Семінар №1

1. Історія походить  від грецького слова  historia , що означає розповідь про минуле, дослідження минулого. Отже історія, як одна  з суспільних наук (наука про суспільство) вивчає минуле людства в усій його конкретності і різноманітності з метою розуміння сучасного і перспектив розвитку.   У найбільш стислому вигляді предмет історії України – це вивчення виникнення й розвитку людського суспільства на всіх  українських  землях з найдавніших часів до сьогодення.   Це – аналіз  розвитку суспільно-економічних формацій на українській території,  продуктивних сил, способів виробництва і виробничих відносин між людьми  в кожний конкретний період.   Це й висвітлення героїчної боротьби українського народу за утвердження  і розбудову на своїй землі незалежної держави.   Предмет історії України включає: політичні інститути, культуру, мораль, право, звичаї, побут народу, визначення ролі та місця його історичних діячів.

   1. Історія України – це не  лише наука і навчальна дисципліна. Це – частина національного світогляду, складова загальної культури кожної людини.   У вивченні і викладанні історії України застосовують ті самі методи, що й у вивченні інших дисциплін гуманітарного циклу: історико-хронологічний, порівняльний та синхронний аналізи подій і явищ. Названі методи вивчення історії України застосовуються у взаємозв’язку з принципами  об’єктивності  та історизму.   Ці принципи вимагають у вивченні  історії України  опиратися на конкретні факти, документи, історичні джерела, причому брати їх у сукупності і взаємозв’язку – як позитивні, так і негативні (не „висмикувати” лише окремих фактів, не „підтасовувати” їх залежно від політичної кон’юктури, як це часто траплялося в нашій історії).   Принцип історизму дозволяє  побачити, як та чи інша подія, історичне явище  виникли, який шлях у своєму розвитку пройшли і чим вони завершились.   Порівняльний принцип дозволяє порівняти, як було і як є, порівняти  історичні процеси в Україні та в інших країнах, що дає можливість детальніше оцінити здобутки чи прорахунки, стан  української держави, суспільства в конкретний історичний період.Отже, без глибокого пізнання нашого історичного минулого неможливо зрозуміти сучасне, передбачити, а тим більше успішно будувати майбутнє.   Звідси й випливають основні функції  історії України.    Це по-перше, пізнавальна (інтелектуально-розвиваюча). Не можна  бути освіченою людиною і не знати „свого роду, племені”, історії своїх батьків, дідів, прадідів, свого народу, своєї Батьківщини. Це особливо важливо для майбутніх учителів.   По-друге, – практично-політична. Ця функція дозволяє розглядати  історичний процес  в єдності минулого, сьогодення і майбутнього. Адже в історії народу – великий позитивний і негативний  досвід, багаті культурні традиції тощо і, щоб  рухатися  вперед з меншими втратами і прорахунками, треба  знати  історію. Без історичного досвіду кожне покоління  повинно було би повторювати і відкривати те, що було зроблено їх попередниками.   І по-третє, світоглядна функція. Вона формує погляд на світ, суспільство,   закони його розвитку, сприяє вихованню патріотичних почуттів,  любові до своєї Вітчизни, гордості за Україну, її народ та його  героїчну історію, яка є основною складовою світової цивілізації.

   2. Щодо періодизації історії України (тобто поділу її на окремі періоди), то необхідно відзначити, що серед істориків немає єдиної точки зору. А тому в підручниках і посібниках з історії України більшість авторів ці проблеми, як правило, оминають. Хоч сам  виклад матеріалу за розділами свідчить про дотримання ними тієї чи іншої періодизації.   Найчастіше зустрічаються три підходи до періодизації вітчизняної історії:    I - хронологічний (первісна епоха), стародавній світ, середньовіччя, новий і новітній час;    II - за соціально-економічними і політичними ознаками: первісне суспільство, капіталістичне суспільство, соціалістичне (радянське) суспільство і суспільство з перехідною економікою в період незалежності України;   III - за періодами становлення і розвитку української державності: стародавня доба, княжа доба, литовсько-руська (польсько-литовська) доба, козаччина і Гетьманська держава, боротьба за українське національне відродження (XIX – поч. ХХ ст.), українська національно-демократична революція (1917-190 рр.), радянська Україна і незалежна Українська держава.   Переважна більшість учених поділяють історію України саме за третім принципом, якого дотримувався і Михайло Грушевський. Необхідно зауважити, що ще у XVII ст. викладач Києво-Братської Колегії, видатний церковний діяч, історик Феодосій Сафонович у своєму знаменитому творі „Крайніка“ розглядав політичну історію України як процес становлення та розвитку Української держави: Київська Русь - Галицько-Волинське князівство - українські удільні князівства у складі Великого князівства Литовського - Запорізька Січ.   1. Стародавня доба - це період від появи людини на території сучасної України і її розвиток до VI–IX ст. нашої ери, коли в процесі вдосконалення знарядь праці, техніки і технології землеробства, піднесення ремесла і торгівлі, а звідси і класової диференціації та розгляду родово-общинного ладу з’являються перші протодержави, які сприяли створенню фундаменту, на якому у IX ст. зросла могутня будова Древньоруської держави.    2. Княжа доба: Київська Русь та її спадкоємниця Галицько-Волинська держава (IX–XIII ст.): утворення великої і сильної Древньоруської держави, головний осередок якої складали усі нинішні етнічні українські землі, сприяло суспільно-економічному, політичному і культурному розвитку східних слов’ян, висунуло її в число провідних країн середньовічного світу.    3. Литовсько-польська доба української історії (XIV–XVI ст.) - це період, коли в результаті феодальної роздробленості, князівських міжусобиць і спустошливих набігів кочівників (особливо монголо-татарських орд) землі древньоруських князівств стали здобиччю Литви і Польщі. Наприкінці XVI ст. у складі Польського князівства опинилися всі українські землі, за винятком Північної Буковини (Молдавія), Закарпаття (Угорщина) і Чернігово-Сіверщина (Московське царство). Українські селяни були позбавлені права володіти землею і закріпачені, а великі українські  землевласники здебільшого покатоличилися і спольщилися.    4. Козаччина і гетьманська держава (кінець XVI – XVIII ст.). Цей період вітчизняної історії важливий не лише виникненням специфічного соціального стану українського суспільства, але й створенням у ході національної революції 1648-1676 рр. незалежної від Польщі української Козацької держави - Гетьманщини і її втрата в результаті внутрішньої боротьби за владу і зовнішнього тиску агресивних сусідів.

   5. Період боротьби за українське національне відродження (XIX - поч. ХХ ст.) - від „Руської трійці“, культурно-просвітницької діяльності до створення політичних організацій, одним із головних завдань яких була реалізація самовизначення українського народу.

6. Українська національно-демократична революція (1917-1920 рр.), визначним досягненням якої було створення Української держави – Української народної Республіки і Західно-Української Народної Республіки та проголошення  січня 1919 р. Акту злуки усіх українських земель.

   7. Радянська державність (УСРР, згодом УРСР), яка була створена на переважній більшості українських земель після поразки української національно-демократичної революції і перебувала у складі СРСР (191-1991 рр.).

   8. Незалежна Українська держава, яка проголошена в серпні 1991 р. в результаті розвалу СРСР.   Зрозуміло, що кожен з цих періодів можна було б розділити на певні етапи розвитку вітчизняної історії, які відіграли визначальну роль у долі українського народу. На цьому буде акцентуватись увага  в подальшому викладі.   Історіографія (від історія і грецького – пишу) – письмова розповідь про минуле України, тобто сукупність літератури з проблем історії України, а також – суспільна історична дисципліна, яка вивчає стан та розвиток української історичної наукии. До історіографії історії України відносять усі праці, що були написані чи опубліковані з вітчизняної історії з часу первісного суспільства на території України і до сьогоднішнього дня.   До утворення незалежної Української держави комплексні дослідження з історії України майже не проводились. Українські землі розглядались як частина інших держав (імперій), а український народ – як бездержавна нація. За радянських часів історія Української РСР розглядалася  лише в контексті історії Росії та СРСР. Як виняток складають  лише праці М. Грушевського, В. Антоновича,  М.  Аркаса,  Н.  Полонської-Василенко,  Д.  Дорошенка,   Д. Яворницького, І. Крип’якевича та ін., які зробили вагомий внесок у дослідження історії України.   Особливо активно збагачується історіографія історії України з  часу отримання нею незалежності. Проте глибокому, всебічному та об’єктивному  дослідженню вітчизняної історії перешкоджає те, що багато безцінних джерел у силу історичного розвитку нашого народу знаходиться за межами країни (в Росії, Польщі, Австрії, Угорщині, Румунії та інших державах), чимало з них втрачені назавжди.

