8.5.1. Внесок Павла Грабовського в українську літературну критику

Павло Грабовський (1864–1902) свою естетичну програму не тільки втілив у поетичних творах, а й розвинув стосовно до нових умов у літературно-критичних судженнях, викладених у статтях і листах. Будучи відірваним від громадського життя і літературного процесу, П. Грабовський зумів реалізувати свій поетичний талант, зорієнтуватися в тодішній ідеологічній ситуації.

Центральною в естетичній концепції П. Грабовського є проблема «мистецтво і дійсність», яку він розглядає крізь призми суспільної природи прекрасного і соціяльного призначення художньої творчості. Беручи до уваги поетичне кредо поета — вірш «Я не співець чудовної природи» й окремі думки з його листів, — деякі дослідники світогляду П. Грабовського наголошували на крайньому максималізмі поета-засланця при характеристиці суті мистецтва, завдання якого він убачав у спонуканні читачів до соціяльної діяльності. «В кожному творі для мене мають вагу головна думка та загальний характер»⁶¹, — писав поет у 1900 році. Признаючись, що його часто мучить «болюча, самоаналізуюча самосвідомість», він критично оцінював власну творчість навіть і тоді, коли її захоплено сприйняли читачі: «Моя праця здається мені страшенно мізерною, як подивитись навкруги себе та порівняти її до тієї праці, якої вимагає справжнє життя людське. Питання: для кого і для чого ти складаєш оті вірші? — починає гризти за серце, а сумління натуркує, що се зовсім не те, чого було б треба» (т. 3, с. 275–276).

Свої думки про роль мистецтва в боротьбі з самодержавством поет висловив у віршах «Поетам-українцям», «Сучасним поетам великоруським», «Я не співець чудовної природи», «Мета». Поетичні афоризми засланця звучали чітко, аж до ригоризму:

Ось наша єдина братерська порада

Борцеві, що тягне хреста:

Народна свобода — найвища засада,

Найкраща сучасна мета. (т. 2, с. 298).

Однак, проголошуючи такі гасла, Грабовський розумів, що художня література може сприяти розвитку суспільства лише творами «артистичної цільності», які «чарують своєю красою артистичною» (т. 3, с. 136). Гостро критикуючи деякі недолугі переклади поезій Шевченка російською мовою, мотивуючи свій присуд, Грабовський говорив про єдність етичних і естетичних критеріїв оцінки творів мистецтва: «Ми не можемо дивитись інакше, ідучи за голосом совісті та враження естетичного» (т. 3, с. 137). Так Грабовський принагідно торкнувся питання відповідальності перекладача за якість його праці, яка регулює міжнаціональні літературні стосунки. Саме у роздумах про можливість адекватних перекладів художнього твору та їх роль у сприйнятті іномовним читачем рідної літератури поет спеціально зупинився на проблемі прекрасного в житті і мистецтві. На його думку, «природна снага та краса кожної окремої країни, як саме духовна міць та краса кожної окремої народності, можуть бути виспівані вповні та найти цілком придатний вираз для себе або, як кажуть, втілитися — тільки в рідних звуках даної країни та народності» (т. 3, с. 144).

Т. Г. Шевченко, підкреслював Грабовський-рецензент, «художницько та непередатно зачепив у своїх творах вияв духа та життя властиво українських, так поставив та показав перед очі світові /... / породу українську з її багатими в зародку дарами краси та сили внутрішньої, внісши тим щось нового, доти незнаного або малознаного, в скарбництво духовних здобутків всегосвітніх» (т. 3, с. 144). У цьому міркуванні чітко виявилося розуміння соціяльно-духовної зумовленості прекрасного в його національній самобутності та зв’язку з загальнолюдським змістом. У ньому — весь Грабовський, який не тому не оспівував чудової природи, що нехтував її красою, а тому, що «з ума не йшли знедолені народи». Звертаючись до України, «навкруги оповитої темнотою», поет признавався:

Не складаю пісень твоїй дивній красі,

Бо не бачу у стані сучасному;

Розпинали тебе всі до одного, всі,

Хто був паном у краї нещасному.

