До проблеми читання постмодерних творів.

Творчість постмодерністів - найскладніший розділ програм із зарубіжної та української літератури. Система традиційної методики надто мало готує студентів до діалогу з таким текстом. Досі не маємо синтетичних методичних праць, що потрактовували б постмодернізм як культурний мистецький феномен (кінця XX - поч. XXI ст.), допомагали зробити заняття інформативними й водночас доступними для розуміння творчості Ю. Андруховича, В. Неборака, О. Забужко, Ю. Іздрика, О. Ірванця, В. Медведя та ін.

«Художня література як гра». Що ж таке літературна гра? Яка її мета і роль?

Автор - текст - читач - це замкнене коло сприймання значень постмодерного тексту. Постмодерна рецепція нагадує гру, коли гравцеві (читачеві) пропонується самому скласти текст із розрізнених шматочків, фраз, цитат, тобто це гра із самим текстом, де читач грає: «перекодовує» текст, грає у текст (як у гру), а потім ще й грає текстом.

І. Наївний читач, для якого книжка - інструмент читання; «книга веде, читач іде слідом за нею».

ІІ. Активний читач, який усе прочитане проеціює на простір своєї уяви, творчих асоціацій і має потяг до глибинних рефлексій. Він вступає в гру з автором, однак намагається вибудувати її за власними правилами.

ІІІ. Свободолюбний, вільний, ідеальний читач.

Читач запрошується до свята великої творчої гри, де він має пройти всі випробування, опанувати текстуальний безлад і відокремленість його елементів - і таким чином реконструювати мозаїчну текстуальну цілісність на підставі певних сигналів, знаків, кодів, дискурсів. Процес літературної творчості - то словесна гра, яка полягає у грі уяви, фантазії, інтелектуальних знань читача. Тому важливої ролі набуває читач як активний співтворець у процесі пізнання та реалізації тексту.

Власне, важливою частиною нараційної технології стає проекціювання переживань, думок, рефлексій осіб на читача. І тут адекватність чи неадекватність цього проекціювання залежить винятково від рецепційних можливостей читача. Читач і читачка - такий розподіл рецепційного процесу за принципом гендерної симетрії, виправданий у рамках постмодерної етичної естетики.

Постмодерний твір починається від першої особи і звернений до читача як до другої особи на «ти» - це блискучий хід автора, щоб одразу втягнути читача в текстуальну дійсність.

З іншого боку, це спроба подолати прірву між письменником і читачем. Завдяки продуманим пасткам, перетинанню світу тексту зі світом читача цей останній урешті стає суб’єктом лінгвістичних ігор автора:

«Читачу, я знаю, що думаєш ти». Саме з інтимно-фамільярним зверненням на «ти» автор імпровізує своє спілкування віч-на-віч з читачем. Подібна гра має свою мету - викликати щонайширший діапазон читацьких реакцій. Оскільки текст на кожного читача впливає індивідуально, глибина і культура цієї рецепції залежить від його особистісних естетичних смаків і вподобань, творчої уяви й загального рівня ерудиції. Звичайно, на цей процес упливають художньо-мистецькі напрями, ідеали доби й навіть політична ситуація.

Отже, щоб визначити читацькі вміння реципієнта, потрібно враховувати вікові, особистісно-психологічні, гендерні особливості, світогляд, рівень освіченості й літературної компетентності, знання конкретно-історичної епохи та орієнтації на дійсність.

Роль читача як активного співтворця тексту.

Аналіз постмодерної літератури має враховувати не лише тексти, а й форму відгуку читача про цей текст. Є два виміри тексту: художній та естетичний. Художній стосується тексту, створеного автором, а естетичний указує на його реалізацію, яку здійснює читач, інтегруючи текст. Активний читач - співавтор тексту, і кожен трактуватиме його на свій розсуд.

Роблячи вибір, читач тим самим відкрито визначає невичерпність тексту. Спосіб набування читацького досвіду через текст функціонує як відображення у дзеркалі, оскільки читач творить ілюзію автора.