2. Проникнення первісних людей у Європу розпочалося в процесі їх розселення з "чорного континенту", в часи так званого гюнцського зледеніння.В Україні первісні люди, так звані архантропи, об’єм мозку котрих коливався в межах 800-1300 см3 (об’єм мозку сучасної людини 1400-2000 см3), а зріст сягав 160-170 см, з’явилися близько 1 млн. років тому в ранньоашельську епоху. Освоєння території сучасної України первісними людьми здійснювалося з півдня Західної Європи через Балкани та, цілком ймовірно, із заходу. Найдавніший комплекс знахідок цієї доби на сьогоднішній день виявлено в палеолітичному поселенні поблизу селища Королеве Виноградівського району на Закарпатті. А це дає підстави вважати, що саме з Королеве розпочинається людська історія України.Крім Закарпаття, архантропи мешкали в Криму та в Північно-Східному Приазов’ї, а дещо пізніше з’явилися і в північних районах України - на Житомирщині. Усього на сьогоднішній день виявлено 30 ашельських стоянок.2.1 На сьогодні не існує єдиної загальновизнаної періодизації первісного ладу. При його вивченні дослідники користуються різними типами періодизації, в основу яких покладені різні категорії. Найбільш поширеними є дві - суспільно-історичнай археологічна.За першою з них критерієм поділу є суспільні відносини всередині людського колективу, тому визначають такі періоди:

• первісне людське стадо;

• родова община;

• сусідська община.

В основу археологічної періодизації покладена домінуюча роль того чи іншого матеріалу при виготовленні знарядь праці: каменю, міді, бронзи та заліза. Відповідно до цього археологи виділяють:

• Палеоліт (давній кам'яний вік) - 1 млн. р. до н. е. - 10 тис. р. до н. е.

  • ранній палеоліт - 1 млн. р. до н. е. - 150 тис. р. до н. е.;

  • середній палеоліт - 150 тис. р. до н. е. - 40 тис. р. до н. е.;

  • пізній палеоліт - 40 тис. р. до н. е. - X тис. р. до н. е.

• Мезоліт (середній кам'яний вік) - IX-VI тис. р. до н. е.;

• Неоліт (новий кам'яний вік) - УІ-ІУ тис. р. до н, е.

• Енеоліт (мідно-кам'яний вік; перехідний етап від кам'яного періоду до епохи металу) - IV-III тис. р. до н. е.

• Бронзовий вік - III-I тис. р. до н. е.

• Залізний вік -1 тис. р. до н. е.

2.2 Перші люди на теренах нашої держави – пітекантропи, об’єм мозку яких сягав лише 800-1300 см кубічних ( цікаво, що об’єм мозку сучасної людини 1400-2000 см кубічних), а зріст  160-170 сантиметрівЇх основні заняття відповідали формі привласнювального господарства:збиральництво, полювання на дрібних тварин, згодом – на мамонтів, зубрів, північних оленів. сторики відзначають, що саме у неандертальця формується абстрактне мислення та мова. Вони були невисокими на зріст (150-160 см), помітно сутулі, з масивною головою, великою нижньою щелепою і скошеним чолом, мали пряму ходу і розвинені м'язи. Про досить високий інтелект неандертальця свідчить спосіб його життя. Значно вдосконалюється виробництво крем'яних і кам'яних знарядь, мисливської зброї, з'являються крем'яні вістря на списи, ножі, шкребла. Неандертальці живуть у довготривалих таборах, розташованих на берегах великих рік, будують перші житла і користуються вогнем. У той же час виникає родовий лад, з'являються перші ознаки мистецтва, людина виготовляє перший одяг зі шкіри тварин.     Неандертальці розселилися майже по всій території України. У Криму в скельних сховищах знайдені найдавніші в Україні поховання людей. Поховання здійснювались за досить складним ритуалом: померлого неандертальці ховали у скорченому положенні (лежачи на боці) у спеціально викопаній ямі. Це свідчить про існування вже на той час початків релігійних уявлень і вірувань, про здатність неандертальської людини до осмислення явищ життя та смерті. Унікальні археологічні дослідження проведено на берегах Дністра у Чернівецькій області, де на поселенні поблизу с. Молодово знайдено перші в Європі тривалі наземні житла віком 44 тис. років. Вони споруджувались з велетенських кісток, черепів і бивнів мамонтів, дерева, накривались зверху шкірами. Житла обігрівались й освітлювались вогнищами, біля яких люди в негоду майстрували знаряддя, обробляли шкіри. Всередині жител і поблизу них археологи виявили багато крем'яних і кам'яних знарядь, а також предметів, що свідчать про появу тут найдавнішого мистецтва: кістки, різьблені геометричним орнаментом, зображенням тварин і людей, а також розмальовані чорною та червоною фарбами. Поява людини розумної. Середній вік життя людини того часу становив приблизно 20-23 роки. Кроманьйонці вміли виготовляти знаряддя, які вражають розмаїттям форм і майстерністю обробки. З’явилися скребачки для обробки шкури, різноманітні ножі для різання м’яса та шкури, різці для роботи з кісткою; крім кам’яних кроманьйонець використовує знаряддя з кістки і рогу – голку і шило. Надзвичайну історичну вагу мають знахідки, можливо, найдавніших в Європі примітивних серпів і мотик з пізньопалеолітичних стійбищ Наддністрянщини, що може змінити дотеперішні уявлення про час і місце зародження первісного землеробства. Але ця версія дискусійна. На території нашої держави досліджено кількасот стоянок пізнього палеоліту. Найвідоміші: Мізин на Чернігівщині, Межиріч на Черкащині, Доброничівка та Кирилівська стоянка на Київщині. інець льодовикового періоду збігся в часі з кінцем палеоліту. Люди цього періоду винайшли лук і стріли, човен, приручили собаку, почали рибалити. Мезоліт відомий людськими стоянками Мурзак-Коба, Кодак, Гребеники, інші. В мезоліті і неоліті формується принцип плем’я – групи родових общин, які мають спільні органи влади, духовну та матеріальну культуру. VІ-ІV тис. років тому під час доби неоліту формуються археологічні культури: Буго-Дністровська, Буго-Дніпровська, культура лінійно-стрічкової кераміки. В період переходу від кам’яного віку до доби металів у лісостеповій зоні України поширилась трипільська археологічна культура. На півночі і північному сході України в неолітичну добу жили мисливсько-рибальські племена, на південному заході - землеробсько-скотарські. Цс були два світи, що різнилися між собою походженням, побутом, звичаями та віруваннями. Культура північно-східних пізньокроманьйонських племен була набагато примітивнішою порівняно з культурою племен Наддністрянщини, Закарпаття та Надбужжя. Населення землеробсько-скотарської зони належало до середземноморського антропологічного типу й було генетично пов'язане із культурами Балкано-Дунайського регіону. В Україні виявлено понад 500 неолітичних пам'яток, а вчені виділили більше 10 неолітичних культур. Найраніші з них знаходились на Закарпатті в басейні Тиси та у Наддністрянщині і Надбужжі.

2.3 Первісне стадо — умовна назва людських суспільств, в яких жили первісні люди з моменту виділення людини із світу тварин й до формування родових общин (пізній палеоліт). Первісне стадо — непостійна спільнота, яка виникає й розпадається в залежності від зовнішніх обставин. Перших людських істот учені назвали Homo habilis — людина вміла, тому що люди тієї доби навчилися обробляти каміння й робити з нього знаряддя праці (кам'яні рубила, скребачки, різці та ін.). У результаті цього розвинулася рука, людина почала пересуватися на двох кінцівках. Звідси й друга назва — Homo erectus — людина прямостояча.Вижити поодинці в суворих умовах дикої природи було неможливо. Полювати, збирати їжу та відбиватися від хижих звірів значно легше колективом. Так виникає первісне людське стадо, що стало першою суспільною формою об'єднання людей. Від тваринного стада його відрізняло те, що члени стада допомагали один одному, споруджували сховища-житла, де переховувалися від холодів і негоди, виховували дітей та передавали їм життєвий досвід. Людина жила тепер у колективі, у якому для елементарного порозуміння необхідне спілкування. Археологічні знахідки свідчать про те, що провідним заняттям первісних людей було полювання на великих тварин. Вона більшою мірою, ніж збиральництво спонукала найдавніших людей удосконалювати знаряддя праці, сприяла згуртуванню первісного стада, в кінцевому рахунку перетворення в Homo sapiens.Отже, у первісної людини розвивається мозок, і виникає мова як засіб спілкування. Таку людину вчені називають неандертальцем (термін походить від назви долини Неандер біля Дюссельдорфа в Німеччині, де вперше знайдено залишки людей подібної будови). На території сучасної України знайдено кістки десятьох неандертальців, що жили 50-100 тис. років тому.Кіїк-Коба — печера за 25 км від Сімферополя. У 1924—1926 pp. тут знайдено залишки палеолітичної стоянки мустьєрської епохи. Це перша знахідка решток первісної людини (неандертальця) на території України.Близько 100 тис. років тому, в Пізньому Плейстоцені, в житті первісних людей відбулися значні зміни. Відбулося нове значне похолодання клімату, і "на Європу насунувся великий льодовик", тобто розвинулася чергова холодна епоха, яка супроводжувалася значним розвитком покривних зеледенінь. Навколишній світ, до якого люди пристосувалися, змінився. Замість слонів, гіпопотамів і тигрів з'явилися величезні мамути, печерні ведмеді, північні олені та інші пристосовані до холодів тварини. У цей час людям довелося вчитися виготовляти одяг, розпалювати вогнище, будувати житло. Помітно вдосконалилися кам'яні знаряддя праці: з'явилися ножеподібні пластини, списи-дротики зі спеціальними загостреними кінцями, вироби з кісток і рогу тварин.

