять, в Поліссі, — дреговичі. Між Прип´яттю, Дніпром і Горинню — древляни, на південь від них, понад середнім Дніпром, — поляни. На Лівобережжі, в басейні Десни та Сейма, — сіверяни (сіверці), між Дністром та Бугом — уличі, Дністром та Прутом — тиверці. У Прикарпатті (нинішня Галичина) і Закарпатті — хорвати, у верхів´ях Західного Бугу (VI-VII ст.) мешкали дуліби, пізніше — волиняни.Східним сусідом східнослов´янського комплексу племен, у басейні нижньої Волги й Дону, була Хазарська держава. У VIII-IX ст. вона досягла значної політичної могутності. Свою залежність від неї визнавали поляни, сіверяни та інші племена.З півночі й північного сходу східнослов´янські племена були оточені великою групою фінських племен, значна частина яких з часом була асимільована слов´янами і змішалася з ними.На північному заході східне слов´янство сусідило з литовськими племенами. Частину з них, зокрема ятв´ягів, з часом вони завоювали і асимілювали. На заході мешкали західнослов´янські польські племена, які в кінці І тис. н.е. розгорнули експансивні дії і значно потіснили східних слов´ян. Так само мадяри, які прийшли у Закарпаття в IX ст. і знайшли там уже давно засновані слов´янські поселення, проти яких пізніше розгорнули агресію.Археологічні матеріали, письмові та інші джерела свідчать, що всі південно-західні племінні об´єднання — полян, древлян, волинян та ін. характеризуються приблизно однаковим рівнем соціально-економічного та політичного розвитку, багатьма спільними рисами у виробництві, житлобудуванні, поховальних обрядах; вони мали лише незначні етнографічні та деякі інші відмінності.У другій половині І тис. н.е. економіка східних слов´ян досягла значного розвитку. Основними галузями господарства були землеробство і скотарство. Поряд із цим певну роль відігравали мисливство, рибальство, бортництво. Зростає технічний рівень знарядь праці. Уже в першій половині і тис. н.е. східні слов´яни користуються залізними наральниками, а в другій — все ширше розповсюджують залізні плуги та інші сільськогосподарські знаряддя, що значно підвищувало продуктивність праці. Урожай збирали серпами, косами, зерно мололи на жорнах. Вирощувалися пшениця, жито, просо та інші зернові. Розвивалися різні види ремесел: ливарне, залізообробне, гончарне. Удосконалювалися житла, поселення, які мали укріплення-городища (гради) з високими земляними валами та глибокими ровами. Серед значної кількості городищ виділялися великі, що відігравали роль політичних, торгово-економічних, духовних центрів: у полян — Київ, Вишгород, у сіверян — Чернігів, Новгород-Сіверський, Любеч та ін. Енергійно розвивалася внутрішня і зовнішня торгівля. У VII-VIII ст. з Волзького торгового шляху «з варяг у араби» по притоках Дніпра та Дону до східних слов´ян приїздили арабські купці. Свідченням широкої торгівлі з ними були скарби арабських диргем, які знаходять час від часу на території слов´янських поселень. У IX ст. основним стає дніпровський шлях — «з варяг у греки», по якому йшла жвава торгівля з Візантією.Розвиток продуктивних сил викликав зміну і в суспільному ладі східних слов´ян. Звужується сфера спільної власності на землю. Орна земля значною мірою переходить у приватну власність окремих сімей, що ставали тепер певною мірою господарськими одиницями суспільства. Первісна община перетворювалася в сусідську. Посилюється майнове розшарування, значно збагачується і зміцнюється родоплемінна знать («нарочиті люди»), які засновували свої великі господарства-двори, де використовувалася праця рабів, бідних общинників.У VIII-IX ст. переважно на основі племінних союзів поступово формуються нові територіальні об´єднання — князівства, центрами яких були міста Київ, Чернігів та ін.3.2 Проте з часом глибокі зміни в суспільному житті, що відбулися у VII—IX ст., підштовхнули процес державотворення. Становлення державності у східних слов.ян логічно випливало з їхнього суспільного роз­витку:

