4. Поняття і зміст цивільної правосуб'єктності. Склад учасників цивільного правовідношення. Об'єкти цивільного правовідношення.

Здатність бути суб'єктом цивільних правовідносин та її диференціація

Нерідко в літературі вказують, що необхідною умовою учас­ті особи у цивільних правовідносинах є наявність у неї цивіль­ної правосуб'єктності, тобто соціально-правової можливості (здатності) бути учасником цивільних відносин. Елементами правосуб'єктності є: правоздатність та дієздатність.

Проте вибудова такої загальної конструкції стосовно ци­вільного права не є виправданою, оскільки для участі фізичної особи в цивільних правовідносинах достатньо наявності у неї правоздатності. Натомість для участі у цивільних правовідноси­нах юридичної особи вона мусить мати і правоздатність, і дієзда­тність, тобто - правосуб'єктність. Саме з врахуванням цих від­мінностей в ЦК України загальне визначення правоздатності відсутнє, однак, містяться окремі визначення правоздатності фі­зичних (ст. 25) і юридичних (ст. 68) осіб, які фактично тотожні.

Цивільна правоздатність - це здатність особи мати циві­льні права і обов'язки.

Цивільну правоздатність, як право бути учасником цивіль­них правовідносин, слід відрізняти від цивільного права, що належить суб'єкту конкретного цивільного правовідношення.

Основні відмінності між цими категоріями полягають у та­кому:

- цивільна правоздатність є загальною, абстрактною мож­ливістю мати права і обов'язки. Суб'єктивне право зав­жди конкретне і означає наявність конкретних правомочностей стосовно цілком певних благ;

- правоздатність невідчужувана, а суб'єктивне право може бути передане іншій особі;

- правоздатність є органічною (природною) властивістю су­б'єкта цивільного правовідношення, а суб'єктивне право виникає, змінюється або припиняється за наявності пев­них обставин, передбачених нормою права (юридичних фактів).

Цивільна дієздатність - це здатність особи своїми діями набувати для себе цивільні права і створювати цивільні обо­в'язки.

Дієздатність у ЦК визначена тільки стосовно фізичних осіб. Такий підхід тут є виправданим, оскільки щодо юридичних осіб ці два поняття, як зазначалося, завжди існують нерозривно. Тому наявність правоздатності в організації означає, що вона володіє і дієздатністю. У зв'язку з цим іноді вживається тер­мін «праводієздатність юридичної особи».

Поняття дієздатності фізичної особи охоплює її можливос­ті здійснювати широке коло дій з юридичними наслідками. Тому у складі дієздатності фізичної особи доцільно розрізня­ти: 1) правочиноздатність - здатність здійснювати правомір­ні дії, спрямовані на встановлення цивільних прав та обов'яз­ків; 2) деліктоздатність - здатність особи нести відповідаль­ність за вчинене цивільне правопорушення; 3) трансдієздат-ність - здатність особи бути представником та тим, кого представляють, тобто її здатність своїми діями створювати для інших суб'єктів права і обов'язки та здатність приймати на себе права і обов'язки, що виникають внаслідок дій інших осіб; 4) бізнесдієздатність - здатність займатися підприємницькою діяльністю; 5) тестаментоздатність - здатність особи залиша­ти заповіт і бути спадкоємцем; 6) сімейна дієздатність - здат­ність виступати як самостійний учасник сімейних відносин та вчиняти у цій сфері дії з правовими наслідками.

Що стосується юридичної особи, то, оскільки її правосуб'єкт-ність охоплює і правоздатність, і дієздатність, стосовно неї мож­на вести мову про різні види правосуб'єктності (здатність юри­дичної особи бути суб'єктом певних цивільних відносин).

Відповідно можна розрізняти такі види правосуб'єктності юридичної особи: 1) правочиноздатність; 2) деліктоздатність; 3) трансдієздатність; 4) бізнесдієздатність.

Порівнюючи види дієздатності фізичних осіб і правосуб'єкт­ності юридичних осіб, бачимо у відмінностях між ними прояв різниці між загальним цивільно-правовим статусом фізичної і юридичної особи, що знайшло відображення у правилі ст. 91 ЦК України: « Юридична особа може мати такі ж права і обов'яз­ки, як і особа фізична, за винятком тих, передумовою володіння якими є природні властивості людини». Здатність спадкувати і бути учасником сімейних відносин якраз і є проявом таких природних властивостей людини.