Найбільшим досягненням дородового суспільства стало освоєння вогню.Первісне стадо було першим етапом у розвитку людської цивілізації. Його найважливіші риси:

• рівність усіх членів суспільства;

• колективний характер праці;

• спільна власність на знаряддя та результати праці;

• низька продуктивність праці.

Перехід від середнього палеоліту до пізнього супроводжувався корінною перебудовою структури найдавніших людських общин: первісне стадо трансформувалося в родоплемінну організацію. Рід (спочатку материнський рід, а пізніше і батьківський рід) був общиною — колективом кровних родичів, між якими категорично заборонялися шлюбні відносини. Рід жив і трудився спільно, мав спільне майно. Склалися різноманітні соціальні зв'язки.Матріархат — термін, уживаний для позначення материнського роду, першої універсальної стадії в історії людства, яка настає безпосередньо за епохою первісного стада. Охоплює період від верхнього палеоліту до розвинутого неоліту. Характеризується домінуючим становищем жінки в суспільстві, матрілінейностью (по материнській лінії) спадкування майна. Основний господарський колектив — материнська родова общіна. Суспільство носить характер дуально-родової організації, яка об'єднує шлюбними відносинами два екзогамних матрілінейних роду. Шлюб носить форму групового, який з часом переходить в парний шлюб з роздільним (дислокальним)проживанням подружжя. На пізніших етапах розвитку матріархату переходить в парний шлюб з матрілокальним шлюбним поселенням (поширена в давнину при матріархаті форма шлюбного поселення, за якою чоловік переходить на проживання в родову общину дружини). Матрілокальність' — перша форма спільного проживання шлюбної пари.Патріархат ( від грец. πατήρ - батько і ἀρχή - початок, влада ) - останній період первіснообщинного ладу, наступний за матріархатом; форма родової організації первіснообщинного ладу, що характеризується провідною роллю чоловіка в суспільному виробництві ( полювання, рибальство, скотарство та інші важливі для існування колективу роботи ) і соціального життя родової общини (управління її справами, регулювання відносин її членів, відправлення релігійних обрядів ). Патріархату властиві патрілокальность (прихід жінок у сім'ї родових общин) і патрилінійність (батьківський рахунок спорідненісті). Сучасна наука розрізняє ранній патріархат, заснований на парній сім'ї, і пізній патріархат, в якому здійснився перехід від парної сім'ї до моногамії.У період патріархату первісне суспільство вступило у період розкладу: зміцнювалась патріархальна сім'я, поглиблювалася майнова нерівність общинніків, з'являлись багаті і бідні, виникала приватна власність, а з нею почали зароджуватися класи. У деяких країнах вже в період енеоліту виникають найдавніші рабовласницькі держави, але на більшості території зберігався ще первіснообщинний лад.Влада і соціальні норми у первісному суспільстві. Для цього періоду існування людства характерна відсутність політичної влади та державних інститутів. Соціальні норми в цей період носять характер звичаїв, традицій, обрядів і табу. Члени первісного суспільства були рівні, вони не ділилися на керуючих та керованих, тому політична влада була відсутня. Однак владні інститути все-таки існували: члени первісного суспільства підпорядковувалися старійшинам, вождям, проте це підпорядкування було засновано на авторитеті цих людей, підкріпленим можливістю силового впливу на тих, хто відмовився підкорятися . Життя в первісному суспільстві (видобуток їжі, шлюбно-сімейні та інші відносини між людьми) не було хаотичним, воно підпорядковувалося певним звичаям і традицям, в яких закріплювалися ритуали, обряди, табу (заборони вчиняти певні дії) та інші правила поведінки людей в певних життєвих ситуаціях . Ці норми, як правило, виконувалися добровільно: за звичкою, в рамках наслідування іншим членам товариства або в силу їхньої корисності. Тим не менше, порушення цих норм могло спричинити покарання, аж до вигнання з общини (яке практично неминуче призводило до смерті вигнаного) . У науці питання про те, чи можна вважати ці соціальні норми правом або протоправом, є дискусійним.

Семінар № 2

1. Трипі́льська культу́ра, культу́ра Кукуте́ні (рум. Cucuteni, або культурна спільність «Кукуте́ні-Трипі́лля») — археологічна культура часів енеоліту, назва якої походить від назви тоді села Трипілля на Київщині (у вказаній «розширеній» назві культури присутня ще назва румунського села Кукутень). Культура набула найбільшого розквіту між 5500 та 2750 роками до н. е., розташовувалась між Карпатами та річкою Дніпро на території сучасних України, Молдови та Румунії, займаючи територію загальною площею понад 35 тис. км². У часи розквіту цій культурі належали найбільші за розміром поселення у Європі: кількість жителів деяких з них перевищувала 15 тис. осіб.Трипільська культура є однією з основних давньоземлеробських культур мідного віку. Трипільські племена займали простори Східної Європи від Дніпра до Карпат, від Полісся до Чорного моря і Балканського півострова. Розвивалася ця культура в IV–III тис. до н. е. (протягом 1500–2000 років) і пройшла в своєму розвитку три етапи — ранній, середній та пізній. В Україні виявлено величезну кількість — понад тисячу пам'яток трипільської культури. Вони згруповані у трьох районах: найбільше в Середній Наддністрянщині та Надпрутті й Надбужжі, менше у Наддніпрянщині. Так, очевидно, були розселені об'єднання племен.Однією з особливостей трипільської культури була величезна територія поширення (близько 190 тис. км².). Жодна з європейських розвинених землеробських енеолітичних культур не могла зрівнятися з нею ні за площею, ні за темпами поширення. Під час свого найбільшого розквіту (наприкінці середнього етапу) населення на всій території трипільської культури становило на думку одних вчених близько 410 тис. чоловік, а на думку інших щонайменше 1 млн.Проблема походження трипільців не до кінця з'ясована. Більшість археологів схиляються до думки, що основу ранньотрипільської культури становили південні землеробсько-скотарські племена культур балканського походження, які, однак, в процесі поширення на нові східні території включали в себе на різних етапах елементи місцевих неолітичних та енеолітичних культур.

Ранній етап У другій половині VI тисячоліття та у першій половині V тисячоліття до н. е. племена трипільської культури розселювалися в басейні Дністра і Південного Бугу, де дослідники виявили багато ранньотрипільських поселень. За цього періоду вони розташувалися здебільшого в низьких місцях біля річок, але виявлено також поселення, розміщені на підвищених плато. Житла будували у вигляді заглиблених землянок або напівземлянок, а також переважно наземні, підлогу і вогнище або печі з припічком зміцнювали глиною; стіни споруджували з дерева або плоту, обмазаного глиною. На ранньому етапі розвитку трипільської культури з'являються також наземні прямокутної форми будівлі на стовпах з обмазаними глиною дерев'яними плетеними стінами, що мали солом'яну або очеретяну покрівлю. У поселеннях, розташованих на підвищених плато, план розміщення жител наближався до форми кола чи овалу.Основою господарства за цього періоду було хліборобство і скотарство, полювання, рибальство і збиральництво також мали важливе значення. Сіяли пшеницю (однозернянку, двозернянку, полбу), ячмінь, просо, жито, горох. Землю обробляли з допомогою мотик, зроблених з рогу оленя, каменю або з кістки та з палиць-копалок з загостреними кінцями. Урожай збирали з допомогою серпів з кремінними вкладнями. Зерно розтирали кам'яними зернотерками. Жінка ліпила посуд, виробляла пряжу, одяг. Чоловіки полювали, розводили худобу, займалися рибальством, виробляли знаряддя з кременю, кісток та каменю.У тваринництві перше місце належало великій рогатій худобі, на другому були свині, вівці, кози. Відомий домашній кінь. Для поповнення м'ясної їжі за цієї доби велике значення мало полювання на оленя, дику свиню та сарну.Значного розвитку досягли гончарні вироби. Глиняний посуд різноманітної форми ліпили руками: великі посудини грушоподібної форми для зерна, різної форми горщики, миски, ложки, друшляки, біноклеподібний посуд. З глини ліпили жіночі статуетки, модельки житла, намисто, амулети. Поверхню посуду вкривали заглибленим орнаментом або канелюрами у вигляді стрічок з кількох паралельних ліній, що утворювали спіральні форми орнаменту. Таким орнаментом вкривали також більшість статуеток. Статуетки, модельки жител та амулети мали ритуальне призначення і були пов'язані з хліборобськими культами. Серед досліджених ранньотрипільських поселень виявлено, хоч дуже рідко, різні вироби з міді, переважно прикраси: браслети, кільця, гачки тощо, а в поселенні біля села Корбуни в Молдавії знайдено великий скарб мідних речей, переважно прикрас, котрий датовано першою половиною V тисячоліття до н. е.На думку фінського вченого Аско Парполи, індолога з Гельсінгського університету, існують лінгвістичні причини вважати, що колесо було винайдено саме в Трипільській культурі на території сучасної України^[9]. Версію про європейське походження колеса висунув ще у 1990-х німецький вчений А.Хойслер. Про знахідки моделей колес у розкопках трипільських поселень останньої чверті 5 тис. до н. е. (за тисячоліття до відповідних знахідок у Месопотамії) повідомляв ще у 1981 р. у наукових публікаціях румунський археолог Діну. Звідси інновація швидко поширилася по Європі: згадки про колесо зустрічаються у поселеннях Зюшен (Німеччина), Броночице (Польща), рештки возів знайдені у кін. 1980-х на території Краснодарського краю Росії датуванням сер. 4 тис. до н. е.^[10]. В українському килимарстві, гончарстві, дереворізьбі, вишивках і писанках знаходимо дуже багато геометричних і рослинних орнаментальних мотивів, які виразно нагадують орнамент палеолітичної та неолітичної доби в Україні.