Текст у широкому значенні - певна мовна структура: у постмодерному тексті («текст-як-світ») - єдність мовних знаків, що організовані за нормами певної мови і є носіями інформації.

Дискурс - це сукупність висловлювань щодо певної проблеми, які розглядаються у взаємозв’язках з усією проблематикою й між собою.

Одиницями дискурсу є конкретні висловлювання, які функціонують у реальних історичних, суспільних і культурних умовах. У своєму змісті і структурі ці одиниці відображають часовий аспект, інтерпретації між партнерами, тип дискурсу, простір, у якому він відбувається, значення, які він творить, використовує, репродукує або перетворює.

Технології прочитання постмодерного твору. Спробуймо з’ясувати структуру художнього тексту шляхом зіставлення основних ознак класичного і постмодерного творів.

Якщо класична література була орієнтована на читача і спрямовувала його на прихований зміст у тексті, то постмодернізм обрав стратегію відчуження читача, зосередивши увагу на надто ускладненій структурі тексту і запропонувавши принцип вільної гри й ідею «відкритого твору» (італ. opera aperta).

Твір, який у своїй структурі містить можливості й перспективи для творчої взаємодії з читачем, для гри його уяви, стратегію епатажності і проголошення читача чимось таким, чого він досі не міг уявити чи навіть припустити. Тут задіяна диглосія - зміщення акцентів з рівня високого звучання на нижчий, перекодування мотивів, висловлювань, сакральних відчуттів і почуттів, тривіальна й вульгарна мова, що може вразити читача, який не звик до непристойного як об’єкта художньої літератури. Отже, принцип вільної гри є загальновизнаним у процесі літературної творчості і сприйнятті постмодерної літератури.

Фрагментарність, колажність, мозаїчність стали ознаками нового «духу часу», здатності по-новому дивитися на світ. Відповідно до нової парадигми художнього мислення, за принципом гри як ніколи не завершеного тексту приховане постмодерне світосприйняття і світовідчуття автора й читача.

Постмодерне світосприймання - це вид (форма) мовної експресії, що реалізується за допомогою синтезу найрізноманітніших художніх засобів, зокрема слухового і зорового вибудовування текстуальних значень. Відповідно до нього художній твір розглядається в таких вимірах:

Текст як світ. Текстуалізація світу стає однією з форм постмодерності. Письмо як мова вийшло поза межі літературної форми і почало збагачуватися побутовими жанровими елементами, перетворилося на величезну мозаїку, а цілісність тексту раптово розпалася на різні дискурси. Поезія і проза злилися з публіцистикою, фрагментами рекламних текстів, газетних вирізок, оголошень тощо.

Образність у поезії зводиться не до описів природи чи внутрішнього стану людини, а до творення ікон - поетичних знаків, у яких звук є луною, відгомоном значення, а значення формується внаслідок укладання звуків, літер чи сегментів висловлювання. Іконічність слова найчастіше застосовується в постмодерних текстах: від елементарних візуальних ефектів до різних мовних ігор, на кшталт каламбурів, звукових метафор і звукового символізму («анаграмування»), наприклад, барокові верлібри І. Величковського та необарокові Ю. Андруховича у збірці «Екзотичні птахи та рослини».

Іконічність є результатом участі читача як співтворця літературної гри, мета якої - перетворити слово на образ, здатний, подібно до візерунка, розкрити світ, речі, стан душі в новому світлі. Саме звуковий символізм спричинився до виникнення постмодерного напряму, в основі якого лежить не системний аналіз сприйняття звукової структури тексту, а пошуки так званих анаграм - автор подрібнює, розсипає й розсіює текстуальний матеріал на найелементарніші значущі одиниці, що відкриває для читача перспективу множинної інтерпретації «багатоголосся».

Отже, постмодерна література охоплює щораз глибші глобалізаційні процеси, які дедалі тісніше переплітають різні культурні світи, релігійні традиції, мови і звичаї. Вона розглядає культурний плюралізм як принцип розвитку сучасного світу.

