Глава 17 Адміністративний договір у системі адміністративно-правових форм державного управління 39

адміністративне право УКРАЇНИ 29

Реалізація адміністративно-правових норм 38

реформи в Україні / В. 1. Мельниченко// Український соціум. - 2008. - № 2 (4).

6. Старилов Ю. Н. Курс общего административного права : в 3 т. Т. 1: Йстория. Наука. Предмет. Норми. Суб-ьектьі / Ю. Н. Старилов. - М.: НОРМА, 2002.

Глава 15

Адміністративний розсуд у державному управлінні

1. Поняття та значення адміністративного розсуду

Одним із пріоритетних завдань розвитку громадянського суспі­льства в Україні є послідовна демократизація взаємовідносин органів публічної влади та їх посадових осіб з громадянами з метою охорони їх прав, свобод і законних інтересів, сприяння їх реалізації, а також дієвого захисту у разі порушення. Повноваження, якими наділені державно- владні органи, в значній мірі закріплені в законодавчих актах. Ці акти не лише уповноважують органи влади на вчинення певних дій, а також закріплюють принципи і процедури, які визначають порядок здійснення наданих повноважень.

Отже, закон прямо вказує, які дії орган державного управління має право вчиняти, а які ні. Недотримання даного нормативу, порушення відповідності породжує негативні правові наслідки для адміністративного органу. Адміністративний розсуд, тобто право

яг> 293 са

самостійно вирішувати і приймати рішення у певних питаннях, визначається законом, що створює правові кордони у діяльності органів, яким надано право власного розсуду.

оптнмал Адмініст го ріш< в стан о в. розсуд-

МІЖ ДВІ

законни

альтерн

В

вирішен

праві, і

двовект

му призі

вольово

місцевог

варіант

що вис

необхіді

заційні?

органо»

адмініс

говори

вони с

джере

про

У за;

терм

особ

розс

дисі

осо і

ш

роз

Щоб більш детальніше зрозуміти сутність вказаного поняття, звернемося до існуючих думок щодо розсуду взагалі. Це питання досить давно привертає увагу вчених-юрнстів і практиків. Загальні проблеми застосування адміністративного розсуду досліджували В. Б. Авер’янов, 0. М. Бандурка, О.О.Бєрєзін, В.М.Дубовнцький, К. і. Комісаров. О.С Лагода, Б. М. Лазарєв, В.Г.Лебединський, П. Г. Марфіцин, Ю. П. Соловей, Ю. В, Старих, Ю. А. Тихомиров, Г. Й. Ткач, Д. М. Чечот та багато інших.

У радянській науці адміністративного права майже не викорис­товувалося поняття адміністративного розсуду. Мова переважно йшла про підзаконну діяльність органів управління і посадових осіб та укріплення законності. Це означало їх жорстку пов'язаність нормами законів і вищестоящих органів.

К. І. Комісаров розуміє розсуд як специфічний вид судової право- застосовної діяльності, сутність якого вбачається в наданні суду, у відповідних випадках, права приймати, відповідно з конкретними умовами, таке рішення з питань права, можливість якого випливає з загальних, і лише щодо визначених, вказівок закону. Воля розсуду правозастосувача інтерпретується як творча, інтелектуально-вольова діяльність компетентного суб’єкту, у процесі якої остаточно формується його моральна позиція по розглянутій справі. Б. М. Лазарєв розглядає останнє як вольову сторону співвідношення доцільності і законності. 0. Е. Лунєв, С. С Студенікін, Ц. А. Ямпольська визначають адміністратив­ний розсуд тільки в зв'язку з законом. Особливо підкреслюється те, що в сфері застосування закону, вибір рішення повинен обумовлюватися також зв’язками іншого роду - метою, що або вказується законодавцем, або випливає зі змісту закону. Тому робиться висновок про те, що розсуд можна розглядати як доцільність у сфері застосування закону. Ю. П. Соловей під адміністративним розсудом розуміє оцінку фактичних обставин, підстави (критерії) які не закріплені в правових нормах досить повно чи конкретно, і яку здійснює орган (посадова особа) під час вибору в межах, що допускаються нормативними актами,

оптимального варіанта рішення конкретного управлінського питання. Адміністративний розсуд покликаний сприяти ухваленню оптимально­го рішення, тобто максимально повно забезпечувати досягнення встановлених правом цілей. А. Барак схиляється до думки, що вільний розсуд - це повноваження, надані особі, яка наділена владою, вибирати між двома або більше альтернативами, коли кожен із варіантів законний. Отже, це вибір лише із законних альтернатив. Якщо законна альтернатива відсутня, не може бути мовн про розсуд.