Середній етап Археологічні знахідки часів трипільської культури на території Бессарабії На середньому етапі розвитку племена трипільської культури посідали величезні простори лісостепу від Східної Трансільванії на захід до Дніпра на схід. Вони розселилися в районі сточищ Верхнього і Середнього Дністра, Прута, Серета, Південного Побужжя та Правобережжя Дніпра. Поселення цього періоду значно більші за розміром (що свідчить про збільшення кількості населення) і розташовані на підвищених плато біля річок та струмків. Наземні житла в них будувалися по колу або овалом. Житла в плані мали форму видовженого прямокутника й будувалися на фундаменті з розколотого дерева, покладеного впоперек, на нього накладався товстий шар або кілька шарів глини. Плетені дерев'яні стіни на стовпах і перегородки всередині житла обмазували глиною, з глини будували печі на дерев'яному каркасі, припічки, лежанки коло печі. З глини робили ритуальні жертовники в житлах, круглі або у формі хреста (с. Коломийщина, Володимирівка, Майданецьке, Тальянки). Разом зі збільшенням населення збільшувалися посівні площі. Скотарство також було розвинене більше, ніж раніше, але полювання далі мало допоміжне значення. Знаряддя праці вироблялося з кременю, каменю та кісток тварин, мотики для обробки землі з рогу оленя. У поселеннях виявлено клиновидної форми та провушні сокири з міді. Почалося видобування міді із родовищ на Волині та у Подністров'ї. Рівня ремесла досягло гончарство. Характерним для кінця цього періоду став монохромний спіральний орнамент, нанесений чорною фарбою на жовтувато-червонуватому ангобу. Посуд різних форм ліплено руками, можливе застосування повільного гончарного кола. Типові великі грушовидні та кратероподібні посудини для збереження зерна, миски, горщики, біконічні посудини та ін. (с. Володимирівка, Сушківка, Попудня, Шипинці); також з глини виробляли схематизовані жін. статуетки, фігурки тварин, модельки жител. Суспільний лад племен Т. к. за цього періоду лишався далі патріархально-родовим. До сер. доби Т. к. відносять поселення, що їх виявив В. Хвойка б. с. Трипілля, Верем'я, Щербанівка, а також Володимирівка, Веселий Кут, Миропілля, Небелівка та ін.

Пізній етап За пізнього періоду трипільської культури значно розширилася територія, заселена трипільцями: на землі східної Волині, сточища рік Случі й Горині, обидва береги Київського Придніпров'я та степи північно-західного Причорномор'я, де трипільці стикалися з носіями інших культур. Значно зросло значення скотарства в степу. Скотарство кочового характеру складалося переважно з дрібної рогатої худоби (вівці, кози)(до 63-65%). Помітного значення набув кінь(до 15-16%) (Усатове). За цього періоду, на думку деяких фахівців, зберігається патріархальний лад. Під впливом контактів із племенами інших культур, коли на початку III тисячоліття до н. е. степову зону, південні райони Лісостепу Східної Европи та Дніпровського басейну займали скотарські племена так званої ямної культури, що посувалися зі степів Поволжя та Подоння в пошуках нових пасовищ, у культурі пізньотрипільських племен зникає багато рис, характеристичних для трипільської культури попереднього часу. Змінюється характер житлобудівництва, зникає спіральна орнаментація в мотивах розпису посуду і типові трипільські його форми, натомість з'являється новий тип посуду, орнаментованого відтисками шнура, схематизується антропоморфна пластика. З'являється новий тип поховання в ямах з насипом та без насипу з кам'яною обкладкою навкруги і витворюється обряд поховання, подібний до обряду сусідніх патріархальних племен ямної культури. Усатівські племена західних районів Північного Причорномор'я та нижнього Подністров'я (села Усатове, Галеркани, Борисівка, Маяки та ін.) були асимільовані носіями ямної культури, відтак праіндоєвропейцями. Історична доля інших пізньотрипільських племен була різна; зміни в їхній культурі Середнього і Горішнього Подністров'я пов'язані з появою на цій території племен культури кулястих амфор (рання бронза).

1.2 Високий ступінь спорідненості індоєвропейських мов учені пояснюють їхнім походжен-ням від єдиного генетичного предка — індоєвропейської прамови. Під індоєвропейською прабатьківщиною лінгвісти мають на увазі регіон, який займали носії індоєвропейської пра-мови до її розпаду, що за даними палеолінгвістики та археології почався не пізніше IV тис. до н. е. Вона повинна відповідати природно-географічним, соціально-економічним та куль-турно-історичним характеристикам, відтвореним за допомогою лінгвістич¬ного аналізу найдавніших спільних елементів різних індоєвропейських мов. їхній палеолінгвістичний аналіз дав змогу реконструювати словник прамови, а на його основі й загальні риси суспіль-ства найдавніших індоєвропейців. Економіка праіндоєвропейців на момент розпаду спільноти мала змішаний скотарсько-землеррбський характер з певним домінуванням скотарства. Серед свійських тварин фігуру-ють кінь, бик, корова, вівця, коза, свиня, собака. Переважало архаїчне відгінне скотарство м'ясо-молочного напряму. Праіндоєвропейці володіли досконалими методами обробки про-дуктів тва¬ринництва: шкіри, вовни, молока. Культ коня та бика посідав важливе місце в ідеології праіндоєвропейців.Вони знали примітивну форму орного землеробства із застосуванням рала, яке тягла пара волів. Вирощували ячмінь, пшеницю, льон. Урожай збирали серпами, молотили. Зерно мо-лоли зернотерками та жорнами. Пекли хліб. Знали садівництво (вирощували яблуні, вишні, виноград) та бджільництво. Праіндоєвропейці виготовляли різноманітний глиняний посуд. Були знайомі з примітивною металургією міді, срібла, золота. Особливу роль відігравав колі-с¬ний транспорт. У вози запрягали коней та биків. Було відоме вершництво.Значна роль скотарства зумовила специфіку суспільного устрою, який характеризувався патріархальністю, домінуванням чоловіка у сім'ї, загальною войовничістю суспільства. Воно мало три прошарки: жерці, військова аристократія та рядові общинники (пастухи, землероби, воїни). Мілітарний дух епохи відбився у будівництві перших укріплених поселень — фор-тець. Своєрідність духовного світу полягала у сакралізації війни, верховного бога-воїна та пастуха. Поклонялися зброї, коню, бойовій колісниці, вогню, сонцю-колесу, символом якого була відома свастика.Локалізувати батьківщину індоєвропейців допомагають рослини і твари¬ни, назви яких присутні у відтвореній лінгвістами праіндоєвропейській мові. Рослини: дуб, береза, бук, граб, ясен, осика, верба, тис, сосна, горіх, верес, троянда, мох. Тварини: вовк, ведмідь, рись, лисиця, шакал, дикий ка¬бан, олень-лось, дикий бик, заєць, змія, миша, орел, журавель, воро-на, те¬терев, дятел, гуска-лебідь.Як бачимо, рослинний і тваринний світ індоєвропейської прабатьківщини відповідає по-мірній зоні Європи. До того ж саме тут простежується велика концентрація давніх індоєвропейських гідронімів. Це дало підстави розміщувати прабатьківщину між Рейном на заході, Нижньою Волгою на сході, Балтією на півночі та Дунаєм на півдні. Точніше локалі-зувати місце народження індоєвропейців допомагають виявлені в їхніх мовах сліди кон-тактів з фіно-уграми, картвелами (прагрузинами) та людністю Близького Сходу. Характер цих мовних запозичень є наслідком тісних сусідських кон¬тактів праіндоєвропейців із зазначеними народами. Тобто, індоєвропейська прабатьківщина знаходилася між пракартвелами Кавказу, прафіно-уграми лісостепів Подоння та Поволжя і близькосхідною людністю балкано-дунайського неоліту, представником якої була трипільська культура Правобе¬режжя Дніпра. Отже, розміщення найдавніших індоєвропейців у Південно-Східній Україні узгоджується зі згаданими мовними контактами.

