МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

Таврійський національний університет ім. В.І. Вернадського

Севастопольський економіко-гуманітарний інститут

Філії кафедри історії та теорії держави і права

ЗАТВЕРДЖУЮ

Директор СЄГІ ТНУ

_______________ І.М. Воронін

«____ » _____________ 20__ г.

ОПОРНІ КОНСПЕКТИ ДИСЦИПЛІНИ

Цивільне право України (частина загальна)

для студентів 3 курсу очної форми навчання

галузь знань: 0304 – право

напрям підготовки: 6.030401 – Право

освітньо-кваліфікаційного рівня «бакалавр»

Укладач: ст. викладач філії кафедри історії

та теорії держави і права Феценко О.М.

Розглянуто і рекомендовано на засіданні

філії кафедри історії держави і права

від ______________ р. (протокол № ___)

Севастополь, 2012

Укладач: ст. викладач філії кафедри історії

та теорії держави і права Феценко О.М.

Модуль I. Розділ I. Введення в цивільне право

Лекція 1. Поняття про приватне право. Цивільне право як правова галузь

Тема 1. Поняття про приватне право.

1. Цивільне право як приватне право. Термін «цивільне право».

2. Приватне і публічне право.

3. Поняття і особливості приватного права. Система приватного права.

4. Розвиток системи приватного права в Україні. Система цивільного права

5. Основні системи континентального цивільного права.

1.Цивільне право як приватне право. Термін «цивільне право»

Поняття “Цивільне право” вживається в одному з трьох значень: галузь права, система законодавства, частина науки про право. Визначним в цій “тріаді” є розуміння цивільного права, як галузі права.

У цьому значенні цивільне право може бути визначено як сукупність цивільно-правових норм, що регулюють на засадах диспозитивності, юридичної рівності та ініціативи сторін майнові та особисті немайнові відносини за участю громадян, организацій та інших соціальних утворень з метою задоволення матеріальних та духов­них потреб громадян та захисту їх интересів.

У краінах, де прийнято розділення права на приватне та публічне, цивільне право разом з торговим правом являються складовими приватного права.

Цивільне право є проявом приватного права на рівні національних правових систем, виступаючи тут як галузь національного права.

Оскільки на цьому рівні на зміну елементарному поділу права на приватне і публічне приходить складніша класифікація, виникає потреба пошуку більшої кількості критеріїв розмежу­вання галузей права, особливо тих, що мають деяку подібність.

Критеріями видокремлення цивільного права, як галузі наці­онального права, є його предмет, метод, засади правового регу­лювання, а також функції, котрі воно виконує.

При цьому названі вище поняття трактуються таким чином:

1)  предмет цивільного права - це ті відносини, які визнача­ються та регулюються цивільним законодавством (нор­мами та правилами цивільного права);

2)  метод цивільного права - це засоби впливу на цивільні відносини, які застосовуються тут з метою забезпечення виконання функцій, властивих цій галузі;

3) засади цивільного права - це фундаментальні ідеї, згідно з якими здійснюється регулювання відносин, що склада­ють предмет цивільного права;

4) функції цивільного права - це головні напрями його впливу на цивільні відносини з метою впорядкування

Отже цивільне право - це сукупність концепції, ідей та правових норм, що на засадах диспозитивності, юридичної рівності та ініціативи сторін визначають статус приватної особи як суб'єкта цивільних відносин, а також забезпечують можливість придбання та реалізації нею цивільних прав та обов’язків.

2. Приватне і публічне право

Розділення права на приватне та публічне до цих пір є предметом дискусій серед цивілістів. Відсутня єдина точка зору на це питання. Головне призначення розділення права на приватне та публічне полягає у тому, щоб встановити головні принципи регулювання тієї чи іншої групи суспільних відносин.

При визначенні цих понять необхідно уникнути спрощень. Найчастіше виникають спрощення, пов’язані з:

1) ототожненням понять права та законодавства, що є некоректним, оскільки поняття «право» являється більш широким. Воно включає всі загальнообов’язкові норми, у тому числі і засновані на приписах природного права, звичаях і т.п.

2) зменшенням кількості ознак приватного права і публічного права, що витікає із відомої сентенції Ульпіана, що увійшла до Дигест Юстиніана: «... публічним правом є те, що стосується становища римської держави, приватне ... стосу­ється користі окремих осіб».

Проте Ульпіан зазначав не про поділ римського права на галу­зі, а про те, що вивчення римського права поділяється на дві частини: публічне і приватне право. Тому й визна­чення цих частин він давав у спрощеному вигляді. Якщо ж підійти з цією міркою до оцінки особливостей приватного і публічного права, то вона виявиться недостатньою і потребує додаткових критеріїв.

Такими критеріями (характерними рисами) приватного пра­ва є:

- визнання пріоритетності інтересів приватної особи (суве­ренітету індивіда);

- юридична рівність учасників приватних відносин;

- ініціативність сторін при встановленні відносин між ними;

- вільний вибір варіантів поведінки, прямо не заборонених законом;

- позовний порядок захисту інтересів суб'єктів у суді.

З урахуванням сказаного, приватне право можна визначити як сукупність правил і норм, що встановлюють статус і поря­док захисту інтересів осіб, що не виступають як фігуранти дер­жави, не знаходяться у відносинах влади - підпорядкування одне щодо одного рівноправно і вільно встановлюють для себе права і обов'язки у відносинах, що виникають з їх ініціативи.

Публічне право відрізняється від права приватного такими рисами як:

- жорстка окресленість меж можливої -поведінки суб'єк­тів;

- покладення на учасників відносин обов'язку діяти пев­ним чином;

- застосування заборони як методу формування поведінки суб'єкта;

- використання таких стимулів, як примус, загроза пока­рання тощо.

Публічне право можна визначити як сукупність правил та норм, що є основою функціонування, певним чином структурованої владно-організаційної системи, за допомогою якої досягається мета забезпечення публічного правопорядку і в кінцевому підсумку - реалізації та захисту прав людини.

Право публічне разом з приватним правом у сукупності створює єдину загальну систему права, що є складовою части­ною цивілізації.

На основі такого розуміння сутності приватного й публічно­го права можна визначити їх значення для регулювання тих або інших відносин. Тут у залежності від того, яка група відно­син взята для аналізу, можна говорити про наявність публіч­них або приватних елементів в їхньому регулюванні.

Наприклад, при визначенні характеру взаємовідносин під­приємців з державою, встановленні державних гарантій здійс­нення такої діяльності, оподаткуванні підприємців враховується, передусім, сукупний колективний інтерес, застосовується імпе­ративний метод правового регулювання, діють принципи пуб­лічного права. З іншого боку, для регулювання відносин, що виникають з договорів між приватними особами у процесі здій­снення ними підприємницької діяльності, практично повною мірою придатні норми приватного права.

Це пов'язано з тим, що категорії «приватне право» і «публіч­не право» є узагальнюючими поняттями, які застосовуються для позначення певного типу нормативних масивів, що регу­люють різноманітні відносини за допомогою різних засобів і методів.

Отже, що стосується реальних відносин при здійсненні цих і подібних видів діяльності комплексного характеру, то вони під­лягають регулюванню на засадах приватного або публічного права в залежності від їх конкретного змісту.