3.Умови дійсності правочинів

Умовами чинності правочинів є дотримання вимог: 1) щодо змісту правочину. Зміст правочину не повинен су­перечити цивільному законодавству та моральним прин­ципам суспільства, тобто, фізичні та юридичні особи, по­винні враховувати вимоги щодо здійснення цивільних прав, встановлених у ЦК та інших актах цивільного зако­нодавства (ст. 12, 215, 216, 228 ЦК України);

2) щодо цивільної дієздатності суб'єктів правочину. Право-чини можуть укладати лише особи, які мають необхідний обсяг цивільної дієздатності (статті 30-32, 34-39, 41, 42, 92 ЦК). Порушення цієї вимоги тягне визнання правочи­ну недійсним (ст. 221-223, 227 ЦК України);

3) щодо відповідності волевиявлення внутрішньої волі су­б'єкта (суб'єктів) правочину. Наявність правочину свід­чить про єдність внутрішньої волі і волевиявлення його суб'єкта (суб'єктів). Тому у випадку, коли воля суб'єкту правочину формувалася не вільно і не відповідала воле­виявленню (мало місце насильство, особа знаходилась під впливом погрози, обману і т.д.), він визнається недійс­ним (ст. 229-233 ЦК України);

4) щодо форми правочину. При укладенні правочину обо­в'язкове дотримання передбаченої законом форми (прос­тої або нотаріальної). Порушення вимог щодо форми пра­вочину тягне за собою закону визнання його недійсним або настання інших наслідків (ст. 218-220 ЦК України);

5) щодо реальності правочину. Правочин має бути реальним, тобто спрямованим на реальне настання правових нас­лідків, що обумовлені ним. Тому правочин, вчинений без наміру створити правові наслідки, є недійсним, як фіктив­ний, тобто, вчинений лише для виду (ст. 234 ЦК України);

6) щодо дотримання спеціальних умов. Наприклад, право­чин, що вчиняється батьками або усиновлювачами, не може суперечити правам та інтересам їх малолітніх, неповно­літніх та непрацездатних дітей, ці вимоги також охоплю­ються поняттям умов дійсності правочину, а їх порушен­ня тягне визнання останнього недійсним (ст. 224 ЦК Укра­їни).

При з'ясуванні наявності умов чинності правочину діє пре­зумпція правомірності правочину, котра полягає у припущен­ні, що особа, вчиняючи правочин, діє правомірно.

Своїм підґрунтям встановлення презумпції правомірності правочину має визначальний принцип приватного права «До­зволено усе, що прямо не заборонено законом», а також такі засади цивільного права, як свобода договору; свобода підпри­ємницької діяльності, яка не заборонена законом; справедли­вість, добросовісність та розумність цивільного законодавства (ст. З ЦК). Згідно цим засадам припускається, що особа, може, реалізуючи своє право свободи договору (а точніше - право свободи правочину) вчиняти з метою створення, зміни, припи­нення тощо цивільних прав і обов'язків будь-які правомірні дії. При цьому не вимагається прямої вказівки на правомір­ність дій у акті цивільного законодавства: достатньо, що закон не визначає ці дії, як заборонені.

Ст. 204 ЦК передбачає два шляхи спростування презумпції правомірності правочину:

1) визнання неправомірності, а отже і недійсності правочину прямим приписом закону.

У цьому випадку правочин є недійсним вже тому, що визна­чений, як такий у законі. Він неправомірний і не створює право­ві наслідки, будучи недійсним вже у момент вчинення, оскільки припис закону існує і забороняє такі дії зараз і на майбутнє. Такий правочин є нікчемним і спеціальне визнання його недій­сним у судовому порядку не вимагається. Але суд може визна­ти такий правочин дійсним (ст. 215 ЦК). Нікчемним є, напри­клад, правочин, укладений з порушенням вимоги про обов'яз­кову нотаріальну форму (ст. 219 ЦК);

2) визнання неправомірності, а отже і недійсності правочину судом.

У цьому випадку презумпція правомірності правочину діє в момент укладення правочину, оскільки він не порушує заборо­ни конкретної норми закону (або у момент укладення правочи­ну порушення закону залишається прихованим, невідомим ін­шим особам). Проте, його правомірність може бути оспорена однією із сторін або іншою заінтересованою особою, а відтак — правочин може бути визнаний судом недійсним. Однак варто звернути увагу на те, що й суд може визнати правочин недійс­ним на підставах, встановлених законом (ч. З ст. 215 ЦК). Тобто, і в цих випадках презумпція правомірності може бути спростована лише за наявності припису закону, що забороняє певні дії. Втім, правом суду є виходити з того, що припис із забороною може міститися або у спеціальних нормах ЦК (стат­ті 222, 223, 225 та ін.), або слідувати із правил 13 ЦК про межі здійснення цивільних прав.