54. Діячі української культури в еміграції

Невід'ємною складовою частиною процесу національно-культурного відродження є творчість представників української еміграції.

Високохудожню спадщину залишив відомий поет, есеїст, критик і публіцист Є. Маланюк (1897—1968 рр.), чиї художньо-естетичні принципи формувалися в період втрати української державності. Поразку УНР він сприйняв як національну трагедію. Аналізуючи причини цих подій, митець звертається до визначення ролі національне свідомої особистості в українській історії, його поезія сповнена історико-філософських роздумів про долю народу, призна¬чення людини в добу політичних і соціальних потрясінь.

У вірші «Доба» (1940 р.) поет наголошує, що запорукою відродження України є активність, воля і наполегли¬вість народу, вміння не тільки досягти, а й зберегти свободу:Щоб. крізь дим і вогонь, мимо скреготу смерти, Ліов по трупах років, перекрочить добу, Щоб не зрадило серце, щоб віддих упертий Ще останнім зусиллям вдихнув боротьбу.

Певний час Є. Маланюк перебував під впливом ідеології імморалізму, поглядів Д. Донцова щодо виховання української нації в дусі культу сильної ніцшеанської людини. Однак творчість митця не вкладається в жодні штучні ідео¬логічні рамки. Є. Маланюк — самобутній національний поет і стиліст. Він органічно синтезував необарокові та неоромантичні форми в єдності неокласичної поетики. За своїм змістом його творчість споріднена з гуманістичними Ідеями І. Франка та М. Хвильового. Окреме місце в поезії Є. Маланюка займає оригінальна концепція «України-Ски-тії, степової Гелади». Є. Маланюк є також автором оригі¬нальних есе, присвячених філософії української культури.

Між українською та-світовою культурою будував мости С. Гординський (нар. 1906 р., з 1944 — за кордоном) — поет, перекладач, художник, мистецтвознавець. Людпяа енциклопедичних знань, С. Гординський здобув освіту у Львівському університеті, навчався в Академії Мистецтв у Берліні та академії Р. Жульєна в Парижі, зокрема у Ф. Ле-же.Великий знавець української поетики і мови, він напи¬сав ряд поетичних збірок, прикметних своєю класичною формою, здійснив один з найкращих переспівів «Слова о полку Ігоревім». С. Гординськнй перекладав вірші Горація, Овідія, В. Гюго. Ш. Бодлера, Г. Апполінера, Е. Верхарна, Дж. Байрона, Е. По, Й. В. Гете, Ф. Шіллера тощо. Його перу належать цікаві наукові розвідки — «Франсуа Війон. Життя і твори» (1971 р.), статті про Т. Шевченка як ху¬дожника, про український іконопис тощо. Відомий С. Гор¬динський і як талановитий живописець (був учнем С. Но-ваківського), графік, організатор мистецького життя й мистецьких виставок. Серед письменників, які викривали тоталітарну систему нищення особистості, привертає увагу творчість І. Багря¬ного (1907—1963 рр.). Він навчався у Київському худож¬ньому інституті, належав до літературного об'єднання «Марс». Був репресований 1932 р., а 1945 р. емігрував за кордон. Його романи «Звіролови» (1944 р., перевиданий 1947 р. під назвою «Тигролови» і «Сад Гетсиманський») (1950 р.) розкрили перед світом національну трагедію по¬неволеного в центрі Європи народу. Твори написані на до-- кументальному матеріалі і особистих переживаннях автора, їм притаманний глибокий філософсько-художній аналіз світоглядних і моральних засад антилюдяної державної політики.

Роман «Сад Гетсиманський» у своїй образній довершеності і людяності співзвучний з кращими творами світової літератури, передусім Е. Ремарка, Б. Брехта, Т. Драйзера. Попри деяку публіцистичність «Сад Гетсиманський» нале¬жить до визначних творів XX ст., стоїть в одному ряді з такими визначними творами XX ст., як романи Л. Кестлера «Сліпуча пітьма» (1940 р.) та Дж. Орвелла «1984» (1948 р.).