Текст як процес. Гра - це сам текст, і читач грає у текст (як у гру), а потім ще й грається текстом. Текст - своєрідний конструктор, який можна розкласти, роздрібнити на сюжети, частини, а потім скласти в єдине ціле.

Текст можна порівняти із мереживом, бісером, плетивом і пропонує дві форми фрагментування текстуальної цілісності: «розсипаний текст» і «роздрібнений текст».

Гра виконує функцію експерименту над мовою і водночас може бути каталізатором різних мовних ігор, філологічних забав, жонглювання мотивами, сюжетами та образами світової літератури.

Текст як метафора і містика. Світ сприймається через метафори. Кожна культура - метафора. Оповідання оперує різними метафорами і саме перетворюється на окрему метафору. Не образи чи рядки, а твори в цілому стають складною, багатогранною і багатозначною метафорою, метафорою-символом.

Сам процес творення текстів - містичне явище. В основі його творчості лежить магія, містика.

Філософ намагається охопити різні напрями людської уяви, які асоціюються з метафорами

1. Метафора - це уява, за якою ми творимо сюжети.

2. Метафора - метафора сну. Сон не лише продовжує людську уяву, він - така сама реальність, як і життя. Наші сни є витворами мистецтва.

3. Метафора - метафора дзеркала, де множиться навколишній світ. Усе читач сприймає, як через викривлене дзеркало.

4. Метафора - метафора лабіринту. Світ - це книжка, що ніколи не закінчується, і лабіринт, з якого немає виходу, тому сюжет постмодерного твору ніколи не завершується, не має логічного кінця.

Ці принципи прочитання текстів можна використовувати під час вивчення творів Ю. Андруховича,О. Ірванця, В. Неборака та інших постмодерних українських письменників.

Сучасна поезія. Новітній розвиток сучасної літератури

Формування сучасної української літератури відбувається під впливом важливих подій, що відбуваються в суспільстві. - 1986 р. – аварія на Чорнобильській АЕС. - 1991 р. – здобуття незалежності, початок розбудови нової суверенної держави. - 2004 р. – Помаранчева революція, вибори Президента тощо.

З’являються болючі теми, які дали поштовх для народження нової генерації митців постчорнобильської епохи. Ця хвиля літераторів прагнула «зруйнувати Карфаген української провінційності» (Юрій Шевельов), тобто вивести мистецтво слова за межі політики, ідеологічних й адміністративних втручань у художню творчість, зробити його естетично самодостатнім; подолати комплекс меншовартості, другорядної ролі в історії.

Характерні ознаки сучасної поезії 21 ст.

1. «Переобтяжена цвітінням» (від «самодержавно-генсеківського тоталітаризму до трансформації в поліфонію постісторичної «ери підозри», де розцвітають сто квітів, сперечаються сто шкіл»). Юрій Андрухович у 90-х роках висловив думку, що сучасна українська поезія стає дедалі кращою, «незабаром її читатимуть виключно поети»). 2.Багатство тематики, стильових і жанрових знахідок.

3. Поступається прозі за динамізмом саморозгортання інтелектуального сюжету, але виграє в інтенсивності метафоричного орнаменталізму.

4. «Від пастельного імпресіонізму до барокової поліфонії». 5.Представлена кількома поколіннями поетів

Поколіннєва класифікація

В історії української літератури письменників прийнято умовно розділяти за десятиріччями.

Вісімдесятники

Почали публікуватися за умов уже послабленої цензури в другій половині 1980-х років. Вони не були соціально ангажованими і мали тенденцію до іронічного та меланхолійного ставлення до життя. Поети : В. Неборак, І. Римарук, В. Герасим'юк, О. Забужко, Л. Таран, Н. Білоцерківець, Ю. Андрухович, О. Ірванець, К. Москалець, Г. Петросаняк, І. Малкович, П. Мідянка, Володимир Цибулько, І. Лучук, Н. Гончар. Дев'ятдесятники Чи не вперше в історії української літератури творило в умовах свободи від державної цензури. Дев'ятдесятники, твори яких часто відзначені зневірою в національній ідеї та людині взагалі, розвинули велике стилістичне різноманіття в літературі в час посткомуністичних трансформацій.