1. Еволюція родоплемінної організації, збільшення об.єдна­них територій, постійна воєнна активність зумовили необхідність переходу до нових методів і форм управління. Роль народних зборів поступово занепадає і на перший план у політичному житті дедалі впевненіше виходить князівська влада (спочатку виборна, а пізніше — спадкова). 2. Зростаюча зовнішньополітична активність перших осе­редків державності. Посилення соціально-політичної ролі кня­зівської влади сприяли виділенню дружини на чолі з князем у відособлену привілейовану корпорацію професійних воїнів, що стояла поза общиною і над нею. Будучи спочатку лише силовою опорою для князів і племінної аристократії, дружина з часом перетворилася на своєрідний самостійний орган пуб­лічної влади. 3. Прогресуюча соціальна диференціація суспільства зумови­ла появу постійних органів примусу. Протягом усього І тис. матеріаль­на культура східних слов.ян зберігала спільні риси. Як правило, слов.янські поселення мали площу 1—2,5 га ї розташовувалися на південних схилах річок та інших водоймищ цілими групами недалеко одне від одного. Житлом для людей служили напівземлянки або землянки із плетеними чи зрубними стінами і вогнищем, а з V ст. — пічкою-кам.янкою. Кераміка була ліпною, інко­ли оздоблювалася врізними узорами. Тенденції до формування спільної матеріальної культури посилювалися спільністю діалек­тних говорів, створюючи сприятливий Грунт для консолідації слов.ян.Отже, зміни, що відбулися у суспільному житті східних слов.ян у VI--IX ст. (удосконалення техніки та технології землеробства, піднесення ремесла, пожвавлення торгівлі, розклад родово-общинного ладу, класова диференціація, виділення дру­жини на чолі з князем у відособлену привілейовану корпора­цію, формування спільної культури, поява перших протодержав) сприяли створенню фундаменту, на якому в IX ст. зросла могутня будова Давньоруської держави. Подальше становлен­ня державності у східних слов.ян було закономірним підсум­ком внутрішньої еволюції їхнього суспільства. У процесі дер­жавотворення помітну роль відіграли зовнішні сили: варяги, які сприяли активізації політичного життя східнослов.янсько­го суспільства, та хозарський каганат, який, постійно загро­жуючи агресією, підштовхував слов.янські землі до консоліда­ції. Водночас історичні факти свідчать, що перші протодержавні утворення — князівська влада та інші елементи держа­вотворчого процесу, мають головним чином місцеве походжен­ня і виникли задовго до утворення Давньоруської держави.