Світового визнання набула творчість скульптура О. Ар-хипенка (1887—1964 рр.), який 1908 р. емігрував у Францію. З його ім'ям пов'язаний розвиток скульптурної пластики XX ст. («Ступаюча жінка», 1912 р.; «Постать», 1920 р.). Серед відомих українських скульпторів слід згадати М. Че-решньовського (нар. 1913 р.), який створив пам'ятники Лесі Українці в Клівленді (США) й Торонто (Канада);

Л. Молодожанина (нар. 1915 р.), автора пам'ятників Т. Шевченкові у Вашінгтоні (1964 р.) та Буенос-Айресі (1971 р.). Світовим визнанням кооистується творча спадщина графіка, живописця, мистецтвознавця Я. Гніздовського (1915— 1985 рр.), який з 1949 р. жив V США. Широко відомі його графічні твори — «Соняшник» (1962 р.), портрет М. Скрипника (1971 р.), живописні — «Пшеничний лан» (1960 р.), «Селянський хліб» (1981 р.) та ін. У 1990 р. виставка його творів експонувалася у Києві.

У розвиток музичної культури значний внесок зробив композитор А. Рудницький (1902—1975 рр.). У його твор¬чій спадщині — опери «Довбуш» (1938 р.), «Анна Яро-славна» (1967 р.). «Княгиня Ольга» (1968 р.), кантати, симфонії, йому належать теоретичні праці «Українська музика» (1963 р.)

З усіх форм культурного розвитку поза кордонами Ук¬раїни, мабуть, найбільш успішно та творчо проявила себе українська вища школа, яка за умов денаціоналізації на батьківщині виконувала велике й важке завдання вихован¬ня національних інтелектуальних кадрів, які могли б збе¬регти національну традицію та продовжити розбудову ук¬раїнської культури.

Першою українською вищою школою за кордоном став заснований у Відні в 1921 р. Український Вільний Універ¬ситет. його засновником був Союз Українських Журналіс¬тів і письменників, а співзасновниками — М. Грушевський та визначний вчений-юрист С. Дністрянський. Восени 1921 р. університет був перенесений у Прагу, де проіснував до 1939 р., а після другої світової війни відновив свою ді¬яльність у Мюнхені. Першим ректором став мовознавець та історик літератури О. Колесса. До 1939 р. докторські дипломи в університеті одержали 109 чоловік.

Другою за часом заснування (1922 р.) була Українська Господарська Академія в Подєбрадах (Чехословаччина). Вона мала три факультети: агрономічно-лісовий, економіч¬но-кооперативний, інженерний. Ректором її був І. Шовгенів. У професорсько-викладацькому персоналі було 90 осіб, а число студентів досягало 600. У 1932 р, на цій базі було створено Український Технічно-Господарський Інститут позаочного навчання, його ректором став Б.Іваницький, а пізніше відомий економіст Б. Мартос.

В 20—30-х роках в Празі працював Український Висо-, кий Педагогічний Інститут ім. М. Драгоманова, в якому готували вчителів для початкових шкіл та позашкільної освіти. Директором інституту був історик української літе¬ратури Л. Білецький.

У 1923 р. група професорів філософського факультету Українського вільного університету — Дм. Антонович, Д. Дорошенко, О. Колесса, В. Щербаківський заснували Українське Історико-філологічне Товариство. У 1938 р. воно мало 53 члени, які займались науковим дослідженням історії України, історіографії, воєнної історії, історії освіти, права, етнографії, економіки, археології, класичної філо-логії.

Важливим культурним центром української еміграції був Український науковий інститут в Берліні, заснований у 1926 р. Першим ректором інституту був відомий україн¬ський історик Д. Дорошенко, а з 1932 р. і до другої світової війни — філософ і історик культури В. Мірчук. При інсти¬туті працювали видатні українські науковці: історики С. Томашівський, Д. Олянчин, В. Кучабський, літературо¬знавці Б. Лепкий, М. Гнатишак, К. Чехович, філософ ' Д. Чижевський та ін.