В. М. Дубовицький відносить до адміністративного розсуду вирішення справи державним органом у разі наявності прогалин в праві. На думку автора, таке твердження може розглядатися у двовекторній характеристиці: 1) перший вектор полягає у внутрішньо­му призначені адміністративного розсуду, який є результатом свідомої, вольової діяльності законодавця у наданні органу виконавчої влади та місцевого самоврядування, за певних ситуацій, можливості обирати варіант поведінки із запропонованих законом, на відміну від прогалин, що виступають недоліками у роботі нормотворчого органу, які необхідно усувати, а не шукати методику їх застосування у правореалі- заційній діяльності; 2) другий вектор - це свобода у виборі владним органом, за власним переконанням, можливої поведінки як у адміністративному розсуді, так і у подоланні прогалин, що дозволяє говорити про певний творчий аспект при їх застосуванні. На цьому рівні вонн співвідносяться на основі схожості умов застосування та спільності джерела пошуку, яке міститься у площині права, але не взаємодіють.

Розглядаючи адміністративний розсуд, ми не повинні забувати про його першоджерела - тобто про дискреційні повноваження. У зарубіжній літературі поняття «розсуду» пов'язане з латинським терміном «дискреція« (ШзсгеЬоп), який означає вирішення посадовою особою або державним органом якого-небудь питання за власним розсудом. Свій розвиток даний термін одержав в процесі застосування дискреційної влади (від франц. «сіізсгеїіоппаіге» - залежно від особистого розсуду), яка є особливими повноваженнями, що надаються главі держави, уряду або іншій посадовій особі щодо дій за власним розсудом, зокрема в надзвичайних обставинах.

Сучасна зарубіжна і вітчизняна практика підтверджує, що дискре- ція є законним елементом державного управління. Вона сумісна ₃ адмініструванням у рамках закону. Дискреційні повноваження, як встановлене право вибору варіанта поведінки (рішення) або наслідку правової норми, найбільш яскраво проявляються через так званий вільний або адміністративний розсуд.

Основними ознаками адміністративного розсуду є:

-правозастосувальний характер діяльності;

• діяльність носить творчий характер;

• правова регламентація адміністративного розсуду - коло суб'єктів застосування встановлюється державою;

• альтернативність вибору правозастосовного рішення обумов­лена законодавством;

• діяльність щодо застосування адміністративного розсуду здійснюється в певних межах.

Таким чином, адміністративний розсуд - це правозастосовна діяльність органу державного управління, змістом якої є здійснення вибору одного з декількох варіантів правозастосувального рішення, встановленого правовою нормою, для забезпечення законності, справедливості, доцільності та ефективності адміністративного регулювання суспільних відносин і ухвалення оптимального рішення по справі.

2. Принципи, підстави та межі застосування адміністративного розсуду

Дослідження інституту принципів для будь-якої галузі чи підга- лузі права або для науки взагалі має важливе значення з огляду на їх фундаментальність і пов'язаність з кожним теоретичним і практичним аспектом наукової діяльності, адже вони виступають її основоположни­ми началами, вихідними положеннями.

Принципи адміністративного розсуду визначені в Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи від 11 березня 1980 року № К (80)2 щодо здійснення дискреційних повноважень адміністративними

_А . _в •• : - мнії

Апгоцдцц (ігцАРиї ііііу пшіииипіп—" ——

-правозастосувальний характер діяльності;

• діяльність носить творчий характер;

• правова регламентація адміністративного розсуду - _КОло суб'єктів застосування встановлюється державою;

• альтернативність вибору правозастосовного рішення обумов лена законодавством;

• діяльність щодо застосування адміністративного розсуду здійснюється в певних межах.

