Частина II.

Модуль III. Розділ IV. Право власності і інші речові права

Лекція 15. Право власності. Загальні положення.

Тема 13. Право власності. Загальні положення.

1. Поняття і зміст права власності.

2. Придбання (виникнення) права власності.

3. Припинення права власності.

1. Поняття і зміст права власності

Слово «власність» нерідко вживається для позначення при­належності комусь речей. Іншими словами, власність тракту­ється як присвоєння індивідом або колективом засобів і про­дуктів виробництва усередині і за допомогою певної суспіль­ної форми.

Визначення власності за допомогою категорії присвоєння випливає з робіт К. Маркса, де категорії власності і присвоєння тісно пов'язані одне з одним. Такий підхід до визначення вла­сності загалом можливий. Проте слід враховувати, що поняття присвоєння потребує конкретизації, а тому навряд чи може бути використане для розкриття змісту власності без визначення його самого. До того ж у поняття «присвоєння» К. Маркс і його послідовники нерідко вкладали різний зміст. У зв'язку з цим виникає необхідність більш детальної характеристики і встановлення визначальних ознак цієї категорії.

Зокрема, на вирішення цього завдання спрямоване визна­чення власності як такого ставлення особи до речі, при якому вона вважає річ своєю, за умови, що інші ставляться до цієї речі, як до чужої. Отже, власність характеризується такими зовніш­німи ознаками: наявність влади особи над річчю, яка визна­на суспільством і регламентована соціальними нормами. Вла­сник розпоряджається річчю своєю владою й у своїх інтересах. Для нього річ - своя, для невласників, відповідно -чужа.

З такого розуміння власності випливає, що власність - це ставлення людини до речі. Проте, оскільки влада над річчю неможлива без того, щоб інші особи, які не є власниками даної речі, ставилися до неї як до чужої, власність означає відношен­ня між людьми з приводу речей. На одному полюсі цього від­ношення - власник, що ставиться до речі як до своєї, на іншо­му - невласники, тобто, усі інші особи, що зобов'язані ставити ся до неї як до чужої. Це означає, що треті особи зобов'язані утримуватися від будь-яких зазіхань на чужу річ, а, отже, і на волю власника мати цю річ.

Таким чином, власність - це не речі, а суспільні відносини. Без ставлення інших осіб до речі, що належить власнику, як до чужої, не було б і ставлення до неї самого власника як до своєї. Зміст власності як суспільного явища розкривається за допо­могою тих зв'язків і відношень, у які власник вступає з іншими людьми в процесі виробництва, розподілу, обміну і споживання матеріальних благ.

З урахуванням сказаного, конкретизуємо визначення влас­ності, що давалося раніше.

Власність - це відношення між людьми (суспільні відно­шення) з приводу речей, у яких одні - власники - ставлять­ся до речей як до своїх, а всі інші - невласники - мають ставитися до них як до чужих і утримуватися від будь-яких зазіхань на ці речі.

Відносини власності, як правило, поділяють на економічні і юридичні.

Економічні відносини власності одночасно є вольовими і не вольовими.

Не вольовими вони є тому, що в умовах існування суспільс­тва - об'єктивовані, тобто, існують, певною мірою, незалежно від волі людей: люди не можуть жити у суспільстві, не вступа­ючи у відносини власності.

У той же час відносини власності є вольовими, оскільки без цілеспрямованих, вольових дій людей виникати не можуть. Саме в силу наявності в них вольового елемента відносини власності можуть бути об'єктом правового регулювання.

Власність - це суспільні відносини, що характеризу­ються двома основними ознаками: 1) виникають з приводу ре­чей (майна); 2) мають одночасно вольовий та не вольовий зміст.

З першої ознаки випливає, що власність - це завжди май­нове відношення, причому в ряді майнових відносин воно за­ймає важливе місце.

Наявність другої ознаки зумовлює необхідність характерис­тики такої категорії, як «воля власника», установлення меж його волевиявлення. У зв'язку з цим слід зазначити, що влас­ник може чинити стосовно своєї речі усе, що не заборонене законом, або не суперечить соціальній природі власності. Воля власника щодо реалізації влади над річчю, яка йому належить, виражається у посіданні (володінні), користуванні і розпоря­дженні нею.

Посідання полягає у фактичному та господарському воло­дінні річчю. Воно означає господарське панування власника над річчю, можливість впливати на неї у будь-який момент.

Користування реалізується шляхом видобування з речі її корисних (споживчих) властивостей.

Розпорядження означає вчинення стосовно речі дій, що ви­значають її долю. Це може бути відчуження речі, знищення речі, відмова від неї, тощо.