(т. 2, с. 119).

На власному досвіді П. Грабовський переконався, що складна природа людини завжди виявляється в широкій гамі естетичних почуттів. І як би поет не декларував лише соціяльно-політичні цілі поезії, насправді її естетична природа ширша. «Людина єсмь... Жага любові в серці; як одігнать замани світові?» — вигукує його ліричний герой, розтерзаний нелюдськими умовами. У листі до І. Франка (травень,1895) Грабовський відтворив щоденник невольника, включив у нього інтимну лірику, виправдуючись за неї: «В мені прокинулась душа з пекучими запитами власного щастя, земних благ... Хіба я не маю права?» (т. 3, с. 224). І поет зробив висновок, що з допомогою контрасту, мукою «суперечно можна зазначити все своє гидування проти сучасного ладу» (т. 3, с. 227).

Погляди Грабовського-критика збіглися з поглядами Івана Франка та Лесі Українки на інтимну лірику, яка відбиває хвилинні вибухи горя і песимізму. Ці почуття, властиві людині в якийсь момент її життя, не суперечать громадянському пафосу поезії, якщо не заступають складного спектру ставлення пригнобленої людини до несправедливих соціяльних умов. Письменники кінця ХIХ ст. одностайно виступили проти вузького утилітаризму народницької критики, зробивши акцент на психологічному аспекті мистецтва, переосмисливши предмет художньої літератури, критикуючи описовість і художню неорганізованість деяких творів своїх попередників. Ізольований від художнього життя П. Грабовський самостійно прийшов до такого ж, як і І. Франко, і М. Коцюбинський, висновку: «По-мойому, предметом белетристичного зображення повинен бути лишень внутрішній, духовний мир людини, а також ті соціяльно-історичні обставини життєві, що той чи інший духовний мир виробили, той або інший тип людини винесли на поверх течії світової. А всі оті: «він устав... пішов... сів... почухався... » просто зайва вага» (т. 3, с. 250).

Шляхом поглибленого психологічного аналізу пішла молода генерація українських письменників — В. Стефаник, М. Коцюбинський, О. Кобилянська, а нові потреби в художньому поступі чи не першими критично осмислили І. Франко та П. Грабовський, наведена думка якого висловлена 1896 року.

Визнаючи той факт, що соціяльна дієвість літератури опосередковується естетичним впливом художніх творів на публіку, П. Грабовський ставив надзвичайно високі вимоги до драматургії, які пов’язував з важливим змістом і художньою досконалістю творів: «У нас ніхто з писателів, здається, й не поклада, що драма чи там комедія є перш над усе літературний твір і мусе відповідати усім умовам літературної вартості, що драматичний твір насамперед мусе бути твором художньої цільності, мусе стояти та розвиватись на засновку сучасного життя, зображати його дійсні появи» (т. 3, с. 190).

Виходячи з потреб реального життя, нехтуючи нормативними приписами «піїтики», орієнтуючись на тих поетів, які «виробили форму вірша до найвищих ступнів краси та мелодійності», поет ставив відповідальні завдання і перед критикою, яка повинна застосовувати естетичні критерії до оцінки мистецьких явищ. «Цікавий, щиро людський зміст докупи з виробленою, художньо закінченою формою становлять головні прикмети всякої істинної поезії: отсих прикмет і повинен шукати в поетичних творах насамперед критик. «Штуки для штуки» не було, немає і не може бути в дійсності; се — пустопорожня, пустодзвонна фраза — не більше. Вона, навпаки, завсігди прикривала собою найтенденційніші замахи думки, проповідувала найгрубішу тенденційність в літературі» (т. 3, с. 124), — писав П. Грабовський у статті «Дещо про творчість поетичну».

Таким чином, будучи, за його словами, прихильником «черствого матеріялізму», «ненавидячи солодушність в письменстві» (т. 3, с. 264), П. Грабовський не відкидав естетичної природи художньої літератури, а в структуру оцінних критеріїв літературної критики включав «художню цільність».