2. 3. Історія критики та історія літератури, їх взаємозв’язок і проблема вивчення у вищій школі

Такий широкий компонентний склад джерел історії літературної критики належного і повного його опрацювання таїть у собі небезпеку втрати меж і специфіки літературної критики, розчинення її в історії суспільної думки. Як зазначалося у першому розділі, це — реальна і досі актуальна проблема. Праці з історії філософії, з історії естетики, з історії літератури, з історії літературної критики в Україні мають здебільшого спільні джерела, перегукуються за змістом, мають синкретичний характер. У них дуже мало місця відведено дослідженню власне наукознавчих аспектів, специфіки знання в кожній галузі, особливостей форми праць, їх жанрів, композиції, стилю. Твердять, що це — специфіка духовного життя неповної нації, яка надовго втрачала свою державність, мала асиметричну структуру культури і т. д. Така позиція до певної міри слушна, і все ж вона вимагає критичного ставлення і не може вважатися єдиною в організації освіти, культурного життя взагалі, більше того — в науці.

Якщо філософія, естетика, теорія літератури, історія літератури та історія літературної критики є теоретичним рівнем суспільної свідомості і в межах наукової картини світу розрізняються за своїми предметами, за ступенем узагальнення явищ художньої культури, за мірою абстрактного та конкретного, об’єктивного та суб’єктивного у змісті категорій і понять цих наук⁵, то вже за цими вимірами (параметрами) можемо виділяти, вибирати (навіть цитувати з тексту) думки, ідеї, поняття, що мають філософський, естетичний, теоретико-літературний, історико-літературний, літературно-критичний характер (статус). Для історії літературної критики домінантою і критерієм відбору виступатиме насамперед оцінність висновків, понять, уявлень, керованих на явища поточного літературного процесу. Очевидно, історик літературної критики не зобов’язаний докладно і вичерпно відтворювати систему філософсько-естетичних поглядів письменників і критиків, але зрозуміти і враховувати їх він мусить, бо вони є основою оцінних суджень; також він не має потреби вичерпно реконструювати діахронну фактологічну базу літературного процесу, без чого не обійдеться історик літератури, однак без знання (відчуття) історико-літературного контексту він не матиме шкали для поцінування нових творів як художніх, оригінальних чи, навпаки, нехудожніх, банальних, вторинних і т. д.

Загальновідомо і безперечно, що шкільний (у старших класах) і вузівський курси історії літератури містять значний оцінний компонент, меншою чи більшою мірою заторкують літературну критику (критичні праці відповідного періоду), але в жодному з них немає цілісної картини, логіки руху літературної критики в усіх її формах побутування — від шпальт газет і журналів до листів і тематичних збірників, монографій. Критика там наявна як ідеологія, естетична концепція, полеміка, але не як творча діяльність зі своїми атрибутами. Чи треба їх знати? Безперечно. Адже оцінність виявляється в усьому, аж до місця статті в газеті (на першій чи останній шпальті і т. д.). Органи преси ведуть не тільки відкритий (текстуально виражений) діалог, а й «полемізують» своїм паралелізмом, відштовхуванням, взаємодоповненням, вдаючись до т. зв. мінус-прийомів. Звісно, цей аспект періодики входить у предмет історії журналістики, однак без його врахування історія літературної критики не може бути повною, втрачає відчуття пульсування літературного критицизму, його стимулів, імпульсів.

Історія літератури вивчається у вузах з першого курсу за хронологічним порядком (хоча стисла пропедевтика, присвячена сучасному літературному процесові, подається на першому курсі і відразу випереджує діахронію), служить базою для історії літературної критики, яка може задовільно розкриватися не скоріше четвертого року навчання. Однак якщо історію літератури подавати традиційно як історію обставин, що зумовили виникнення творів, як їх сюжети і композицію, як їх місце і роль у літературній спадкоємності, діалектиці традицій і новаторства без історії впливу творів та їх прийняття, то це буде неповна історія. О. Білецький ще 1922 року ставив цю проблему як методологічно важливу. Він твердив: «Доводити зараз, що історія літератури не тільки історія письменників, а й історія читачів, що без маси, яка сприймає художній твір, немислима сама творча продуктивність, (...) означає вламуватися у відчинені двері»⁶. Для історика літератури літературно-критичні оцінки критиків — сучасників письменника і наступних поколінь — чи не єдине джерело, яке фіксує в текстах читацькі рефлексії, результати інтерпретації давно написаних і опублікованих творів. Тому сьогоднішній викладач історії літератури не може обмежуватись тільки власним сприйняттям текстів давніх творів чи інтерпретацією сучасних літературознавців — авторів нових монографій і підручників: між ними і давнім текстом опосередковуючою ланкою має виступати історія літературної критики в усіх гранях її власного предмета. Оскільки часу для суміщення, поєднання двох історій — художньої літератури та літературної критики — не вистачає, а кожна з цих історій має свою логіку і специфіку, то й виникає необхідність окремо їх розробляти, наслідки фіксувати в окремих посібниках, на основі яких привчати студентів усвідомлювати логіку розвитку літературної критики як специфічної творчості і діяльності і в такий спосіб готувати кадри критиків, чи бодай формувати позитивне наставлення на літературно-критичну діяльність.