Тема 4. Фізичні особи як учасники цивільних правовідносин.

1. Фізичні особи і їх цивільно-правова індивідуалізація.

2. Дієздатність фізичних осіб.

3. Опіка і опікування.

4. Місце проживання фізичної особи.

5. Акти цивільного стану.

1. Фізичні особи і їх цивільно-правова індивідуалізація

Фізична особа - це людина, що виступає як учасник цивіль­них відносин (ст. 24 ЦК України).

При цьому поняття фізичної особи у цивілістичному трак­туванні може не співпадати з поняттям людини, як істоти біо­логічної: оскільки фізична особа це не кожна «людина», а лише та що має цивільну правоздатність, тобто здатність мати ци­вільні права і обов'язки.

Цивільна правоздатність є необхідною передумовою виник­нення цивільних прав та обов'язків. Отже, правоздатність - це лише загальна, абстрактна можливість мати права чи обо­в'язки. Натомість, конкретні права й обов'язки виникають з підстав, передбачених законом - юридичних фактів. Тому при рівній правоздатності всіх людей, конкретні цивільні права фізичної особи різняться у залежності від її віку, майнового становища, стану здоров'я тощо.

Згідно зі ст. 26 ЦК України усі фізичні особи є рівними у здатності мати особисті немайнові та майнові цивільні права та обов'язки, які встановлені Конституцією України та ЦК, а так само інші цивільні права, якщо вони не суперечать закону та моральним засадам суспільства.

Відповідно до статей 21-24 Конституції України цивільна правоздатність ґрунтується на принципах рівноправності і со­ціальної справедливості. Забороняються будь-які форми обме­ження прав громадян за ознаками соціальної, расової, націона­льної, мовної чи релігійної приналежності. Певні обмеження правоздатності іноземних громадян і осіб без громадянства вста­новлюються законом з метою державної безпеки або як міра-відповідь для громадян тих держав, котрі встановили обмежен­ня для українців.

Отже, характерними ознаками правоздатності є:

- її рівність для всіх фізичних осіб;

- невідчужуваність її на користь інших фізичних осіб;

- неможливість її обмеження актами суб'єктів приватного чи суб'єктів публічного права окрім випадків, прямо вста­новлених законом;

- існування у якості природної невід ємної властивості фізичної особи.

Правоздатність фізичної особи виникає у момент її наро­дження і припиняється у момент її смерті (ст. 25 ЦК України).

Крім того, у випадках, встановлених законом, охороняються інтереси зачатої, але ще не народженої дитини. У зв'язку з цим доцільним є розмежування понять «правоздатність» і «охо­рона прав фізичної особи»: правоздатність виникає тільки з моменту народження, а до цього моменту передбачається лише охорона прав ще ненародженої дитини.

Зміст цивільної правоздатності фізичної особи - це сукуп­ність (загальний обсяг) тих цивільних прав і обов'язків, які вона може мати.

Згідно ст. 26 ЦК України фізична особа посідає усі особисті немайнові права, встановлені Конституцією України та ЦК, а також здатна посідати усі майнові права, встановлені ЦК та ін­шими законами. Крім того, фізична особа може мати будь-які інші цивільні права, не передбачені законодавством, якщо вони не суперечать законам та моральним засадам суспільства.

Отже, обсяг прав, які складають зміст цивільної правоздат­ності, законодавством не обмежений. Фізична особа може мати практично будь-які права. Обмеження існує лише одне: воло­діння ними має не суперечити закону та моральним засадам суспільства.

Таким чином, зміст цивільної правоздатності фізичних осіб складає у сукупності систему їхніх соціальних, економічних, куль­турних та інших прав, визначених і гарантованих Конституцією України, ЦК, іншими актами законодавства. При цьому врахо­вуються права, забезпечені міжнародними актами, зокрема, За­гальною декларацією прав людини від 10 грудня 1948 р., Євро­пейською конвенцією «Про захист прав людини і основних сво­бод» від 4 листопада 1950 р., Міжнародним пактом про цивільні і політичні права від 16 грудня 1966 р., Конвенцією про права дитини від 20 листопада 1989 р.

ЦК України істотно розширив (у порівнянні з раніше чин­ним цивільним законодавством і, зокрема, ЦК 1963 р.) право­здатність фізичних осіб, визначивши її обсяг відповідно до за-садничого принципу приватного права: «Дозволяється все, що прямо не заборонене законом».

На забезпечення реалізації цього принципу спрямоване пра­вило ст. 27 ЦК України, згідно якому правочини, котрі обме­жують можливість фізичної особи мати не заборонені законом

цивільні права та обов'язки, є нікчемними, а правовий акт орга­ну державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, що обмежує можливість мати не заборонені законом ци­вільні права та обов'язки, є незаконним.