Стосовно соціально-публічних утворень також недоцільно розрізняти їхню правоздатність чи дієздатність, оскільки ці поняття тут виступають як єдине ціле, а отже йдеться про «ци­вільну правосуб'єктність» вказаних суб'єктів.

Ст. 2 ЦК України визначає коло суб'єктів цивільних відносин та їхню характеристику. Учасниками цивільних відносин можуть бути фізичні та юридичні особи, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб'єкти публічного права.

Таким чином, розрізняються два види суб'єктів цивільних відносин: особи приватного права і особи публічного права.

Суб’єктами приватного права - учасниками цивільних правовідносин є: 1) фізичні особи - громадяни України, а також іноземні громадяни і особи без громадянства, які користуються однаковими з громадянами України майновими і особистими немаЙновими правами за винятками, встановленими у законі;

2) юридичні особи - вітчизняні, іноземні, спільні, вітчизняні з іноземними інвестиціями тощо.

Необхідною умовою участі особи у цивільних правовідносинах є наявність у неї цивільної правоздатності, тобто здатності бути суб'єктом цивільного права, мати цивільні права і обов'язки.

У ЦК України загальне визначення правоздатності відсутнє, однак, є окремі визначення правоздатності фізичних (ст. 25) і юридичних осіб, які фактично тотожні.

Стосовно змісту правоздатності необхідно підкреслити тенденцію до відмови від невиправданих обмежень правосуб'єктності юридичних осіб. Якщо ст. 26 ЦК УРСР 1963 р. встановлювала спеціальну правоздатність юридичних осіб, то ЦК України (ст. 91) передбачає, що юридична особа може мати такі ж права і обов'язки, як і особа фізична, за винятком тих, передумовою володіння якими є природні властивості людини.

Однак правоздатність створює лише передумову, «пасивну можливість» бути учасником цивільних відносин. Тому ним може бути, наприклад, і малолітній, для якого прав та обов’язків набувають його батьки, що виступають як законні представники.

Для того, щоб бути „активним суб’єктом” цивільних відносин, їхній учасник мусить мати також цивільну дієздатність, тобто здатність своїми діями набувати для себе цивільні права і створювати цивільні обов’язки.

Загальні положення про дієздатність у ЦК України визначено окремо стосовно фізичних (ст. 30) та юридичних осіб.

Учасниками цивільних відносин можуть бути також суб’єкти публічного права: держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави тощо.

Стосовно вказаних суб’єктів недоцільно розрізняти їхню правоздатність чи дієздатність, оскільки ці поняття тут виступають як єдине ціле, а отже тут йдеться про цивільну правосуб'єктність вказаних суб'єктів.

До того ж, на відміну від фізичних та юридичних осіб, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави тощо не іменується «особами», хоча й визнаються учасниками цивільних відносин. Це пов'язано з тим, що вони є суб'єктами не приватного, а публічного права. Участь у цивільних відносинах для них є не головним призначенням, а лише зумовлена певною ситуацією. Саме це і підкреслюється в термінології ЦК України.

Об'єктом цивільного правовідношення є те матеріальне або нематеріальне благо, з приводу якого це правовідношення виникає.

Об'єктами цивільних правовідносин можуть бути речі, дії (в тому числі послуги), результати дій, результати інтелекту­альної, творчої діяльності, інформація, особисті немайнові бла­га. Речі, в тому числі гроші і цінні папери, а також майнові права в сукупності називають інакше майном. Продукти твор­чої діяльності в сукупності з особистими немайновими права­ми іноді іменують «ідеальними благами».

5-8. Види цивільних правовідносин. Класифікація цивільних правовідносин. Абсолютні і відносні правовідносини. Майнові і немайнові правовідносини.

Речові і зобов'язальні правовідносини. Корпоративні правовідносини. Переважні права

Класифікація цивільних правовідносин можлива за різни­ми підставами.