Таким чином, адміністративний розсуд - це правозастосовна діяльність органу державного управління, змістом якої є здійснення вибору одного з декількох варіантів правозастосувального рішення встановленого правовою нормою, для забезпечення законності, справедливості, доцільності та ефективності адміністративного регулювання суспільних відносин і ухвалення оптимального рішення по справі.

2. Принципи, підстави та межі застосування адміністративного розсуду

Дослідження інституту принципів для будь-якої галузі чи підга- лузі права або для науки взагалі має важливе значення з огляду на їх фундаментальність і пов'язаність з кожним теоретичним і практичним аспектом наукової діяльності, адже вони виступають її основоположни­ми началами, вихідними положеннями.

Принципи адміністративного розсуду визначені в Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи від 11 березня 1980 року № К (80)2 щодо здійснення дискреційних повноважень адміністративними органами. Основна мета цих принципів, як зазначено в Рекомендації, забезпечення того, щоб свобода, надана законодавством, використову-

£о 296 са

валась справедливим та законним чином, і такою свободою не зловживали або не використовували її довільно. Такими принципами є: об'єктивність та неупередженість; рівність перед законом; пропорцій­ність; розумний час; застосування вказівок; відкритість вказівок; відступ від вказівок; характер контролю; утримання адміністративного органу від дій; повноваження контролюючих органів щодо отримання інформації.

Принцип об'єктивності та неупередженості застосування адміні­стративного розсуду, дотримання якого є однією з найважливіших умов правильного застосування зазначеного інституту. У процесуальних джерелах цей принцип визначають ще як об'єктивну істину, під якою 0. М. Бандурка та М. М. Тищенко розуміють повне виключення з процесу проявів суб'єктивізму, однобічності в аналізі дій суб'єктів; він покликаний забезпечити встановлення й оцінку реальних фактів, що мають значення для ухвалення обґрунтованого рішення у конкретній адміністративній справі.

Отже, принцип набуває практичного застосування у процесі прийняття відповідного акта, який є основним способом впливу, реагування органу державного управління на адміністративні правовідносини і який повинен враховувати всі обставини конкретної справи та правову базу, що закладається державним органом або органом місцевого самоврядування в основу акта. Щодо неупереджено­сті, то зміст цього поняття розкривається в аспекті відсутності у посадової особи власних інтересів, тобто у її безсторонності при прийнятті рішення в рамках адміністративного розсуду. щ

Принцип рівності перед законом має загальноправовий характер, що підтверджується його визначеністю ст, 24 Конституції України, де передбачено, що громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Зважаючи на цей факт, не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними та іншими ознаками, тобто застосування до всіх осіб «рівного масштабу», співрозмірність прав за однакових умов, встановлення рівності громадян.

важень є принцип пропорційності, який відіграє роль певного балансу або прийнятного компромісу для обох сторін в узгодженні інтересів. Найбільш поширеного застосування він набуває у випадку, коли адміністративний акт, прийнятий на базі адміністративного розсуду, негативно впливає на права і свободи заінтересованих осіб. Мета цього принципу полягає в необхідності відшукати у конкретних випадках державним органом розумний баланс, наприклад, між публічними, з однієї сторони, та приватними інтересами - з іншої.

Принцип пропорційності набув свого належного відображення в ст. 64 Конституції України, що вказує на його особливу важливість для суспільних інтересів. Згідно з ч. 2 вказаної статті окремі тимчасові обмеження прав і свобод можуть встановлюватися в умовах воєнного або надзвичайного стану, за винятком права і свободи, передбачених статтями 24, 25, 27-29, 40, 47, 51, 52, 55-63 Конституції України. Слід також зазначити, що такі обмеження, як це безпосередньо випливає із ч. 2 ст. 64 Конституції України, по-перше, можуть діяти лише впродовж конкретного строку, і, по-друге, бути «окремими», тобто торкатися не усієї системи конституційних прав та свобод людини і громадянина і не повного обсягу і змісту тих чи інших прав та свобод.

Принцип розумного часу займає провідне місце в аспекті забезпе­чення та налагодження чіткої, цілеспрямованої та оперативної роботи органів державного управління.