Основні версії розташування батьківщини індоєвропейцівУ наш час чотири регіони претендують на право називатися індоєвро¬пейською прабатькі-вщиною: Центральна Європа між Рейном та Віслою (Є. Меєр, Г. Косина, П. Бош-Гімперо, Г. Девото), Близький Схід (Т. Гамкрелідзе, В. Іванов, К. Ренфрю), Балкани (І. Дьяконов) та лі-состепова і сте¬пова зони між Дністром і Волгою (О. Шрадер, Г. Чайлд, Т. Сулемірський, В. Даниленко, М. Гімбутас, Д. Меллорі, Д. Ентоні, Ю. Павленко). Частина дослідників об'єднує у прабатьківщину Центральну Європу зі східноєвропейськими степами (А. Хейслер, В. Георгієв, Л. Залізняк, С. Конча). Яка ж із цих версій правдоподібніша? Вже говорилося, що концепція походження індоєвропейців із Центральної Європи, а саме — з територій між Рейном, Віслою та Верхнім Дунаєм, особливо поширилася наприкінці XIX — першій половині XX ст. серед націоналістичне налаштованих німецьких лінгвістів та археологів. Однак розміщенню прабатьківщини у Центральній Європі заважає наявність у індоєвропейській прамові слідів тісних лінгвістичних контактів з пракартвелами Кавказу та фіно-уграми, батьківщиною яких були лісостепи між Доном та Південним Уралом. Якщо праіндоєвропейці жили в Центральній Європі, то як вони могли контактувати з мешканцями Кавказу та Задоння? Більшість сучасних учених вважає Центральну Європу батьківщиною шнурових культур III—II тис. до н. е., що були пращурами західної та північної гілки індоєвропейців: кельтів, балтів, германців, слов'ян. Однак батьківщиною всіх індоєвропейських народів Центральна Європа не могла бути, через те що неможливо вивести від шнуровиків ні археологічне, ні лінгвістичне індоєвропейців півдня (іллірійців, фракійців, греків, хетів, вірмен) та сходу (індоіранців). Шнуровики III тис. до н. е. не могли бути легендарними праіндоєвропейцями ще й тому, що у лісостепах та степах України індоєвропейці з'явилися раніше, тобто не пізніше кінця V—IV тис. до н. е. (середньостогівська спільнота).Близький Схід також не міг бути прабатьківщиною індоєвропейців, бо був батьків-щиною неіндоєвропейських хатської, хуритської, еламської та афразійської етнокультурних спільнот. Картографування індоєвропейських мов показує, що цей ре-гіон був південною периферією їхнього поширення. Індоєвропейці (хети, лувійці, палайці, вірмени, фрігійці) з'являються тут до¬сить пізно, не раніше 3000 р. до н. е., тобто вже після розпаду праіндоєвропейської мови у IV тис. до н. е. На відміну від Європи, тут майже відсутня індоєвропейська гідронімія.Холодний, континентальний клімат прабатьківщини, з морозною, сніжною зимою, не від-повідає реаліям Близького Сходу. Немає тут майже половини рослин і тварин, назви яких фігурують у праіндоєвропейській мові (осика, граб, липа, верес, бобер, тетерук, рись). З ін-шого боку, в ос¬танній відсутні назви типових представників близькосхідної фауни та фло¬ри (кипарис, кедр). Якщо праіндоєвропейці жили на Близькому Сході, то як вони могли контак-тувати з праугро-фінами Східної Європи?Припустивши, що індоєвропейці походять із Балканського півострова, ми проігноруємо не тільки їхні лексичні зв'язки з праугро-фінами, а й з картвелами Кавказу. Неможливо вивести з Балкан і східну гілку індоєвропейців — індоіранців. Цьому суперечать дані як археології, так і лінгвістики. Індоєвропейські гідроніми відомі лише на півночі Балкан. Основна ж їхня маса поширена північніше — між Рейном та Дніпром. Походженню індоєвропейців від балканських неолітичних землеробів суперечить і той факт, що останні куль¬турно, лінгвістичне, антропологічне і генетично були тісно пов'язані з неіндоєвропейською неолітичною цивілізацією Східного Середземномор'я.Останнім часом дедалі більшого визнання в наукових колах отримують погляди О. Шра-дера та Г. Чайлда, які ще наприкінці XIX — на початку XX ст. висловили думку, що перший імпульс до індоєвропеїзації Євразії пішов від найдавніших скотарів північно-надчорноморських степів та лісостепів. Як зазначалося, цю гіпотезу фундаментальне обгрун-тували та розвинули протягом XX ст. Т. Сулемірський, М. Гімбутас, Д. Меллорі, Д. Ентоні. Однак основу джерелознавчої бази цієї концепції створили українські археологи, які протя-гом сторіччя плідно досліджують старожитності найдавніших індоєвропейських скотарів доби енеоліту—бронзи Півдня України. Вагомий теоретичний внесок в її обгрунтування зробив В. М. Даниленко. На Півдні України розміщує найдавніших індоєвропейців більшість сучас¬них українських археологів (Л. Залізняк, Ю. Павленко).Однак обмеження індоєвропейської прабатьківщини лише лісостепами України не дає по-яснення, чому основний масив індоєвропейської гідро¬німії лежить у Центральній Європі та між Віслою і Середнім Дніпром. Не відповідають Південній Україні реконструйовані за праіндоєвропейським словником такі реалії прабатьківщини, як гори, болота, поширення осики, бука, тиса, вересу, тетеруків та бобрів. Ці елементи природи властиві більш прохолодним і вологим регіонам Європи, ніж Південь України.Позбутися цих суперечностей допомагає припущення, що Україна була лише східним крилом індоєвропейської батьківщини. Очевидно, найдавніші індоєвропейці сформувались у V—IV тис. до н. е. в лісостеповому Подніпров'ї та Надчорномор'ї на культурній спільноті, що, зважаючи на поширен¬ня індоєвропейської гідронімії, охоплювала помірну зону Європи від Дніпра до Рейну. На користь виникнення такої єдності у VI тис. до н. е. внаслідок мігра-ції мезолітичної людності Західної Балтії на схід через Німецьку, Польську, Поліську низини до Лівобережжя Дніпра свідчать дані археології та антропології.

Формування праіндоєвропейців та їхнє розселенняПідсумовуючи сказане, спробуємо коротко реконструювати історичні процеси, що приве-ли до формування і розселення народів індоєвропейської мовної сім'ї. У VIII—VI тис. до н. е. Близький Схід перейшов до нових, прогресивних форм господарювання — землеробства та скотарства. Поліпшення харчування спричинило демографічний вибух. Надлишки населення з півдня Анатолії мігрували на Балкани і далі через Подунав'я в Європу, поширюючи нову відтворювальну економіку Європейським континентом. Так, у VIII—V тис. до н. е. відбувалась аграрна колонізація півдня Європи найдавнішими мотичними землеробами Східного Середземномор'я.Ця землеробська хвиля з Балкан зупинилася на південному кордоні Північнонімецької, Польсь¬кої та Поліської низин, з непридатними для мотичного землеробства, бідними, вкри-тими густим лісом фунтами. На згаданих низинах від Нижнього Рейну до Дінця мешкали автохтонні племена лісових мисливців і рибалок. Ще з попередньої мезолітичної доби вони утворювали культурно-історичну спільноту, генетичне пов'язану з мезолітом Південної Балтії. Таким чином, неолітична Європа була поділена на два світи: південний землеробський та північний мисливсько-рибальський. Причому останній перебував під потужним прогресивним впливом із півдня більш розвинених нащадків близькосхідних землеробів. Саме від них автохтонні мисливці Європи отримали перші на¬вички землеробства, тваринництва, виробництва глиняного посуду, металургії міді разом із відповідною термінологією. Особливо інтенсивний вплив землеробської протоцивілізації Балкан на місцеве мисливсько-рибальське населення відбувався у V—IV тис. до н. е. на теренах України. Північно-східним форпостом неоліту Балкан була відома трипільська культура Правобережної України, що впливала на місцеві племена Лівобережжя та Полісся. Отримані від трипільців скотарські навички прижились і швидко розви¬нулися в сприятливих умовах степів та лісостепів Лівобережної України. Ста¬да корів та овець пересувалися в пошуках пасовиськ, що вимагало від ско¬тарів рухливого способу життя. Це стимулювало винайдення і швидке поширення колісного транспорту, а також приручення коня. Постійні пошуки па¬совиськ призводили до збройних сутичок із сусідами, що мілітаризувало суспільство. У скотарів, на відміну від землеробів, не жінка, а чоловік є го-ловною фігурою в сім'ї та родині, оскільки все життєзабезпечення лежить на пастухах і воїнах. Можливість накопичення худоби в одних руках створила сприятливі умови для майнового розшарування суспільства. З'являється військова еліта. Ці ранні напівкочові скотарі залишили в українських степах ма¬ло поселень, але величезну кількість могил. Археологи пізнають їх по так званому степовому поховальному комплексу. Його найважливішими елементами є курганний насип, покладення небіжчика з підігнутими ногами, посипання похованого червоною вохрою. В могили часто клали зброю (кам'яні бойові молоти і булави), грубі глиняні горщики, орнаментовані відбитками шнура. Нерідко в кутах могильної ями клали колеса, які символізували поховаль¬ний віз. У курганах знаходять кам'яні антропоморфні стели, що зображують родового патріарха з відповідними атрибутами вождя воїнів та пастухів. Важливою ознакою перших індоєвропейців Півдня України є при-ручення коня, сліди якого віднайдені у лісостеповому Подніпров'ї на поселеннях середньостогівської культури IV тис. до н. е.За умов зростання посушливості клімату аборигени лівобережжя Дніпра першими перейшли до скотарства, що дало змогу цим найдавнішим індоєвропейцям швидко розселитися по малозаселених на той час степах Євразії. Археологічне простежено розселення праіндоєвропейських скотарів Півдня України у IV—III тис. до н. е. далеко на схід аж до Алтаю. Поступово вони заселяють Центральну Азію, Афганістан. У II тис. до н. е. далекі нащадки найдавніших індоєвропейців українських степів під іменем аріїв просунулися в Іран, або Айріян, що значить "країна аріїв", та в Індію. Тут їхні священні гімни були записані санскритом у найдавніших книгах Ригведі та Авесті, з вивчення яких 200 років тому почалося дослідження індоєвропейської проблеми. Скотарі-індоєвропейці з Півдня України в IV—II тис. до н. е. рухалися хвилями не тільки на схід, а й на захід — у Подунав'я. Звідси вони просунулися на Балкани та Малу Азію, беру-чи участь у формуванні фракійців, греків, хетів, вірмен. Внаслідок просування цього населення вверх долиною Дунаю в III тис. до н. е., можливо, було стимульоване розселенням з Центральної Європи пращурів західних індоєвропейців — кельтів, італіків, іллірійців, германців, балтів, слов'ян.Отже, більшість сучасних дослідників вважають українські степи батьківщиною іранської, індійської, тохарської гілок індоєвропейців. Скотарі півдня України доби міді—бронзи відіграли певну роль у форму¬ванні фракійців, греків, хетів, вірмен. Західні індоєвропейці, в тому числі балти та слов'яни, родом із Центральної Європи, їхні далекі пращури (людність куль-тур шнурової кераміки) прийшли в Східну Європу у III—II тис. до н. е.Протягом IV—II тис. до н. е. індоєвропейці розселилися на безкрайніх просторах Євразії від Інду на сході до Атлантичного узбережжя Європи на заході. Ця географія розселення закарбувалася в назві мовної сім'ї. Економічним двигуном грандіозних міграцій ранніх індоєвропейців були різні форми відгінного скотарства, які в умовах зростаючої посушливо-сті клімату були найефективнішими за доби енеоліту-бронзи. На нових місцях праіндоєвропейська мова та культура насичувалися місцевими елементами, розвивалися і з часом набували своєрідних форм. Однак спільне походження народів індоєвропейської мовної сім'ї простежується і в наші часи за численними архаїчними паралелями в їхніх мовах та культурах.