1) У залежності від економічного змісту, цивільні правовід­носини поділяються на майнові і немайнові.

Майнові правовідносини мають економічний зміст. їх об'­єктом є майно (матеріальні блага). В свою чергу, вони поділя­ються на правовідносини, що опосередковують статику суспі­льних зв'язків (наприклад, правовідносини власності), і право­відносини, що опосередковують динаміку суспільних зв'язків (наприклад, зобов'язання).

Немайнові правовідносини не мають безпосереднього еконо­мічного змісту. Вони можуть бути поділені на такі, що пов'яза­ні з майновими правами (право авторства) і такі, що з майнови­ми правами не пов'язані (особисті немайнові права - право на життя, честь тощо).

2) За юридичним змістом цивільні правовідносини поділя­ються на абсолютні і відносні.

У абсолютних правовідносинах носієві абсолютного права протистоїть невизначена кількість зобов'язаних осіб. Прикла­дом можуть бути правовідносини власності, де праву власника відповідає обов'язок всіх і кожного не перешкоджати йому в здійсненні його повноважень.

У відносних правовідносинах уповноваженому суб'єкту про­тистоїть одна або декілька конкретно визначених зобов'язаних осіб. Наприклад, у договорі позики уповноваженою особою є позикодавець, який може вимагати повернення боргу від зобо­в'язаної особи, котра отримала позику.

3) За характером здійснення права цивільні правовідноси­ни поділяються на речові та зобов'язальні. Речові правовідносини - це правовідносини, в яких упов­новажений суб'єкт може здійснювати свої суб'єктивні права самостійно, без сприяння зобов'язаної особи. Прикладом мо­жуть бути ті ж таки правовідносини власності, сервітутні пра­вовідносини тощо.

Зобов'язальні правовідносини - це правовідносини, в яких уповноважений суб'єкт для здійснення своїх цивільних прав потребує сприяння зобов'язаної особи. Так, покупець не може отримати річ, яку він купив, без сприяння продавця, а право продавця на отримання вартості проданої речі, в свою чергу, не може бути реалізоване без виконання відповідного обов'язку покупцем.

4) У залежності від спрямованості і цілей встановлення цивільні правовідносини поділяються на регулятивні та охоронні.

Регулятивні правовідносини призначені опосередковувати (регулювати) зв'язки нормального цивільного (торгового) обігу. Вони є типовими для цивільного права. Частіше за все вони вста­новлюються за допомогою договору. Саме в них виявляється уповноважувальний характер цивільноправового регулювання. Прикладом може бути будь-яке договірне зобов'язання.

Охоронні правовідносини виникають у випадку необхіднос­ті захисту інтересів учасників цивільного обігу цивілістичними засобами. Підставою їх виникнення є цивільне правопорушен­ня. Права і обов'язки учасників таких правовідносин визнача­ються не лише на диспозитивних засадах, але й з використан­ням імперативного методу. Типовим прикладом є зобов'язання, що виникають внаслідок заподіяння шкоди ( глава 82 ЦК).

5) 3 урахуванням структури змісту правовідносини можуть бути поділені на прості та складні.

Прості правовідносини мають своїм змістом одне право і один обов'язок, або по одному праву і одному обов'язку у кож­ного з його суб'єктів.

Складні правовідносини характеризуються наявністю де­кількох прав і обов'язків. Наприклад, у деяких випадках, як доповнення до основного зобов'язання, (правовідносин) вини­кають акцесорні зобов'язання (правовідносини), що нерозрив­но з ними пов'язані, тощо.

Класифікація цивільних правовідносин можлива і за інши­ми підставами. Так, з урахуванням тих або інших їхніх особ­ливостей, можуть бути виділені строкові і безстрокові право­відносини, активні і пасивні, типові і нетипові, загальнорегуля-тивні, організаційні тощо.

Оскільки в основу класифікації правовідносин покладено різні ознаки, то одне і те ж саме правовідношення може бути одночас­но охарактеризоване з різних боків. Наприклад, правовідносини власності є майновими, абсолютними, речовими, регулятивними і т.п. Правовідносини, що виникають з договору позики, є майно­вими, відносними, зобов'язальними, регулятивними.