3.3 Важливе місце в системі культури будь-якої етноісторичної спільності має набір посуду, який втілює в собі етнічні особливості, естетичні смаки людей, рівень культурного розвитку. Посуд відбиває традиційність культур, пов'язується з цілою системою звичаїв.Говорячи про традиційний посуд русичів доби середньовіччя, слід мати на увазі не лише глиняні вироби, а й дерев'яні. Різноманітні дерев'яні миски, чарки, ступи, відра, діжки, а також берестяні вироби, безумов-, но, були в широкому вжитку, але не збереглися.Керамічний посуд характеризується наявністю кількох типів посуду: різних горщиків, мисок, сковорідок, кухлів, які ставили в піч з невисоким склепінням. Це виділяє посуд наших предків від начиння інших народів, які користувались котлом, підвішеним над вогнищем. Зазначимо, що форми горщиків, мисок, кухликів при очевидній одноманітності мають у кожному регіоні свої особливості. Так, у середньодніпровському регіоні найпоширенішими були високі біконічні горщики. На Поліссі їх майже немає. Тут основним був посуд з високо піднятими округлими плічками. У Верхньому Подніпров'ї рідко трапляються кухлики, які поширені в інших регіонах.Сучасна наука має небагато даних щодо характеристики одягу східних слов'ян, оскільки панував обряд спалення небіжчиків. Можна припустити, що основні риси костюма були близькі до селянського одягу доби Київської Русі, для реконструкції якого збереглися металеві деталі (фібули, пряжки, бляшки) та фрески. Люди на них зображені в сорочках з вишитими манишками, довгими рукавами, в гостроносих постолах. На думку етнографів, такі елементи традиційного одягу, як тунікоподібна сорочка, одяг типу плахти, набірні пояси, прості ювелірні прикраси, постоли, сягають ще більш віддалених часів. Одяг такого типу був поширений і серед інших народів Європи.Релігійні вірування слов'ян. Уже зазначалася роль релігії в розвитку мистецтва, науки, моралі в історії середньовіччя усіх народів. У східнослов'янській релігії яскраво відображені дві риси, найбільш характерні для землеробських племен раннього середньовіччя: обожнювання сил природи в різноманітних, формах і культ роду. Ранньою дохристиянською релігією в праукраїнців був язичницький політеїзм, або багатобожжя, що являв собою нашарування різних вірувань досло-в'янських епох. Східні слов'яни уявно населяли природу численними фантастичними божествами — русалками, берегинями, лісовиками, водяниками та ін.У язичницьких віруваннях своєрідно поєднувались народна фантазія та знання людини про світ, віковий досвід поколінь, що проявився у правилах етики, естетики, моралі. У народній поетичній творчості вищі сили — боги мали людську подобу, але були наділені більшою силою, більшими вміннями, можливостями і розумом. Поряд з позитивними живуть герої негативні. Вони доповнюють перших, відтіняючи їхні найкращі риси.Пантеон язичницьких богів формується на базі матеріалістичних уявлень. Так, на першому місці стояв Вседержитель, узагальнюючий Бог, він же батько природи і Владика світу, волею якого тримається доля всього і всіх. Далі йдуть бог світла Сварог та його син, особливо шанований на Русі, Дажбог, Хоре чи Сонце. Це зумовлено тим, що сонце було життєдайною силою всього живого на Землі.Особливо вшанованим був бог грому блискавок Перун, ім'я його в перекладі зі старослов'янської означає «грім», з грецької — «вогонь». Вирази «Перун вбив», «Перунова стріла» свідчили про його необмежену силу. Дві сили йшли поруч з людиною — Білобог і Чорнобог, що уособлювали добро і зло. Один був народжений світлом, інший — пітьмою; перший будував, другий — руйнував.Особливо шанували жіночі божества. Слов'янські богині, починаючи від Матері-Землі, були дуже популярні у віруваннях і відображали природну першість усього живого на Землі. Поряд з чоловічим Аадом-Живом завжди стояло жіноче Лада-Жива, зображення її було символом життя: немовля, повний колос, дивоквітка, виноград або яблуко.Основний пантеон супроводила ціла низка малих божеств: Аель, Діванія, русалії, домові, водяники, лісовики та ін. У кожного з них люди шукали небесної мудрості, зверталися за щастям, ворожили, приносили жертви, кожний був покровителем певного роду діяльності, роду, сім'ї.Поряд з віруванням в істот обожнювались всілякі духи і сили природи: сонце, місяць, зірки, повітря, вітер. Однак особлива шана віддавалась деревам: кожне символізувало той чи інший рід, плем'я свято оберігалось. Перше місце займав дуб, особливо старий — символ мудрості; ясен — присвячувався Перуну; клен і липа — символи подружжя; береза — символ чистоти. Мабуть, з цих давніх часів веде відлік поетичне народне свято Зеленої неділі, коли практично кожну українську оселю прикрашають зеленню як символом чистоти, сили духа, єднання з природою.Священними вважали також птахів і тварин. Зокрема, зозуля — сприймалася як провісниця майбутнього; голуб — як символ кохання; ластівка — як доля людини; сова — як символ смерті і пітьми. З тварин священними були віл і кінь, а з комах — бджола і сонечко. Асоціативний ряд зрозумілий і сьогодні.Поряд з матеріалізованими уособленнями божої сутності східні слов яни вірили у присутність особливої суті — душі, яка, за їхнім поняттям, продовжувала існувати після смерті людини і залежно від його чеснот ставала або рабом, або добрим духом. На кожному кроці відчувалась присутність предків, «дідів», зокрема під час народження, весілля, смерті.Важливою рисою вірувань праукраїнців дохристиянської доби була життєрадісність. Вони не мали в своєму пантеоні суворих, жорстоких богів, а жили спільним життям з природою, відчували її тепло і ласку.Крім системи культів і вірувань мали наші предки широко розвинену народну творчість, фольклор. У творах усної словесності слово і текст ніколи не існують самі по собі, а завжди в контексті обрядової дії, яка, в свою чергу, має практичну скерованість.Народна творчість слов'ян. Усна поезія у наших предків з давніх часів користувалась широкою популярністю, вона була невід'ємною частиною духовного життя трудового народу. Нею виражали труднощі боротьби з силами природи, свої погляди на світ, своє горе і радощі. З широкого загалу виходили співці й музиканти, майстри різних видів прикладного мистецтва, оповідачі билин, різних переказів, казок, загадок тощо.Фольклор відбивав трудовий процес, характер землеробського заняття, побут та ін. Ці явища знайшли своє відображення у так званій календарній і обрядовій поезії, дослідити і вивчити яку можна на підставі архаїчних залишків у побуті українців.До календарної поезії можна віднести зразки народної творчості, пов'язаної із зміною пори календарного року — весни, літа, осені, зими. До обрядової поезії належить усна народна творчість, пов'язана з обрядами, в основному весільними й поховальними. В обох з них відображено язичницькі вірування та звичаї, які пізніше продовжували співіснувати поряд з християнськими.У календарній народній поезії найбільш відображено анімістичні вірування, одухотворення природи, віру в магічні сили її явищ тощо. До такої поетичної творчості належать колядки і щедрівки зимової пори, веснянки, русальні, купальні, обжинкові й інші пісні весни і літа. Переважна більшість з них пов'язана з народженням, смертю і воскресінням природи. Пізніше язичницькі обряди обожнення природи поєднувались з християнськими віруваннями про народження, смерть і воскресіння Христа.Поступово більша частина обрядової поезії втратила своє культове значення і лише колядки (які виконуються під Різдво) та щедрівки (під Новий рік і Водохрещу) тривалий час зберігали ознаки своїх колишніх магічних функцій.Дуже часто в календарній і обрядовій поезії відображались трудові процеси в різні пори року, радість молодості, кохання та ін. Зразками такої поезії залишились в українському селі веснянки й шумки, обжинкові пісні.Народні ідеали і сподівання знайшли своє відображення в казках, легендах, переказах. Образність та художня символіка фольклору створили своєрідний, багатий, неповторний поетичний фонд українського народу. Як більш рання порівняно з писемністю народна творчість не була поглинута нею. Навпаки, вона зберігалась та існувала разом з літературою і була джерелом для численних літературних творів.Отже, досягнення східнослов'янських народів у господарській діяльності, багата і різнопланова народна творчість, мораль, героїчна боротьба за незалежність з кочівниками, поступове об'єднання в єдиній державі — Київській Русі сприяли розвитку своєрідної, неповторної матеріальної і духовної культури.