Принцип застосування вказівок проявляється у необхідності вироблення відповідної правозастосовної практики щодо використання дискреційних повноважень по аналогічних справах, з метою забепечення передбачуваності та визначеності, але при цьому потрібно вивчати обставини конкретної справи, яка наділена своїми, характерними лише їй, особливостями. Суть зазначених вказівок полягає у формуванні процесу управління, використовуючи вироблений досвід та практику у близьких за своїм змістом справах шляхом використання «загальних адміністративних вказівок», тобто інструкцій, рекомендації, роз'яснень, та інших актів внутрішнього характеру, які орган державного управління адресує своїм посадовим особам.

Принцип відкритості вказівок передбачає надання доступу до

загальних адміністративних вказівок не лише

органу, а й особі, щодо якої вирішується справа вона мас бути обожені

з мотивами та критеріями, що закладені в основу прийняття рішення. і!

Використання принципу відступу від вказівок тісно перешйпшш^ ся з принципами застосування та відкритості вказівок, мі ш яешш обставин можуть виключати існування один одного і зв’язок чш штт, проявляється в тому, що попередній виступає ОСГТОЛОПСЯі логічної продовженням наступного.

Призначення принципу полягає у наданні відповідній особі можливості отримати інформацію про причини, що зумовили віясту* при вирішенні справи відповідним органом від загальних ддкшістрагт- вних вказівок, і які несприятливо впливають на її права, свободи т* інтереси. При належній реалізації даного принципу, особливо з Іяву державного органу, що зводиться до викладення мотивів виступу ви вказівок, особа в перспективі може визначити і оцінити чи був дотриманий принцип рівності, що є основоположною метаю застосування цього принципу і який також передбачає можливість дай особи пересвідчитися з викладених причин, чому такий відхід був* здійснено саме у цій справі, чи є об'єктивне обґрунтування таж* заходу, чи є такий відступ довільним або доцільним.

Основна мета принципу «характеру контролю» зводиться до забезпечення законності будь-якого адміністративного акта, яр прийнятий у результаті застосування владним органом дискрецянж повноважень шляхом контролю, який здійснюється судом або яшм незалежним органом. Контроль над правильним штосу важ» дискреційних повноважень слід розглядати в двополярному розумінні перше - процедурний контроль, тобто за належним дотриманням принципу законності при схваленні адміністративного акта: друге - контроль за «якістю» акта, тобто за його відповідністю ситуаційним обставинам та аргументам, що характеризують доцільність прийняття.

Принцип утримання адміністративного органу віддій - виступає в ролі доповнюючого фактора до принципу «розумний час« і надягає у наданні відповідній особі можливості, у разі неспроможності державним органом прийняти рішення протягом розумного часу, передати справу на контроль спеціально уповноваженому, компетентному органу

Практичне застосування принципу забезпечує подвійний результат: по- перше, встановлює додаткові гарантії для зацікавленої особи щодо належного розгляду її справи; по-друге, дисциплінує посадових осіб адміністративного органу на результативну роботу.

Зміст принципу повноваження контролюючих органів щодо отримання інформації полягає в тому, що суд або інший контролюючий орган мають право отримувати доступ до інформації, яка була покладена в основу прийняття рішення, а орган державного управління - зобов'язаний надати таку інформацію. Повноцінне отримання контролюючим органом необхідної інформації гарантує всебічний та глибокий аналіз усіх аспектів справи з подальшим прийняттям рішення або встановлення відповідного зобов'язання для органів виконавчої влади та місцевого самоврядування.

Існування адміністративного розсуду в діяльності органів держа­вного управління обумовлене деякою невизначеністю правових приписів, а підставами для його виникнення виступають:

• диспозитивні норми права;

• відносно визначені або альтернативні санкції імперативних норм права;

• оціночні поняття;

• закриті або відкриті правові переліки;

• такі дефекти права, як прогалини в праві та колізії законодавства.

