3. Періодичні самвидавівські видання та репресії

Розповсюджувачів самвидаву переслідували через прокуратуру і КДБ. Антологія переслідувань (як і інших репресій) називалася Хроніка поточних подій і теж поширювалася у самвидаві; поширення інформації про репресії придушувалося особливо жорстоко і теж потрапляло в "хроніку".

Переслідування самвидаву суперечило міжнародним угодам, підписаним Радянським Союзом у Гельсінкі. Були організовані групи сприяння виконанню Гельсінкських угод у СРСР, див., наприклад, Московська Гельсінкська група. Документи Гельсінкських груп виходили як в самвидаві, так і в тамвидаві. Виготовлення та розповсюдження цих документів переслідувалося властями; учасників Гельсінкських груп виганяли з роботи, заарештовували і піддавали примусовому лікуванню ( каральна психіатрія) ^[11].

Незважаючи на репресії, потік самвидаву ширився. Голова КДБАндропов в 1970 році в секретному повідомленні ЦК зазначав: "За період з 1965 року з'явилося понад 400 різних досліджень і статей з економічним, політичним і філософським питанням, в яких з різних сторін критикується історичний досвід соціалістичного будівництва в Радянському Союзі, ревізується зовнішня і внутрішня політика КПРС, висуваються різного роду програми опозиційної діяльності " ^[12].

4. Не тільки дисиденти

Виникнення радянського самвидаву післясталінської епохи було значною мірою пов'язано з художньою літературою, забороненої в СРСР не з політичних, а з естетичних причин. Так, Ліліанни Лунгіна згадує:

Оскільки книги найбільших російських поетів двадцятого століття не перевидавалися і їх імена були викреслені з історії культури, Леонід Юхимович Пінський взяв на себе ініціативу розшукати старі книжки або закордонні факсимільні перевидання, щоб зробити копії. Вірші Цвєтаєвої, Мандельштама, Гумільова, Ходасевича передруковували на машинці у чотирьох примірниках, а то й переписували від руки, переплітали в маленькі брошурки та їх передавали один одному. Багато хто з наших друзів пішли цьому прикладу ^[13].

На думку мистецтвознавця Катерини Дьоготь, у побутування в СРСР неполітичного самвидаву було і естетично-культурологічне вимір:

Феномен книг, надрукованих на машинці у кількох примірниках, виник в СРСР після Другої світової війни, на хвилі розпаду тотальності та стихійної реставрації приватного. Характерно, що самвидав не бачив різниці між новими текстами і перекладами заборонених авторів: передрук було не механічним процесом, але родом особистої апроприації, продиктованої незадоволеністю і стражданням. Потім відбулося очищення техніки від цього ниючі особистого характеру - почали виходити самвидавні журнали ... Після цього вже можна було усвідомити погану "четверту копію" естетично - як форму критики тексту ^[14].

Надалі поряд з відверто дисидентськими працями в самвидаві поширювалися і політично нешкідливі, але з тих чи інших причин не увійшли до офіційної "обойму" твори, наприклад переклади книг Туве Янссон і Дж. Р. Р. Толкіна^[15].

У самвидаві поширювалися також кулінарні рецепти і рецепти алкогольних коктейлів і самогоноваріння. Копіювалися і перекопіювати топографічні карти.

Особлива тема - рок-самвидав: журнали "Роксі", "Вухо", "Дзеркало" та інші журнали, що розповідали про вітчизняну та зарубіжної рок-музиці. Журнали друкувалися на друкарській машинці.

За часів посилення "Боротьби з пияцтвом і алкоголізмом" "Самвидав" - жаргонна назва самогону ^[16].