2. Кіммерійці, скіфи, сармати. Античні колонії на Півдні України

2.1  Перші відомості про кіммерійців. Першим етнічним утворенням на території України, про яке залишилася згадка в писемних джерелах, південними сусідами праслов'ян в IX - перший половині VII ст. до н. е. були кіммерійці Вперше вони згадуються в «Одисеї» Гомера в VIII ст. до н. е. та «Історії» Геродота (V ст. до н. е.), а під ім'ям «гамірра» в ассирійських текстах VIII-VII ст. до н. е. Іраномовні племена кіммерійців займали велику територію між Доном та Дністром, а також Кримський і Таманський півострова. Матеріальна культура, господарство, побут, мистецтво. Матеріальна культура, господарство і побут кіммерійців відомі головним чином за похованнями, яких нараховується близько сотні. Ведучи кочовий спосіб життя, кіммерійці не залишили довготривалих поселень. Над своїми похованнями вони часто ставили кам'яні стели. Кіммерійці виробляли як просте крицеве залізо, так і високо вуглецеву сталь, а ковалі добре володіли основними прийомами своєї професії. У широкому вжитку були бронзові, рідше золоті та скляні прикраси, глиняний і металевий посуд.Мистецтво кіммерійців мало ужитковий характер. Гарними орнаментами (комбінуванням спіралей, ромбів, квадратів) вони прикрашали руків'я кинджалів, деталі вуздечок, посуд. Виробляли й скульптури-статуї, що зображували воїнів. Суспільна організація. У своєму суспільному розвитку кіммерійці переживали процес виділення військової знаті - вождів, яких Геродот називав царями. Вони часто скликали зібрання воїнів, ради старійшин, союзні племінні ради. Однак утворити повноцінну державу їм так і не вдалося. Історична доля. У другій половині VII ст. до н. е. могутня хвиля численних скіфських племен витиснула кіммерійців із Причорномор'я. Частина з них оселилася в Південному Причорномор'ї, частина мігрувала на Близький Схід. Історики вважають, що певна частина кіммерійців залишилася в Криму під назвою таврів. Деякі кіммерійські племена, очевидно були асимільовані скіфами.

2.2 Поява однорідної скіфської культури по всьому степу відбулося в VII ст. до н.е. Розквіт віку заліза не тільки збігся із встановленням там господарства скіфів, а й став однією з головних причин змін у культурі місцевості та тієї, яка прийшла. Укріплені поселення з'явилися у скіфів відносно пізно, на межі VI і V ст. до н.е., коли достатній розвиток придбали промисловість і торгівля. Кам'янське городище біля Нікополя займає велику площу 12 кв. км. За багаторічні дослідження встановлено, що тут була столиця скіфів. Городище проіснувало до II ст. до н.е. На його території повсюди трапляються залишки металургійного виробництва. Це поселення було центром металургійного виробництва степової Скіфії і забезпечувало значну її частину залізними виробами. Мають місце й інші види виробництва: різьблення по кістці, гончарство, ткацтво. Але рівня ремесла досягла лише металургія.Культура скіфів носила воєнізований характер. За описами Геродота, вони поклонялися мечу, який називався акінак, встромляли його в купу хмизу, проводили біля нього ритуальні дії і приносили йому жертву. Акінак нам добре відомий: залізний, короткий, гострий. Скіфське мистецтво добре відоме в основному завдяки предметам із скіфських курганів - культових пам'яток VII - ІII ст. до н.е. У південній право і лівобережній України знайдені величезні кургани, де ховали скіфських царів. Це кургани Чортомлик, Куль-оба , Товста Могила, Солоха, Гайманова Могила, Братолюбівскій курган, могильники скіфів на Полтавщині, Київщині, Поділлі , Херсоні , в районі Дніпровських порогів та в інших місцях. Скіфи ховали мертвих у ямах або катакомбах, під курганними насипами. У царських курганах скіфів знаходять золотий посуд, художні вироби із золота, коштовну зброю. Обряд поховання скіфських царів описав Геродот. Коли цар помирав, його тіло протягом тривалого часу возили скіфськими шляхами, і скіфи повинні були всіляко виявляти свою скорботу з приводу смерті володаря. Потім тіло царя привозили в район Геррі, який, як вважають археологи, знаходився поблизу Дніпровських порогів, клали його в могильну яму разом з його вбитою дружиною, убитими слугами і кіньми, та насипали величезний курган.Скіфська кераміка зроблена без допомоги гончарного круга , хоч у сусідніх зі скіфами грецьких колоніях коло широко застосовувався. Скіфська посуд плоскодонний і різноманітний за формою. Значного поширення набули скіфські бронзові казани висотою до метра, що мали довгу й тонку ніжку та дві вертикальних ручки. Скіфське художня творчість, створила свою неповторну символічно знакову систему образів, яскраво представлених в особливому перебігу декоративно прикладного мистецтва. Зокрема, найпопулярнішими стали зображення різних тварин, яке стало основою створення самобутнього і неповторного скіфського звіриного стилю, відомого на великій території - від Північного Причорномор'я до Середньої Азії та Сибіру. Вироби в звіриному стилі робили з кістки, рогів, бронзи, срібла, золота, заліза. Технологія їх виготовлення також була різноманітною: лиття за восковою моделлю, штампування, гравірування, кування, різьблення кістки. У цілому скіфські майстри володіли всіма тонкощами ювелірної справи. Неперевершеним шедевром еллінсько-скіфського мистецтва є золота пектораль з Товстої Могили (Дніпропетровська область).

2.3 Сарматам, які жили між Доном і Уралом, античні автори приділяють велику увагу. За Геродотом, вони говорили зіпсованою скіфською мовою, тобто, як і скіфи. Подібність відчувається і в міфології, однак з тією відмінністю, що у сарматів верховним божеством вважали, можливо, богиню родючості Астарту, пов'язану з культом Сонця й коня. Сармати, як і скіфи, в мистецтві розвинули звіриний стиль з властивими їм особливостями.Кераміка сарматки зроблена без допомоги гончарного круга. Існувало ковальське, шкіряне, деревообробне, бронзоливарне виробництва, але рівня ремесел вони ще не досягли. Бронзові казани на високій ніжці були і у сарматів. Культура племен сарматів, які жили в II в. до н.е., - IV ст. н.е. на території сучасної України - невід'ємна складова стародавньої культури нашої Батьківщини. Яскрава і самобутня культура сарматки існувала не ізольовано. Вона була тісно пов'язана з культурою місцевих племен. Скіфи і сармати зробили величезний внесок у розвиток світової культури.