Правове регулювання даного виду правозастосовної діяльності

здійснюється наступними способами:

• шляхом надання можливості вибору між дією або бездіяльністю;

• за допомогою закріплення правомочності на вибір між двома або більше альтернативами;

• за допомогою закріплення можливості конкретизувати суб'єктивні права і обов'язки учасників правовідносин в спеціально обумовлених законом випадках;

• шляхом встановлення свободи вибору позитивних і негативних заходів дії;

• за допомогою закріплення права конкретизувати оціночні поняття;

• за допомогою встановлення можливості доповнювати відкриті переліки;

- за допомогою закріплення права па вирішення вадкий закон* ц давства з використанням спеціальних правил

Межі адміністративного розсуду встановлюють допустим? норму свободи посадової особи органу державного управління у виборі варіантів рішень та характеризують якісну І кількісну визначеність даних рішень. Ці межі рухомі і мінливі, багато в чому залежать від волі законодавця. Крім того, виражаються в праві посадової особи органу державного управління винести оптимальну ухвалу по конкретні юридичній справі. Межі встановлюють особливий режим використання адміністративного розсуду. Існування об'єктивних шоиомрипНі співвідношення суб'єктивного права з юридичним обоє'язхом дозволяє стверджувати, що в межах розсуду реалізується суб'єктивне ораво к» вибір оптимального варіанту рішення, за межами дотримується

пасивний юридичний обов'язок.

Межі адміністративного розсуду в діяльності органів вублНяоі

адміністрації виступають як особливий правовий індикатор, що дозволяє диференціювати поведінку посадовця на правомірну І протиправну.

У свою чергу, межі розсуду посадово! особи органу публічно! адміністрації встановлюються за допомогою особливого правового інструментарію, під яким розуміються підставу одмінктраітшшш розсуду. Для цього існують наступні способи: за допомогою закріплення в законі всіх доступних для вибору суб'єкта лравозастосуіаияи альтернатив; за допомогою встановлення верхніх і (або) ммжиа кількісних меж можливих варіантів рішень; шляхом надання суб'єкту можливості виносити рішення виходячи із загальних принци вів і вимог

законодавства.

Межі детермінуються необхідністю створення правових умов ДНІ повноцінної реалізації принципів законності доцільності і справедливо­сті Межі розсуду повинні бути розставлені так, щоб в процесі здійснення розсуду посадові особи органу публічної адміністрації мали нагоду реалізувати цілі І завдання законодавства І винести найсправедливіше рішення, не виходячи за рамки законності

Таким чином, меж» адміністративного розсуду мохова розводим тм на наступні види:

а» ЗОЇ <ж

• за галузевою приналежністю: межі розсуду в адміністративному праві; межі розсуду в цивільному праві; межі розсуду в кримінальному праві; межі розсуду в інших галузях права;

• по функціональній ознаці: межі розсуду в публічному праві; межі розсуду в приватному праві;

• за ознакою формальної визначеності: формально закріплені межі розсуду; межі розсуду, не закріплені безпосередньо в нормативно­му правовому акті;

• в залежності від джерела закріплення: у нормативних правових актах; у інтерпретаційних актах;

• по кількості альтернатив: «вузькі» (передбачено тільки два варіанти поведінки); «широкі» (доступно більше двох законних альтернатив);

• залежно від способу закріплення: кількісні та якісні;

• залежно від стадії правозастосовного процесу: межі розсуду в процесі встановлення фактичних обставин справи; межі розсуду при встановленні юридичних обставин справи; межі розсуду в процесі винесення ухвали по справі; межі розсуду в процесі контролю за виконанням винесеного рішення;

• за ступенем визначеності: абсолютно-визначені; відносно- визначені.

2. Гарантії законності дії (рішення), вчиненого на підставі адміністративного розсуду

Адміністративне законодавство щораз більше розширює обсяг дискреційних повноважень органів державного управління, а різноманітна практика їх виконання нерідко породжує складні ситуації. Постає проблема встановлення механізмів контролю за реалізацією дискреційних повноважень, особливо, коли вони стосуються сфери охоронюваних Конституцією України прав, свобод і інтересів громадян. А правові конструкції, які є джерелом дискреційних повноважень, органічно вплітаються в усі акти загальнообов'язкового права, на підставі яких органи державного управління конкретизують особисті, політичні та економічні права і свободи громадян, юридичних осіб, а також покладають на них певні обов'язки.

визначених умовах.