Згідно ст. 24, 64 Конституції України обмеження прав лю­дини і громадянина можливо лише на підставі закону і тільки у тій мірі, у якій це необхідно для захисту основ конституцій­ного ладу, моральності, здоров'я, прав та інтересів інших осіб, забезпечення оборони країни і безпеки держави.

У встановлених законом випадках і тільки за рішенням суду фізична особа може бути обмежена у здатності мати деякі права. До таких обмежень, зокрема, належать заходи карного покарання. Так, ст. 51 Кримінального кодексу України перед­бачає такі заходи, як арешт, обмеження волі, позбавлення волі на певний строк і довічно, позбавлення права займати певні посади чи займатися певною діяльністю тощо.

При реалізації правоздатності, придбанні і захисті суб'єктив­них прав істотне значення має ім'я фізичної особи, під яким вона набуває прав та обов'язків і здійснює їх.

Право на ім'я належить до особистих невідчужуваних прав громадян. Ст. 28 ЦК України передбачає, що фізична особа на­буває прав та обов'язків і здійснює їх під своїм ім'ям, яке нада­ється їй відповідно до закону. Разом з тим, при здійсненні окре­мих цивільних прав фізична особа може використовувати псев­донім (вигадане ім'я) або діяти без зазначення імені. Наприклад, автори творів науки, літератури, мистецтва і суміжних прав мо­жуть використовувати для індивідуалізації псевдонім, що не повторює ім'я іншої особи. Ім'я фізичної особи, яка є громадяни­ном України, складається із прізвища, власного імені та по бать­кові, якщо інше не випливає із закону або звичаю національної меншини, до якої вона належить. Саме ці ознаки індивідуалізу­ють фізичну особу, як учасника цивільних відносин.

Згідно статей 145-148 Сімейного кодексу України (далі - СК України) ім'я дитині обирається за згодою батьків, по бать­кові дається за іменем батька, якщо інше не передбачено зако­нами України чи не ґрунтується на національних звичаях.

Прізвище дитини визначається за прізвищем батьків, а коли вони мають різні прізвища - за згодою між ними. Суперечки між батьками з приводу імені чи прізвища дитини вирішують­ся органами опіки і піклування. Якщо дитина народилася у батьків, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі, і батько дитини не встановлений у визначеному законом порядку, то ім'я дитині дається за вказівкою матері, по батькові - за іме­нем особи, записаної у свідоцтві про народження дитини у якості її батька, а прізвище - за прізвищем матері. Ім'я, по батькові і прізвище реєструються в органах РАЦС (ст. 49 ЦК України).

Фізична особа має право змінити ім'я у разі укладення шлюбу, розірванні шлюбу, визнання його недійсним, усиновлен­ня, встановлення батьківства (статті 35, 45, 46, 113, 231 СК Укра­їни). Крім того, фізична особа, якій виповнилося 16 років, може змінити своє прізвище та ім'я за власним бажанням. Особа, що досягла 14 років, може зробити це зі згоди батьків або того з них, з ким вона проживає, або піклувальника, але за умови, що це відповідає її інтересам. Порядок зміни прізвища, імені і по батькові громадян України визначається Указом Президента України від 31 грудня 1991 р. «Про порядок зміни громадяна­ми прізвищ, імен і по батькові» і положенням «Про порядок розгляду клопотання про зміну громадянами України прізвищ, імен і по батькові», затвердженим постановою Кабінету Мініс­трів України від 27 березня 1993 р.

До досягнення дитиною 16-річного віку органи опіки і піклу­вання за спільною заявою батьків мають право, враховуючи ін­тереси дитини, змінити її ім'я, а також прізвище на прізвище іншого батька. Після досягнення дитиною 7-річного віку на таку зміну імені та прізвища необхідна її згода. При роздільному проживанні батьків той з них, з ким дитина проживає постійно, має право клопотатися про надання дитині його прізвища. Пи­тання вирішується органами опіки і піклування, виходячи з ін­тересів дитини і з її згоди, якщо вона досягла 7-річного віку.

При зміні імені відповідні зміни вносяться в актовий запис про народження та інші документи. Паспорт підлягає заміні. Усі цивільні права й обов'язки, придбані фізичною особою під колишнім ім'ям, зберігають чинність. Разом з тим, про зміну імені фізична особа має повідомити своїх кредиторів та борж­ників. Цивільне законодавство не передбачає спеціальних сан­кцій за невиконання цього інформаційного обов'язку. Однак його невиконання може розглядатися як зловживання цивіль­ним правом, а відтак тягнути наслідки, встановлені статтями 13, 15-23 ЦК України.