3.4 Виникнення Хозарського каганату У другій половині VI ст. хозари підпали під владу Західнотюркського каганату, під яким були протягом століття. Після розпаду Тюркського каганату в середині VII ст. підкорили собі частину болгар, кавказькі й слов'янські племена та створили Хозарський каганат, першу державну формацію на сході Європи. Верховним володарем Хозарського каганату був каган як релігійний зверхник, його заступником і фактичним правителем був цар-намісник.Спершу у 720-их-737 роках столицею Хозарського каганату було місто Семендер в північному Даґестані, а з середини VIII ст. - Ітиль над Волгою, недалеко сучасної Астрахані. Ітиль стала важливим центром міжнародної торгівлі між Сходом і Заходом, у ній були й окремі слов'янські квартали.За Сестренцевичем, "Сармато-козари, по об'єднанні своему, були так сильни й мужні, що коло 750 року допомогли візантійському імператору Костянтину V узяти гору над сарацинами. Задоволений цією перемогою, Констянтин виявив сармато-козарами повне свое задоволення й обіцяв їм високе своє заступництво, прозвав їх козаками, й писав до одного короля, свого сусіда, й просив його також на майбутні часи називати їх не козарами, а козаками.". 835 року за допомогою візантійських будівничих, на Дону збудовано укріплене місто Саркел, де було багато руських, хозарських, грецьких, іранських і середньоазійських купців.Крім торговельного шляху між Європою й Азією, через Хозарію проходив Волзький шлях, що сполучав Арабський халіфат зі Скандинавією.Розквіт Найбільшого розвитку Хозарський каганат зазнав у VII ст., коли він оволодів Північним Кавказом, Приазов'ям, більшою частиною Східної Європи по Дніпро. Тоді у залежність від хозар підпали племена сіверян і полян, які платили їм данину. Хозарський каганат воював як проти арабів, так і проти Візантії. Хозари відіграли роль заборола проти арабської експансії.На початку VIII ст. серед хозар північного Даґестану поселилися євреї з Ірану та Візантії, і під їх впливом частина хозарів перейшла на юдаїзм, однак щойно на початку IX ст. каган Обадія проголосив юдейську віру без Талмуду державною релігією. Близько 735 року араби з халіфату напали на Хозарський каганат і примусили провідну верству перейти на іслам. Зі свого боку Візантія пробувала насадити в Хозарії християнство; місійну подорож серед хозар відбув у 860-861 роках Кирило-Константин. При допомозі візантійських місіонерів у Хозарському каганаті створено митрополію і 7 єпархій. На території Хозарського каганату мирно співіснували юдаїзм (провідна верства), іслам і християнство - як також і поганство, поширене і серед слов'янських племен.Занепад У кінці IX ст. у причорноморські степи, контрольовані хозарами прийшли печеніги, які значно ослабили Хозарський каганат. Зі середини IX ст. сильним суперником для хозарів стала Руська (Київська) держава, військові дружини якої часто проходили територією Хозарії до Каспійського моря.У IX-X ст. вся політика і економіка (торгівля) Східної Європи зосереджувалася в трикутнику Візантія - Хозарський каганат - Київська Русь. Рівновага між цими державами була порушена з ослабленням Хозарського каганату і зростанням Київської Русі.За літописним описами 862 року руське військо під проводом Аскольда і Діра визволило Київ від хозарської влади.