Основною правовою формою управлінської діяльності є видання органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими особами та уповноваженими суб'єктами адміністративно- правових актів, які складають найбільшу частину усіх юридичних актів. Кількість і масштабність актів застосування норм права не піддається жодному переліку, оскільки вся динаміка державного управління охоплюється цією формою діяльності виконавчо-розпорядчих органів.

2. Адміністративний акт як провідна форма державного управління

Видання адміністративних актів є однією з основних форм дер­жавного управління.

У навчальної та наукової літературі та чинному національному

80 311 се

законодавстві немає загальновизначеного поняття адміністративного акта. Більшість вчених визначає його як акт державного або публічного управління; у літературі останнім часом зустрічаються такі поняття як «акт публічної адміністрації», «виконавські рішення». Адаптація вітчизняного законодавства до європейського вимагає проведення реформування інституту адміністративних актів, створення та впровадження його концепції, визначення місця в системі загального адміністративного права.

або юри будь-яю сфері Ді безпосеї полягає основок правові; для ви/ органів

А

процед)

номери

£

ний акт упраелії компет юридичі (

яскраве

Е

закони шляхом най важ зміст а акта не акту уі

конкр

щодо

ВИННІ

куль*

завж

прої

адм

про

Адміністративний акт можна розглядати як форму діяльності органів державного управління або документ компетентного суб'єкту управління і, насамперед, як вольову дію правомочного органу управління. Тому перш, ніж визначитися з поняттям адміністративного акту, необхідно сформулювати основні його ознаки. Вони:

а) втілюються у вигляді офіційних рішень, які видаються від імені органу держави, повноваження якого закріплені у Конституції та законах України; шляхом видання актів управління вирішуються різноманітні питання, що виникають у ході реалізації функцій публічного управління;

б) являють собою підзаконне управлінське рішення. Підзакон- ність акту управління полягає в їх точній відповідності закону. Адміністративний акт завжди видається на підставі закону, на виконання закону і відповідно до актів вищестоящих органів;

в) мають характер обов'язкових (імперативних) розпоряджень, за допомогою яких встановлюються обов'язкові правила поведінки або регулюють конкретні суспільні відносини управлінського характеру. Імперативність акту управління означає, що всі юридичні або фізичні особи, яким цей акт адресований, повинні його виконувати, а недотримання або ігнорування вимог адміністративного акту спричиняє застосування до винних осіб заходів юридичної відповідальності.

г) приймаються в межах компетенції того або іншого суб'єкту державного управління (така ознака іноді визначається як правомоч­ність акту управління).

ґ) мають односторонньо-владний характер, тобто є результатом одностороннього волевиявлення повноважного суб'єкту державного управління.

д) є результатом волевиявлення, який створює певний правовий

або юридичний ефект. Загальним, спонукальним мотивом прийняття будь-якого акту управління є потреба в юридичному впливі на існуючі в сфері державного управління відносини. Тому юридичний ефект - безпосередня мета юридичного акта, сутність адміністративних актів полягає і в тому, що вони виступають у ролі юридичних фактів, тобто є основою для виникнення, зміни або припинення конкретних правовідносин. Крім того, адміністративні акти можуть бути основою для видання інших актів управління; можуть служити доказами для органів виконавчої і судової влади тощо.

уативногої Ьблічногої Ьняття які кдаптаціяі «ведення!

|ення таї ІгальногоІ

Ііяльносгі І суб'єкту! І органу! ативногої

рться від итуцн ^та

ішуються

функцій

ІІідзакон- закону. <ону. ^на

джень, за інки або ірактеру- * фізичні тати, а фичиняє

суб'єкту

іавомоч-

пьтатом

кавного

іавовий

Для адміністративних актів нормативно встановлена спеціальна процедура прийняття і форма (найменування, реквізити, підписи, номери іт.п.).

Виходячи з усього сказаного, можна визначити адміністратив­ний акт як підзаконне, офіційне рішення, прийняте суб'єктом державного управління в односторонньо владному порядку, у межах своєї компетенції, з дотриманням визначеної процедури і форми, яке спричиняє юридичні наслідки.

Особливості адміністративного акту виявляються найбільше яскраво при порівнянні його з іншими правовими актами.