Після другої світової війни центр науково-культурного життя української діаспори переміщується в Північну Аме¬рику — Канаду та США. Завдяки активній діяльності ук¬раїнської громади вже у 1945 р. у Саскатунському універ¬ситеті (Канада) було запроваджено викладання україн¬ської мови, літератури, історії. Нині, за свідченням дирек¬тора Канадського інституту українських студій пои Аль-бертському університеті Б. Кравченка, українознавчі програми запроваджені в 12 університетах Канади *

55.

Друга світова війна вкрай негативно відобразилася на становищі української культури, ще раніше знекровленої комуністичним режимом. Всі її сфери зазнали величезних людських і матеріальних втрат.

Під час німецької окупації України українські культурні установи, визначні представники наукової, технічної і творчої інтелігенції, музейні цінності 1 тощо в обов'язковому порядку мали бути евакуйовані на схід. Те, що залишилося в архівах, бібліотеках, картинних Галереях, музеях, наукових установах, дограбовували нацисти. Загалом до Німеччини було вивезено не менше 330 тис. експонатів, без урахування розкраденого окупантами в приватному по-I рядку. .

Першими з Другою світовою війною зіткнулося населення західних областей, приєднаних у 1939 р. до України. У місцеві школи прийшла рідна мова, освіту було оголошено безкоштовною, запроваджено радянські навчальні плани. Проте перебудова шкільництва на радянський лад супроводжувалась русифікацією. Обов'язковим стало атеїстичне виховання.

Значної шкоди українській школі заподіяли німецькі окупанти. Вони знищили 8 тис. і зруйнували 10 тис. шкільних приміщень, їхня освітня політика на загарбаних територіях передбачала онімечення населення та виховання в дусі покори німецькому режимові. Дещо поблажливіше ставились нацисти до населення Галичини. Тут вони-майже не нищили українських початкових шкіл, дозволялося навчання рідною мовою, у підручниках певною мірою відображалась українська культура.

Радянське шкільництво з початком радянсько-німецької війни передусім спрямовувало зусилля на перебудову школи відповідно до умов воєнного часу. Значну частину навчальних закладів разом із вихованцями було евакуйовано у східні райони. Ще під час війни ухвалено низку важливих для розвитку шкільництва рішень: дітей до школи приймали з 7-річного віку; запроваджувалося роздільне навчання хлопчиків і дівчаток (існувало до 1954 р.); з'явилися нові тиші навчально.-виховних закладів тощо.

З визволенням України від окупантів уже до 1950 р. було відновлено довоєнну мережу шкіл, яка охопила 6,8 млн. дітей. Створювалися вечірні школи. Запроваджено загальну обов'язкову 7-річну освіту. Серед проблем шкільництва цього часу залишалися його заідеологізованість та закостенілість навчально-виховного процесу.

Суперечливі тенденції виявлялися й у вищій школі, значною мірою пов'язані з боротьбою комуністичного режиму проти т.зв. буржуазного націоналізму. Впродовж першої повоєнної п'ятирічки було відновлено роботу ВМЗ республіки, яких наприкін. 1950 р. було 160, де навчалось понад 200 тис. студентів. Вагомою подією стало відкриття Ужгородського університету. До 500 зросла кількість технікумів, де навчалося 265 тис. учнів. Викладання, як правило, здійснювалося російською мовою.

З початком радянсько-німецької війни на службу фронту була поставлена наука. Так, фахівці Фізико-технічного інституту ЛН УРСР розробили прилади для військової авіації та наземної радіолокаційної системи. Інститут електрозварювання розробив метод автоматичного дугового зварювання під флюсом. Медичні наукові установи працювали над підвищенням ефективності лікування поранених і хворих.