У 883-885 роках князь Олег визволив і племена полян та сіверян з-під хозарської залежності.За князя Ігоря руське військо двічі (913-914 і 943-944) переходило через Хозарію на Каспійське узбережжя, де захопило чималу здобич. У поході проти Візантії (941) князь Ігор користувався підтримкою Хозарського каганату, серед його дружинників були і хозари християнського віровизнання.Похід князя Святослава Ігоревича 964-965 років на Хозарський каганат завдав йому, після 300-річного існування остаточного удару; були розгромлені міста Ітіль і Семендер, а Саркел, разом з північно-західною частиною (Тмутороканське князівство) - приєднано до Київської держави. Але знищення Хозарського каганату не дало для Київської держави добрих наслідків, бо вона стала жертвою постійних нападів кочових народів зі Сходу.Після перемоги Святослава хозари підпали під зверхність Хорезму і стали мусульманами^. 985 року князь Володимир Великий пішов походом на болгар та хозарів і після перемоги примусив платити данину.Остання літописна згадка про хозарів датується 1079 роком (про їх участь у змові проти князя Олега Святославича, якого схопили в Тмуторокані й відправили у Візантію). 1083 року князь Олег, повернувшися до Тмуторокані, стратив хозарів-змовників.Після занепаду Хозарського каганату хозари поступово змішувалися з тюрксько-половецьким оточенням і згодом цілковито зникли.

Загальна характеристика «Нормани» — термін, що використовувався з VIII по XI століття франками — жителями християнського півдня Європи, стосовно язичників півночі Європи, тому що термін нормани не має етнічної основи, а буквально означає «люди з півночі». До вікінгів Скандинавії, до данів в Англії, до словенів на Русі термін «нормани» франками застосовувався тільки як узагальнюючий (люди з півночі), що спустошували з VIII по XI століття морськими розбійницькими набігами християнські міста півдня Європи. Ліутпранд Кремонський, посол італійського короля Беренгарія у Візантії в 949 році, описуючи розгром флоту Ігоря Рюриковича в 941 році, відзначає, що: «...У північних краях є народ, який греки по його зовнішньому вигляду називають Ρουσιος, ми ж по їхньому місці проживання кличемо норманнами». Закінченням західно-європейської епохи норманнських завоювань є дата: 25 вересня 1066 року в битві при Стемфорд-Брідж, близько міста Йорк, у бої з військами короля Англії Гарольда Годвінсона, був смертельно поранений стрілою в горло король Норвегії Харальд III Хардроде — зять Ярослава Мудрого великого князя Київського. Після дати 25 вересня 1066 року західно-європейські хроніки більш не відзначають фактів вторгнень язичників під іменем «нормани» на територію півдня й заходу Європи. Частина одного з язичницьких скандинавських племінних утворів — дани осіла на північному узбережжі Франції, де визнала номінальну васальну залежність від франків згодом прийнявши християнство. Ця провінція стала іменуватися Нормандія. При прямій підтримці Папою римським Олександром II, уже через три дні після битви при Стемфорд-Брідж, на територію Англії висадилася армія нормандського герцога Вільгельма. У битві при Гастінгсі 14 жовтня 1066 року король Гарольд був убитий, а Вільгельм I Завойовник став наступним англійським королем, відкривши нову еру в історії Англії.Експансія норманів Нормани — учасники морських походів на територію франків наприкінці VIII — середини XI століття. Історики описують норманів як людей жадібних, войовничих, витривалих, красномовних, схильних до змішування із чужорідним населенням.Перший період експансії норманнов (кінці VIII—IX ст.) характеризувався розрізненими експедиціями проти Франкскої держави, нападами на береги Англії, Шотландії, Ірландії і їх переселеннями на Оркнейські, Фарерські, Гебридські й Шетлендські острови, трохи пізніше — в Ісландію. З кінця IX століття на Францію й Англію нападають більші загони норманів, що переходять від грабежу й збору данини до заселення завойованих територій. У Північній Франції вони заснували герцогство Нормандія (911), підкоряють північно-східну Англію. На початку XΙ століття вся Англія була підлегла данським королям. Походи норманів припинилися близько середини ΧΙ століття. Нащадки норманів — вихідці з Нормандії — підкорили в 2-й половині ΧΙ століття Англію (Нормандське завоювання Англії 1066), а також Південну Італію і Сицилію, заснувавши тут (1130) Сицилійське королівство.