2.4. VII кінець VI ст. до н.е. - це період Великої грецької колонізації або краще сказати – переселеня. Серед грецьких міст-держав найбільш відомі: Ольвія - її залишки знаходяться біля с. Парутине на південь від міста Миколаїв, Херсонес - на околиці сучасного Севастополя, Пантікапей - сучасна Керч, Кафа - сучасна Феодосія, Фанагорія - на Таманському півострові, Танаїс - на Дону, Керкінітіда - сучасна Євпаторія. Найбільшим з цих рабовласницьких держав було Боспорське царство з центром у Пантікапеї, що виникло в V ст. до н.е. на Керченському і Таманському півостровах. До речі, гербовий знак цього царства нагадує тризуб. В містах розвивалися металургійне, каменярське, деревообробне, гончарне, ювелірне, кісткорізне та інші ремесла, а також рибальський промисел і виноробство. В міста Греції, Малої Азії, Єгипту з цих міст вивозили хліб, рибу, хутра, продукти тваринництва тощо. Економічною основою античних міст-держав Північного Причорномор'я були сільське господарство, різні ремесла і промисли. Важливу роль відігравала торгівля з населенням причорноморських степів і з центрами Середземномор'я. В архітектурі міст Північного Причорномор'я переважали загальногрецькі античні містобудівельні традиції, проте з часом тут були вироблені свої особливості, які виявилися у мішаному греко-«варварському» характері архітектури. Ремісничі квартали та найбідніші житла містилися здебільшого на околицях міст.Основу сільського господарства становило вирощування зернових злакових культур. Значну роль відігравало й скотарство. Важливе місце займало виноградарство. Городництво, садівництво, баштанництво відігравали допоміжну роль. Головними злаковими культурами були ячмінь, просо, пшениця, жито, гречка. Рівень розвитку зернового виробництва не тільки забезпечував потреби населення, але й давав можливість вивозити зерно в Середземномор'я. Виноградарство було основою виноробства та виноторгівлі. Ринками для продажу вина були землі Скіфії, потім Сарматії. Розводили велику рогату худобу, дрібну рогату худобу, свиней, коней, віслюків. Важливе місце посідав рибний промисел. У Середземномор'ї був великий попит на понтійську рибу (Чорне море греки називали Понт). Основні міста Північного Причорномор'я мали розвинені монетні системи. Монети карбували Тіра, Ольвія, Пантікапей, Німфей, Феодосія, Фанагорія.Населення античних міст Північного Причорномор'я складалося з греків і виходців із місцевих племен. Міста мали постійний економічний і культурний взаємовплив і зв'язки з місцевими племенами: скіфами, сарматами, таврами, фракійцями та іншими.

Семінар № 3

1. Ч ільне місце у слов'янській археології посідає проблема слов'янського етногенезу. Вона вбирає в себе питання походження слов'янського етносу, формування його території, розселення в Європі, визначення характеру матеріальної та духовної культур на різних станах розвитку, рівня економіки. Складність вирішення цих питань породжувала і до цього часу породжує гостру дискусію серед вітчизняних та зарубіжних дослідників слов'янської історії, яка то стихає, то, по мірі накопичення нового матеріалу, розростається з новою силою. Початок дискусії про батьківщину слов'ян поклав ще у XII ст. давньоруський літописець Нестор, який у «Повісті минулих літ» так відповів на питання «Звідки пішла земля Руська, і хто в ній почав спершу княжити, і як Руська земля постала?»: «По довгих же часах сіли слов'яни по Дунаєві, де єсть нині Угорська земля і Болгарська. Од тих слов'ян розійшлися вони по землі і прозвалися іменами своїми, [од того] де сіли, на котрому місці. Ті, що, прийшовши, сіли по річці на ймення Морава, і прозвалися моравами, а другі чехами назвалися. А се — ті самі слов'яни: білі хорвати, серби і хорутани. Коли ж волохи найшли на слов'ян на дунайських і осіли між них, і чинили їм насильство, то слов'яни ті, прийшовши, сіли на Віслі і прозвалися ляхами. А від тих ляхів [пішли одні що] прозвалися полянами, другі ляхи [прозвалися] лютичами, інші — мазовшанами, ще інші — поморянами. Так само й ті ж слов'яни, прийшовши, сіли по Дніпру і назвалися полянами, а інші — деревлянами, бо осіли в лісах; а другі сіли межи Прип'яттю і Двіною і називалися дреговичами; а інші сіли на Двіні і називалися полочанами — од річки, яка впадав в Двіну і має назву Полота; од сеї [річки] вони прозвалися полочанами. Слов'яни ж, [що] сіли довкола озера Ільменя, прозвалися своїм іменем — [словенами]; і зробили вони город, і назвали його Новгородом. А другі ж сіли на Десні, і по Сейму, і по Сулі і назвалися сіверянами. І так розійшовся слов'янський народ, а від його [імені] й дістали [свою] назву слов'янські письмена [Літопис Руський, 1989]». Ця розповідь Нестора стала основою так званої балканської, або дунайської, теорії походження слов'ян. Вона була панівною у творах польських і чеських хроністів середньовіччя (XIII—XV ст.). Точку зору про дунайську прабатьківщину слов'ян підтримували такі визначні російські історики, як С. М. Соловйов, М.Н. Погодін, В. Т. Вже в епоху середньовіччя висувалися й інші погляди на прабатьківщину слов'ян. Так, автор Баварської хроніки географ Баварський, а також космограф Равенський у XIII ст. висунули гіпотезу щодо місцевого походження слов'ян. За цією гіпотезою, підхопленою багатьма західноєвропейськими вченими XIV— XVIII ст., предками слов'ян були скіфи, алани, роксолани й інші племена, які жили у Північному Причорномор'ї у давнину. З цієї території слов'яни поступово розселилися на північ, захід і північний захід. Так до XVIII ст. в літературі сформувалися два основних напрями в пошуках прабатьківщини слов'ян: аллохтоністичний і автохтоністичний.

2. Слов’яни вели осілий спосіб життя, що зумовлювало і основне їх заняття – землеробство давало не лише продукти харчування, але створювало можливість для ведення торгівлі. Починаючи з середини І тис. до н.е., надлишки продукції землеробства збувались в античних містах Північного Причорномор`я. Слов`яни сіяли жито, пшеницю, ячмінь, овес, просо, боби. Вирощували овочеві культури – ріпу (вона була так само поширена, як в наш час картопля; їли її в пареному вигляді), редьку, цибулю, часник, капусту. Крім цього вирощували льон, коноплі, які були сировиною для ткацтва.У слов`ян першої половини І тис. до н.е. були поширені дві системи землеробства: підсічно-вогнева і перелогова. Перший спосіб був характерним для лісових районів. Він полягав у тому, що в перший рік вирубували ліс, викорчовували коріння дерев. Після того, як дерева висохли, їх спалювали. Важким суком боронували нове поле, змішуючи попіл з верхнім шаром землі, а тоді сіяли зерно. Оброблена таким чином земля давала високий урожай протягом трьох-чотирьох років. Після цього розчищалася нова ділянка лісу, а старе поле на багато років залишали.У лісостеповій зоні була поширена перелогова система землеробства. Ділянку землі засівали протягом кількох років, а після її виснаження переходили на іншу. Для обробки землі використовувалась соха із залізним наконечником-лемешем.Хліб був головною їжею слов`ян. Стародавня слов`янська назва хліба “жито” походить від слов`янського слова “жити”. З хліба слов`яни готували напій – квас. Квас не тільки пили. Ним розм`якшували шкіри для виготовлення шкіряних виробів. Квасом мились у лазні – він замінював мило. Поряд із землеробством значне місце у господарстві східних слов`ян займало скотарство. Вони розводили коней, велику рогату худобу, свиней, кіз, овець, домашню птицю.Слов`яни також займались рибальством і полюванням. Навколишні ліси, болота були багаті на звірину та птахів, а в річках знаходилось чимало риби. Підсобну роль у господарстві відігравало бортництво (збирання меду диких бджіл).Господарство спільно вела велика патріархальна сім`я. Земля, що оброблювалась, перебувала у колективній власності і розподілялась між окремими господарствами. Пасовища та ліси належали всій общині.Слов`янські племена добре знали різноманітні ремесла: залізоробне, гончарне, деревообробне та інші.Значний вплив на розвиток господарства у період ІІ-V ст. мала провінційно-римська культура. Під її впливом вдосконалювалась землеробська техніка розвивалось ремесло (з`явилось виробництво скла, ювелірних виробів та ін.), внутрішньоплемінна та міжплемінна торгівля.Римський вплив згладжував етнічні відмінності між різними племенами, які населяли тоді Україну. Про це свідчать пам`ятки черняхівської культури ІІ-V ст.

