Причини й передумови Болонського процесу

Утворення Європейського Союзу і об’єктивна необхідність створення єдиного європейського простору вищої освіти. Передісторія Болонського процесу: Велика Хартія Університетів, Лісабонська Конвенція, Сорбонська декларація.

Попри суперечності, конфлікти й навіть війни, що виникали в Європі, народи цього континенту впродовж усієї історії завжди відчували свою приналежність до єдиної цивілізаційної спільноти. Як відзначав колишній президент ФРН Йозеф Рау, „Мрія про мирну та об’єднану Європу налічує століття”. Проте у практичну площину реалізація зазначеної мрії перейшла у другій половині ХХ ст. У 1957 р. 6 провідних європейських країн (Велика Британія, Греція, Італія, Люксембург, Франція, ФРН) створили Європейське Економічне Співтовариство („Спільний ринок”), досвід якого засвідчив можливість і доцільність утворення більш тісного союзу, розширення його функцій. У 1992 р. у Маастріхті (Нідерланди) була підписана угода про утворення Європейського Союзу, до якого невдовзі приєдналася ще низка європейських країн. Нині до ЄС входить 27 країн, в тому числі 3 країни, що раніше входили до СРСР, і 7 країн, що належали до так званого соціалістичного табору. ЄС охоплює до 500 млн. населення, виробляє 27 % світового ВВП, забезпечує 18% світової торгівлі товарами й 24% торгівлі послугами і в економічному плані випередив своїх конкурентів у світі. Разом з тим пріоритет у деяких інших сферах, зокрема, в науці й освіті зберігався за США й, можливо за Росією – спадкоємницею СРСР.

У Маастрихтській угоді створення ЄС цілі цієї організації визначені, як: утвердження ЄС на міжнародній арені, розвиток співробітництва в галузі юстиції та внутрішніх справ, сприяння економічному, соціальному, культурному прогресу, збереження і примноження спільного багатства, утворення тісного союзу народів Європи. На виконання Маастрихтської угоди створені керівні органи ЄС ( Європарламент, Єврокомісія та ін.), запроваджена єдина європейська валюта (євро), додатково до національного громадянства додано громадянство ЄС, громадяни ЄС отримали можливість в межах союзу вільно пересуватися, влаштовуватися на роботу і отримувати освіту в будь-якій країні Союзу. Цілком природно, що важливим напрямом розвитку співробітництва європейських країн стало формування єдиного освітнього простору, зокрема єдиного простору вищої освіти на основі спільних принципів, цілей і завдань підготовки фахівців для об’єднаної Європи. Приводом для узгодженням основні позиції провідних європейських країн щодо змісту вищої освіти стало святкування у 1988 р. 900-річчя Болонського університету. Під час урочистостей ректорами вищих навчальних закладів 29 європейських країн прийнятий історичний документ – Велика Хартія Університетів, де були задекларовані 4 базові принципи діяльності європейських вищих навчальних закладів:

1. Університет – це автономний інститут у серці суспільства, що має особливу організацію внаслідок свого положення й історичного надбання. Щоб відповідати потребам суспільства, дослідження і навчання, університети повинні бути незалежними від будь-якої політичної та економічної влади.

2. Процес навчання і досліджень в університетах повинні бути нероздільні, щоб навчання не відставало від суспільних потреб, що змінюються, і прогресу наукових знань.

3. Свобода досліджень і навчання є основним принципом існування університету. І уряди, і університети повинні забезпечувати дотримання цього фундаментального принципу. „ Університети є ідеальним місцем спілкування професорів і студентів, що здатні і прагнуть збагатити свій розум цими знаннями”.

4. Університет є довіреною особою європейських гуманістичних традицій; його постійною турботою є примноження знань. Для втілення свого призначення університет мусить стирати всі географічні й політичні бар’єри, сприяти збагаченню й взаємовпливу культур.

Серед засобів реалізації зазначених принципів названі наступні: забезпечення доступності для всіх членів вищої освіти для університетського співтовариства свободи наукових досліджень; здійснення підбору викладачів і регулювання їх статусу таким чином, щоб можна було реалізувати принцип нероздільності досліджень і навчання; захист свобод студентів і створення для них таких умов, щоб вони могли розвивати свою культуру; здійснення взаємного обміну інформацією і документами, спільних наукових проектів.

Подальші кроки в зазначеному напрямку були зроблені вже після підписання Маастрихтської угоди (1992 р.) про утворення ЄС. У 1997 р під егідою Ради Європи і ЮНЕСКО було розроблена й прийнята Лісабонська конвенція, у якій було висунуте завдання щодо визнання кваліфікації вищої освіти в європейському регіоні й визначення принципів оцінки кваліфікації. У 1998 р. Міністрами освіти чотирьох країн – Великої Британії, Італії, Франції, ФРН – під час зустрічі на святкуванні ювілею Паризького університету була підписана Сорбонська декларація про необхідність „гармонізації архітектури” освіти, тобто подолання суттєвих відмінностей між національними системами освіти. „Відкрита Зона європейської освіти, - говорилося в підсумковому документі, – несе багатство позитивних перспектив, звісно ж з повагою до наших розходжень, але потребує, з іншого боку, продовження зусиль для ліквідації бар’єрів і розробки таких рамок для викладання й навчання, що розширили б мобільність і зробили співробітництво більш близьким, ніж будь-коли досі”.

Отже, важливим завданням Європейського Союзу й напрямком зміцнення співдружності європейських народів стала підготовка до створення єдиного простору вищої освіти. На цьому етапі ініціаторами й головними учасниками процесу виступили провідні європейські університети. Очевидно, не останню роль у цьому відіграли й чинники, які не прийнято афішувати. Лідери Європи усвідомлюють необхідність підвищення конкурентноздатності своїх країн у змаганні з США і Японією сфері створення і використання надвисоких технологій, зокрема нано-технологій. Звідси й природне бажання політичних і наукових еліт західноєвропейських країн об’єднати зусилля своїх університетів, що сають багатющі наукові традиції.