3.5 Аскольд і Дір - київські князі другої половини IX ст. Чимало істориків вважають, що за часів їхнього правління виникла перша слов'янська держава - Київське князівство (Київська Русь). Нестор Літописець промовляє, що вони управляли разом. Але більшість дослідників дійшли висновку, що спочатку князював Дір, а згодом Аскольд. Саме за Аскольда Київське князівство досягло розквіту і міжнародного визнання. За часів Аскольда і Діра посилилася могутність Київської держави, розширилися її кордони. Є відомості, що Аскольд і Дір вели боротьбу проти печенігів, дунайських болгар, уличів і древлян. За літописними даними, вони були вбиті близько 882 р. у Києві Олегом, який звинуватив їх в узурпації влади. Аско́льд (в Ніконовському літописі — Осколд) — напівлегендарний київський князь, володар давньоруської держави, або скоріше — лише Києва. Здобув владу можливо перед 860, загинув у 882 році. Походження імені князя досі викликає запитання. Поширена версія виводить його з дав.-ісл. Haskuldr або Höskuldr, що пояснюється нібито його скандинавським походженням. За іншою версією — ім'я має місцеве, слов'янське коріння. Борис Рибаков пов'язував ім'я Осколд може із старовинною племенною самоназвою подніпровських мешканців: сколоти. Петербурзький письменник Юрій Сяков вважає слово Ashold або Asholt іменем готського походження і навіть перекладає його як «честь аріїв».Ян Длугош стверджував, що Аскольд походив з князівської династії, започаткованої Києм, і був рідним братом князя Діра. За іншою версією — був воєводою Діра і успадкував владу після його смерті. Сяков з посиланням на неозначені арабські джерела, стверджує, що у першій половині ІХ-го ст. на службі у еміра Кордови перебував загін скандинавських найманців на чолі з ватажком, ім'я якого можна прочитати як Аскольд аль-Діра (за правилами граматики мало б бути «ад-Діра», як у аль-Масуді). І до Києва Аскольд, на думку Сякова, міг потрапити найвірогідніше після завершення служби у еміра Кордови, або пройшовши через Візантію, або через Балтику.За гіпотезою Ігоря Мицька він був сином князя Олега та братом Діра і Ольги. Дір (Дир) — напівлегендарний київський князь. Дата і причини смерті Діра невідомі. З огляду на те, що походом русів на Константинополь 860 року керував єдиний володар і швидше за все ним був Аскольд, можна вважати, що Дір помер принаймні трохи раніше (в той же час Михайло Грушевський вважав, що Дір міг правити й пізніше за Аскольда). Похований, за даними літопису, в урочищі, де пізніше була збудована церква Св. Ірини, але жодних інших підтверджень цьому не має.(Повість минулих літ) про Аскольда та Діра: «І було в нього (Рюрика) два мужі, Аскольд і Дір, не його племені, а бояри».Легенда, викладена у Повісті временних літ, згідно з якою Дір правив Києвом разом з Аскольдом і разом з ним загинув від руки Олега у 882 році, є малоймовірною — зокрема із огляду на різні місця поховання князів.За іншою версією князя Діра, як окремої людини, не існувало взагалі, а Дір — це прізвисько князя Аскольда, існування якого не викликає ніяких сумнівів і навіть місце поховання якого достеменно відоме майже всім (Аскольдова могила в Києві). Петербурзький письменник Юрій Сяков з посиланням на неозначені арабські джерела, стверджує, що у першій половині ІХ-го ст. на службі у еміра Кордови перебував загін скандинавських найманців на чолі з ватажком, ім'я якого можна прочитати як Аскольд аль-Діра (за правилами граматики мало б бути «ад-Діра», як у аль-Масуді). І до Києва Аскольд, на думку Сякова, міг потрапити найвірогідніше після завершення служби у еміра Кордови, або пройшовши через Візантію, або через Балтику.Борис Рибаков зазначав — «особистість князя Діра нам не зрозуміла. Відчувається, що його ім'я штучно приєднано до Оскольда, тому що при опису їх спільних дій, граматична форма дає нам одиничне, а не подвійне число, як то мало би бути при опису спільних дій двох осіб».За гіпотезою Ігоря Мицька він був сином князя Олега та братом Аскольда і Ольги.

Семінар № 4

1. См сем 3 вопр 3.2.