Як вважають деякі цивілісти, у посіданні виражається ста­тика відносин власності, а процес користування і розпоряджен­ня речами відображає динаміку відносин власності.

Проте існує й інша точка зору. Наприклад, Є. О. Суханов ввважає, що відносини статики власності виражають самий стан приналежності (присвоєності) матеріальних благ. На відміну від цього, відносини динаміки власності пов*язані з переходом майна від одних осіб до інших, вони виражаються у процесі руху товару. Такий перехід майна від однієї особи до іншої може бути наслідком договору між товаровласниками, придбан­ня майна в результаті спадкування або в результаті відшкоду­вання шкоди, заподіяної правопорушником потерпілому та ін. Таким чином, право власності здатне регулювати не динаміку, а статику, тобто тільки частину відносин власності.

Здається, що розбіжність позицій тут значною мірою зумо­влена різним підходом до визначення поняття власності і ро­зумінням категорій «статика відносин», «динаміка відносин». Є. О. Суханов визначає власність через категорію присвоєння, а не через категорії посідання, користування і розпорядження. Тому з його позиції можна зробити висновок, що відносини власності - це відносини, які природно фіксують стан присво­єння речей, тобто, статичний момент. У цьому сенсі можна го­ворити про те, що власність - це статика суспільних відносин з приводу майна. Якщо ж акцентувати увагу на змістовній стороні відносин власності, то в ній можна диференціювати ста­тичні елементи (посідання, присвоєння) і динамічні (користу­вання, розпорядження).

Здається, що зняти це протиріччя можна вказівкою на те, що у відносинах власності як складному суспільному явищі, існують статичні (посідання) і динамічні (користування, розпо­рядження) елементи змісту. Вони властиві йому завжди в су­купності, але в залежності від ситуації можуть змінювати своє значення: виходити на перший план, тимчасово не функціону­вати і т.д.

Розрізняють різноманітні типи і форми власності.

Класифікація її за типами пов'язана з тим, що влас­ність, як економічна категорія, супроводжує людство протягом усієї його історії, за винятком тих часів, коли людина ще не виділилася з природи і задовольняла свої потреби за допомо­гою спонтанного, епізодичного володіння і користування реча­ми. Тому певному етапу розвитку (який із деякою умовністю може бути визначений як «суспільно-економічна формація») відповідає певний тип власності.

Традиційно розрізняють первіснообщинний, рабовласниць­кий, феодально-кріпосницький і капіталістичний типи власно­сті. Донедавна в якості особливого типу виділяли соціалістич­ний тип власності. Проте для цього достатніх підстав не було. У країнах, що входили в «соціалістичну співдружність», соціа­лізм насправді побудований ніколи не був.

У ЦК України відсутня вказівка щодо типу власності, але на підставі Конституції України визначаються такі форми права власності: право власності Українського на­роду (яке можливо ототожнювати з правом державної власно­сті), право приватної власності, право державної власності, пра­во комунальної власності.

Визначившись у такий спосіб щодо розуміння власності як стану присвоєності речей, відображеному в існуванні во­льових майнових відносин, у яких одній особі належить право (влада) володіти, користуватися, розпоряджатися речами у своєму інтересі, а інші особи визнають наявність такої вла­ди, варто встановити співвідношення цього поняття з понят­тям «право власності».

З розуміння власності як стану приналежності (присвоєно­сті) матеріальних благ певному індивіду, визнаного іншими ін­дивідами, випливає, що такі відносини властиві будь-якому людському суспільству.

Відносини власності регулюються різними галузями права. Зокрема важливе місце мають конституційні норми, які вста­новлюють форми власності (статті 13, 41, 142, 143 Конституції України). Але чільна роль тут належить приватному (цивіль­ному праву), що визначає зміст права власності, регулює поведінку власників у господарському обігу, регламентує порядок і під­стави захисту права власності.

Стаття 316 ЦК України закріплює визначення права влас­ності. А саме: «Правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незале­жно від волі інших осіб».

Однак, виходячи із суб'єктивно-об'єктивного характеру від­носин власності, у цивілістиці прийнято розрізняти право вла­сності в об'єктивному і суб'єктивному значенні.

Право власності в об'єктивному значенні - це сукупність правових норм, що регулюють відносини власності. Право вла­сності в об'єктивному значенні є юридичною підставою існу­вання і реалізації права власності, що належить певному су­б'єкту, тобто права власності в суб'єктивному значенні.