Інститути історії, економіки, археології, мовознавства і літературознавства були об'єднані в Інститут суспільних наук. Його фахівці проводили активну роботу серед червоноармійців, у тилу, виступаючи з лекціями, статтями в газетах і журналах, видаючи наукові праці.

Значну увагу розвитку науки держава приділяла й у повоєнний час. У 1946 р. було здійснено пуск першого в СРСР атомного реактора. Впродовж 1948—1950 рр. в Інституті електротехніки АН УРСР під керівництвом С. Лєбедєва створено першу в Європі електронну цифрову обчислювальну машину. Колектив Інституту електрозварювання ім. Є. Патока АН УРСР розробив нові зразки авто-зварювальної і електричної апаратури. Важливий внесок у розвиток вітчизняної науки зробили математики М. Боголюбов, М. Лаврентьев, селекціонер В. Юр'єв, хімік О. Бродський, мікробіолог М. Гамалія та ін. Винахідником першого радянського турбореактивного двигуна став виходець з України академік А. Люлька.

Істотною проблемою цього часу був партійний контроль, який пригнічував розвиток науки. Жертвами кампанії гонінь стало багато визначних учених, що зумовило відставання вітчизняної науки від світового рівня.

На передовому рубежі боротьби проти нацистів перебувала література. У своїх творах письменники звеличували героїзм тих, хто боровся проти ворога на фронтах, самовіддану працю трудівників тилу, викривали людиноненависницьку ідеологію нацизму. Високим патріотичним пафосом сповнені рядки М. Бажана ("Клятва"), П. Тичини ("Похорон друга"), М. Рильського ("Слово про рідну матір"), В, Сосюри ("В голини гніву"), А. Малишка ("Україно моя!"), О. Довженка ("Україна у вогні") та ін.

Активно розвивалася українська література і в повоєнні роки. Серед най відоміших творів того часу — романи О. Гончара "Прапороносці", М. Стельмаха "Велика рідня", В. Некрасова "В окопах Сталінграда" та ін. Однак відбувалося ідеологічне цькування письменників з боку компартійних органів. Каятися за неіснуючі гріхи змушені були Ю. Яновський, І. Сенченко, М. Рильський, В. Сосюра, С. Голованіський, О. Вишня та багато інших. Такою самою була ситуація і в інших сферах культури.

Патріотичний плакат і сатирична карикатура під час війни домінували в образотворчому мистецтві. Чимало їх створили О. Шовкуненко, М. Дерегус, К. Трохименко, М. Глущенко, В. Касіян та ін. їхня продукція розповсюджувалася на фронті, серед населення прифронтових і окупованих територій, закликаючи до боротьби із загарбниками.

У післявоєнний період героїка недавніх подій залишалася однією з головних тем. їй присвятили свої картини О. Будников - - "Стояти на смерть", Ю. Волков — "Подвиг п'яти героїв-севастопольців", П. Перхет — "Подвиг моряків" та ін. Водночас українські митці звертали увагу на пересічного українця, його працю. Популярністю користувалися полотна О. Максименка "Господарі землі", Т. Яблонської "Хліб", В. Костецького "Повернення" та ін.

Близько 350 музичних творів, написали під час війни композитори України. Справжніми подіями в українській музиці стали симфонія "Україно моя", написана А. Штогаренком на слова А. Малишка та М. Рильського, кантата "Клятва" на слова М. Бажана, четверта сюїта для симфонічного оркестру Ю. Мейтуса. Чимало ансамблів української пісні й танцю давали концерти на фронті.

У музичному житті республіки після війни найпомітнішими були поема 11 Дніпро" С. Людкевича, друга симфонія К. Данькевича, опера 10. Мейтуса "Молода Гвардія" та ін. Низку творів, переважно вокального жанру, написав В. Барвінський. Деякі з діячів музичного мистецтва, як К. Данькевич, Г. Жуковський, В. Барвінський, були засуджені під час боротьби проти "українського буржуазного націоналізму". Безпідставних нападок зазнали М. Вериківський, М. Колесса, Б. Лятошинський та ін.