1.1 До питання походження Київської Русі вперше звернувся легендарний літописець Нестор понад вісім століть тому в «Повісті минулих літ». Трактування цього питання є одним із найзаплутаніших у вітчизняній та світовій історіографії. Вузькість джерельної бази, суперечливість і неоднозначність відомого фактичного матеріалу, хибні методологічні підходи, політична заангажованість та ідеологічні симпатії істориків неодноразово ставали на заваді об'єктивному погляду на процес виникнення Давньоруської держави. Перші спроби знайти вирішення цієї проблеми було здійснено ще середньовічними хроністами, які штучно пов'язували ранню історію Русі з відомими їм народами Східної Європи — скіфами, кельтами, сарматами, аланами.У середині XVIII ст. німецькі історики, члени Петербурзької Академії наук Готліб-Зігфрід Байєр та Герхард Міллер обґрунтували концепцію норманізму. Посилаючись на літописну легенду про прикликання варягів на Русь, ці науковці висунули тезу щодо скандинавського походження Давньоруської держави. Рішучим опонентом і палким критиком норманізму став Михайло Ломоносов. Майже одразу полеміка потрапила в русло не наукової дискусії, а ідеологічного протистояння. «Космополітизмові» німецьких вчених, які, абсолютизуючи «варязький фактор», принижували державотворчу здатність слов'ян, було протиставлено «державницький патріотизм», що був своєрідним виявом зростання присутності слов'ян у керівництві Російської імперії і її Академії Наук.На початковому етапі цієї багатовікової дискусії в основу концепцій як норманістів, так і антинорманістів було покладено хибну методологічну засаду — виникнення держави вони розглядали, по-перше, як кульмінаційний одномоментний акт, по-друге, як безпосередній наслідок діяльності конкретної історичної особи. Такий підхід і визначив коло питань, які були у центрі уваги істориків аж до кінця XIX ст..У 20-х роках XX ст. на основі численних історичних, археологічних та мовних джерел значна частина науковців світу почала віддавати перевагу «варязькому чиннику» у становленні державності русів. Офіційна радянська історіографія назвала норманську теорію політично шкідливою, оскільки вона не визнавала здатності слов'янських народів створити незалежну державу самотужки. Дискусія спалахнула з новою силою. На захист своєї теорії норманісти висували такі аргументи:

1. русь отримала назву від «Руотсі». Так у середині XI ст. фіни називали шведів;

2. більшість імен руських послів, що зафіксовані в договорах із Візантією (911, 944), мають скандинавське походження — Карл, Інегельд, Фарлоф, Веремуд та ін.;

3. візантійський імператор Констянтин Багрянородний у своїй книзі «Про управління імперією» наводить як слов'янські, так і руські назви дніпровських порогів. Більшість руських назв мають давньонорманське походження;

4. ісламські географи та мандрівники IX—X ст. завжди чітко розділяли «русів» і «слов'ян».

На противагу антинорманісти стверджували:

1. назва «Русь» слов'янського походження, оскільки тісно пов'язана з назвами річок Рось, Руса, Роставиця у Центральній Україні;

2. жодного племені чи народу під назвою «руси» не було відомо у Скандинавії і про нього не згадує жодне давньонормандське джерело, включно з сагами;

3. один з найдавніших ісламських письменників Ібн-Хордадберг чітко називає русів слов'янським племенем;

4. археологічні матеріали з міст та торговельних шляхів Східної Європи свідчать про обмежений, фрагментарний вплив «варязького чинника».

Кожна з позицій мала свої сильні та слабкі місця, що спричинило поглиблення дискусії. Пояснення процесу виникнення державності як наслідку тривалої еволюції суспільного розвитку, відмова від погляду на утворення держави як на одномоментний акт, різнобічно обґрунтовані твердження істориків та археологів про те, що східнослов'янське суспільство ще до літописного закликання варягів мало свої протодержавні утворення, заклали підвалини сучасного якісно нового бачення процесу державотворення русів.

1.2 У 879 р. помер володар Новгородської землі князь Рюрик, і владу передали Олегу – регенту малолітнього сина Рюрика – Ігоря. Літописний документ свідчить, що у 882 р. Олег здійснив похід на Київ, вбив Аскольда і захопив владу. Київ став столицею об’єднаного князівства.

Олег (882–912 рр.).