Відмінність адміністративних актів від законів полягає в тому, що закони мають вищу юридичну силу, приймаються Верховною Радою або шляхом референдуму, з дотриманням особливої процедури, регулюють найважливіші сторони життя суспільства. Змістом законів визначається зміст актів управління. Верховенство закону щодо адміністративного акта незаперечне. Закон може змінювати, скасовувати, призупиняти дію акту управління, останнійіже аналогічного впливу на закон не здійснює

Судові акти (рішення, вироки, ухвали) видаються в зв'язку з конкретними порушеннями правових норм або розглядом суперечки щодо права, адміністративні акти вирішують широке коло питань, що виникають у ході повсякденного керівництва господарським, соціально- культурним і адміністративно-політичним будівництвом. Судові акти завжди носять індивідуальний характер, приймаються в особливому процесуальному порядку. По своїй природі близькі до судових актів адміністративні акти юрисдикційного характеру (наприклад, постанови про накладення адміністративних стягнень).

Акти органів прокуратури, як і акти органів судової влади, при­ймаються в зв'язку з конкретними порушеннями закону, служать формою реагування на ці порушення. Адміністративний акт містить або встановлює нові правові норми (правила поведінки), або вирішує будь- які конкретні питання управління.

Істотно відрізняються адміністративні акти і від актів громадсь­ких організацій. Акти останніх є недержавними, обов'язкові тільки для членів даного об'єднання. Адміністративні акти відрізняються державно-владним характером, є загальнообов'язковими, у ряді випадків є обов'язковими і для громадських організацій.

Від цивільно-правового договору акт управління відрізняється тим, що він є результатом волевиявлення органа управління (посадової особи). Акти управління - однобічні, владні рішення, а цивільно- правовий договір - результат взаємної угоди двох і більш суб'єктів.

Адміністративні акти відрізняються також від різних службових документів (інформаційні довідки, звіти та ш.) і документів, що засвідчують ті чи інші факти (трудові книжки, посвідчення особи, паспорти, дипломи, атестати тощо) тим, що зазначені документи, хоч і мають юридичне значення, проте вони не містять норм права, що властиво більшості адміністративних актів.

2. Види адміністративних актів

Незважаючи на велику різноманітність та чисельність актів управління, в адміністративно-правовий науці в основу розподілу їх на види покладено найсуттєвіші їх ознаки. Наукова класифікація дає можливість чіткіше визначити місце кожного адміністративного акта в їх загальній кількості, глибше з'ясувати їх правову природу, визначити роль і значення в управлінському процесі, розробити найбільш досконалий порядок їх видання, заходи щодо забезпечення контролю за їх здійсненням.

За основу класифікації правових актів управління беруться найсуттєвіші їх ознаки (критерії).

ї. За юридичними властивостями (юридичною природою) адмі­ністративні акти розділяються на нормативні, індивідуальні і змішані.

ап аїл —

правовий договір - результат взаємної угоди двох і більш суб'єктів.

Адміністративні акти відрізняються також від різних службових документів (інформаційні довідки, звіти та ін.) і документів, що засвідчують ті чи інші факти (трудові книжки, посвідчення особи, паспорти, дипломи, атестати тощо) тим, що зазначені документи, хоч і мають юридичне значення, проте вони не містять норм права, що властиво більшості адміністративних актів.

3. Види адміністративних актів

Незважаючи на велику різноманітність та чисельність актів управління, в адміністративно-правовий науці в основу розподілу їх на види покладено найсуттєвіші їх ознаки. Наукова класифікація дає можливість чіткіше визначити місце кожного адміністративного акта в їх загальній кількості, глибше з'ясувати їх правову природу, визначити роль і значення в управлінському процесі, розробити найбільш досконалий порядок їх видання, заходи щодо забезпечення контролю за їх здійсненням.

За основу класифікації правових актів управління беруться найсуттєвіші їх ознаки (критерії).

ї. За юридичними властивостями (юридичною природою) адмі­ністративні акти розділяються на нормативні, індивідуальні і змішані.