Активною в роки війни була творча праця 42 евакуйованих з України театральних колективів, які діяли в радянському тилу. Працювали українські театри й на окупованих нацистами територіях, зокрема у Львові, Станіславі, Тернополі, Києві, Харкові, Херсоні. У фронтових концертах, які нерідко відбувалися просто неба, виступали видатні майстри театрального мистецтва 3. Гайдай, І. Паторжинський, М. Гришко та ін.

Після війни театральне життя, хоч і перебувало під ідеологічним пресом, але все ж дещо пожвавилося. На поч. 50-х років у республіці діяли бл. 70 професійних театрів, більшість з яких ставили вистави українською мовою. Захоплення мільйонів глядачів викликала майстерність видатних майстрів сцени Б. Гмирі, Н. Ужвій, Г. Юри, А. Бучми та ін.

Незважаючи на евакуацію українських кіностудій до Середньої Азії, працювали над створенням художніх і хронікально-документальних фільмів кіно-митці України. Зокрема, у 1943 р. режисер М. Донський поставив фільм "Райдуга", який отримав премію американської Академії кіномистецтва "Оскар", а у 1946 р. — Державну премію СРСР.

Особливої ваги в роки війни набуває документальне кіно. Фронтові кінооператори, часто ризикуючи життям, фіксували на плівці безцінні свідчення про героїзм і трагедію Другої світової війни. Велику популярність здобули документальні фільми "Битва за нашу Радянську Україну" та "Перемога на Правобережній Україні...", створені О. Довженком.

Кінематограф відігравав важливу роль у розвитку масової культури і в післявоєнний період. В УРСР працювали 3 кіностудії — Київська, Одеська і Ялтинська. Популярними стали кінокартини "Сільська вчителька", "Педагогічна поема", "Весна на Зарічній вулиці", "Тарас Шевченко" та ін.

В умовах післявоєнної відбудови міст значна увага приділялася архітектурі. У цей час було відбудовано й реконструйовано Дніпрогес, будинки Київського університету ім. Т. Шевченка, Верховної Ради та ін.

Отже, українські науковці, освітяни, письменники, художники, композитори, як і інші верстви суспільства, своєю самовідданою працею доклали значних зусиль у боротьбу проти нацизму. їхні технічні винаходи, наукові дослідження, патріотичні літературні і мистецькі твори стали вагомою складовою здобутої перемоги. Однак у повоєнні роки безперечні успіхи в розвитку освіти, науки та культури значною мірою нівелювалися догматизмом тоталітарної системи.

57.

Шістдеся́тники — назва нової генерації (покоління) радянської та української національної інтелігенції, що ввійшла у культуру (мистецтво, літературу тощо) та політику в СРСР в другій половині 1950-х — у період тимчасового послаблення комуністично-більшовицькогототалітаризму та хрущовської «відлиги» (десталінізації та деякої лібералізації) і найповніше себе творчо виявила на початку та в середині 1960-х років (звідси й назва).

У політиці 1960—1970-х років 20 століття «шістдесятники» являли собою внутрішню моральну опозицію до радянського тоталітарного державного режиму (політичні в'язні та «в'язні совісті», дисиденти). З початком політики «Перебудови» та «Гласності» (друга половина 1980-х — початок 1990-х рр.) «шістдесятниками» стали називати також представників нової генерації комуністичної еліти, чий світогляд сформувався в кінці 1950-х — на початку 1960-х років і що прийшла до влади. Це політики — М. Горбачов, О. Яковлев; філософиО. Зінов'єв, М. Мамардашвілі, Ю. Левада, політологиО. Бовін, Ф. Бурлацький, редакторимасмедіа — В. Коротич, Є. Яковлєв, С. Залигін та багато інших.