6. Політика цін при переході до ринку. Вільні ціни
Ціни в умовах ринку залежать від багатьох чинників, найважливіші з яких: попит, пропозиція і конкуренція.
Попит – це потреба, підтверджена купівельною спроможністю покупця.
Величина попиту залежить не лише від ціни, а також від нецінових факторів, зокрема, рівня доходів населення (прямо пропорційна залежність), кількості населення в країні (прямо пропорційна залежність), структури населення (діти та люди похилого віку потребують значно більше медичних послуг), зміни смаку пацієнтів та реклами, збільшення попиту на медичні послуги за рахунок діагнозів лікарів.
Ринкова ціна не може перевищувати ціну попиту, тому що пацієнти будуть нездатні заплатити за ці послуги.
Пропозиція – це кількість медичних послуг, які лікарі можуть надати пацієнтам за визначений час.
Пропозиція прямо пропорційна до ціни, тобто чим вища ціна на медичну послугу, тим більше послуг надають медичні працівники.
Ринкова ціна не може бути меншою, ніж ціна пропозиції, бо праця медичних працівників стає неефективною.
Ціна пропозиції на медичні послуги включає витрати на їх здійснення та прибуток.
При взаємодії попиту та пропозиції встановлюється ринкова ціна.
Ціна прагне до такого рівня, коли попит дорівнює пропозиції. Якщо під дією нецінових факторів збільшується попит при незмінній пропозиції чи зменшується пропозиція при незмінному попиті, то ціна на медичні послуги зростатиме. Якщо при незмінній пропозиції попит знижується чи при незмінному попиті збільшується пропозиція, то ціна на медичні послуги зменшуватиметься.
Про вільні ціни уже говорилось, вони орієнтовані на зацікавленість виробника у розширенні асортименту продукції чи послуг, запобіганні ажіотажного попиту чи спекуляцій. З розвитком ринкових механізмів зростає частка вільних цін на ринку. Вільні ціни дають можливість виробникам самостійно регулювати свої витрати і прибутки, вирішувати питання розширення чи згортання виробництва.
З метою захисту малозабезпечених членів суспільства, задля виконання окремих державних програм, для стримування інфляції використовують державне регулювання цін.
Види регулювання цін:
саморегулювання – це механізм вільної дії ринкових структур (попиту та пропозиції);
регулювання на рівні фірми - включає угоди про розподіл ринків і рівень цін.
державне регулювання здійснюється:
прямим впливом, коли держава сама формує рівень, склад і структуру цін:
фіксовані ціни,
зниження цін,
антимонопольне законодавство;
непрямим впливом держави посередництвом:
пільгового оподатковування,
пільгового кредитування,
субсидування
введення в дію спеціальних державних програм.
Методи регулювання ринку послуг охорони здоров’я:
за рахунок формування та використання бюджетних коштів;
організаційно-економічні:
створення державних відомчих служб (військова медицина, медицина річкового та морського транспортів тощо);
правові:
розробка та реалізація законів; нормативних документів, які регламентують економічну діяльність у охороні здоров’я.
Насьогодні для України є актуальною тема правової основи платних медичних послуг.
Стаття 49 Конституції України гарантує усім безоплатну медичну допомогу в закладах державної і комунальної форм власності. Однак поряд з такою соціальною гарантією існує добровільне медичне страхування, де можливе вільне встановлення ціни за узгодженням зі страховою компанією. Існують також договірні ціни, які за своїм характером найбільш вільні на сьогоднішній день.
Завжди існувала платна медична допомога у формі так званих госпрозрахункових медичних закладів, де ціни були регульовані з боку держави.
Документа, який би офіційно проголосив, що ціни на платні медичні послуги повинні бути регульовані, немає.
Щодо питання про платні медичні послуги в Україні, то воно останні 10 років визначається по-різному. У 1996 році Кабінет Міністрів України виніс Постанову №1138 від 17 вересня “Про затвердження переліку платних послуг, які надаються в державних закладах охорони здоров’я та вищих медичних закладах освіти”, а у 1997 році Постанову №449 про внесення змін і доповнень до неї. На основі цих постанов в Україні набуло широкої практики запровадження найрізноманітніших платних послуг у системі охорони здоров’я. Фактична ідентифікація понять “медична допомога” і “медична послуга” призвели до того, що майже весь обсяг лікувальної та профілактичної допомоги населенню потрапив під критерій медичної послуги. Таким чином, в Україні згідно Конституції, ст49. медична допомога була безоплатною, а згідно постанов Кабміну – належала до платних послуг. Тому у 1998 році Конституційний Суд України виніс рішення № 15 – рн/98 від 25 листопада про скасування дії вищеназваних Положень і підтвердив чинність дії 49 статті Конституції України щодо безоплатного надання медичної допомоги у державних та комунальних закладах охорони здоров’я.
Неоднозначною ситуація все-таки продовжувала залишатись через те, що на той час існувало ще 16 законодавчих актів, крім Постанов КМ України, які дозволяли і передбачали надання державним і комунальним закладам охорони здоров’я платних послуг.
Однак Конституційним Судом України було дозволено приймати від хворих плату за надані їм медичні послуги як внесення добровільної компенсації. “Порядок отримання благодійних (добровільних) внесків і пожертв від юридичних та фізичних осіб бюджетними установами і закладами освіти, охорони здоров’я, культури, науки, спорту та фізичного виховання для потреб їх фінансування” затверджений Постановою Кабінету Міністрів України від 4 серпня 2000 року № 1222. Загальні засади благодійництва та правове регулювання цих відносин у суспільстві визначає Закон України “Про благодійництво та благодійні організації” від 16 вересня 1997 року №531/97-ВР.