За час свого князювання Олег приєднав до Русі сіверян, древлян, уличів, тиверців, племена кривичів, радимичів та новгородських слов’ян. Олег ходив походами на Візантію, уклав з нею вигідні договори (907 р., 911 р.). ,так за умовами першого договору руські купці вели торгівлю без сплати мита і безкоштовно могли перебували в Константинополі протягом шести місяців. Другий договір передбачав і регулював відносини між обома державами в різних випадках і сферах.Під час здійснення одного із численних походів на сусідні території князь Олег загинув.Після смерті Олега київський престол перейшов до сина Рюрика Ігоря (912—945), який народився 875 р. У 903 р. Ігор одружується на псковитянці Ользі. Як і його попередники, він стверджував свою владу, здійснюючи походи на сусідні племена, Візантію, проти хозар. Але його успіхи були мінімальними. Ствердивши свою владу в сусідніх племенах, він після двох невдалих походів проти Візантії (941, 944 pp.) змушений був укласти з нею невигідну торговельну угоду. Пограбувавши багаті волзькі міста хозар, він при збиранні данини з підвладних племен (древлян) потрапив у засідку і загинув. Древляни, що повстали проти Ігоря, були невдоволені прагненнями князя зібрати подвійну данину.Ставши на престол по смерті свого чоловіка Ігоря, Ольга (945—964 pp.) виявилась гнучким розумним політиком. Конфлікт з древлянами виявив всю недосконалість управління державою. Помстившись древлянам (Ольга наказала спалити їхнє місто Іскоростень) і тим самим засвідчивши свою владу, вона провела реформи, спрямовані на запобігання таких конфліктів у майбутньому. Княгиня Ольга впорядкувала систему збирання данини (створювались спеціальні укріплені пункти (становища), на яких представники княгині приймали данину за визначеними розмірами — "уроками"). Тим самим вона заклала основи у створенні державного апарату. У ключових містах держави влаштовувались спеціальні опорні пункти, де зосереджувалась адміністративна і судова влада княгині.На відміну від своїх попередників, княгиня Ольга зовнішньополітичні проблеми намагалась вирішувати мирними засобами. Так, у 957 р. уперше в історії Київської Русі відбувся офіційний візит — княгині Ольги - до столиці Візантійської імперії Константинополя.Візантійський імператор Костянтин Багрянородний у творі "Про церемонії" дав опис цього візиту. У Царгороді (Константинополі) Ольга прийняла хрещення, ймовірно, вдруге. Ця подія мала не тільки церковну вагу, а й політичну. Давньоукраїнський літопис захоплено розповідає про хід переговорів, зазначаючи, що Ольга вела розмову з імператором сидячи, що було надзвичайним привілеєм, яким до того іноземне посольство не користувалося. Предметом обговорення стали питання взаємних відносин, зокрема торговельних, а також християнізація Русі. Щоб здійснити тиск на Візантію, княгиня Ольга зав'язала відносини із західноєвропейськими державами, зокрема з Німеччиною.У 964 р. на чолі держави стає Святослав, який насамперед був князем-воїном. Майже все своє коротке правління він провів у постійних походах і війнах. Головним своїм завданням Святослав вбачав знищення Хозарського каганату, який здійснював набіги на слов'янські племена і контролював важливі торговельні шляхи по Волзі, Дону, на Кавказі. У 964р. Святослав розпочав свій похід на Схід, в результаті якого ним було підкорено в'ятичів, волзьких булгар, розгромлено Хозарський каганат і знищено його столицю Ітіль. Після цього він продовжив свій похід з метою підкорення Північного Кавказу. Цей похід мав далекосяжні наслідки для Київської Русі: з одного боку, був відкритий шлях для подальшого освоєння слов'янами північно-східних земель, а з іншого, знищивши каганат, він відкрив шлях у причорноморські степи кочовим народам з глибини Азії. Першими з них були печеніги. Починаючи з 968 p., Святослав основну увагу зосередив на Балканах, де велась гостра боротьба між Візантією і могутнім Болгарським царством. У цій війні він виступив на боці Візантії. Його похід у Болгарію був успішним. Святославу вдалося заволодіти багатими придунайськими землями. Зрозумівши їх вигідне розташування, він намагається перенести туди центр своєї держави. Загроза печенігів змушує тимчасово його повернутися до Києва, але, відвернувши її, він знову повертається до Болгарії. Поява нового агресивного сусіда на своїх кордонах не влаштовувала Візантію. Імператор Цимісхій розпочинає війну зі Святославом і примушує його відмовитися від своїх планів влаштуватись на Дунаї. При поверненні з важкого походу на Святослава біля дніпровських порогів напали печеніги і вбили його.У період князювання Олега, Ігоря, Ольги, Святослава відбувається становлення нової могутньої держави у Східній Європі, яка стає вагомим чинником міжнародних відносин.