ю 314 са

Нормативні акти управління - це право» акт управляй», яв/і встановлюють, змінюють або скасовують правові норми. Нормативні акти містять адміністративно-правові норми, цо встановлюють загальні правила належної поведінки. Ці акти розраховані яв довготривале, багаторазове застосування з метою регулювання тотожних суспільних відносин і не мають конкретного адресату. Нормотворче призначення - важлива властивість нормативних актів управління, які не просто встановлюють правові норми, а вводять їх до правової системи. Нормативні акти встановлюють конкретні обов'язки, права, відповідальність учасників адміністративно-правових відносин. У них часто містяться обмеження і заборони, вони формулюють основи взаємодії різних суб'єктів управління, передбачають юридичні гаранті) забезпечення законності й дисципліни в управлінні.

Індивідуальні акти управління мають правозастосовиий (право- виконавчий) характер. Це юридичний акт. який розв'язує конкретну управлінську справу, персонально визначає поведінку адресата (тобто має індивідуальний характер), має державно-владний характер, застосовується уповноваженим суб'єктом публічного управління у встановленому односторонньому порядку, спричиняє виникнення, зміну, припинення адміністративних правовідносин, тобто є юридичним фактом. На відміну від нормативно-правового акту, якій є одночасно і джерелам і формою права, правозастосовний акт є джерелом права (а не його формою).

Змішані акти управління - акти управління, що містять як норми права, так і ненормативні приписи та рішення щодо конкретних управлінських справ.

2. За ієрархією (положенням) органів, які їх видають, адміністра­тивні акти мають різні найменування: акти Кабінету Міністр» Укроїш (постанови та розпорядження), акти міністерств та інших центральних органів виконавчої влади (накази, інструкції, вказівки), акти Ради міністрів Автономної Республіки Крим (рішення), акти місцевих органів виконавчої влади (розпорядження голів місцевих державних адміністрацій; накази керівників відділів та управлінь МДА; накази адміністрацій державних підприємств, установ, організацій).

Якщо ж розглядати діяльність інших (крім органів виконавчої

мали) суб'єктів державного управління, то до правових актів уярдмшмя можуть бути також піднесені: укази та розпорядження Президенте України; акти керівників апарату будь-яких державних орлине ари алімсмемиі иими вмутрішиьоуправлінської діяльності, суСсяпа яублнного права і делегованими повноваженнями, акти громадських організацій, що мають зовмішкьовладні управлінські функції.

З За формою зовнішнього вираження адміністративні акти лоді- ляють на письмові (акт документ), усм (акт-слово, переважно використовуються при безпосередньому /оперативному/ керівництві), котлюдептш (актдія, виражає волю особи встановити правовідносини у формі поведіикового волевиявлення* наприклад, застосування працівниками міліції табельної вогнепальної зброї або міліціонером регулювальником жестів дорожнього руху) та знаком (акт-сим вол наприклад, дорожні знаки або знаки > техніки безпеки).

4. що вони

   ПОНЯТТЯ б]

   контексті Зупинимо< Адм ня адмініс завершені етапи пор * 1)і

   2. і

   ³)

   адресатів

   ІНі

   яття аді реестраї стадій пі Л

   конних

   За дією у просторі адміністративні акти поділяються на терн торіадьиі - ті. що діють в межах визначеної території (наприклад Постанова Кабінету Міністрів України, розпорядження голови облдержадміністрації), галузеві -ті, що діють у визначенім сфері, галузі, під галузі (наказ міністра внутрішніх справ), а також локального характеру - діють у рамках окремого підприємства, установи, організації (розпорядження ректорату ВНЗ).

5. За дкю в часі бувають акти обмежені і необмежені терміном дії. Акти, не обмежені терміном дії, діють до їхнього скасування або прийняття нового акта. Дія актів, обмежених терміном дії. припиняєть­ся у зв’язку з настанням якої-небудь події або факту.

Існують й інші критерії розподілу адміністративних актів на види:

• за способом прийняття • колегіальні, єдиноначальні, за узго­дженням;

• за юридичною формою вираження - укази, постанови, розпоря­дження, накази, подання, приписи, протоколи, рішення тощо;

• за функціями права - регулятивні та охоронні;

• за юридичними наслідками - акти, які встановлюють, констату­ють, змінюють, припиняють, скасовують правові норми;

• за характером індивідуальних приписів - дозволяючі, зо­бов'язуючі, припиняючі дії тощо.

і юстиції України. - 2006. - № 6.