Право власності в суб'єктивному значенні - це забезпече­на законом можливість конкретної особи володіти, користува­тися і розпоряджатися річчю своєю владою і у власному інте­ресі. Цьому праву власника відповідає обов'язок усіх інших осіб утримуватися від порушення його правомочностей.

Саме право власності в суб'єктивному значенні являє основ­ний інтерес у наведених дефініціях, оскільки в ньому знахо­дить відображення сутність власності як вищої влади особи над річчю, яка визнана іншими особами.

Розглянемо характерні ознаки права власності, як суб'єк­тивного права.

1) Його зміст охоплює три правомочності (можливості) влас­ника: право володіння, право користування і право роз­порядження майном.

2) Суб'єктом права власності може бути будь-який суб'єкт права. Причому, слід зазначити, що стаття 13 Конститу ції України передбачає рівність усіх суб'єктів права вла­сності перед законом.

3) Об'єктом правовідносин власності може бути будь-яка індивідуально-визначена річ. Родові речі можуть бути об'­єктом права власності за умови їхньої індивідуалізації (упаковування, маркування, написи і т.д.).

4) Своє право на річ власник здійснює завжди своєю владою й у своєму (власному) інтересі. На відміну, наприклад, від повіреного, він не потребує спеціальних повноважень, до­ручення і т.п.

Проте при цьому слід зазначити, що влада власника щодо приналежної йому речі не є безмежною. Він може вчиняти сто­совно свого майна будь-які дії, але вони не повинні суперечити інтересам інших суб'єктів приватного права. Наприклад, влас­ник зобов'язаний вживати заходів до запобігання виникненню шкоди здоров'ю громадян і навколишньому середовищу при здійсненні його права власності. Реалізуючи право власності на житловий будинок, він повинен утримуватися від поведінки, яка може заважати його сусідам. Права власника можуть бути обмежені правами інших осіб (сервітутами тощо). Крім того, власник не може виходити за загальні межі здійснення ци­вільних прав, передбачених статтями 12, 13 ЦК України.

Питання, що стосуються характеристики суб'єктів і об*єктів цивільних правовідносин (в тому числі правовідносин власнос­ті), здійснення суб'єктивних прав, було розглянуто у поперед­ніх розділах посібника. Тому тут вони детально не розгляда­ються. Проте на встановленні сутності змісту суб'єктивного права власності варто зупинитися докладніше.

Зміст права власності закріплюється статтею 317 ЦК Укра­їни. Як зазначалося вище зміст права власності у суб'єктивно­му значенні складається з трьох правомочностей власника:

1) правомочності володіння;

2) правомочності користування;

3) правомочності розпорядження річчю.

1. Право володіння - це юридична можливість фактично­го та юридичного впливу на річ.

Володіння буває законним - таким, що ґрунтується на за­коні і незаконним - протиправним. Але право володіння завжди є тільки законним, оскільки, як кожне право, завжди ґрун­тується на якійсь правовій підставі. Поняття «незаконне воло­діння» може застосовуватись тільки до фактичного володіння.

2. Право користування - це юридична можливість видобу­вання власником корисних (споживчих) властивостей речі.

Користування може здійснюватися шляхом вчинення фак­тичних дій (користування особистими речами, проживання в будинку, користування автомашиною тощо).

Але воно може полягати й у використанні споживчих влас­тивостей речі за допомогою дій юридичних (надання речі в оренду і тим самим одержання відповідних прибутків). Слід зазначити, що свого часу у римському приватному праві право на одержання плодів і прибутків розглядалося як самостійна правомочність власника - іиз йліепсіі. Проте, з огляду на укра­їнську цивілістичну традицію, можна виходити з того, що така можливість охоплюється правомочністю користування.

3. Право розпорядження полягає в юридичній можливості власника визначати фактичну і юридичну долю речі.

Визначення фактичної долі речі полягає в зміні її фізичної сутності, аж до повного знищення. Юридична доля речі може бути визначена шляхом передачі права власності іншій особі або шляхом відмови від права на річ.

Варто звернути увагу на те, що саме внаслідок того, що роз­порядження річчю полягає в передачі права власності, вилучен­ня плодів і прибутків (надання речі в найом і т.п.) не зовсім коректно оцінювати як реалізацію права розпорядження. Пе­редаючи річ в найом, власник не має на увазі передачу права власності. Він передає річ лише у тимчасове користування. Його право власності на річ не припиняється, а реалізується шля­хом використання можливості лише тимчасової передачі речі за плату іншій особі.

У сукупності три правомочності власника утворюють кла­сичну для українського цивільного права «тріаду», що харак­теризує право власності в суб'єктивному значенні.