Поети: М. Савка, С. Жадан, І. Андрусяк, М. Кіяновська, І. Павлюк, І. Ципердюк, В. Махно, А. Бондар, Р. Скиба

Двотисячники

Двотисячники часто добивалися популярності епатажними акціями та активною промоцією себе у медіа та публічному просторі.

Поети: А. Бондар, С. Жадан, М. Кіяновська, О. Коцарев, Г. Крук, Д. Лазуткін, Б. Матіяш, С. Поваляєва, М. Савка, О. Сливинський

Написане «дев’яностиками» умовно поділяється на три напрями: сповідальна поезія, філологічна та іронічна. Сповідальна поезія «дев’яностиків» має три течії: традиційну, фольклорну і постімпресіоністичну. Попри всю претензійність покоління, традиційна течія - поширене явище в поезії дев’яностих.

Порівняно з класичною та радянською українською літературою сучасні поети відчутно частіше використовують верлібр.

Верлі́бр (фр. vers libre - вільний вірш) - неримований нерівнонаголошений віршорядок

Для сучасної української поезії характерні ігрові експерименти з мовою.

Стилістично сучасна українська поезія дуже різноманітна. В жанрі фонетичної поезії пишуть і в жанрі зорової поезії. 

Однією з особливостей творчості українських поетів 2000-х є застосування мультимедіа та перфоромансів. Тобто музичний супровід своїх текстів.

Перформанс – це можливість постійного народження думки, процесу, який неможливо перервати (не буквально, звичайно, а символічно), щоби щось не втратити.

Що являє собою сучасна українська поезія?

Сучасну українську поезію творять представники різних поколінь. Поети ”старшого” покоління концентрують увагу на філософському осмисленні життєвої проблематики: І. Драч (зб. «Антологія блискавки»), І. Калинець (зб. «Слово триваюче», «Терновий колір любові», «Ці квіти нестерпні»), Д. Павличко (зб. «Ностальгія», «Золоте яблуко», «Рубаї», «Наперсток», «Засвід­чую життя»): У тематиці і проблематиці акцентують увагу на проблемі взаємозв’язку людини і Всесвіту, ширше - на філософському осмисленні проблеми людського буття, що виявляється у відповідальності людини перед природою і суспільством: («Чорнобильська мадонна» І. Драча, «Сім» Б. Олійника). У цей період повертаються до другого мистецького життя твори літератури початку ХХ ст., актуальними стають багато мистецьких ідеалів тієї доби.

Поети ”середнього” покоління активно розвивають урбаністич­ну тему, віддають належне футуристичним традиціям, оригіналь­но поєднують християнську етику з гуцульською язичницькою міфологією: В. Герасим’юк (зб. «Діти трепети», «Осінні пси Карпат», «Серпень за старим стилем», «Поет у повітрі»), І. Римарук (зб. «Нічні голоси», «Діва Обида. Видіння і відлуння»), В. Цибулько (зб. «Книга застережень 999»). Ці автори, переосмисливши багаті джерела Біблії, фольклору, утверджують новий естетичний ідеал, що виявляється у звільненні їхньої поезії від суспільної заангажованості, у зверненні до історичної пам’яті народу, до національної самосвідомості як основного морального критерію поезії. Відбувається активний пошук нових жанрових форм і актуалізація забутих, зокрема верлібру.

Провідними мотивами стають роздуми про сенс людського буття, про роль рідної мови як чинника становлення особистості, про втрату національної самоідентифікації. Ще однією особливістю сучасної української поезії є фемініс­тична течія, представлена іменами О. Забужко (зб. «Травневий іній», «Диригент останньої свічки», «Автостоп»), І. Жиленко (зб. «Вечірка у старій винарні», «Пори року»), Л. Гнатюк («Миттєва слабість», «Незбагненна печаль», «Я перестала розуміти світ»).