2.1. Велике переселення народів — у вузькому сенсі в сучасній історіографії рух племен і народів Європи у 4-6 ст. в різних напрямках, що розпочався з вторгнення племен гунів у північну частину Римської імперії (Imperium Romanum) в 375 році. Починаючи з нижнього Дунаю і території сьогоднішньої Західної України, цей процес привласнення землі захопив також інші, більшою частиною германські племена і поширився у напрямку Західної і Південної Європи. Безпосереднім наслідком цього процесу вважається загибель Римської імперії. В широкому сенсі — Велике переселення народів розпочалось з кінця 3-го тисячоліття до Р.Хр, про що свідчать древні китайські та єгипетські джерела, — з причини зростання населення, нестачі вільної землі, зміни клімату тощо. Наслідком Великого переселення племен стало й виникнення на теренах Європи нових народів і нових держав.Початки формування сучасних слов'янських народів криються в часах, коли —на території Східної і Південно-Східної Європи розпочалося Велике розселення слов'ян, яке тривало до кінця VII ст. Єдина до цього слов'янська спільнота поступово розпадалася на східно-, західно-, південно- й північнослов'янські племінні утворення. На середину І тис. на історичних теренах України вже існували Антський і Склавинський союзи слов'янських племен. Після розгрому в V ст. гунів і загибелі Західної Римської імперії Антський союз почав відігравати помітну роль у Східній  і Південно-Східній Європі. Однак на початку VII ст. він був розгромлений аварами. Вони також поневолили племінне утворення склавинів. Це дещо загальмувало, але не припинило суспільний і господарський розвиток тієї гілки слов'янства, яка в майбутньому стала основою формування українського етносу. Слов'янські племена колонізували нові землі й, об'єднуючись, утворювали нові союзи племен. Спочатку виникали тимчасові об'єднання племен переважно для боротьби з ворогами чи проведення походів; згодом - союзи близьких за культурою й побутом сусідніх племен і, нарешті, утворювалися територіальні об'єднання протидержавного типу (землі, княжіння?). Останні мали своїх князів і стольні міста. Наприкінці VIII ст. на етнічних теренах України сформувалося сім політичних союзів: дулібів (волинян, бужан), деревлян, хорватів, полян, уличів, тиверців, сіверян. Одним із перших виник Дулібський союз, що об'єднував племена, які заселяли території від Західного Бугу на заході до Горині на сході та від Прип'яті на півночі до басейну Верхнього Дністра на півдні. Після його розпаду (середина VII ст.) частина племен створила союз бужан (волинян). Загадковою залишається історія уличів і тиверців. Вочевидь, перші з них сформувалися на території, розташованій південніше полян, між річками Оріллю, Дніпром і Самарою та в лісостеповій частині Південного Бугу. У Прутсько-Дністровському межиріччі утворилися племена тиверців, які згодом зайняли територію до Південного Бугу. Хорвати займали терени Верхньої Наддністрянщини (західніше р. Збруча), межиріччя Верхнього Пруту й Дністра, Північну Буковину, Прикарпаття й частину Закарпаття. Східніше волинян жили деревляни. Межі їхніх земель простягалися від р. Случі на заході й майже до Дніпра на сході, від річок Уборті та Прип'яті на півночі до р. Тетеріва на півдні. Після розпаду Полянського союзу племен поляни заселяли Середнє Подніпров'я від р. Тетеріва на півночі до вододілу річок Ірпіня і Росі на півдні. Протидержавний - у розумінні зародка держави (від нрогпо   частини слова, що означає «первинний»).Княжіння - землі, що належать князю; управління. Князь воєначальник племені, згодом володар державного утворення. Сіверяни заселяли землі Лівобережжя в середній течії Десни, на берегах р. Сейм та у верхів'ях Сули. На теренах сучасних Білорусі й Росії існували східнослов'янські союзи племен дреговичів, радимичів, в'ятичів та ін. Майже всі ці племінні об'єднання мешкали в смугах лісостепу й лісу, які виявилися сприятливішими для розвитку господарства й безпечнішими для життя.

2.2 Перші згадки в писемних джерелах про ранньо-слов'янські племена зустрічаються в творах римських вчених І—II ст. н. є. Плінія Старшого, Тацита, Птолемея, де слов'яни фігурують під назвою венеди (венети). Етнонім «слов'яни» вперше вжили візантійські автори Псев-до-Кесарій, Іоанн Ефеський, Менандр. Найповніше ран-ньослов'янська історія викладена у творах візантійських хроністів Йордана «Про походження та діяння ге-тів», або «Гетика» (551) і Прокопія Кесарійського «Історія війн» (550—554). «Гетика» містить важливу інформацію про розпад єдиної венедської ранньослов'янської спільноти, якій відповідала зарубинецька культура. Йордан сповіщає, що в VI ст. вже існувало три гілки слов'ян: венеди (басейн Вісли), анти (Подніпров'я) і склавини (По-дунав'я). Поява на півдні Європи антів і склавинів зафіксована також іншими істориками цієї доби, хоча більшість із них вказує на збереження певної мовної та етнічної єдності цих груп.Прокопій Кесарійський описує життя ранніх слов'ян так: «Племена ці, склавинів і антів, не управляються однією людиною, але здавна живуть у народовладді, і тому в них вигідні й невигідні справи завжди ведуться спільно…» Вступаючи в битву, більшість йде на ворогів пішими, маючи невеликі щити і списи в руках. Панцира ж ніколи на себе не одягають; деякі не мають (на собі) ні хітона, ні (грубого) плаща, тільки штани... Є в тих і других єдина мова, повністю варварська. Та і зовнішністю вони один від одного нічим не відрізняються. Всі вони високі і дуже сильні, тілом же та волоссям не дуже світлі і не руді, зовсім не схиляються і до чорноти, але всі вони трохи червонуваті... Та й ім'я за старих часів у склавинів і антів було одне».Отже, слов'янство як самостійна етнічна спільнота вийшло на історичну арену на початку І тис. н. є. Це був динамічний і драматичний час Великого переселення народів (II—VII ст.). Першопоштовхом цього процесу стало переміщення готів з Прибалтики до Причорномор'я. Готські племена, що осіли в пониззі Дніпра, отримали назву остготи, а ті, які зосередилися між Дністром та Дунаєм, — вестготи. У 375 р. готів перемогли гуни, частково їх підкоривши, частково витіснивши з Причорномор'я. Гуни створили між Доном і Карпатами могутню державу, на чолі якої став Аттіла. Про силу цього державного утворення свідчать вдалі походи гунів у Галлію та Східну Римську імперію. Проте після кількох поразок від римлян та їхніх союзників, смерті 451 р. Аттіли гунська держава поступово втрачає силу і розпадається. Ці історичні колізії суттєво вплинули на долю слов'янства. Відчувши, що гуни вже не становлять серйозної небезпеки, не перешкоджають міграції, слов'яни, починаючи з V cf., могутнім потоком вирушили у візантійські землі. Як свідчать джерела, починаючи з 527 p., походи антів і склавинів разом із іншими варварськими народами на Константинополь стають регулярними. Нестримне слов'янське нашестя призвело до того, що вже 577 p., слов'яни контролювали землі на території Фракії та Македонії, а на початку VII ст. ними було захоплено Далмацію та Істрію. Наприкінці VII ст. слов'яни майже повністю оволоділи Балканським півостровом, проникли до Малої Азії. Про масштаби та інтенсивність слов'янської експансії свідчить той факт, що тогочасні західні автори називають навіть Пелопонес Сла-вонією. Візантійський імператор Константин Багряно-родний так підсумовує наслідки слов'янської міграції: «Зіслов'янилась вся наша земля і стала варварською».Більшість сучасних вчених, які вивчають питання етногенезу слов'ян, вважає, що початок формування окремих слов'янських народів і, зокрема, праукраїнського етносу було покладено розселенням антів та склавинів.Видатний вітчизняний історик М. Грушевський вважав антів предками українського народу. Широко відома гіпотеза про те, що етнонім «анти» — своєрідний пращур етноніма «українці», оскільки іранське ім'я народу «анти» в перекладі означає «край», «кінець». Отже, анти — жителі пограниччя, окраїни, тобто українці. Проте, на жаль, лінгвістика не може дати вичерпної відповіді на питання слов'янського етногенезу. Енергійні анти у ході Великого переселення народів проникли на Балкани, Верхній Дніпро, Донець та Дон. Згодом зазнали поразки від нової варварської хвилі, яка принесла з собою аварів із Центральної Азії. Невщухаючі аваро-слов'янські війни (568—635) призвели спочатку до знесилення, а потім і до розпаду антського союзу. Починаючи з 602 p., анти в історичних джерелах не згадуються, а от склавини фігурують у творах більшості європейських та східних авторів, що ведуть мову про етнічні угруповання, які проживали на території України в VII— IX ст. Цілком закономірно, що етнонім «склавини», трансформувавшись з часом у «слов'яни», дожив до наших днів.За даними сучасної археології, процес утворення праукраїнського етносу відбувався за такою схемою: в V— VII ст. носії пеньківської культури (анти) та празької (склавини) вирушили в південному напрямку. Антська хвиля покотилася на Балкани, а згодом на Ельбу, поступово інтегруючись із західними слов'янами. Склавини ж не пішли так далеко. їхні нащадки утворили в VIII—X ст. між Дніпром, Дністром і Західним Бугом нові етнічні угруповання, підґрунтям яких була культура Луки Райко-вецької (нині відомо понад 200 пам'яток). Ця культура сформувалася на базі празької (склавини) із залученням певних елементів пеньківської (анти) культур. З культурою Луки-Райковецької фахівці пов'язують племена древлян, бужан, волинян, уличів, тиверців, які й були безпосередніми пращурами українців. Отже, вирішальну роль у формуванні українського етносу відіграли міграційні процеси II—VII ст. Під час Великого переселення народів у горнилі історії було переплавлено та інтегровано чимало етнічних утворень, які лягли в основу багатьох сучасних народів. Українці не виняток у цьому процесі. Вони — прямі етно-культурні спадкоємці склавинів і частково антів.